“Багатостраждального праотця довготерпіння стяжав, стриманості Хрестителя уподібнювався,  Божественну ж ревність від обох успадкував, їх імена гідно прийняти удостоївся і істинної віри був ти проповідником безстрашним”, – такими словами прославляє цього святого Православна Церква, порівнюючи його зі старозавітним праведним страждальцем Іовом та Іоанном Предтечею. А день його пам’яті, 10 вересня, є для Свято-Успенської Почаївської Лаври особливим днем, коли аби молитовно вшанувати цього подвижника до цієї святині прибувають безліч паломників і не лише з України.

Він прийшов до монастиря у віці 10 років, і у 12 прийняв чернечий постриг. З юних років він дивував старших і досвідчених монахів своїм життям і молитвою, а, дізнавшись про його життя і служіння, очолити Дубенський Свято-Хрестовоздвиженський монастир його запросив сам князь Василь-Костянтин Острозький. У 33 роки він став ігуменом і упродовж 20 років був, не лише молитовно, але й пером і словом, захисником Православ’я. Але у історію Церкви і Волині він увійшов першою чергою як аскет і молитвеник, що подвизався на горі Почаївській. Улюбленим місцем його молитов за рідний край та увесь світ була печера, де і нині спочивають його нетлінні мощі. Це – найбільш шанований святий історичної Волині преподобний Іов Почаївський.

Преподобний Іов (Залізо) народився приблизно у 1551 р. на Покутті у Галичині у побожній православній родині, і при хрещенні був названий Іваном. Батьки Івана були дуже благочестивими православними вірянами, і відповідно виховували сина. Сам маленький Іван змалечку, тільки но навчившись читати, полюбив читати Святе Писання, життя святих та іншу духовну літературу. Особливо надихали його приклад життя його небесного покровителя святого предтечі і хрестителя Господнього Іоанна, також на благочестивий спосіб життя його надихали життя та творіння “стовпів” східного монашества – преподобних  Іоанна Ліствичника, Савви Освяченого та Іоанна Дамаскіна. Звісно, побожна і благочестива атмосфера в родині теж сприяла формуванню особисості майбутнього подвижника.

Маленький Іван вирізнявся поміж інших дітлахів особливо побожним і молитовним настроєм, а також, за свідченням автора його життя Досифея, будучи “малим віком” він був “досконалий розумом”. Ще у зовсім юному віці хлопчик забажав чернечих подвигів, отож, у десятилітньому віці він покидає родинний дім, вступивши до  розташованого у Карпатах Угорницького Спасо-Преображенського монастиря в Галичині. Ігумен монастиря, звісно, був здивований приходом такого ще зовсім маленького бажаючого зректися світу та обрати нелегкий шлях чернечого життя, але юний Іван, припавши до ніг настоятеля, благав прийняти його до обителі. Звернувши увагу на риси і вираз обличчя хлопчика, ігумен побачив у ньому юного обранця Божого, отож із радістю прийняв до монастиря маленького Івана Заліза.

Юний послушник, розпочавши життя у монастирі, настільки здивував настоятеля і насельників обителі своєю побожністю, подвигами посту і молитви, що вони вирішили не зволікати із прийняттям його до чернечої братії монастиря. І у віці 12 років юний послушник прийняв монаший постриг під іменем Іов на честь старозавітнього праведника Іова Багатостраждального. З того часу монах Іов почав смиренно виконувати чернечий послух, маючи перед собою і приклад – життя старозавітнього праведника Іова Багатостраждального, описане в однойменній книзі Старого Завіту.    “Не йменням лише ,– говорить про юного Іова літописець його життя Досифей,– але і самими ділами отець наш Іов не лише уподобився Багатостраждальному цьому старозавітньому Іову, але, більше скажу, у всіх складнощах життя його перебільшив. Тому що у того скорбота від скорботи, хвороба від хвороби народжувалися попущенням Божим; а цей же, з власного свого бажання томився, не жаліючи себе, при проходженні ступенів подвижницького життя”.

Життя преподобного Іова по прийнятті ним чернецтва було настільки чистим і бездоганним, що його життєписатель Досифей у написаному ним житті преподобного уподібнює його до ангела.“Був,- пише він, – інок вельми вправний, не так роками, яки чеснотами прикрашений, живучі посеред братії як ангел…і з кожним днем все більше і більше вдосконалюючись у благочесті”. Так молодий монах став прикладом чернечих подвигів для усієї братії Угорницького монастиря.

Таке життя, між іншим, прославило молодого ченця Іова по всій Галичині. Не лише прості люди, але і галицькі православні шляхтичі, буваючи в Угорницькій обителі, мали велике бажання побачити подвижника, поспілкуватися із ним та отримати від нього пораду, або попросити його благословення та молитов.

Згодом, всупереч своїй волі, але підкорившись волі ігумена, Іов приймає священство, будучі рукоположеним у ієродиякона, і потім – у ієромонаха. Коли ж Іову виповнилося тридцять років, він приймає схиму — “великий ангельський образ” разом із новим іменем “Іоанн” на честь пророка  предтечі і хрестителя Господнього Іоанна. Cаме цим іменем він називав себе до своєї кончини.

Варто зауважити, що у Православній Церкві існує дві ступені монашества – “мала схима” і “велика схима”. Гідний чернецтва послушник спочатку приймає постриг у рясофорного інока, отримуючи право носити чернечий клобук і рясу, а потім – справжній чернечий постриг, або “малу схиму”. А той монах, чий духовний досвід та життя дозволяють йому взяти на себе особливі подвиги, може бути пострижений у “велику схиму”, тобто прийняти на себе особливо високий ступінь монашества. У просторіччі, власне саме “велику схиму” і називають “схимою”. А ченців, які мають цю ступінь називають, відповідно, схимонахами. Отож, саме цей ступінь чернецтва і прийняв тоді в Угорницькому монастирі ієромонах Іов (Залізо), ставши ієросхимонахом Іоанном. Але оскільки у Православній Церкві не прийнято вшановувати святих монахів (преподобних) під іменем, прийнятим у “великій схимі”, то канонізований він був і молитовно вшановується під першим монашим іменем “Іов”.

Життя подвижника у великій схимі було ще більш суворим – він ще більше постився, одягався в просту одежу й жив, наслідуючи в усьому пустельне життя свого небесного заступника Іоанна Предтечі.

Слава про молодого ієросхимонаха почала ширитися не лише в Галичині, але й по усій Україні. Згодом вона дійшла і до тогочасного ревного оборонця Православної віри – “некоронованого короля Русі” князя Костянтина Василя Острозького, який як раз тоді збирав усі сили для захисту і розквіту Православної Церкви.

Варто зауважити, що друга половина ХVI століття була цікавим і доленосним часом в історії України та Української Православної Церкви.

На Заході ще у першій половині століття відбулася Реформація, і протестантизм поширився і Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. На противагу реформаційному руху Римо-Католицька Церква провела у 1545-1563 рр. Тридентський собор, що мав на меті утвердження католицького віровчення, а також оновлення церковного життя, що стало складовою частиною т.з Контрреформації – церковної політики протидії впливу протестантизму. Також,  як відомо, тоді ж був заснований і орден Єзуїтів.

Ці чинники поставили серйозні виклики перед   Руською (Українською) Православною Церквою, очолюваною Київським митрополитом, до якої належали переважна більшість українців та білорусів. На жаль, тогочасна православна ієрархія перебувала у стані занепаду, єпископську посаду можна було просто купити чи отримати як нагороду за службу у  польського короля. Отож, справу захисту Православної віри взяли на себе монастирі, нижче духовенство і сам церковний народ – це була доба масового заснування православних церковних братств.

Князь Костянтин Острозький, як ревний і глибоко віруючий православний, не міг стояти осторонь цих процесів.

Так, в 1576 р. в Острозі був заснований культурний осередок, а в 1578 р. тут постала “Слов’яно-греко-латинська школа” – перший вищий навчальний заклад в історії України, відомий також як Острозька академія. До цього закладу князь-меценат запросив багатьох відомих тодішніх вчених Православного Сходу . За сприяння Костянтина Василя Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інші видання. До Острога запросив князь і вигнаного з Москви першодрукаря диякона Івана Федорова для облаштування в князівській резиденції друкарні. Тут були видрукувані більше 20 видань, серед яких була і відома Острозька Біблія, що побачила світ у 1581 р. Це була перша повна друкована Біблія церковно-слов’янською мовою.

Важливим осередком освіти і православної духовності у володіннях князів Острозьких став і Дубенський Свято-Хрестовоздвиженський монастир. Отож, дізнавшись про аскетичне життя і глибоку віру насельника Угорницького Спасо-Преображенського монастиря в Галичині ієросхимонаха Іова (Заліза), князь Острозький, що був патроном розташованого на його землях Дубенського монастиря, запросив подвижника стати намісником – ігуменом цієї обителі. Князь зрозумів, що цей великий подвижник і молитвеник може бути тим пастирем, котрий не тільки словом, але й ділом буде для вірних прикладом непохитності і стійкості у вірі Православній.  Той погодився і в 1584 р. очолив монастир. Саме тоді, під керівництвом енергійного і освіченого настоятеля у монастирі розпочала провадитися величезна духовно-просвітницька діяльність, видавалася духовна та полемічна література.

Після ухвалення у 1596 р. Берестейської унії Дубенський Свято-Хрестовоздвиженський монастир продовжував бути важливим осередком Православ’я та центром полемічної боротьби із наступом католицтва, а його ігумен – преподобний Іов, як прикладом свого подвижницького життя, так і своїм пастирським словом, як усним так писемним, надихав вірних твердо триматися Православної віри та Східної Кафолічної Православної Церкви.   Сам преподобний Іов також написав кілька книг духовного змісту.

Але сам преподобний Іов все ж бажав провадити усамітнене молитовне життя у тихому і спокійному місці подалі від мирської суєти. Тому, після 20-річного перебування на посаді намісника Дубенського Свято-Хрестовоздвиженського монастиря, він залишає цю обитель і прибуває до Свято-Успенського монастиря на горі Почаївській. Власне, із цією обителлю і пов’язана основна історія життя і подвигів преподобного Іова. Саме із його іменем  пов’язана і розбудова і початок розквіту цього монастиря, який є нині Свято-Успенською Почаївською Лаврою.

Православне чернецтво на горі Почаївській  у південноволинському плоскогір’ї, відомому як “Кременецькі гори”, мало місце, на думку багатьох дослідників вже у половині ХІІ століття. У 1240 р. сюди з розореного ордами Батия Києва прибули і ченці Свято-Успенського Києво-Печерського монастиря. Місце свого усамітнення вони, принаймні існує таке припущення, назвали “Почаєвом” в пам’ять про Київ, а саме про притоку Дніпра річку Почайну.  Саме тоді, у 1240 р., згідно церковної історії, і відбулося чудесне явлення на горі Почаївській Божої Матері. Пресвята Богородиця тоді з’явилася у вогненному стовпі і залишила на горі відбиток Своєї стопи, з якої забило джерело цілющої святої води. Спочатку тут мало місце пустельницьке чернече життя, але з часом обитель оформилася у спільножитній монастир.

У 1597 р. місцева православна шляхтянка Анна Гойська подарувала Почаївському монастирю чудотворну ікону Божої Матері. Цей образ подарував їй у 1569 р. грецький митрополит Неофіт, який перебуваючи тоді на Волині, захотів відвідати Почаївський монастир та поклонитися чудотворній стопі Пресвятої Богородиці на горі Почаївській. Анна Гойська прийняла східного ієрарха у своєму маєтку Вірля, і на знак вдячності владика Неофіт і подарував їй у благословення образ Богородиці. Анна Гойська, бачачи упродовж 30 років чудеса, що відбувалися від цієї ікони Пресвятої Богородиці, а особливо після прозріння свого сліпонародженого брата Пилипа, вирішила передати цю святиню розташованому поблизу її маєтку Почаївському монастирю. З часом цей образ – чудотворна Почаївська ікона Божої Матері став найбільшою святинею історичної Волині.

Отож саме сюди, до Почаївської обителі, і прибув преподобний Іов. Колишній ігумен Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря прийшов до монастиря як простий інок, бажаючи цілковито віддатися молитвам і роздумам про Бога на самоті. Місцем молитви він обрав одну із печер.

Тоді богослужіння  у Почаївському монастирі здійснювалися у дерев’яному храмі, а відбитка стопи Богородиці, що 400 років тому з’явилася на горі Почаївській, перебував під голим небом. Братія мешкала у печерах і в будівлях під горою.

Але дізнавшись, що до них прибув великий подвижник, почаївські монахи почали невідступно просити преподобного, щоби він став у них ігуменом. Спочатку преподобний Іов переконував їх, що він прибув сюди, аби відійшовши від влади і слави людської, усамітнитися для молитви, однак зважаючи на їх ревні благання, погодився стати намісником обителі. Власне, саме з того часу тут остаточно запанувало саме спільножитне чернецтво, а сам Іов став першим справжнім ігуменом Свято-Успенського Почаївського монастиря.

Але, виконуючи обов’язки настоятеля, ігумен взяв собі за головний принцип слова Христа-Спасителя: “Князі народів панують над ними і вельможі володіють ними: але між вами нехай не буде так, а хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою” (Матф.20, 25-26). Тому преподобний Іов лише побільшив свої подвиги, постійно перебуваючи у молитві, або у праці. Він сам копав стави, садив дерева, загалом власноруч трудився задля благоустрою обителі.

Близько півстоліття Іов Почаївський керував Почаївським монастирем. Він укріпив і згуртував братію та організував правдиве спільне чернече життя. Власними силами він засадив навколо монастиря великий сад, викопав два ставки та глибоку криницю.

Стараннями преподобного Іова був споруджений і новий кам’яний соборний храм монастиря, під дахом якого опинився і відбиток стопи Богородиці, і головною святинею якого став чудотворний Почаївський образ Божої Матері – дар Анни Гойської монастирю.   Також він дбав про  збільшення земельних володінь монастиря.

Преподобний також займався й літературною діяльністю, перекладаючи твори Святих отців та укладаючи повчання. Під час його ігуменства в монастирі запрацювала і власна друкарня.

Окрім аскетичних подвигів, преподобний Іов продовжував займатися і духовно-просвітницькою діяльністю. Зокрема, він опікувався поширенням книг на користь Православ’я, часто сам переписував їх, як і у часи свого ігуменства у Дубенському Хрестовоздвиженському монастирі. Почаївський ігумен робив виписки з творінь Отців Церкви, а також сам укладав повчання та бесіди. Одна з таких збірок, точніше її частина (збереглося 123 сторінки із ймовірних 900), дійшла і до нас. У 1884 році ця праця була опублікована під назвою “Пчола Почаївська”. Книга має апологетичний характер, і спрямована здебільшого проти вчення протестантських сект, що мали тоді поширення в Русі-Україні, загалом у Речі Посполитій, зокрема, проти социніанства. Социніани, між іншим, відкидали догмат Триіпостасності Бога, заперечуючи таким чином, Божество Сина Божого і Святого Духа.

Отож, рукопис преподобного Іова включає виклад усього вчення Православної Церкви, починаючи від догмата про Пресвяту Трійцю і Божество Ісуса Христа і завершуючи вченням про іконошанування, храми, чернецтво, боротьбу із пристрастями, тощо.

Таким чином, преподобний Іов був не лише аскетом-молитивеником, подвижником благочестя, але і неабияким богословом.

Зокрема, відомо, що у 1628 році Преподобний Іов брав участь у роботі церковного собору в Києві, скликаного Київським митрополитом Іовом (Борецьким), який постановив твердо триматися Православної віри та не відступати від неї. Під діяннями собору є і його підпис.

Однак життя і подвиги братії Почаївської обителі на чолі із ігуменом-подвижником не були безхмарними. Зокрема, упродовж 20-років XVII ст. монахам Почаївського монастиря довелося вести судові суперечки із белзьким каштелянам, а згодом – сандомирським старостою Андрієм Фірлеєм, який успадкував володіння благочестивої Анни Гойської після її смерті. На відміну від останньої Фірлей не відрізнявся побожним життям,  мало того – за віросповіданням він був не православним а лютеранином. Отож, він спочатку відібрав у монастиря пожертвувані Анною Гойської згідно “фундушового запису” землі, а в 1623 р. його слуга Григорій Козинський із гайдуками просто пограбував монастир. Серед відібраних у обителі цінностей була і чудотворна ікона Божої Матері.

Збереглася історія про те, що одного разу під час банкету Андрій Фірлей, бажаючи насміятися над православним благочестям, не лише використовував як звичайний посуд євхаристійні сосуди, але,  вбравши свою жінку у священичий одяг, звелів їй взяти Почаївську ікону Богородиці і танцювати із нею в руках. За це блюзнірство і зухвалість Фірлеїв спіткала Божа кара – танцюючи із іконою, його дружина раптом впала паралізованою, і по тому довго хворіла. Це справило враження на зухвалого шляхтича і він, врешті повернув пограбованому ним монастирю забрані звідти цінності. Життя преподобного Іова Почаївського оповідає, що жінка Фірлея хворіла до тих пір поки до монастиря не був повернений чудотворний образ Богоматері.

Турботи преподобного Іова про благоустрій монастиря не заважали йому, як і раніше, віддаватися подвижницьким подвигам посту і  молитви. Якщо ще у юному віці, подвизаючись в Угорницькому монастирі, преподобний дивував своїх сподвижників і жив “наче ангел”, то тим більше його подвиги були ще більшими тоді, коли він мав вже неабиякий духовний досвід. “Що сказати, – пише автор його життя Досифей, – про нічні подвиги його молитов, які він звершував з усердними колінопреклоніннями? У печері, в якій він подвизався, до цих пір лишаються сліди цих уклінних його молитовних стоянь. Часто усамітнюючись у цій печері, він іноді упродовж трьох днів, а іноді й упродовж цілого тижня перебував у молитовних подвигах і пості, насичуючись лише сльозами замилування, які проливалися від чистого серця, і посиленно молячись за благополуччя і спасіння світу”.

Нелегко було преподобному виконувати ці подвиги. Від постійного посту й стояння в молитві преподобний так схуд, що його кості оголювалися і на ногах відпадало тіло. Бажаючи віддатися молитві, він віддалявся від людей до печери, що знаходиться тепер неподалік від раки з його чесними мощами, і там по кілька днів не їв і не пив, а плакав перед Богом за гріхи людські і молився про спасіння душі своєї і всіх людей. Господь відвідував святого не самими хворобами, але духовною вітхою. Зокрема, одного разу під час молитви, яку творив преподобний Іов, з темної печери засяяло світло, що викликало побожне благоговіння серед братії, яка зібралася дивитися на нього. Тоді усі зрозуміли, що вже незабаром Господь сподобить ігумена райського, немеркнучого світла.

Визволившись сам від людських слабостей, ігумен-подвижник не погорджував грішниками, а любов’ю і смиренням намагався спрямувати тих, хто помилився,  на шлях виправлення. Так, одного разу вночі він зустрів чоловіка, який крав монастирську пшеницю. На злодія напав жах коли він побачив святого ігумена, але преподобний заспокоїв його і навіть сам віддав бідному мішок пшениці, власноруч піднявши його чоловікові на плечі. Разом із тим, ігумен перестегір його, щоби той більше ніколи не крав чужого, нагадавши про те, що Господь судитиме кожного за вчинені добрі і злі справи, і про те, що крадіжка є порушенням прямої Божої заповіді “Не кради”.

Незадовго перед своєю смертю преподобний, відчуваючи, що прийшов час йому відійти у Вічність, сказав братії: “Рівно за тиждень я покину вас”. Минув тиждень, і ченці дуже сумували, бо безмежно любили ігумена. Сам преподобний Іов відправив востаннє Божественну Літургію, причастився Святих Христових Таїн, і, зібравши ченців, виклав їм останнє настановлення, а потім спокійно віддав Богові душу. Блаженна кончина цього угодника Божого наступила 28 жовтня 1651 року, отже преподобний Іов Почаївський прожив 100 років.

До лику святих він був причислений через 8 років, у 1659 році. Тоді преподобний Іов тричі з’явився уві сні митрополиту Київському Діонісію (Балабану), закликаючи його відкрити його мощі, що лежали у могилі. І 28 серпня 1659 р. Київський митрополит Діонісій відкрив нетлінні мощі видатного почаївського схиігумена Іоанна, і тоді ж відбулася і його канонізація. Оскільки православна традиція молитовного вшанування святих монахів не передбачає використання імен прийнятих ними у великій схимі, то з того часу Українська, а відтак і уся Вселенська Православна Церква вшановує цього святого як преподобного Іова ігумена і чудотворця Почаївського.

Історія Свято-Успенської Почаївської Лаври знає ще одне чудо, яке відбулося за участі святого преподобного Іова вже по його причисленню до лику святих. У 1675 р. Почаївський монастир оточило чисельне турецько-татарське військо на чолі із воєначальником Нуреддіном. Монастир був оточений дерев’яними стінами, не було також і військової залоги, яка б могла б чинити опір загарбникам. Отож, ченці і місцеві мешканці, які сховалися у монастирі ревно молили Господа, Пресвяту Богородицю та преподобного Іова про порятунок. І, як оповідає історія Почаївської Лаври, сталося чудо – над монастирем з’явилася Божа Матір перед якою навколішки стояв у молитві преподобний Іов Почаївський.

Турки і татари бачили теж це, навіть стали стріляти у напрямку Богородиці та преподобного Іова з луків і рушниць. Але кулі і стріли верталися з неба у самих нападників, які зі страхом відступили. А дехто, залишившись, прийняв Християнство і залишилися у монастирі ченцями.

Трапилося це чудо 23 липня за юліанським календарем. З того часу цього дня щороку (за новим стилем ця дата нині припадає на 5 серпня) Українська Православна Церква урочисто святує торжество на честь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері.

А пам’ять преподобного Іова ігумена і чудотворця Почаївського відзначається Православною Церквою тричі на рік: 19 травня – в день святого Іова Багатостраждального, 10 вересня – у день знайдення чесних мощей преподобного Іова, і 10 листопада – у день його блаженної кончини. (Дати для зручності вказані відповідно до нового стилю).

Нині чесні нетлінні мощі преподобного Іова Почаївського перебувають у Свято-Успенській Почаївській Лаврі,  в освяченому на його честь Печерному храмі. Сама рака із мощами розміщена у кам’яному гроті у якому є і вхід до маленької печерки, де преподобний Іов звершував свої молитовні подвиги.

Преподобний Іов Почаївський є не просто Видатним Волинянином, адже він, як найбільш шанований православним людом Волині святий є небесним покровителем нашого краю, який і нині підносить за нього молитву перед Престолом Всевишнього. Читаючи про його життя та подвиги, переконуєшся, у тому, що Волинь, дійсно, є щасливою, маючи такого молитвеника за наш край.

“Ублажаємо тебе, преподобний отче наш Іове, і шануємо святу пам’ять твою, наставниче монахів і співрозмовниче ангелів”.

Костянтин Олексюк