Відлуння тижня (10.09 – 17.09)

Коли п’ятий рік триває активна фаза споконвічної війни московського імперіалізму  проти України, цілком закономірно, що прагнення миру стає одним з найактуальніших. Тож і вітчизняний політикум, який вперто не може і не хоче побачити російської агресії (тобто,  фактично підіграючи їй)  одягається в тоги миротворців. Ця компанія – теж складова частина воїнства, яка, попри риторику, працює на реалізацію курсу  «русского мира» не менш успішно,  ніж безпосередні убивці.  Вона покликана внести свою лепту в досягнення кремлівської мрії-максимуму щодо України та українського народу, яких «не было, нет и быть не может» (перефразуємо псковського старця Філофея).

Процес переодягання  в шати миротворців активізовується  фактичним стартом президенської виборчої  кампанії та відповідним матеріальним й  ідеологічним реагуванням на це Москви. Однак бойківсько-вілкулівсько-новінсько-рабиновичівська ватага тільки  здається монолітною.  Насправді кожен із компанії має свої мету, мотивації, завдання.  Попри вплив і можливості, це «дрібна»  риба. Інше питання – Медведчук. Для  нього як найвірнішого свого  васала Путін готовий віддати мало не всю Україну (під інакшою назвою). Інші «миротворці», коли активізовуються бойові дії з боку ОРДЛО, під загрозою  – захоплення акваторії Азовського моря та  Маріуполя,  в основному –  для «розігріву» ситуації. А якщо  точніше – прискореного наближення України до режиму капітуляції.

Та чи  не найефективніше використовує миротворчий  ярлик «воїнство в рясах», раби «русского мира».  Воно, начебто послуговуючись  канонічністю, насправді відкинуло біблійний   принцип, коли  щодо будь-якої ситуації треба чесно визначиться лаконічно-однозначною констатацію: або «так» – або  «ні». Тож коли триває проти України війна, цього факту російської агресії вже п’ятий рік не бачать. Пригадуєте,  митрополит  Онуфрій не відважився вшанувати вставанням   пам’ять українців, убитих його улюбленими  російським окупантами. Адже він – «за мир». Тому й показово  не сприймає української мови як такої, якою варто проповідувати (порівнює у контексті старослов’янської як Божий дар із яєчнею). Тому й  на вірогідність надання  Вселенським Патріархом Томосу  він відповідає на одному з «миротворчих» телеканалів: «Нам це непотрібно». А відтак, говорячи про інших, таки каже правду про себе  та інших слуг «русского мира»:  «Ті люди, які вдягли ряси та активно займаються політикою, вибудовують геополітичні плани, – це просто нечесні люди, які не змогли стати справжніми політиками, а зробили з себе перевертнів, щоб через свій духовний образ притягувати до себе людську увагу. Це – нечесно. Перед Богом цим людям доведеться відповідати».

Чи  працює ця  строката компанія «миротворців»  хоч у якійсь мірі на Україну? Чи це лише дозволені Москвою для своїх вірних  облудні маски? Відповідь однозначна. На жаль, не для всіх. Тому битва за Україну переходить у вирішальну стадію. Ворог, який поки що не зумів знищити її своїми збройними потугами, намагається досягти мети за допомогою «миротворців».

«Цю загрозу не слід перебільшувати»

Президент Петро Порошенко під час виступу на 15-й щорічній зустрічі Ялтинської європейської стратегії (YES) наголосив, що майбутнє України значною мірою залежить від виборчого циклу 2019 та 2020 років. Про це йдеться на сайті  офіційного інтернет-представництва Глави держави. «Ми захистимо вільне волевиявлення громадян. Процес волевиявлення має відповідати нашій європейській стратегії й ще раз зарекомендувати Україну як лідера в дотриманні стандартів демократії на пострадянському просторі», – сказав Петро Порошенко.

А відтак нагадав, що  в умовах зовнішньої агресії Україна відмовилася від воєнного стану і взагалі від будь-яких обмежень політичних прав і свобод громадян. «Це моя принципова позиція. Але, звичайно, що війна точно накладе свій відбиток на характер кампанії. На жаль, на українській політичній шахівниці є фігури, які дозволяють Москві ходити собою. За чотири роки ми відновили не лише армію, але й розвідку… тому маємо не приблизне, але абсолютно точне уявлення про плани Кремля. Знаємо, кого там хочуть бачити у другому турі президентських виборів, і, слава Богу, мого прізвища там, в планах Кремля, немає», – підкреслив Глава держави.

Тим не менше, за його словами, на базі п’ятої колони РФ мріє сформувати потужну проросійську опозицію в новому парламенті, а, якщо пощастить, то ще й зробити її учасницею з правом вето на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Президент розповів, що горизонт їхнього планування сягає осені 2020 року, коли за наслідками вже місцевих виборів в окремих обласних радах проектується створення лояльних до Москви політичних більшостей.«Суть всього цього можна визначити одним словосполученням – загроза реваншу і ревізія європейської стратегії, повернення України до імперського стійла. Безумовно, цю загрозу не слід перебільшувати. Я твердо переконаний, що європейські прагнення більшості українців і зараз, і в майбутньому є очевидні. Але недооцінювати її також не слід», – наголосив Глава держави.

«Наш ворог досконало володіє усіма прийомами гібридної інформаційної війни. Боротися з російською пропагандою було б простіше, якби ключові її антиукраїнські тези не допомагала поширювати значна частина українського політикуму. Особливо цинічно й гидко це виглядає, коли українські політики виступають адвокатами Путіна, російських збройних сил, знімаючи відповідальність за війну з Росії та намагаючись перекласти її на Україну», – підкреслив Президент.

«Не може не тішити соціум»

Політик, громадський діяч Михайло Поживанов (до речі, один із начебто реалізаторів  курсу на «переворот» в Аграрній партії)у публікації «Порошенко в пастці, або Як «розфрендити» Росію» на сайті «Лівого берега» зазначає: «Ті, хто говорить, що Президент Петро Порошенко вдався до піар-ходу, «благословивши» розривання Договору про дружбу з Росією, не зовсім мають рацію.Ймовірно, що Порошенко був би й радий цього не робити, але у нього просто не лишається вибору. І не через високі матерії, а через те, як саме сконструйовано цей Договір». Відтак він нагадує про позицію оточення Глави держави. «Ряд посадовців, яких можна вважати ситуативними рупорами Банкової, в різні періоди часу доводили, що відмовитися від виконання договору в односторонньому порядку не є можливим», – констатує Поживанов.  Він нагадує, що  розірвання Договору в  2018-му зумовлене тим, наступного року добігає кінця десятирічний термін дії документа. Політик  пояснює: «Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією був підписаний 31 травня 1997 року і набув чинності після обміну ратифікаційними грамотами, який відбувся 1 квітня 1999 року. Дія договору автоматично продовжується кожних 10 років, і чергове десятиліття його чинності спливає у квітні 2019 року…Прикметно, що у 2014-му Верховна Рада вже робила спробу запустити механізм денонсації, але потерпіла фіаско. Хоча і тоді, і зараз для всіх було очевидним те, що після анексії Криму та збройної агресії Росії на українському Донбасі говорити про добросусідство чи дружбу з РФ не доводиться».

Але, підкреслює Поживанов, «цього року назріла потреба вибору, про яку було сказано на початку: розірвати Договір з Росією означає для влади завдати удару по власних бізнес-інтересах, не розірвати – поставити під удар інтереси політичні, адже на найближчих виборах Порошенкові пригадають свідомо пропущений дедлайн для анулювання «дружньої» угоди. Петру Олексійовичу нині не позаздриш, проте свій вибір він, схоже, все таки зробив. Піти на такі значні репутаційні втрати, як загравання із Кремлем, на Банковій не готові. А отже, Договір будуть скасовувати. І це той рідкісний момент, коли зацікавленість держави та її керманичів дійсно співпадає. Що, власне, не може не тішити соціум».

«Єдиний плацдарм – територія України»

Навіщо Росія бере світ «на переляк»? З цього приводу в однойменній статті на  сайті  УНІАНу розмірковує військовий експерт  Олег Жданов.  Попередньо він нагадує, що зараз на Далекому Сході в Росії тривають  маневри «Схід-2018», які, за твердженням представників Міністерства оборони РФ, є наймасштабнішими за останні 37 років. Олег Жданов констатує, що «проведення таких масштабних навчань можна розцінювати як демонстрацію військової потужності всьому світу і спробу показати свою здатність брати участь в континентальній війні. Але це, скоріше, направлено на відродження імперських амбіцій і статусу супердержави, щоб світова спільнота, дивлячись на це, все ж почала  зважати на Росію і на рівних розмовляти з нею про геополітичні питання, що стосуються ринків збуту, побудови нового світопорядку і т.д.».

На його переконання, «це більше гра на переляк, так як Росія навряд чи стане вести наступ. Наприклад, як це іноді обговорюється, через країни Балтії.Єдиний плацдарм – територія України, але це складніше, так як в України велика територія і укріплена армія.До речі, з цієї ж причини Україна досі і не взяли в НАТО, оскільки  за члена НАТО треба воювати, а партнеру НАТО, яким Україна зараз є, достатньо допомагати озброєнням». А відтак військовий експерт резюмує: «І в цьому статусі ми, найімовірніше, будемо знаходиться в силу свого географічного положення. Адже якщо раніше межа протистояння НАТО і Росії проходила по межах ФРН, то зараз – по межі України. І той, хто політично контролюватиме нашу територію, буде мати величезну перевагу перед супротивником».

«Перетворити війну на сході Україні  у війну на всій території України»

Про те, яке  продовження може мати  нинішній етап війни Росії проти України, розмірковує в «Українській правді» філософ Сергій Дацюк.  При цьому він аналізує й геополітичні процеси та їх вплив на розвиток ситуації  в нашій державі.За припущенням Дацюка, «окупована частина Донбасу має стати плацдармом для розгортання Росією громадянської війни в Україні на всіх рівнях – інформаційному, культурному, релігійному, економічному, політичному та соціальному». При цьому він уточнює: «Саме невдача стратегії «Новоросія» привели до наміру Росії перетворити війну на Сході України у війну на всій території України. Саме тому стратегія Росії щодо України нині – громадянська війна в Україні, розкол України та, зрештою, знищення геополітичного утворення Україна».

На думку аналітика, «головні зусилля дискурсивної дезорієнтації українців спрямовані зараз через олігархічні гібридні телеканали – саме там пропагують миротворчість замість перемоги, саме там використовують російський розподіл українців на  «партію війни» та  «партію миру», саме там звучать проросійські сюжети… Зі слів гібридного телебачення замість перемоги ми тепер все більше говоримо про миротворчість. Це пряма втрата суб’єктності України у війні. Більше того, поки що українці розглядають миротворчість зовнішніх сил як можливість продовжувати війну іншими засобами. Це розуміє Росія, але ми не говоримо про це публічно. Тому, якщо так буде і далі, то підтекст миротворчості як іншого способу війни скоро зовсім зникне».

Дацюк нагадує, що «зараз в Україні стало багато миротворців. Більшість з них це прямі агенти Кремля – найчастіше тут називають Медведчука, Новинського, Рабіновича, а в останній час ще й Таруту».  На його думку, «сприйняття тези про мир під час війни – це взагалі-то згода на поразку». Загалом, переконаний він, «Україна в принципі не зможе ані дружити, ані співробітничати, ані навіть незалежно існувати поряд з імперською мілітаристичною Росією. Не потрібно жодних ілюзій. Ніякий мир з нинішньою Росією для України неможливий. Для перспективи України – Росія має або радикально змінитися, або бути зруйнованою».

 «…в ідеалі до 2020 року»

Ігор Соловей, керівник відділу «Світ» сайту LB.ua зазначає, що  «вся сучасна політика Угорщини (на пару з Росією) до України спрямована на максимальну розкачку ситуації в Закарпатті, створення критичної маси лояльного Будапешту населення в прикордонному з нею регіоні, а також створення у населення регіону максимальної неприязні до центральної влади в Києві. При цьому офіційна влада Угорщини використовує  недоробки української сторони, підігріваючи зростання сепаратистських настроїв на Закарпатті. Орбан (чинний прем’єр Угорщини, друг російського диктатора Путіна, – «ВП») робить ставку не на військову силу як звикла діяти Росія, а на «силу м’яку» – на фактичний підкуп населення Закарпаття».  При цьому він нагадує: «Якщо раніше про прагнення Будапешта отримати контроль над Закарпатською областю України говорити вголос і голосно було не прийнято, то за останній рік керівництво Угорщини про це заявило кілька разів, на різних рівнях».

Водночас аналітик  підкреслює, що «приєднання української території шляхом прямої військової авантюри  Угорщини до України ні зараз, ні в найближчому майбутньому навряд чи можливе. І аналогія з російською агресією в Криму і на Донбасі навряд чи доречна – умови інші. По-перше, досить хоча б подивитися на карту, порівнявши на розміри обох країн. По-друге, для ймовірного нападу на Україну Орбану явно не вистачить наступальних можливостей угорської армії».

Тому, констатує він, «домігшись «особливого статусу» для своїх підшефних на Донбасі, Кремль таким прикладом запустить «парад суверенітетів» в Україні – стимулюючи і інші регіони вимагати від Києва аналогічний статус. І Будапешт буде першим, хто зажадає автономію для угорців Закарпаття». При цьому, уточнює Соловей, «Орбан мріє добитися автономії для угорців Закарпаття в ідеалі до 2020 року – коли буде відзначатися 100-річчя Тріанонського договору (1920 рік), який втілює розпад Австро-Угорської імперії. Нинішній же прем’єр-міністр Угорщини хоче увійти в історію країни як «батько всіх угорців» і «збирач угорських земель». На думку аналітика,  має рацію мер Львова, лідер партії« Самопоміч »Андрій Садовий: «Така ситуація підігріває невдоволення центральною владою і зростання сепаратистських настроїв серед населення – адміністративні прорахунки Києва фактично створили на Закарпатті загрозу національній безпеці. Тому закликаю представників вищої влади в країні діяти, щоб виправити ситуацію. Вихід з цієї ситуації тільки один: Києву необхідно вжити системні кроки, щоб провести «українізацію Закарпаття»: ліквідувати транспортний, мовний та інший відрив Закарпаття від великої України».

«Перетворюється на  універсальний інструмент  сакралізації путінської тиранії»

Процес консолідації Українського православ’я на базі канонічної автокефалії виходить на фінішну пряму. Таке переконання висловив УПЦ (МП) Олександр Драбинко, митрополит Переяслав-Хмельницкий і Вишневський. Про це йдеться у його публікації  «До питання про можливий розрив» на сайті «Лівого берега». За його припущенням, «боротьба священноначалля Руської Церкви за збереження своєї юрисдикції над Україною перетворюється у публічну богословську війну проти Константинополя». Митрополит резюмує: «Отже, церковна Москва знову офіційно заявила, що готова заради збереження своєї влади над Україною піти на схизму з Константинополем і тим самим поставити під загрозу єдність православного світу. Але кому більше може нашкодити такий сценарій – Константинополю чи Москві?» На його думку, «надання Томосу Українській Церкві може призвести до зовсім інших наслідків. А саме, до масштабного переформатування світового православ’я, що призведе якраз до зміцнення ролі Константинополя».

Владика роздумує над  сучасними реаліями, що відбулися за  останні два  десятиліття в РФ. «По-перше, Російська Церква стала де-факто церквою державною. А по-друге, РПЦ стала державною церквою у путінській Росії, тобто у державі, в основу якої покладено ідеологію російського неоімперіалізму. Зрештою, по-третє, перебуваючи під опікою цієї держави, Російська Церква втратила залишки своєї свободи і сьогодні не здатна приймати будь-які стратегічні рішення без узгодження з Кремлем».На жаль, підкреслює він,  «союз з сучасною Російською державою вже дає свої плоди в Церкві. Християнська ідентичність усе більшою мірою витісняється ідентичністю національною. Псевдоцерковна ідеологія підміняє собою справжню церковність. А «православ’я», що перетворилось на національну релігію, – усе далі відходить від духа і етичних норм Євангелія та фактично перетворюється на універсальний інструмент сакралізації путінської тиранії». Тим не менше, наголошує митрополит, «політика Путіна для багатьох росіян здається сьогодні безальтернативною».

Владика роздумує, якою буде ситуація в Україні після  надання Константинополем Томосу. «Без сумніву, в Україні лишаться єпископи, священики та віруючі, які будуть слідом за Москвою декларувати, що «греки відпали від істинної віри». Але абсолютно ясно, що це буде найменш освічена частина кліру та пастви», – зазначає він.

 «Займатиме позицію над «схваткою»  Президента та ЮВ»

З чим Анатолій Гриценко заходить на поле електорального бою в гарячу політичну осінь? З цього приводу розмірковує в  «Українській правді» аналітик Роман Кравець. Він підкреслює, що після того, як Віктор Балога очолив  виборчий штаб майбутнього кандидата в Президенти, можна вже робити певні висновки. Роман Кравець зазначає,  що «кампанія Гриценка на 80% складатиметься з меседжів про те, яку Україну він хоче бачити в майбутньому. Умовно кажучи, це сильна країна, що «бореться з корупцією, де чесно працюють правоохоронні органи, суди та люди живуть у злагоді». Інші 20% повідомлень стосуватимуться його принциповості».  Якщо підсумувати загалом,  наголошує він, то «образ Гриценка зводитиметься до двох посилів: «сильна рука» та чесність».

При цьому, припускає  аналітик, «кампанія не має базуватися на критиці опонентів з одного електорального поля. Наприклад, Гриценкові не рекомендують критикувати ні Президента Порошенка, ні найближчу конкурентку Юлію Тимошенко. Планується, що Гриценко займатиме позицію «над схваткою» Президента та ЮВ. Про них він взагалі повинен якнайменше згадувати, щоб не перебирати на себе їхній негатив».Але водночас Кравець акцентує увагу  на тому, що «лідера  «Громадянської позиції» має турбувати зовсім інший політик, який міг бути його союзником. Якби на виборах Президента лідера  «Громадянської позиції»  підтримав мер Львова Андрій Садовий, то це б фактично означало гарантію на вихід у другий тур, адже Гриценко отримав би тоді перевагу на Західній Україні. А як показують соціологічні дослідження, у другому турі він перемагає будь-якого конкурента». Правда, поки що Садовий не збирається підживлювати Гриценка та, швидше за все, сам піде на вибори.  «А це означає мінус 2-3% підтримки та розбалансування західного електорату, – переконаний Кравець. – Іншими словами, своєю недовірою одне до одного вони фактично виводять у другий тур Порошенка з Тимошенко та пролітають самі».

«Виборці потрапляють у пастку»

За майже півроку до виборів Президента України, політичні гравці вже визначилися з політичними технологіями і почали їх застосовувати в контексті передвиборчої кампанії. Так вважає політичний оглядач Олексій Мінаков. Свої роздуми він опублікував на сайті «Радіо Свобода». Мінаков  аналізує, які  методи боротьби вже використовують кандидати в Президенти: як відмежовуються від конкурентів і намагаються створити власний привабливий образ. Зокрема він констатує, що «Юлія Тимошенко використовує «ефект панацеї»…У рамках своєї рекламної кампанії «Новий курс України» – і на білбордах, і в телевізійному ролику, який ще й просувається в онлайн-середовищі – переконує, що «нова народна Конституція» вирішить буквально всі проблеми громадян».

Натомість головна політтехнологія Юрія Бойка – «За мир». І тут, наголошує політичний оглядач, «Виборці потрапляють у пастку – як можна проголосувати проти миру? Мир – це ж добре… Хоча закінчення війни банально не залежить від волі будь-якого українського політика – лише Володимир Путін здатен змусити покласти зброю підконтрольних собі військових на Донбасі. А Путін піде на це виключно на власних умовах, реалізація Україною яких призведе до втрати незалежності України як кінцевої мети Путіна».

За версією Олексія Мінакова, «Петро Порошенко використовує технологію «віртуальний конкурент». Чинний Президент розпочав кампанію телевізійними роликами та білбордами «Армія! Мова! Віра! Ми – Україна». При цьому Петро Порошенко повністю ігнорує своїх конкурентів, не реагує на їхні заяви і не вступає в пряме протистояння. Він робить вигляд, що Слон не помічає Моську. Очевидно, цієї стратегії він дотримуватиметься і надалі». При цьому він відзначає   контрастне підсилення проросійського тла через активність  Віктора Медведчука.

Технологія «третя сила»  – в руках Анатолія Гриценка. «Найголовніший тренд цієї виборчої кампанії – запит на нові обличчя, а лідери гонки мають високі антирейтинги, – підкреслює аналітик. – Тому технологія «третьої сили» може ефективно себе проявити. А Анатолій Гриценко парадоксально сприймається українцями якраз як нове «старе обличчя». А відтак уточнює, «загалом однієї технології «третя сила» недостатньо для успіху Гриценка. Вона генерує йому певний рейтинг, але не вирішує проблеми відсутності фінансових ресурсів, розгорнутої структури на місцях і доступу до телевізійних медіа».

Звичайно, наразі йдеться хіба що про «заспів»  президентської виборчої кампанії. Кульмінаційні моменти цього політичного (з елементами геополітичного) сюжету – попереду. Чи будуть вони «підігріті» залпами російських  ракетних систем, теж наразі невідомо.

Поки що  ж,  за даними  Соціологічного  центру  ім. Михайла Драгоманова, 15,7% українців, які планують піти на дільниці, готові віддати голос за Юлію Тимошенко. 12,3%  –  за Петра Порошенка. Третє місце посів Анатолій Гриценко  –  8,3%. Юрій Бойко має 6,2%. Олег Ляшко набрав 5,6%. У Володимира Зеленського – 5,4%, Вадима Рабиновича  – 5,1%, Святослава Вакарчука 4,7%, в Андрія Садового – 2,7%, Олександра Шевченка – 2,6%. Тим не менше, майже 22% серед тих, хто планує піти на вибори, не визначилися з кандидатом. Тож «картинка»  після першого туру (31 березня) може виявитися цілком інакшою.

Та й паралельно з президентською кампанією розпочинається «пристрілка» до парламентської (з процесом «зачистки» від  перспективних проукраїнських лідерів та руйнації відповідних політичних сил).  У цьому контексті промовиста ситуація довкола  Аграрної партії. Правда,  лідер  згадуваної структури Віталій Скоцик зазначив: «Ми не дозволимо положитипартію під проросійські сили, Аграрна партія ніколи не буде п’ятою  колоною Кремля. Україна змогла вистояти   проти збройної та економічної атак і ми не допустимо політичного реваншу Медведчука і кампанії. Аграрна партія не маріонетка в чужих руках, а сильна, самодостатня політична сила».

Однак, зважаючи на системний наступ сил реваншу, відкидати вірогідність реалізації антиукраїнського сценарію  не варто.   На  цьому акцентували увагу й ЗМІ: «Засоби масової дезінформації» («УП»), «Проти кого йде війною Трамп?» («НВ»), «Слідчі встановили особу організатора у справі про держпереворот Савченко-Рубана, – Матіос» (УНІАН), «Україна почала перекидання бронекатерів у Азовське море» («ЛБ»), «За Охендовського і ЦВК візьмуться наступного тижня» («ГПУ»), «Фронтовики» на роздоріжжі: до кого побіжать Аваков, Турчинов і Яценюк» («Апостроф»), «Призначені Росією вибори в ОРДЛО нелегітимні і порушують логіку мінських переговорів, – Волкер» («ЛБ»),«Чи встоїть Iдліб?» («День»),  «Архієпископ Євстратій: Нинішня УПЦ така українська, як «Український вибір» Медведчука» («УП»),  «Вустами своїх тупих рибоглазих асасинів Путін каже: «Ми більше не ховаємося. Ми й…бнемо тебе у будь-який спосіб, а потім скажемо, що на церкви дивилися» («Гордон»)…

Тиждень, що розпочинається, має достатньо шансів стати ще гарячішим  (зокрема – й у політичному сенсі), ніж прогнозували найобізнаніші аналітики та найоб’єктивніші ЗМІ. У цьому сенсі –й запланований  на 20 вересня розгляд  Верховною  Радою питання оновлення Центральної виборчої комісії.Нагадаємо, що до складу ЦВК на постійній основі входять 15 членів. Строк повноважень кожного – 7 років.Президент Петро Порошенко вніс до парламенту подання на звільнення 13 членів ЦВК, в тому числі  – і голови Михайла Охендовського. Верховна Рада має розглянути 14 нових кандидатів на 13 місць, яких запропонували Президент та політичні партії.

Ймовірно, цього ж дня (або й раніше, у вівторок, 18-го) Глава держави виступить перед нардепами зі своїм щорічним посланням парламенту. У цьому документі будуть окреслені головні виклики для України на найближчий час.  Нагадаємо, речник Міністерства оборони полковник Дмитро Гуцуляк повідомив на брифінгу, що «російське воєнно-політичне керівництво збільшує кількість військ ЗС РФ неподалік кордонів з Україною». Тож не варто відкидати вірогідності масштабного вторгнення ворога.

Хоча, на думку генерал-лейтенанта Ігоря Романенка(див. «Апостроф»),  «це – малоймовірний сценарій, оскільки росіянам зараз більш вигідно використовувати українські вибори, можливості  «п’ятої колони» у нашій державі. Для них це – більш раціональний, ефективний і менш витратний спосіб». А  коли в Україні проти неї працюють такі  прокремлівські «миротворці», то  для реалізації  імперської стратегії не потрібна й озброєна горила з ядерним факелом у лапах. Та все-таки – будьмо!

Віктор Вербич