Чому Спілка письменників України, яка була запрограмована як складова частина комуно-радянської  імперської системи, стала однією з найактивніших сил у відродженні української державності? Чим керувалися українські владоможці, коли докладали зусиль до фактичного знищення НСПУ? Які кроки чинної влади заслуговують на похвалу та підтримку?  Наскільки може змінитися ситуація в Україні за результатами майбутніх президентських і парламентських виборів?

Якою проблематикою переймається зараз Національна спілка письменників України?Чому все-таки «процвітає літературна попса» і чи можна зупинити  цей процес? Хто нині – в числі найталановитіших майстрів художнього слова? Коли Україна матиме свого Нобелівського лауреата? За що образилася на українців Світлана Алексієвич, відмінивши свою зустріч із читачами в Одесі? Чи повернуться у Спілку Ліна Костенко та Володимир Яворівський?

Яке місце письменника у сьогоденні? Які з сучасних викликів найдоленосніші? На ці та інші запитання «Волинської правди»  відповідає Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський.

«Саме в письменницькому середовищі виникли бунтарські, опозиційні настрої»

– Пане Михайле, Спілку письменників, яку створювали  1934 року  в Україні з волі Москви (після  удару по нашому народу Голодомором) як один із важелів комуно-радянської імперської  системи, та вона стала потужною силою, що допомогла Україні відновити державність.  Парадокс?  Закономірність? Пригадаймо, саме тут народилися й Товариство української мови, й рухівські структури.

– Чому письменники, яких «викохувала» тодішня совєтська влада для того, щоб вони по-рабськи їй служили, не «виправдали» довіри окупаційного режиму?  Адже насправді виявилося, що саме в середовищі Спілки письменників  на кінець вісімдесятих років визрівав протест, який оформився згодом у Народний рух за перебудову, пізніше – в НРУ, в інші політичні структури.

Це не парадокс. Тут  я не погоджуюся. Насправді мислячі українці завжди в історії останніх століть були в тій чи іншій опозиції  до окупаційного російського режиму. Чи це було за царських, чи за радянських часів.  Мислячі, свідомі  українці мали силу, рішучість, характер ставати проти ворога. Так, як Василь Стус, інші дисиденти, які, зрештою, були тяжко покарані за свій протест.

У радянські часи більша частина середовища творчої інтелігенції, письменників (були, звичайно, виродки, як Корнійчук, Шамота і їм подібні, які вірою та правдою, як і за гроші, служили тій владі) – мовчазна опозиція до режиму. Так, частина з письменників писала ті «паровози», де славили партію та вождів. Але були  ті, які свідомо уникали якихось дійств суспільних. Згадаймо того ж Свідзінського – у нього жодного вірша не знайдемо на тему політики, якоїсь похвальби партії чи владі. І це далеко не поодинокий приклад.

Тому не випадково, що саме в письменницькому середовищі визріли бунтарські, опозиційні настрої, які згодом, як я уже казав, оформилися в громадсько-політичні структури.

–  Чому  ж українська влада докладала чимало системних зусиль для знищення письменницької Спілки? Пригадаймо, коли для захисту (в час, коли «Кучма працював Президентом  в  Адміністрації Медведчука) доводилося проводити з’їзд просто неба, а  тодішня Банкова  зорганізувала  псевдоз’їзд.

–  Насправді начебто українська влада – постокупаційна, постколоніальна. Вона  діяла впродовж чверті століття, фактично до найостаннішого періоду. Рудименти такої  «влади» залишаються і досі. Причому – на всіх рівнях. Це яскраво відстежується на її ставленні до української національної культури. Така влада – часто «відрижка» окупаційної, колоніальної системи, яка панувала в Україні за часів Радянського Союзу. Тому не дивно, що влада, яка була в дев’яностих роках ХХ століття та пізніше, до українських  національних інтересів ставилася в кращому разі, м’яко кажучи, нейтральною.

– А сьогодні влада інакша?

– Якщо  говорити про царину культури, то сьогодні дуже важка  ситуація. Та й триває війна з Росією. Дуже добре, що влада робить відповідальні  (дуже грамотні, сильні) кроки зовнішнього характеру  у напрямку Європейського Союзу, НАТО, єдиної Помісної Церкви. Але при цьому влада ігнорує, забуває, нехтує, зневажає питання  надзвичайно важливе –  українська національна культура. Це – основа, матриця нації та держави. Поки що вони до усвідомлення цього не доросли.  Ми сподіваємося, за сприяння мислячої інтелігенції, що рано чи пізно сфера культури все-таки також буде перебувати в орбіті українських національних інтересів.

«Тоді зайдуть сюди не тільки злодії та казнокради, а безпосередньо Путін і Росія»

– Чи відчуваєте нині Ви, Голова НСПУ, якщо не сприяння влади у функціонуванні Спілки, то принаймні те, що вона відмилася від планів її знищення? Мовляв, ця структура  була створена в колоніальний період, вона виконала свої функції? Чи влада має інші плани?

– Не знаю. Мені не відомі справжні плани влади. Зрештою, вона, влада, дуже різна: Адміністрація Президента, міністри, голови ОДА та РДА… Але сьогодні як влада, так і опозиція,  перейнята в основному однією проблемою – вибори (і президентські, й парламентські).

Будьмо чесні: нині дуже важка ситуація. Зрештою, кожні вибори – це Рубікон: або – або. А сьогодні – особливо відповідальний момент.  При всьому моєму   критичному ставленні до нинішньої влади (зокрема – в царині культури),  розумію, що ситуація може стати ще важчою. Якщо завтра прийдуть до влади ті, які сьогодні кричать із біл-бордів про новий курс, обіцяють нову стратегію розвитку держави, нову Конституцію, новий мир із споконвічним ворогом, то стане набагато гірше. Тоді зайдуть сюди не тільки злодії та казнокради, а безпосередньо Путін і Росія. Хоча їхня присутність (особливо у засобах масової  інформації) вже відчувається і сьогодні.

Особливо це видно за тим, як під виглядом децентралізації, на фоні недолугого та невчасного рішення щодо роздержавлення, скуповуються телеканали.  «Роздержавили» – і в чиї руки потрапили  та потрапляють ці ЗМІ?

– Зазвичай олігархату різних мастей. Як на всеукраїнському, так і регіональних рівнях. 

– «Грошових мішків». А вони переважно не українські. Українські ж «грошові мішки» зайняті іншим. Вони набивають їх грішми. А ворог не гає часу. Він знає, що потрібно сьогодні  брати газети,  журнали, інтернет-сайти,  телебачення, радіо і впливати на свідомість людей.

– Але з першого вересня відімкнуто аналогове телебачення, яке формувало громадську думку старшого покоління наших співвітчизників, тих, хто сумлінно йде до виборчих урн і часто, за підсумками голосування,  тягне країну в минуле. Тим не менше, де-факто це покоління позбавлене права на інформацію, перебуває в інформаційному вакуумі.

– Відключення аналогового телебачення саме в такий піковий момент ще треба осмислити, проаналізувати: такий крок – на користь чи на шкоду для українців, для української справи.

Чи повернуться у Спілку письменників Ліна Костенко та Володимир Яворівський?

– Михайле Олексійовичу, наскільки  зараз  НСПУ вдається виконувати свою роль творчої організації? Які головні  проблеми постають перед нею?

– На жаль, левову частину часу доводиться займатися не творчими, і іншими питаннями – майновими. Фінансовими. А при цьому, звичайно ж,  Спілка (особливо в останні роки) переймається  саме проблемами творчого характеру. У якому форматі? Зрозуміло, Спілка не може навчити, примусити, сприяти, щоб письменники писали книжки. Це індивідуальна справа. Так  завжди було в усіх країнах і в усі часи.

Ми можемо сприяти в тому, щоб письменникові вдалося вирішувати якість побутові питання, ті, що пов’язані з лікуванням, частковою фінансовою  підтримкою. З тим, щоб письменник брав активнішу участь у заходах Спілки. Як і в книжкових виставках, фестивалях, загалом літературно-мистецьких заходах, у різних презентаціях, які ми проводимо. Це теж допомога письменникові, який пише не тільки книжки, але й хоче, щоб його почули, побачили, щоб мав можливість реалізувати свої книжки.

Ми зараз доволі комплексно займаємося питаннями промоції письменників, їхніх книжок. Спілка допомагає  їм іти до людей.

 – Сучасний літературний процес багатогранний та складний. Він і досі – під знаком Вашої дефініції: «Літературна попса процвітає у хворому суспільстві, де заправляють моральні банкрути і нікчеми»?  Хто, на Вашу думку, нині репрезентує українське художнє слово – в прозі, поезії?

– Варто, можливо, трішки внести корективи в це визначення. Звичайно, попси  в літературі дуже багато. Зрештою, які в музиці, інших сферах культури, мистецтва. Та, разом із тим, є потужні та цікаві письменники. У нас надзвичайно сильна українська поезія, у тому числі – й молода. Маємо і сильну прозу (не лише Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Любко Дереш, Люко Дашвар, Софія Андрухович, а й Любов Пономаренко, Володимир Лис, Мирослав Дочинець, В’ячеслав Медвідь).

– Це література не лише українського, європейського, але й світового рівня!

– Погоджуюся. Такий перелік можна продовжити, не оминаючи  й кількох авторів, які працюють на Волині.

– Нині ряд письменників – поза НСПУ. Маю на увазі – Ліну Костенко,  Володимира Яворівського (який колись очолював її), Марію Якубовську-Маткобожик(волинянку за місцем народження, екс-голову Львівської організації)… Окрім процесу вступу, може, варто започаткувати й процес повернення знакових письменників у лави НСПУ?

– Три різні прізвища… Ліна Василівна  Костенко – самодостатня постать, вона так вирішила – бути поза Спілкою. Тепер стосовно Володимира Олександровича  Яворівського. Нещодавно ми кілька разів спілкувалися. Він поцікавився, чи перебуває у Спілці, чи ні. Я нагадав: «Володимире Олександровичу, Вас ніхто з НСПУ не виключав. Ви самі себе виключили, коли заявили в інтернет-публікації, що виходите зі Спілки. Але Вашої заяви про вихід не було. Ви залишаєтеся членом НСПУ». Після почутого, Володимир Олександрович зрадів і потішився. Я нагадав також, що всім членам НСПУ  потрібно платити  внески.

А виключення з  НСПУ Марії Якубовської – це воля Львівської обласної організації. Там були скандали. Я не хочу на цьому акцентувати увагу.

Коли Україна матиме свого Нобелівського лауреата?

– Гаразд. А тепер – про літератора світового рівня. Як Ви ставитеся до того, що  Нобелівський лауреат Світлана Алексієвич, яка має українське коріння,  образилася на українців і відмінила свою зустріч в Одесі.

– Вона надзвичайно сильна журналістка, публіцист. Але  Світлана Алексієвич до певної міри залишається в полоні радянських міфів, російських ілюзій.  Вона не є питомо білоруською письменницею, пише російською. Рішення про присудження їй Нобелівської премії носило все-таки політичний характер. Можливо,з тих кандидатів, які були суперниками Алексієвич, її творчість – не найкраща. Але так вирішив Нобелівський комітет. Чому Світлана Алексієвич  відмінила свою зустріч в Одесі, мені не відомо.

– Коли, за Вашим припущення,  Україна матиме  свого Нобелівського лауреата?

– Якщо брати до уваги  художній рівень, то в нас  такі письменники давно  були, є на сьогодні. Але, щоб стати Нобелівським лауреатом, потрібна величезна промоція за кордоном. Наша держава у цьому плані абсолютно нічого не робить! Їхні твори не перекладаються, не видаються за кордоном. Потрібно, щоб письменника знали у світі. Хто цим має займатися?

– У тому числі (чи й передовсім) – відповідні владні інституції.

– Повинна була б займатися держава. Це робить кожна цивілізована країна, яка себе поважає.

«Виклики залишаються»

– Ви часто буваєте в різних областях  і містах нашої держави. Які враження від зустрічей з людьми?

– Прекрасне! Надихаюся контактами з людьми. Навіть коли ставлять незручні запитання.

– Головні, на Вашу думку, виклики для України. Нині продовжується, цитуючи назву Вашої книги, «час фарисеїв і героїв»?

– Так. Виклики залишаються.  А один із головних – вибори парламентські  та президентські. Якщо переможуть проросійські сили, це означає – війна, окупація, втрата незалежності. І відповідно – втрата України як держави. Хоч вона збереже назву, але буде залишатися васалом Росії. Причому – на довгі роки. Доти, доки Росія не розвалиться, коли настане третій, завершальний етап, української революції.

– Яке місце письменника у сьогоденні, політичному процесі. Він мусить зосередитися суто на творчості  чи й пам’ятати про громадянський обов’язок? 

– Кожен письменник має вирішувати.  Йдеться ж про творчість. Не обов’язково, щоб поет-лірик писав  якісь політичні агітки. Зовсім ні. Кожна  національно свідома людина визначається зі своєю позицією. Письменник – у тому числі. Це може віддзеркалюватися в якихось діях. Але змушувати в творчості до демонстрування якихось показових  патріотичних проявів – це навіть на шкоду. Нині доводиться читати величезну кількість графоманських агіток, які дискредитують ідею України. Але з цим боротися неможливо. Їх не   заборониш! Митець, письменник сам вирішує, як йому писати. Чи щоб «Слава Україні!» було рефреном, чи  щоб йшлося про сонце, місяць і зорі.  Але це теж буде Україна, якщо написане  талановито та, звичайно, українською мовою.

– Як Вам особисто вдається знаходити час і для керівництва  Спілкою,й для  редагування «Українською літературною газетою»,  й для праці в ОУН? Де берете силу нести цей хрест?

– Хтось мусить це робити. Люди мені довірили нести цей, образно кажучи,  спілчанський хрест. А силуГосподь дає. Як  і, зрештою,  кожному з нас.

Спілкувався та фотографував Віктор Вербич