“Блаженні ви, воли вас ганьбитимуть і гнатимуть та ширитимуть про вас усяку лиху славу неправдиво Мене ради. Радуйтеся і веселітеся: бо велика вам нагорода на Небесах” – ці слова, сказані Христом-Спасителем можна віднести і до одного з наших земляків – єпископа-волинянина, який у ХVIII столітті не побоявся стати на захист прав Православної Церкви перед ніким іншим як російською імператрицею Катериною ІІ Великою. 

Він уклав нарис «Про благочиння церковне», яка стала першим протестом проти синодального устрою РПЦ і ратуванням за відновлення патріаршества. Цей ієрарх виступав також проти утисків духовенства, захищав від панського свавілля безправних селян-кріпаків. А його проповіді та нариси, при їх пізнішому викладі на папері склали 12 томів. Це був уродженець Володимира-Волинського, священномученик Арсеній (Мацієвич), митрополит Ростовський (1697-1772).

Митрополит Ростовський Арсеній (в миру Олександр Іванович Мацієвич) народився в місті Володимирі-Волинському на Волині в сім’ї православного священика Івана Мацієвича, настоятеля старенької Спаської церкви. Цікаво, що дій майбутнього святителя був поляком.

Початкову освіту молодий Олександр Мацієвич здобув у духовних навчальних закладах у рідному Володимирі, потім у Варенжі та Львові, де досконало вивчив латинську мову.

Юнак мріяв про продовження освіти, але не хотів зрікатися Православної віри та приймати унію, також він хотів служити в майбутньому саме Православній Церкві. Отож у 1715 р. Олександр Мацієвич тікає з Речі Посполитої,  до складу якої  входила Волинь на Лівбережну Україну – Гетьманщину. Прибувши до Києва, він вступає до Києво-Могилянської Академії на курс риторики. Вже через рік, залишивши навчання, у віці 19 років, Олександр приймає, під іменем Арсенія, монаший постриг  в Богоявленському братському монастирі. Згодом переїжджає до Чернігова, де його висвячує на ієродиякона єпископ Антоній (Стаховський), колишній архімандрит Новгород-Сіверського монастиря.

У 1718 р. ієродиякон Арсеній знову повертається до Києва, щоби продовжити навчання у Києво-Могилянській Академії. У 1723 р. в Соборі Святої Софії він був рукоположений у ієромонаха. Під час навчання він також подружився зі студентом Амвросієм Юшкевичем, який на початку 40-х років XVIII стає aрхієпископом Новгородським і головою Святійшого Урядового Синоду Всеросійської Православної Церкви. Свого часу владика Авросій врятує ієромонаха Арсенія (Мацієвича) з біди, про що згодом.

Після завершення навчання Арсеній був проповідником при  Київському митрополиті Варлаамі (Вонатовичу). Згодом, у 1728-1729 рр. він виконував послух проповідника у Києво-Печерській Лаврі.

В 1729 році ієромонах Арсеній переходить до Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря. Тоді Чернігівським єпископом був владика Іродіон (Жураківський), який прищепив молодому отцю Арсенію погляди про абсолютну неприпустимість втручання світської влади у справи Церкви.

У 1730 р. отець Арсеній, на запрошення Тобольського митрополита Антонія (Стаховського) переїжджає до Тобольська “на проповідь Слова Божого”, як зазначалось в офіційному документі Святішого Синоду. Тут ієромонах Арсеній призначається проповідником та екзаменатором ставлеників (кандидатів на священство). Згодом стає духівником єпархії та казначеєм кафедрального собору.

Через два роки ієромонах Арсеній повертається до Чернігова, але певний час перебував він і у Соловецькому монастирі та Холмогорській єпархії.

Навесні 1734 року отець Арсеній знову повертається до міста Холмогори (Архангельська), де місцевий єпископ Герман запропонував йому, в якості священика-капелана, взяти участь у морській експедиції на Камчатку. Отож, упродовж 1734-35 років ієромонах Арсеній був учасником морської Камчатської експедиції. Сама експедиція то вирушала, то знову поверталася назад. Згодом її керівники та капелан були заарештовані, і 24 січня 1736 року він разом з іншими керівниками експедиції, був привезений з Пустоозерського острогу в Адміралтейську колегію. Тільки в січні 1737 року за нього заступився вже владика Амвросій (Юшкевич), який був на той час єпископом Вологодським і Білозерським. Цей ієрарх мав неабиякий  вплив на російських імператриць Анну Іоанівну, регентшу Анну Леопольдівну, а потім і на Єлизавету Петрівну. Отож, 25 січня 1737 року, за поданням Святішого Синоду, отця Арсенія було звільнено і він прибув до Санкт-Петербурга. 13 вересня 1738 року Святійший Синод призначив його екзаменатором ставлеників у священство і законовчителем Кадетського сухопутного корпусу. 28 вересня 1739 року ієромонах Арсеній (Мацієвич) стає законoвчителем гімназії при Академії наук.

Згідно оцінок дослідників, Арсеній (Мацієвич) був неабияким богословом і блискучим проповідником.  У богослів’ї він був послідовником митрополита Стефана (Яворського) та архієпископа Феофілакта (Лопатинського), захищаючи Православ’я від лютеранського релігійного впливу, представником якого був відомий митрополит Феофан (Прокопович). Зокрема ієромонах Арсеній (Мацієвич) уклав твір “Заперечення на “Молоток на Камінь віри”. “Молоток на “Камінь віри” був анонімним лютеранським памфлетом, спрямованим на заперечення та дискредитацію православного полемічного антилютеранського богословського твору митрополита Стефана (Яворського) “Камінь віри”. Багато дослідників вважають, що цим анонімним “російським лютеранином” був ніхто інший як сам Феофан (Прокопович). Отож, у своєму запереченні цього “Молотка” Арсеній (Мацієвич) давав апологетичну біографію митрополита Стефана (Яворського) – свого вчителя. І гіркотою звертався він і до самого Феофана (Прокоповича): «ти, не нашої віри і Церкви людина, зробився Церкви нашої вказівником і уставщиком». Стосовно самого синодального устрою, то Арсеній (Мацієвич) у своєму ж “Запереченні” зауважував: «хотя и Синод вместо Патриарха у нас имеется, однако тебе, врагу и сопернику Церкви нашея, выторжка не обретается, понеже по твоему хотению не сделалося, дабы, как ваш регент, так и пасторы ваши в Синоде присутствовали. Но как прежде Патриарх Российский, так и ныне Синод в той же Церкви Божиею милостию состоит, в которой четверо престольные Патриархи православно-восточные начальствуют».

У 1740 р. помер Тобольський митрополит. Тоді ж «первоприсутствующий» у Св. Синоді архієпископ Новгородський і Амвросій (Юшкевич), який допомагав українському духовенству в Росії, запропонував кандидатуру Арсенія Мацієвича на єпископа Тобольського. Отож, 15 березня 1741 р. в Петербурзькому храмі на честь Казанської ікони Божої Матері відбулася єпископська хіротонія ієромонаха Арсенія.  До слова, підписуючи архієрейську присягу, Арсеній зробив своє доповнення – після слів “обіцяю… у всьому йти й завжди коритися Синодові, його правильній владі” він дописав: “яка від Христа й Апостолів походить через Хіротонію”.

Укладаючи присягу возведеному на російський імператорський престол немовлятку Івану VI Антоновичу (згодом “залізна маска” російської історії), митрополит Арсеній навідріз відмовився давати таку ж присягу його регенту – герцогу Ернсту Іоганну Бірону, який був лютеранином. Від розправи мужнього архієрея врятували усунення та арешт самого Бірона, що мав місце невдовзі, а згодом – і новий палацевий переворот, в ході якого за участі гвардії на престол була возведена “дшерь Петрова” – імператриця Єлизавета Петрівна.

Прибувши на Тобольску кафедру владика Арсеній самовіддано взявся до праці. Саме тут йому дуже знадобився досвід минулого перебування в цій єпархії. Вже через тижні три-чотири після свого приїзду на сибірську землю він пише листа до імператриці та повідомляє про свої перші дії в Тобольську й про першочергові потреби єпархії. До Синоду направляє скаргу на неправомірні дії місцевої світської влади і отримує там підтримку. Ревно починає займатись місіонерською діяльністю.

28 січня 1742 р. його було викликали до Москви для участі в коронації імператриці. А 28 травня 1742 р. вийшов наказ — «Арсенія, митрополита Тобольського, перевести на Ростовську кафедру і бути йому Святійшого Синоду членом». Саме тоді Митрополит Арсеній, зважаючи на свій гарячий темперамент і безкомпромісну вдачу, не підписав присягу члена Синоду. Він не міг погодитися, що “крайнім суддею” в Церкві є російський монарх, наголосив, що “ним є лише Господь наш Ісус Христос – Глава Церкви Христової”. Разом із тим, митрополит Арсеній таки взяв участь у коронації Єлизавети, але у зв’язку із відмовою від присяги за встановленою за Петра І формою, його відразу ж відправили з Петербурга до Ростова.

За 20 років своєї праці на Ростовській кафедрі владика Арсеній зробив дуже багато. Фактично він організував Ростовсько-Ярославську митрополію. Тут він написав 12 томів своїх проповідей та багато  праць, полемізуючи, зокрема, з розкольниками-старообрядцями та протестантами. На ростовських землях також проживало багато неслов’янських  угро-фінських племен, серед яких ще зберігалося поганство, отож владика Арсеній доклав багато зусиль для проповіді серед них Християнства.

З його ініціативи в Синоді була порушена справа стосовно канонізації видатного Ростовського митрополита  Димитрія (Туптала). У 1757 р. владика Арсеній сам очолив відкриття його мощей, підготовку до канонізації й написав житіє. Канонізація святителя Димитрія Ростовського стала першим причисленням до лику святих з часів запровадження синодального устрою в РПЦ.

Цікаво, що опікуючись влаштованою ще святителем Димитрієм, Ростовською духовною семінарією, митрополит Арсеній виявив себе як противник як латинської схоластики, так і латинської мови навчання, яка панувала тоді у всіх духовних навчальних закладах РПЦ. (Що зберігалося до  40-х рр. XIX ст., отож латиною до того часу навчали і у заснованій у 1796 р. Волинській духовній семінарії).    «Школы при архиереях не иные нужны, только русские, – писав з цього приводу митрополит Арсеній, – понеже в церквах у нас не по латыни, ниже другими иностранными языками читается и поется».

У випадках, коли чиновники втручалися у церковні справи, митрополит Арсеній (Мацієвич) ставав у різку опозицію до світської влади. Так, він наполягав перед імператрицею Єлизаветою на усуненні світських чиновників зі складу Синоду, при чому робив висновок, що Святіший Урядовий Синод не має канонічного підгрунтя як такий, та наголошував на необхідності відновлення патріаршества. Відповідна записка владики “Про благочиння церковне” стала пер­шим про­те­стом ієрархії  РПЦ про­тив си­но­даль­ної си­сте­ми.

Ще більш загострилися стосунки владики зі світською владою, коли наприкінці правління Єлизавети Петрівни, а потім за Петра ІІІ та Катерини ІІ з’явилися розпорядження, спрямовані на обмеження монастирів в управлінні їх майном.

Тим часом у 1762 р. в Російській імперії стався черговий палацевий переворот – імператор Петро ІІІ був усунений від влади своєю дружиною Катериною. До слова, Петра ІІІ звинувачували у потуранні схожому на часи “біронівщини” засиллю німців при дворі і у владних структурах, та навіть інкримінували йому наміри провести у РПЦ… реформацію лютеранського зразка.

Будучи вправним і тонким політиком, нова імператриця Катерина ІІ не відразу виявила своїх намірів по відношенні до Церкви. Через два тижня по її воцарінні, Сенат видав постанову про повернення єпархіальним будинкам, монастирям та церковним причтам належних їм земельних володінь. Але радість духовенства виявилася передчасною. Адже вже через три тижні побачив світ Маніфест у якому проголошувався намір уряду заново розглянути питання стосовно церковного землеволодіння. «Не имеем мы намерения и желания присвоить себе церковные имения, только имеем данную нам от Бога власть предписывать законы о лучшем оных употреблении на славу Божию и пользу Отечества. И для того под покровительством Божиим намерены мы в совершенство привести учреждение всего духовного штата, сходственно с узаконениями церковными, которым следовал и вселюбезнейший дед наш государь император Петр Великий, учредя на то особливую из духовных и светских персон под собственным нашим ведением комиссию» – ось так, ні більше не менше, було сказано у цьому Маніфесті.

До відповідної комісії увійшли перший член Св. Синоду митрополит Димитрій (Сеченов), архієпископ Санкт-Петербурзький Гавриїл (Кременецький), єпископ Переяславський Сильвестр, а також обер-прокурор Синоду князь А. Козловський, князь А.Б. Куракін, князь С. Гагарін, граф И.И. Воронцов, та Г. Теплов. Результатом роботи цієї комисії і став відомий Церковний Указ про церковні земельні володіння, виданий 26 лютого 1764 р.

Цей указ остаточно касував церковне землеволодіння у Російській імперії. Усі церковні землі передавалися Колегії економії, і церковні структури повністю усувалися від управління ними. Частину коштів, що надходили від секуляризованих маєтків і володінь, а саме 1/7 частину Колегія економії мала спрямовувати на утримання єпархіальних кафедр, монастирів та приходських причтів. Решта йшла на державні потреби. Єпархії поділялися на три класи, а їх фінансування призначалося в залежності від відповідного “класу” Для монастирів запроваджувалися т.з  «штаты». Більша частина обителів опинилися, таким чином, поза рамками “штатів”, і як правило, такі монастирі ліквідовувалися.

Указ про секуляризацію церковних володінь став страшним ударом по монастирях і чернецтву. Вилучення церковних маєтків в казну проводилося під приводом кращого улаштування церковних справ і державної користі. На ділі ж ця реформа не тільки несла за собою розорення церковного життя, вона не принесла зиску і державній скарбниці, бо значна частина секуляризованих маєтків була роздарована фаворитам імператриці. Ревні архієреї, монахи і клірики, благочестиві миряни із болем переживали страшне руйнування монастирів. Але мало хто зважився на відкритий протест. І тим, хто зважився на нього був саме митрополит Ростовський Арсеній (Мацієвич)

В час, коли робота комісії з церковних володінь була у самому розпалі, в 1763 р, в Неділю торжества Православ’я (перша неділя Великого посту), владика Арсеній звелів у чині анафематизмів виклясти, відлучивши від Церкви, усіх, хто чинить їй зло, відбираючи «села и винограды». Також він почав подавати і протести до Синоду. «Горе нам, бідним архієреям, – писав він тоді, – бо не від язичників, але від своїх, тих, хто вважається правовірними, такі муки терпимо”.

Святитель переймався долею монастирів, побоюючись їх повним зникненням у Російській імперії. Він вказував, що якщо справи і далі підуть таким чином, то –  «тако нашему государству приходить будет не токмо со всеми академиями, но и с чинами или на раскольничье, или на лютеранское или кальвинское или на атеистское государство».

Тривожні протести архіпастиря доведені були і до відома  імператриці. Катерина ІІ відразу ж розлютилася і зненавиділа “бунтівного” архієрея, назвавши його “лицемером, пронырливым и властолюбивым бешеным вралём”, і врешті, наказала Синоду судити митрополита.

Суд над митрополитом Арсенієм відбувся 14 квітня 1763 р. в Москві. Синод постановив позбавити владику архієрейського сану. Головним суддею був давній недоброзичливець підсудного Новгородський митрополит Димитрій (Сеченов).

У Кремлівських Патріарших Хрестових палатах, за присутності великої маси народу, відбулося і показове зняття сану з владики Арсенія.  Юрби людей прибули, до слова, не через цікавість, а через співчуття до гонимого архіпастиря. І коли з митрополита Арсенія зривали архієрейське облачення, то він передрік тим, хто здійснював над ним цю ганебну церемонію сумний кінець. Митрополиту Димитрію він сказав, що той задихнеться власним язиком. Крутицькому архієпископу Амвросію (Зертис-Каменському), своєму колишньому другу, він передрік  смерть від руки м’ясника: «Тебе, як вола, вб’ють», а єпископу Псковському Гедеону (Криновському) передрік: «Ти не побачиш своєї єпархії». Так воно все і сталося, як передрік владика Арсеній: митрополит Димитрій помер в 1767 р. від пухлини язика, архієпископ Амвросій був вбитий в 1771 р. в Москві під час  холерного бунту, а єпископ Гедеон, який незабаром після судилища був відправлений до своєї єпархії, не доїхав до Пскова. А 4 червня у Кремлі розвалилася церква Трьох Святителів Московських, що межувала с Хрестовою палатою, в якій судили опального архієрея.

Тим часом, позбавлений сану ісповідник, в одязі простого монаха, під караулом був відвезений на Північ, до Николо-Корельського монастиря. Там, свого часу, в ув’язненні помер архієпископ Новгородський Феодосій (Яновський), якого запроторили туди через інтриги “реформатора” Феофана (Прокоповича), який і став у 1725 р. таким чином Новгородським митрополитом.

Але ненависть цариці до Арсенія (Мацієвича) не вщухла і після розправи над ним. В 1767 р., коли стало відомо, що митрополит Арсеній не змінив своїх поглядів і вважає себе несправедливо,  засудженим, Катерина наказала віддати його під новий суд. Цього разу страждальця позбавили чернецтва і запроторили до Ревельської фортеці (Ревель – суч. Таллін), заточивши у крихітній камері під іменем “злочинця Андрія Брехуна (рос. «преступника Андрея Враля»). Коменданту фортеці Тізенгаузену Катерина ІІ писала: «У вас в міцній клітці є важлива пташка. Бережи її, щоб не відлетіла”. Офіцерам и солдатам було заборонено навіть розмовляти із ув’язненим. Згідно деяких даних, в’язню  просто затикали рот ганчіркою.

Щомісячно з Ревеля до Петербурга відправлялися рапорти імператриці, в яких йшлося, що арестант “поводится тихо”. Але ненависть Катерини ІІ лише зростала. З 1771 р. митрополит Арсеній був, фактично, заживо похований – двері були замуровані цеглою, лишилося лише віконечко, через яке в’язню давали їсти. Врешті митрополиту навіть відмовили в одязі та терпимій їжі.

До слова, на стіні камери де томився владика Арсеній був повішений його портрет в архієрейському облаченні, щоби він дивився на те, яким він колись був.

28 лютого 1772 р муки в’язня завершлися – великий страждальник за Церкву відійшов у Вічність – на суд Нелицеприятного Судді. За два дні до кончини митрополит попросив прислати йому священика зі Святими Дарами. Священик, що напутствував його перед смертю, у страху вийшов з каземату зі словами: «Ви мені казали, що треба посповідати і причастити злочинця, а переді мною стоїть на колінах архіпастир». В день своєї смерті владика Арсеній і був похований, як  простий мирянин, біля північної стіни Миколаївської церкви міста Ревеля. На стіні ж каземату лишився викарбований напис митрополита: «Благо мне яко смирил мя еси».

Незважаючи на усі старання влади витерти з пам’яті народу ім’я ісповідника, православні люди таємно шанували страждальника за Церкву.

Помісний Собор РПЦ 1917–1918 рр., на якому було відновлене патріаршество, скасував несправедливий вирок Синоду щодо митрополита Арсенія (Мацієвича) і посмертно повернув йому архієрейське достоїнство.

А у 2000 р. Архієрейський собор РПЦ постановив причислити митрополита Арсенія (Мацієвича) до лику святих, як ревного  святителя Церкви, що прийняв мученицьку смерть за Христа і Його Церкву, і шанованого народом Божим за смиренне терпіння скорбот.

А 14 липня 2004 р.  Помісний собор УПЦ КП, який відбувся у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі Києва, також  причислив до сонму святих митрополита-мученика Арсенія (Мацієвича).

А в сучасному Талліні – столиці Естонії, на вулиці Вене,24  й дотепер стоїть православний храм святителя Миколая, де спочивають мощі, дійсно, Видатного Волинянина – нашого земляка, уродженця Володимира-Волинського, священномученика Арсенія Ростовського, пам’ять якого вшановується Православною Церквою  13 березня (у високосні роки– 12 березня).