Відлуння тижня (23.07  – 30.07)

Промовистою ілюстрацією 1030-річчя  Володимирового  (третього) хрещення Руси-України стали  два хресних ходи.  27 липня  столицею крокували  душпастирі  та віряни  Московського Патріархату (називати товариство, де моляться за російського Патріарха та за «русский мир», приналежним до Української Церкви, попри назву УПЦ, – це говорити неправду).  А наступного дня (коли власне й відзначається  умовна дата Володимирового хрещення) відбулася хресна хода вірних  Київського Патріархату та УАПЦ. Якщо на чолі колон Московського  Патріархату крокували  політики-бізнесмени, зорієнтовані на  реалізацію в Україні кремлівської стратегії, то серед вірян Українських Церков були Президент, деякі представники владного істеблішменту  та  силових структур.

Обидві ходи  мали, звичайно, політичне забарвлення. Їх, як зауважують містично налаштовані співвітчизники, «об’єднало» найдовше повне криваве місячне затемнення століття, що розпочалося ввечері 27 і тривало ще півтори   години 28 липня. Чи цей небесно-космічний  знак вплине на перебіг подій в Україні, відомо, звісно, хіба Всевишньому. Було б або не було б  затемнення,  майже ні в кого вже нема сумніву: за умов російської агресії проти нашої країни церковний фронт – чи не найефективніший із інших фронтів: зокрема –  буквального (де ворог «розмовляє» за допомогою зброї), інформаційного (збаламучує свідомість потоками правдоподібної брехні), економічного, фінансового, агентурного…

У цьому сенсі варто звернути увагу на парадокс: коли сутужно, суперечливо, але розбудовувалася  протягом трьох десятиліть Українська держава, саме вона (точніше її влада) стимулювала  не просто зміцнення на своїх теренах Московської патріархії, але й  вишкіл  священиків і вірян, для яких засади «русского мира» стали визначальним дороговказом.  Це унікальний феномен, яким не може не скористатися Кремль. Адже УПЦ (МП) – складова частина не тільки РПЦ, а вибудуваної імперським режимом  системи.  Коли п’ятий рік триває активна фаза війни Росії проти  нашої держави, владики УПЦ цього факту не визнають, при цьому молячись за мир (чесніше, очевидно, було б сказати – за капітуляцію). Пригадуєте, як свого часу «вшанував» пам’ять загиблих від рук російських окупантів українців чинний Предстоятель УПЦ? Показовим сидінням. Пригадуєте, як на запитання щодо Богослужінь українською мовою він відповів? Порадив не плутати Божий дар із яєчнею. Тим не менше, складається враження, митрополит Онуфрій не влаштовує Москву, її «смотрящего» (за сумісництвом олігарха та нардепа) Новинського, який довіряє  зрікати митрополиту Антонію (Паканичу). Трагічний  парадокс, що засвідчив метаморфозу УПЦ : при Блаженнішому Володимирові вона робила кроки до  києвоцентризму, а зараз демонструє  більшу проросійськість, ніж сама РПЦ.  Звісно, при цьому  варто уточнити, що у фарватері російського імперіалізму, путіно-гундяєвського  «русского мира» – далеко не всі владики, священики та віряни. Однак, тим не менше, саме на свою церковну структуру в Україні Москва покладає не менше надій, ніж на безпосередніх убивць із системами ракетного  залпового вогню, найсучаснішими танками та артилерійськими установками.

Тож обидва хресні ходи нагадали, що Україна наразі не так наближається до  дороги миру, як віддаляється від неї. Але нарешті принаймні робляться кроки для того, аби  вийти з полону лиховісного «русского мира», який, попри словесну еквілібристику, має на меті реанімацію російської імперії, де нема  місця ні Україні, ні українцям (якщо вони живі або не перехрестилися в росіян).

Звісно, минулий тиждень знаменувався і низкою інших знакових подій   як  у глобальному, так і в суто українському сенсі. Про релігійні, політичні,  економічні перипетії висловили свої позиції і державні діячі, політики, політологи.

«Це питання нашої незалежності»

Президент України  Петро Порошенко у своєму  виступі  з нагоди 1030-річчя хрещення Київської Русі-України (посилаємося на сайт Глави держави) наголосив, що «понад тисячу років тому святий рівноапостольний князь Володимир зробив доленосний вибір… Християнський вибір одночасно був і вибором європейським». Він нагадав, що після відновлення української державності наприкінці ХХ сторіччя «після довгої та трагічної паузи – з новою енергію приступили до розбудови власної церкви. Вже за два місяці після проголошення незалежності Помісний Собор тоді ще єдиної УПЦ одностайно підтримав  автокефалію… В тому числі і голосами тих єпископів, які проти неї тепер так затято боряться, в тому числі за наказом із Москви. Згаданий Собор УПЦ відбувся 1-3 листопада 1991 року».

На переконання  Петра Порошенка, майбутній «Томос про автокефалію довершить утвердження незалежності і самостійності нашої держави, укріпить релігійну свободу, міжконфесійний мир».  При цьому він гарантує, що «влада не втручатиметься у суто внутрішні церковні справи. Але наголошую, проте й іншим державам українська влада не дозволить цього робити. Для того і вважаю конче необхідним обрубати всі щупальця, якими всередині нашого державного організму орудує країна-агресор». Натомість, нагадує він, Московська патріархія «сама назвалася «скрепою» режиму. Вона цілковито і беззастережно підтримує реваншистську імперську політику Кремля. Ба більше: сама доктрина «русского мира» народилася в люксових келіях ієрархів РПЦ. І така ситуація – пряма загроза національній безпеці України, що просто зобов’язує нас діяти».

Президент констатує, що «автокефалія – це питання нашої незалежності. Це – питання нашої національної безпеки. Це – питання всієї світової геополітики. Армія –  боронить нашу землю. Мова –  боронить наше серце. Віра – боронить нашу душу». А відтак наголошує: «Томос, хай пошле нам його Господь, не означатиме, що в Україні постане державна церква. Влада ж, як і раніше і тепер, поважатиме усі конфесії, не відступаючи від духу і букви Основного закону – Конституції України». Він переконаний, що «зараз увесь наш народ як ніколи потребує Слова Божого, потребує єдності, потребує миру».

«Історично виправдана подія точно станеться»

Чому  Православній Церкві в Україні цього літа не буде  надано Томосу? Розмірковуючи з цього приводу, релігієзнавець Олександр Саган у публікації на сайті видання «Газета  по-українськи» нагадує: «Затримка пов’язана з тим, що Священний Синод у Константинополі не виконав умови, які поставив перед ним Вселенський  Патріарх Варфоломій, – пояснює Олександр Саган. – Це процедурна тяганина. Церква – досить бюрократична структура. Їй треба час для прийняття важливих рішень». На його думку, «російський вплив тут теж є. Москва погрожує розколом вселенського православ’я. Тож Константинополь вимушений іти їй назустріч у певних моментах. Однак, попри намагання Російської православної церкви, процес не замре. Вони пхають палиці в колеса, але зупинити машину не зможуть».

Саган  підкреслює: «Перенесення розгляду українського питання не означає, що Константинополь дав задню. Вселенський Патріарх має однозначну позицію з цього приводу. 1 липня він прямо сказав, що Україна не є канонічною територією Московського патріархату. Ми перебуваємо під юрисдикцією Константинополя. І саме він буде приймати рішення про статус Української церкви. Ця заява – точка неповернення. Обставини можуть відтермінувати створення Української помісної церкви, але знищити цю перспективу ніхто не в силі. Ця історично виправдана подія точно станеться».

 «Чекай відродження Четвертого Риму  і приходу  нового Русского Сталіна»

Василь Куйбіда, Президент НАДУ при Президентові України, на сайті LB.ua зазнаачає: «Свого часу Збі́ґнєв Бжезінський стверджував, що без України Російська імперія неможлива, вона зі скрипом – рипом, але повільно трансформується в середньостатистичну національну державу».  При цьому  він  додає, що «в процесі трансформації в національну державу від РФ обов’язково відпадуть Північний Кавказ, Тува і, можливо, Татарстан. Звісно, що це супроводжуватиметься поверненням Придністров’я до Молдови, Абхазії і Південної Осетії до Грузії, Криму до України».

Але для того, щоб запустити цей історичний процес завершення докорінної трансформації Євразії,  переконаний Куйбіда,  «нам необхідно виграти нинішню війну з Росією. І не лише в буквальному воєнному розумінні, хоча це теж важливо, а передусім в ідеологічному. Необхідно зруйнувати усі засади можливого відродження Російської імперії». На його думку, «після розпаду СССР два з трьох фундаментальних елементів існування імперії були серйозно підірвані: по-перше, відбулося радикальне звуження території з втратою великої кількості населення, що суттєво обмежило ресурс експансійних спроможностей РФ; по-друге, запроваджені зміни, навіть у авторитарному вигляді, суттєво блокують можливість вибудовування одномірної ідеологічної (релігійної) платформи в РФ, – хоча популяризація «русского міра» дозволяє обмежено відвойовувати якісь позиції».

У цьому контексті, підкреслює Куйбіда, «залишилась третя ціннісна засада існування імперії: виправдання її особливою релігійно-історичною місією «порятунку світу». Тому утвердження Української Помісної Церкви назавжди делегітимує релігійно-ціннісну засаду відродження імперії, позбавляє її моральних підстав існування у свідомості слов’янського населення (зокрема й русскіх) як захисниці їхніх інтересів». А відтак резюмує: «Якщо переінтерпретувати Дугіна, то це звучуть приблизно так: «Є Українська Помісна Церква – немає Імперії, немає Української Помісної Церкви – чекай відродження Четвертого Риму і приходу нового Русского Сталіна».

«…хто ненавидить правду, провадити свої витівки тут, в Україні»

Представник Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія митрополит Гальський Еммануїл у виступі на урочистостях з нагоди відзначення 1030-річчя з Дня хрещення Київської Русі-України наголосив (див. на сайт Глави держави): «Вселенський Патріарх не може залишатися сліпим і глухим до звернень, які повторюються вже понад чверть століття». «Чада Української Церкви та її провідники мають право на своє місце серед Церков», – додав він.«Ми впевнені в тому, що Вселенський Патріархат на вашому боці. Ви не будете сиротами, тому що Матір-Церква знайде вихід для того, щоб долучитися до вашого поступу, вашого успіху, вашого зростання у вірі Христовій», – сказав митрополит Еммануїл.

«Материнська Церква вже винесла ухвалу 20 квітня цього року. А саме – розпочати процедуру для досягнення остаточної мети – надання автокефалії Українській Православній Церкві», – сказав  Представник Вселенського Патріарха Варфоломія. Він додав, що це стало можливим після звернення української влади, Президента України, «що є наступником політичної структури Київської Русі». Митрополит Еммануїл наголосив на тому, що Вселенський Патріархат «не дасть тим, хто ненавидить правду, провадити свої витівки тут, в Україні».

«Подібний референдум за кремлівським сценарієм означатиме…»

Референдум на Донбасі – шлях до миру чи капітуляція України? Свою версію відповіді на це запитання висловлює в однойменній статті Віталій Кулик, директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства. Цей текст опубліковано УНІАНом. На його думку, Путін  міг запропонувати Трампу сценарій проведення референдуму на Донбасі щодо статусу окупованих територій, оскільки нинішній американський Президент схильний до простих рішень складних питань. Кулик нагадує, що «офіційна реакція Білого Дому і Державного департаменту США чітко свідчить про те, що в США не розглядають проведення референдуму на Донбасі як імовірний сценарій. Ця ідея також не вписується в концепції ані Європейського союзу, ані, тим більше, України».

Тож, переконаний він, «розглядати можливість проведення якогось референдуму без попереднього виведення російських військ з Донбасу і без десепаратизації є просто недоцільним. Україна повинна наголошувати на тому, що має пройти певний період часу після виведення російських військ і встановлення контролю над кордоном для того, щоб проводити будь-які дії, пов’язані з виборами, референдумами та іншими електоральними заходами. Тобто спочатку потрібен певний «карантин» на цих територіях для десепаратизації і проведення процедур розслідування військових злочинів, покарання винних, амністії та персонального прощення».

Аналітик  пояснює, чим би був вигідний референдум на Донбасі Кремлю, і чим – небезпечний для України. Оскільки «на референдум би виносилося питання не про приєднання Донбасу до Росії, а про його входження в Україну на певних умовах», це, на його думку «означало де-факто закріплення окупаційного статусу територій під виглядом їх повернення і реінтеграції. А це означало б необхідність внесення змін до Конституції, окремий статус цих територій, масову амністію, створення спільних військових підрозділів, поліції тощо без виведення російських військ і без зачистки території від злочинців».

Крім того, зазначає  Кулик, і  в Україні є певні політичні сили, які  виступають за мир будь-якою ціною і підтримають ідею референдуму. «Насправді ж це буде капітуляція, – переконаний він. – Це повинен розуміти кожен український громадянин. Тому що будь-які розмови про подібний референдум за кремлівським сценарієм означатиме повну капітуляцію України».

 «Україна цілком здатна перемогти»

Політолог та журналіст Юрій Бутусов у «Дзеркалі тижня» зазначає: «Застосування військової сили показує, що Росія не збирається себе обмежувати, що Путін має намір і далі використовувати недипломатичні методи у відносинах з Україною. І тому можна багато повторювати слова  «мир»,  «вимагаємо миротворців», «вимагаємо дотримуватися Будапештського меморандуму», але всі ці слова — просто стрясання повітря, всього цього Путін не визнає. Миру і незалежності для України нам ніхто не подарує – цього слід домогтися, це має стати метою державної політики». Він підкреслює, що «Росія почала війну не для того, щоб її закінчити, а для того, щоб отримати інструмент тиску на Україну і щоб використати війну в Донбасі як розмінну монету у визнанні Україною окупації Криму. Оскільки Україна й увесь світ не визнають захоплення Криму, Росія продовжуватиме війну. Втручання у внутрішні справи воєнними методами — типова стратегія для радянської і пострадянської імперії. За таким сценарієм Путін продовжує діяти в Карабаху, Молдові, Грузії, Таджикистані, Сирії. Цей сценарій застосовується і в Україні. Росія використовує не тільки фінансові й економічні важелі, а й танки з піхотою».

Роздумуючи про плани Кремля, Бутусов нагадує: «По-перше, РФ не має цілей окупувати Україну або навіть її частину без гарантій, що це призведе до зміни політичного режиму в Києві. По-друге, РФ не має сил, достатніх для проведення широкомасштабного наступу на Центральну Україну». За його прогнозом, «щоб вийти на Дніпро, Росії доведеться докласти зусиль, до яких вона наразі не готова навіть технологічно. А саме — провести мобілізацію армії, бо діючі російські сухопутні та повітрянодесантні війська налічують усього близько 360 тисяч чоловік. Тобто російська кадрова армія, призначена для наземних бойових дій, має досить обмежену чисельність. Більше двох третин цього особового складу — це допоміжні, адміністративні структури, непридатні для бойових операцій. Бойовий склад російської наземної армії, яка може бути зосереджена для удару по Україні, не може перевищувати 100 тисяч осіб, за максимальними розрахунковими цифрами. Тобто ніякої кратної переваги в силах російська армія, порівняно з українською, не має».  А відтак підкреслює: «Сьогодні, незважаючи на величезні проблеми й інституційну слабкість нашої армії, відсутність стратегії розвитку, чотири роки війни дозволили створити в країні унікальний мобілізаційний ресурс, понад 300 тисяч осіб здобули певний досвід бойових дій, створено запаси матеріального забезпечення». Загалом же, наголошує експерт, «Україна цілком здатна перемогти у війні з Росією. Але першою умовою такої перемоги мають стати визначення стратегії і планування. Треба починати з визначення мети, етапності її досягнення, часу та ресурсів. Але перемоги ніколи не добитися тим, хто думає й говорить тільки про мир, доки нашу землю топчуть окупанти. Перемога у війні приходить до тих, у кого є розуміння цілей і воля їх досягти».

«Крок у напрямку розпаду»

РФ у її нинішньому вигляді існуватиме не більше ніж 12 років. Так стверджує  Костянтин Боровой, російський опозиціонер, голова партії  «Западный выбор». Про це він написав на своїй сторінці у Фейсбуці. Роздумуючи над тим, що буде з Росією, Боровой зазначає: «Я не належу до оптимістів, які вважають, що Росії загрожує довгий період застою до 2042 року». Він нагадує, що «розпад Радянської імперії розпочався в 1980–1985 роках. Дві ознаки розпаду імперії виявилися саме в цей час – мілітаризм і експансіонізм, не підтверджені економічними й політичними ресурсами». Аналітик підкреслює: «Історія розпаду імперій має багато прикладів: від імперії Олександра Великого, через Османську і Британську імперії і до Югославії. Але завжди це відбувається за однією і тією самою схемою».

Боровий  пояснює, що «будь-яка дія імперії, кожне її намагання зміцнити себе – крок у напрямку розпаду. Чесна спроба Горбачова врятувати імперію, початок економічних, політичних і військових реформацій лише наблизили її розпад. Виникнення на місці Римської імперії її великих осколків, Східної та Західної Римських імперій, лише підштовхнуло процес розпаду. Нинішня Російська імперія – великий уламок, жалюгідна копія злісної Радянської імперії».
На його думку, «Радянська імперія в активному процесі розпаду вже 35–45 років. Статистика, приклади інших імперій у розпаді і доводять Росії в її нинішньому вигляді не більше ніж 12 років. Момент дезінтеграції може початися в будь-який момент. Завтра, за місяць або рік». Відтак Боровой, розмірковуючи, що зробить Путін, резюмує: «Будь-яка його дія або навіть бездіяльність лише наближають розпад. Політичні й економічні реформи, які пропонує Олексій Кудрін, створюють нові енергійні механізми розпаду. «Зміцнення» і посилення режиму, які пропонують силовики, посилюють поляризацію і протистояння між Кремлем та іншими групами інтересів у Росії».

«…сповільнити санкційний  процес»

За версією російського політолога  Андрія Піонтковського ( «Гордон»), «наразі триває перетягування каната між Трампом і майже всім військово-політичним істеблішментом США. Зокрема республіканцями, які мають різку антипутінську позицію. А Трамп із якихось загадкових причин демонструє все більшу залежність від президента РФ. На прес-конференції з Путіним Трамп мав вигляд жалюгідного пуделя, який виляє хвостиком перед своїм господарем. І реакція Вашингтона на це стає загрозливою для президента США. Проміжні вибори до Сенату 6 листопада перетворюються по суті на референдум щодо Трампа. Путін так само підставив Трампа, занадто активно демонструючи, що він домінантний самець у цій парі».

Попередньо він уточнив: «Трамп і Путін домовилися домовлятися. Ця звичайне дипломатичне формулювання, коли переговори закінчилися нічим. Та вони й не можуть ні про що домовитися – Трамп не може реалізувати нічого з того, що потрібно Путіну. Наприклад, вони б із задоволенням домовилися про скасування санкцій, але президент США не може такого зробити. Для цього Конгрес ухвалював спеціальний закон. Звісно, у Трампа є якийсь адмінресурс і він намагається сповільнити санкційний процес. Те, що частину «кремлівської доповіді» було засекречено, – це саме Трамп постарався».

«Чекає чимало інтриг»

Боротьба за третину України: чи домовляться Льовочкін з Ахметовим?  З приводу цієї проблематики розмірковує у виданні «Апостроф»  Денис Рафальський.  Нагадуючи, що «на майбутню президентську кампанію в Україні чекає чимало інтриг», він уточнює: «І одна з них – чи зуміють політичні гравці, що орієнтуються насамперед на колишніх виборців Партії регіонів і комуністів, визначитися з єдиним кандидатом. Уже зараз від імені цього електорату, який в основному живе на півдні та сході країни, хочуть говорити кілька політиків». Аналітик зазначає, що «колишні члени Партії регіонів продовжують боротьбу за свою електоральну спадщину. Ці групи виборців здебільшого проживають на сході та півдні країни».  Хоч окупація Криму та частини Донбасу позначилася на загальній чисельності цього електорату, але, на думку соціолога Андрія Єрмолаєва,  він все одно має підтримку третини виборців.

При цьому, за версією Рафальського, «позиція Ахметова, схоже, у підсумку стане визначальною у виборі кандидата від Опоблоку і долі партії загалом. Не факт, що найбагатша людина країни все-таки зупинить свій вибір на певному кандидаті. Лідер Радикальної партії Олег Ляшко, підтримку якому надає Ахметов, за словами співрозмовників  «Апострофа», не стане єдиною ставкою олігарха. І вже точно не буде єдиним у забігу на президентське крісло». Крім того, нагадує він, «у власника СКМ налагоджені відносини з нинішнім Президентом, що має шанси на переобрання». Натомість начебто до обіцянок лідера  «Батьківщини» у групі Ахметова кредиту довіри немає, натомість  є побоювання, що вона може запустити процес  реприватизації. З висновком Рафальського, «якщо групи не прийдуть до рішення щодо Бойка, джерела в Опоблоці допускають, що він буде балотуватися як самовисуванець. Як це позначиться на партійній єдності, залишається гадати».

Які б інтриги не запрограмовувалися під час виборчих кампаній, ніхто з нас не має права стати бранцем сценарію  стратегічного ворога. Адже йдеться не тільки про реванш  прокремлівських сил, скільки про ще один крок до ліквідації Української держави та її облаштування  за канонами «русского мира». Як відомо, улюбленець росіян, говорячи про реалії, не приховує своєї сокровенної мрії щодо українців: «Мы в общем-то один народ». Тобто, за його «розумінням»,  такого народу нема.

Але  безкарно-наступальний апетит  «царя» може  принаймні дещо зменшити головний геополітичний гравець. Судячи з тенденцій, так і станеться, оскільки візит російського президента до США, попередньо запланований на цю осінь, у Вашингтоні перенесли на 2019 рік. Холодним душем  для путінців стала і Декларація США щодо Криму. Правда, господар Кремля встиг уже запросити свого колегу з Білого дому до Москви. Якщо Трамп таки примчиться до білокам’яної, то риторика спільних заяв буде далекою від проукраїнської (з відповідними наслідками). Інше питання, що така «любов» може послугувати підставою для старту процесу імпічменту чинного лідера США,  де мусується тема втручання РФ у вибори.

А те, що Москва втрутиться у вибори Глави Української держави,  аксіома.  Правда,  «заготовка» щодо долі Лукашенка та Білорусі має витверезити  кожного вірогідного найпроросійськішого президента  у будь-якій державі. України. За версією російського соціолога Ігоря Ейдмана (про це він написав у Facebook), «Путін, як він часто робить, використає досвід Гітлера (ультиматум Емілю Гаху перед захопленням Чехії). Він викличе Лукашенка на переговори та, погрожуючи компроматом, поставить йому ультиматум з вимогою підписати договір про аншлюс з Росією. Якщо  «Бацька» впреться, його просто інтернують у Москві, а путінська агентура в білоруських силових і держструктурах за цей час за допомогою російських «зелених чоловічків» здійснить переворот».

На доленосних викликах сьогодення та майбуття акцентували увагу і ЗМІ: «Путін оточив Україну з трьох сторін: де найголовніша  небезпека» («Апостроф»), «Геращенко: Медведчук у Мінську з’явився з подачі Путіна» («УП»), «Москва починає новий етап у спробах зірвати автокефалію для України, – Тимчук» («ЛБ»),  «Гельсінкі… Наступна зупинка Вашингтон?» («День»), «Глава МЗС Німеччини: Європа не дозволить Трампу себе залякати» («ЄП»), «На кого Путін робить останню ставку в Україні: названо одне з прізвищ» («День»),  «Церковна дипломатія: хто кого переграв» («ЛБ»),  «Порошенко: Церква в Україні має бути відділена від держави, особливо – від іноземної» («Радіо Свобода»), «Росія пішла на крайнощі, атака все ближче: який регіон України під загрозою» («PolitekA»), «Анатолій Гриценко: «Зараз я бачу атаку зі штабу Тимошенко. Поки публічно не реагую, але це брудно і підло» («Цензор. НЕТ»), «Помічник Путіна підтвердив пропозицію провести референдум на Донбасі» (УНІАН), «Мін’юст України – на службі «церкви» ФСБ?» («УП»), «Європейський вояж: про що Меркель і Макрон могли розмовляти з посланцями Путіна» («ЛБ»)…

Наразі ж США (очевидно, узгодивши позиції з РФ) вимагають від України продовжити дію закону про особливий статус Донбасу. За словами спецпредставника Держдепу Курта Волкера, «нічого не зміниться від сьогодні й до того дня, коли дію закону вже буде продовжено. Натомість Росія використовуватиме зупинення дії закону як причину скаржитись на Україну».  Зважаючи на ці та інші фактори, коли  наша держава  все відчутніше втрачає свою суб’єктність і стає об’єктом для гри  зовнішніх сил, ряд аналітиків (зокрема Дмитро Снєгирьов у Facebook) висловлює пропозицію: у зв’язку з агресією РФ Україна повинна вимагати денонсації Будапештського меморандуму та створення умов для повернення ядерного потенціалу. Однак навряд чи можна назвати такі позиції реалістичними.

Тим не менше, за версією координатора групи «Інформаційний спротив» Дмитра Тимчука, «військовий фактор відіграє свою роль у передвиборчій кампанії в Україні. Тобто Путін, проштовхуючи своїх кандидатів, привертатиме увагу подіями на Донбасі шляхом ескалації конфлікту. Це буде робитися для того, щоб актуалізувати питання так званого миру. А ми добре знаємо риторику, на якій вони будуть виїжджати – це мирний діалог, критика партії війни, тобто правлячої коаліції. Пропутінські кандидати тут будуть вказувати на те, що діється на Донбасі, і говорити, що існує тільки один вихід – щоб до влади приходили політичні сили, які говорять про мир».

У цій кампанії, яка де-факто починається, безумовно, Кремль використає і церковно-релігійний фронт. Сподіватися  на прозріння промосковськи налаштованих вірян  поки що не доводиться. Це сувора правда. Хоча, як наголошує Вселенський Патріарх Варфоломій, «війна в ім’я релігії – це війна проти релігії».

Тож попереду – нові, суворі іспити. Дай Боже нам гідно їх скласти, пам’ятаючи і про пам’ять мільйонів українців, чиї  життя забрала імперія, і про обов’язок перед прийдешніми поколіннями. Будьмо!

Віктор Вербич