Переді  мною —  дві  книги:  Вітольда Шабловського  «Кулемети й вишні. Історії добрих людей з Волині»  (в українському перекладі  книгу видрукувало  видавництво «Старого  Лева» у 2017 р.) і  Івана Пущука  «Волиняни  про «Волинь-43», яка  теж   побачила  світ  торік. Різні  за  жанрами й за обсягом, різні  за  підходами  авторів до подачі матеріалу, але  вони  про  одне — про  біль. Польський  і  український,  про  незагоєні  рани, що крають серця  і  піднімають  із глибин  свідомості спогади, від  яких  — мурахи  по  тілу.  Вони про те, що сьогодні з новою силою збурює  польське  й  українське суспільство—про  українсько-польське   взаємознищення  в   роки  Другої  світової. Хтось  називає  це  «волинською  різаниною», хтось «волинською  трагедією», але від  різних  назв суть  тих страшних подій не змінюється. Бо правда і  суть  у  тому, що українці  вбивали поляків, а поляки українців…

«Рубалися  тоді  однаково»

І польський репортер Вітольд Шабловський, і  волинський історик Іван Пущук  у своїх дослідженнях  українського-польського  міжетнічного конфлікту пішли шляхом найпростішим і найскладнішим водночас — вони записували  історії і свідчення простих людей, які жили в ті страшні часи і були свідками  тих подій. Перший  три  роки  у  Польщі та  в Україні знаходив людей, які  пережили волинську трагедію.  Їхні спомини,  а також  їхніх нащадків  лягли в основу його емоційного  історично-літературного есею. «Історії  звичайних селян з Волині, які в часи цілковитого озвіріння знаходили в собі мужність рятувати одне одного, наражаючи себе і своїх рідних на небезпеку. Раптом з’ясувалося, що українці в 1943 році рятували  поляків  постійно, що це не поодинокі випадки, що Волинська трагедія — не лише злочин одних проти других, а й приклад неймовірної  екстремальної  сили духу  й  бажання допомогти  своєму ближньому. З’ясувалося, що  в  представників  одного  народу  водночас  може виникнути два  суперечливі  бажання — відбирати  життя і  рятувати, що не  все таке  чорно-біле, як сьогодні хочуть  нас  переконати  ідеологи  польської невинності  і  української  безгрішності» — пише  у  передмові до  книги її перекладач, публіцист Андрій  Бондар.

Іван Пущук вислухав  спогади 7394 корінних мешканців  населених пунктів  історичної Волині,  а ще  Берестейщини, Холмщини і Підляшшя, зафіксувавши  їх у майже 1500  диктофонних  записів .  У  книзі  ці  свідчення, що збиралися автором впродовж  двадцяти двох років,  зайняли  тисячу  сторінок. Книга «Волиняни про «Волинь-43. Українська  пам’ять про польську експансію на український  північний  захід у 1938-1944р.р.  Усно-історичний аспект)»  стала  певною  мірою  українською  відповіддю  на  дослідження  Влодзімєжа  і  Єви Семашків «Людиновбивство, вчинене українськими націоналістами проти польського населення Волині 1939-1945»,   інколи сумнівними  фактами і цифрами з  яких  послуговується  чимало  польських  дослідників (і  Вітольд Шабловський, до  речі,   теж).   На  відміну від  Івана Пущука, вони  «з метою поглиблення  аналізу навіть  гостро  контраверсійних подій  не відвідали жодного  населеного  пункту досліджуваного  ними терену».  А  волинський   дослідник  доїхав  усюди  і багато  кого   почув.   І далеко не завжди  те, про  що  писали  Семашки. Тому є можливість  спростовувати  малоправдиві   версії та цифри, озвучені  раніше  у  польській   праці. І навіть  ті, що  ще  можуть з’явитися  у  майбутньому.  А  в тому, що  вони  з’являться, сумніватися, на жаль, не доводиться . Надто  вже  активно взялися   розігрувати цю  карту  політики-популісти  за  Бугом.

Не  багато  сучасних  польських   дослідників  захотіли   почути  не лише  з  вуст  поляків, а й  українців   про  те, що  робилося  на  Волині  у  страшному 1943. Вітольд  Шабловський  слухав  обидві   сторони. Він  чув   дві   правди. Зокрема, і  про  легендарну  самооборону   Пшебража, де  з  1943  діяв   загін  польської  самооборони, так  звана  пляцувка, і  де врятувалося від  смерті, як пишуть  польські дослідники,   до 20  тисяч поляків  з  багатьох  волинських  сіл.  Це особлива  сторінка і  навіть  предмет  гордості  наших  сусідів. Бо вони вважають Пшебраже унікальною  сторінкою в історії минулої війни, коли цивільні люди  об’єдналися в спільноту, щоб  вижити, і справді вижили.

«Коли  я  вже була  дорослою  дівчиною,  нам  поляки  спалили  Тростянець. Еге ж. Не дивіться ви так. Вони нападали на бандерівців, бандерівці від них утекли, а тому  вони  спалили село.  Літо було. Я  це пам’ятаю  дуже  добре. Ну може не   все  село. Але чимало  будинків згоріло. .. Ваше  Пшебраже   ми   називали  «Варшава», бо там одні поляки  мешкали: всі ваші туди  їхали. Вони звідти  нападали  на українців, а українці  напали на  них, не скажу, рубалися  тоді  однаково. А ми  з  батьками  втекли до лісу, бо хто не втік, того вбивали і палили  їм  хати. Ми жили в лісі добрих кілька  місяців.. Жінки навіть народжували в тому лісі, бо якби вони повернулися до хати, боялися, що поляки відразу ж нападуть. У вас не  говорять про те, що поляки з Пшебража не раз і не два  нас  лупили, еге  ж? А  час  був  такий, що ми нічого не мали їсти, навіть хліба не було. ..Ніхто  не  йшов  на  Пшебраже вбивати безневинних людей. Ми йшли, бо пшебражани не давали нам  спокійно жити. Не давали збирати врожай. Нападали на нас,  убивали  невинних  людей. УПА захищала нас від поляків, а не навпаки», — розповідала  трохи  іншу  правду  польському  репортеру  Шабловському   мешканка спаленого  поляками  12 липня 1943 села Тростянець  Ківерцівського району Олександра Мусіївна Ольхович.

Про те, що   союзниками  оборонців  Пшебража  в  боротьбі  проти українців  були  німці і  червоні  партизани, автору книги  розповідали польські свідки й учасники  тих  подій: «Тадеуш  Воляк: «Іноді  ми  вдавали  бандерівців. І як «бандерівці» ми нападали на  німців… Німці  захищалися, аж раптом несподівано їм приходив на допомогу… польський загін  із  Пшебража. Усе,певна річ, було заздалегідь приготовлене  й з режисоване. Завдяки  цьому німці  ніколи  нас  не  чіпали, навіть  вважали своїми  союзниками (німці  ще до того видали коменданту Пшебража  зі  своїх  складів 17 кулеметів « для боротьби  з лісовими  бандитами»  ранньої  весни  1943— авт). Водночас  ми  були  змушені миритися з радянськими партизанами. Ми ходили з ними на завдання, вони також користувалися даними  нашої  розвідки. Коли  бандерівці здійснили найсерйозніший напад  на  Пшебраже, ми  вижили  тільки  завдяки  совєтам».

А  ось  як  згадував  той   бій  мешканець  села  Озеро  Степан  Денисович Степанюк, але вже  в  книзі  Івана  Пущука:

«Миритися  поляки  не  хотіли. Бандерівці  вирішили розігнати  пляцувку. Одного дня, — я тоді пас корів, бачу: ідуть  бандерівці  цепом. Поряд — насип  вузькоколійки. Поляки з-за насипу стали  відстрілюватися. Тим часом , я потім почув від людей, послали гонця в Лопатень до Бринського, Прокопюка, щоб ті  допомогли. Червоні  партизани вдарили  бандерівцям  у  тил. Побили, забрали зброю, декого в полон. Дехто з повстанців відстрілювався   до  останнього. Потім  допомагати  полякам приїхали ще й запрошені  німці. Партизани на ту пору пішли, щоб  сутички з німцями не було, — поляки  постаралися. Дружили  ж і з німцями. Їхній  комісар  у  Ківерцях  Ганс,  полковник, їм  за  тушонку продавав  зброю. Після  цього  поляки  робили вилазки  на  українські  села Тростянець, Суськ, Словатичі, Човницю. У Тростянець їздили  косити  селянське жито. І   грабити. Треба ж було щось їсти! Зібралося  їх  у  Пшебражі тисяч із 10».

І таких свідчень  багато.   «Я, Федорчук Катерина Павлівна, проживала в 1943 році в селі Тристенці і бачила, як поляки нападали на наших людей, палили село. Люди з худобою, хто як міг, — хто на возі, хто корови  вів, — усі  втікали в ліс. А поляки  ззаду з кулемета стріляли. Люди падали. Як дрова по сінокосу лежали. Ми втекли в ліс. Зробили  буди. Так  жили  там. Вже й сніг став  іти, а ми все були там. Ми сиділи в лісі довго. Голод, холод  був. Вночі йшли в село, щоб захопити дещо з закопаного. Дехто сала  закопав, дехто збіжжя. Хапали і везли в ліс. Робили розчину і при вогні на пательнях пекли  пляцки, аби  прохарчуватися. Назад вертатися не могли, бо в рільничій школі з кулеметом сиділи поляки і били по людях. Захисту  повстанців не було ніякого. Ніхто нас не захищав. Утікали, куди очі бачили, хто куди міг. Правили  тут  у  нас  поляки. Заступитися  за  нас  не  було  кому. Поляки  з  Пшебража, що хотіли те  з нами робили. Тут  була  їхня влада. Знущалися  над   нами, як  їм  заманеться» (із свідчень очевидців,  записаних Іваном Пущуком).

Цей гнів  вже  ніхто і  ніщо не  могло спинити…

Кожен  виживав  у  тій  кривавій м’ясорубці, як  міг. Маючи  таких бойових  побратимів, як німці і червоні партизани, хто  може гарантувати, що антипольські  й  антиукраїнські  акції не були  зрежисовані  й  спровоковані  третьою  силою? За  дивним  збігом  обставин  полум’я   українсько-польської ворожнечі   розгорілося  саме   з появою  на   Волині   радянських  диверсійних  партизанських  груп.  І вони  без сумнівів  підкидали  свій   хмиз  у  вогонь українсько-польського  протистояння, і   німці   теж   постаралися.

Чому   саме  Волинь і  чому  саме 1943  рік?  Цим питанням  досі задаються історики обох країн. Ще 15  років тому  у  відкритому листі  з  приводу відзначення  в  Польщі   60-річчя  трагічних подій 1943  року  на  Волині   українські  громадські  діячі, історики,   народні  депутати  спробували  дати  відповідь: «Окрилений успіхами антигітлерівської коаліції польський еміграційний уряд Сікорського  керував  діями  АК,  не бажаючи визнавати  нічиєї, крім власної юрисдикції на західно-українські землі, він доручив АК розчистити політичне поле, усунувши з нього український етнічний та військо-політичний  фактор, що, враховуючи бездержавний статус України, видавалося цілком посильним завданням. Використовуючи  природний антагонізм між будь-якими окупантами та корінним населенням, поляки порозумілись на Волині з німцями, прагнучи з їхньою допомогою, а при зміні окупанта — з допомогою совєтів спробувати провести  чергову пацифікацію, — безкарну різанину українців.   При цьому емігрантський уряд небезпідставно розраховував на підтримку західними союзниками (як і після 1 світової війни) своїх державно- територіальних зазіхань. Сумніватися в намірах поляків не доводилося: про це свідчила як загальна україно-ненависницька політика міжвоєнної Польщі та нещадна передвоєнна різанина українців на Холмщині і Підляшші, так і їх ворожа до  українців поведінка  під  час  війни. Саме поляки виконували на той час роль німецьких поліцаїв на  Волині.  Проводячи каральні операції окупаційної влади проти українців, ловили і вивозили в Німеччину українську молодь, очищаючи Волинь від  боєздатного  українського  населення. Становлячи  80  відсотків складу чиновників  в окупаційному  генерал-комісаріаті та  60% — в гебітскомісаріаті, поляки  скеровували  гнів  окупантів  проти  місцевого  українського  населення, німецькими  армійськими та поліційними  силами  винищуючи  цілі  села  та  селища.  6 березня 1943  в  Рівне у тюрмі  розстріляно 485  політв’язнів, в основному членів і симпатиків ОУН і УПА.  Ця розправа дала  поштовх масовому переходу української поліції в УПА. 15 березня до повстанців у повному складі перейшла Рівненський курінь української міліції «Холодний яр» на  чолі  з  командиром полковником  Леонідом  Ступницьким. Цим  і  скористалися  поляки.  17 березня  1943 німецькими  каральними  загонами  СС та  польською шуцманшафт  поліцією була  вчинена кривава  оргія  в селі  Ремель».

Саме  знищення  цього  села  деякі  українські  історики вважають початком  волинської  трагедії.  Батальйон польської шуцманшафтполіції зробив  там  за німців  всю криваву роботу: село спалили дотла,  а 615 його мешканців  закатували й розстріляли. Вцiлiли  лише  70   чоловiк. За  що ж  так  покарали  Ремель? Одна з  версій —  у  селі  переховували  радянських  полонених, які мали зв’язок із українськими повстанцями. І місцеві поляки  нібито про  це  донесли  німцям. Якою  б  причина не  була, але факт  залишається  фактом: село  знищили  дотла і  поляки вбили  там  сотні  українців. За Ремелем були Тайкури, Малин,  десятки  інших  сіл. І все  це  відбувалося  задовго  до  12 липня  1943, яке  за  точку  відліку  українсько-польського  конфлікту  бере  польська   сторона.

« Протягом  усієї  війни  відділи АК на  Волині,  спираючись  на  польських колоністів, існували  виключно  за рахунок пограбувань  і  розправ  над українським  мирним  населенням. Усе це разом і переповнило чашу терпіння і гніву  наймиролюбнішого  в  Європі  українського  населення.  Почалася  взаємна різанина і  цей гнів  вже  ніхто і  ніщо не  могло спинити» , — наголошували  у своєму  відкритому  листі  українці у 2003.  Як   наслідок  — десятки  тисяч  вбитих  мирних  українців  і  поляків. Але   такої правди  наші сусіди  слухати   не хотіли.

 Повернення  до ворожнечі  просто  не  може   бути…

За Бугом — свій   погляд  на  ці  події.  Важко   визначити, хто почав цю  війну  і хто  кого  більше   скривдив.  Неможливо    достеменно  порахувати   її  жертви, навіть  вдаючись  до  найретельніших підрахунків  та  архівних джерел. Не  всі  в  Україні і Польщі    готові   почути   слова , які  відважився  сказав  автор  «Кулемети  і вишні» Вітольд  Шабловський: «Хто  говорить  правду? Всі. Тільки  кожен  свою. Кожен  має  тут   свою  пам’ять. Кожен  має  свою історію».  І, на жаль,   поки що   кожному   з нас  більше болить своє . Полякам   болять їхні жертви.  Болять Острівки і Воля  Островецька, Кисилин  і  Порицьк, Гай і Липники, про  які згадує  у  своїй книзі Шабловський. Українцям болять їхні спалені  села.  І  поки цей біль  не   стане  спільним — не  буде  щирого каяття,  прощення і  примирення.

«Волинська трагедія , як  спокута, заслуговує  не  політичних  спекуляцій, а серйозного  до  себе ставлення, щонайретельнішого  вивчення і  наукової оцінки  з боку  істориків і політологів, а пам’ять жертв з обох сторін нарівні з пам’яттю жертв довоєнних і післявоєнних  державницьких «пацифікацій» і депортацій українського  населення  Польщі — має бути належним чином пошанованою…

Ми підозрюємо, що  цілком  певні  антипольські й антиукраїнські сили, які  хотіли б  запобігти  українсько-польському зближенню і порозумінню та перетворенню українсько-польського тандему на серйозний геополітичний фактор в Європі, користаючи цією нагодою та граючи на почуттях польської спільноти, в котрий раз прагнуть роз’єднати  наші народи. Прагнуть  затягти  нас у  вир  взаємних претензій і звинувачень, в  безперспективне  протистояння, зловісними примарами  якого  стали Ольстер, Кіпр, Карабах, Палестина і Кашмір. Що з  того, що рахунок  історичних претензій України до Польщі значно довший і незрівнянно   обгрунтованіший, ніж поляків до України? Що це дало нашим народам у  минулому і  що  дає  в  перспективі? Лише місце на маргінесі як європейського,так і євразійського геополітичного простору? Повернення до ворожнечі просто не може бути. За вікном — нові реалії та нові перспективи. І волинська трагедія стане для нас лише нагадуванням про те, який хиткий світ і як легко перейти від дружби до взаємної ненависті. Таким же нагадуванням, яким для французів і німців служать Комп’єн, Ельзас і Лотарингія… Те, що раніше роз’єднувало народи, тепер мусить об’єднувати. Така  вона — логіка прогресу, —писали  у  своєму відкритому листі українські політики й  науковці 15  років  тому.

На  жаль. Волинська трагедія знову  стала  знаряддям  у  руках  політиків  і популістів. «…Ваші  просто  хотіли би розповісти світові, що  вони  також горіли  у  стодолі. Що їхні матері, батьки, дідусі, діти теж горіли. Якби  ж  то  тільки  в  одній. Сто  таких  стодол  згоріло  на Волині, а  може  й більше. Там  горіли живцем… Але вони й  так довго чекають. І скоро  помруть. Їм би тільки хотілося почути перед  смертю, що  людей  не  можна палити  у  стодолах. Що їм заподіяли  кривду. Що  так  просто не   можна робити»,  — вустами українки-заробітчанки пояснює Вітольд Шабловський, чому  для  поляків, свідків тієї трагедії,   так  важливе вибачення українців. І  щоб наші єпископи  стали  на  коліна. Людей  не  можна палити, і  це незаперечно. І  за  це маємо вибачитися. Але палити  неможна  не лише поляків, а й українців теж.  Бо від слів   «Поляки  їдуть!»   і  «Ріжуть!» теж досі дригаються українці, які  пережили  те  пекло і  чиї  села  горіли від польських смолоскипів.  Може варто, врешті, разом  стати  на   коліна   й попросити прощення? І  спільно молитися   за   невинно  убієнних. Іншого   шляху   просто  немає…

Ніна РОМАНЮК