Під завісу літа традиційно Україна живе передчуттям старту нового політичного сезону. По-своєму промовисто,що це відбувається майже у синхроні з початком чергового навчального року,який також нагадує,що пора б усім нам нарешті засвоїти уроки історії. У тому числі – в контексті Шевченкової настанови: «Якби ви вчились так,як треба,то й мудрість би була своя».
 
Наскільки це вдається (принаймні для «вершків» суспільства),свідчить і той факт,що навіть до чвертьстолітнього ювілею Незалежності народні обранці не зуміли зібратися під скляним куполом Верховної Ради. Як проіронізував із цього приводу екс-нардеп,доктор політичних наук Микола Томенко,«вони здебільшого «працюють» у «закордонних округах»,а хтось пояснив це тим,що нібито проти,щоб на святі «піарилися популісти».
 
Тож і на цьому фоні зазвичай звучить скрушне зітхання про рівень свідомості сучасного політикуму в стилі пісенної констатації «От така історія нашого народу». Правда,очікувати чудесного перевтілення не доводиться. Адже так звана еліта – чи «старі» пройдисвіти,чи нові – недавні шмаркартерії (термін нардепу ВРУ 1–го скликання Богдана Козярського),чи то Кузкіни,чи Каськіви,чи з «Пори»,або якоїсь ПР,чи ПРП,чи структур на «Б»,зазвичай керуються спільним принципом «встигнути». У тому числі – у відповідності якщо не з правилом «грабуй награбоване»,то «докрадай те,що ще не вкрадено. І тікай за тридев’ять земель й персональний рай за рубежем».
 
Звісно,закиди щодо продажності виборця (волинський – традиційно на особливому рахунку) теж мають рацію. Але той таки виборець не настільки вже жадібний. Радше він навчений гіркуватим досвідом : навіть начебто пристойна людина,потрапивши під скляний купол,виявляється інакшою. Ця аксіома пригадується у переддень повернення парламентарів із відпусток. Тож,вірогідно,не тільки запрацює всеукраїнський політичний театр (завдяки «телескринькам»),а все суспільство,очевидно,буде кинуте у брудні хвилі зведення рахунків,«розводок». Якщо б це відбувалося за умов мирного розвитку – одна справа. Але тоді,коли триває війна,- зовсім інша. Адже,як наголосив в інтерв`ю телеканалу «CNN» (версія «Газети по-українськи») Президент Петро Порошенко,«мета Путіна – спроба дестабілізувати ситуацію в Україні. Їм не потрібні Донецьк або Луганськ. Вони хочуть,щоб вся Україна була частиною Російської імперії». Цю констатацію Глави держави підтверджував і трагічний дворічний «ювілей» від часу трагедії під Іловайськом. Тоді,за офіційними даними,загинули 366 українських військових,249 були поранені,128 потрапили в полон,158 зникли безвісти. А парламентська Тимчасова слідча комісія з розслідування Іловайської трагедії оцінює загальні втрати українських військ у тисячу осіб. За інформацією військової прокуратури,загальна кількість бойовиків та військ РФ під час боїв під Іловайськом перевищувала 16 тис осіб.
 
Правда,зараз ворог зосередив на кордонах з Україною понад 400-тисячну «армаду». До того ж на окупованих територіях Луганської і Донецької областей у терористів так званих «ДНР/ЛНР» і російських військ,як інформує офіс віце-прем`єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції на своїй сторінці в Facebook,кількість танків з початку агресії влітку 2014 року до серпня 2016 зросла з 30 до 600 одиниць,кількість бойових броньованих машин – з 124 до 1260,артилерій і реактивних установок залпового вогню – з 110 до 1060 одиниць,зенітних установок – з 50 до 470. Тому про мирну перспективу поки що говорити не доводиться. Принаймні у світлі подій та тенденцій тижня,що став надбанням історії.
 
«Пліч-о-пліч…»
 
Президент України Петро Порошенко у своєму виступі під час параду 24 серпня підкреслив: «Хоча ми святкуємо лише 25-річчя Незалежності,насправді нам незрівнянно більше. Наступного року ми будемо відзначати сторіччя Центральної Ради та початку української національної революції XX століття. А потім ще через два роки – тисячу років вокняжіння Ярослава Мудрого. Такою і є глибина тієї «традиції державотворення»,про яку згадано в Акті» (див. сайт Глави держави). Він звернув увагу на те,що «проголошення незалежності стало закономірним результатом нашого історичного розвитку,спільною перемогою багатьох поколінь українців,які боролися й гинули за наші національну ідентичність,державну самостійність і власний колір на політичній карті світу».
 
Нагадавши,що чвертьстоліття тому ми обрали собі самостійне майбутнє,Петро Порошенко констатував: «Але тоді ми не наважилися безкомпромісно порвати з минулим. Заплуталися в стрілках багатовекторності,намагалися всидіти на двох стільцях. Постійне озирання на Москву та віра в міфічне братерство; патерналізм та соціалістичні стереотипи міцно сиділи в свідомості суспільства,гирями висли на ногах і заважали рухатися вперед». На його переконання,«політична еліта в цілому,замість того,щоб вести за собою,пленталася у хвості. Вона довгий час перебувала в полоні популістських електоральних пристрастей та меркантильно-егоїстичних інтересів. А горизонт її планування простягався не далі найближчої виборчої кампанії. І цей колективний гріх,гріх еліти,накопичений за два десятиліття,випало спокутувати перед народом нам,тим,хто при владі саме тепер».
 
Глава держави вважає,що врешті-решт ми як нація вийшли на магістральний шлях демократії,свободи,європейської та євроатлантичної інтеграції та впевнений,що це відбулося безповоротно. Маючи за плечима власний двадцятип’ятирічний досвід,із юності вступаємо в куди відповідальніший час зрілості. Незалежність вже дала нам демократію і свободу; почуття громадянської гідності і національної єдності; навчила захищатися і відкрила європейську перспективу.
 
«Від початку російської агресії проти України в лютому чотирнадцятого року українці кожного дня активно голосують за єдину,незалежну,соборну,унітарну,демократичну,європейську Україну,- зазначає Президент. – Зовнішня загроза прискорила процес формування сучасної української політичної нації на засадах громадянського патріотизму. Україномовні й російськомовні,громадяни,які говорять іншими мовами… Українці,етнічні росіяни,кримські татари та інші етноси – всі міцно стоять на позиціях українського патріотизму. Пліч-о-пліч захищають нашу державу зі зброєю в руках». Він попереджає,що «історія нам ніколи не пробачить,якщо ми не використаємо цей момент єднання,щоб назавжди зарубцювалися ті рани,яких завдали суспільству політикани,штучно розколюючи суспільство».
 
«…щоб через 25 років святкувати півстолітній ювілей»
 
На думку народного депутата України VIII скликання,члена парламентського Комітету з питань охорони здоров’я Сергія Березенка,«Незалежність,здобута 25 років тому,для багатьох людей була більше формальною,аніж справжньою. Бо ще цілих 23 роки після того Україна продовжувала жити під пильним «дружнім» оком свого північного сусіда – економічно,енергетично,гуманітарно. А найголовніше – ментально та психологічно. «Багатовекторна» політика робила Україну буферною державою поміж двома світами – цивілізованим і дикунським,тож про реальну Незалежність годі було й казати» (див. «Лівий берег»). Відтак він підкреслює: «У 2013 році ми нарешті зробили свій європейський вибір. Найвищою ціною якого стала Небесна Сотня. Після цього ми пізнали справжню ціну багатьох речей – російської «братерської дружби» і могутньої світової підтримки. Волонтерського подвигу тисяч українців і добровольчого духу наших воїнів. Ціну зради і ціну перемоги – без будь-яких лапок і хештегів».
 
Констатуючи,що «з перших днів російської агресії український народ з дня у день сплачує свою ціну за Незалежність – життями і здоров’ям своїх найкращих,найвідданіших синів і дочок»,нардеп розмірковує про те,«яку ціну ми готові сплатити для того,щоб ще через 25 років святкувати півстолітній ювілей так само на майдані Незалежності,а не у вигнанні». На його переконання,для цього потрібно,«перш за все,поступитися своїми амбіціями – політичними,партійними чи особистими. Припинити дрібні чвари і чемпіонат із самолюбування на телеекранах. Не дозволяти ворогам нацьковувати нас один на одного. Не ганьбити країну перед світом – навпаки,підтримувати кожен її успіх,кожну – бодай невеличку – перемогу. Не розхитувати човен,який в нас один на всіх. Не кидати на вітер порожніх звинувачень – на радість тим,хто жде – не діждеться нашої поразки».
 
Березенко резюмує: «Запорука Незалежності сьогодні – це наша єдність. Наше усвідомлення того,що Україна – понад усе. Єдність – це здатність домовлятися,поступатися тимчасовими інтересами заради стратегічної мети. Єдність – це терпіння,бо шлях реформ не може бути легким і веселим. Єдність – це віра і довіра один до одного».
 
«Дано доручення наводити мости»
 
Ігор Ісаєв,головний редактор мультимедійного порталу українців Польщі PROstir.pl,роздумуючи про офіційний візит в Україну президента РП Анджея Дуди,зазначає (див. «Європейську правду»): «На українському напрямку польський президент намагається зіграти окрему,«поєднавчу» гру. У Польщі зараз є кілька осередків влади – Сейм,канцелярія прем’єра,президента і бюро «Права і справедливості». Останній осередок на чолі з «презесом» (польськ. «головою») Ярославом Качинським,як показує досвід,найсильніший. І саме Анджей Дуда з усіх гравців найбільш залежний від Качинського». За версією аналітика,«Дуда змирився з цією несамостійною роллю. А оскільки президент Польщі не викликає алергії в української сторони,то йому,найімовірніше,і дано доручення наводити мости».
 
Він констатує,що «Україна – важлива для Польщі частина «ідеологічної конструкції» в зовнішній політиці,а ухвалюючи «волинську резолюцію»,у Варшаві,найімовірніше,не прорахували негативних наслідків такого кроку».
 
«…в історичному діалозі»
 
На думку Альони Гетьманчук,директора Інституту світової політики (Institute of World Policy),Дуда приїжджав «як добрий поліцейський. З двох пріоритетних для нинішньої польської влади питань співпраці на українському напрямку – безпека та історичний діалог,він публічно робив акцент на,даруйте за тавтологію,безпечному безпековому. Зовні може видатись,що в польському керівництві усвідомили,що заради відносин з Україною історичний діалог можна відсунути на задній план» (посилаємося на «Українську правду»). Але насправді,підкреслює вона,«це не так. Не варто розглядати візит Дуди як акт покаяння Польщі за резолюцію польського Сейму щодо Волині. Маховик відновлення історичної справедливості у польському розумінні запущений в Польщі настільки,що історичний діалог залишатиметься гостро на порядку денному польської влади й надалі. Якщо вона здасть позиції на українському напрямку,вона послабить позиції всередині країни,добровільно віддаючи частину голосів іншим політичним гравцям,які не в уряді і можуть дозволити собі набагато радикальніший підхід».
 
Зважаючи на такі реалії,Гетьманчук радить Президенту України очолити такий історичний діалог. На її думку,варто «вперше за 25 років незалежності створити прецедент,коли не Польща показує приклад Україні,а Україна показує приклад Польщі. Нехай в історичному діалозі. Відреагувати на рішення польського сейму таким чином,щоб ця реакція чітко вказувала на право України так само вважати себе жертвою і право шанувати власних героїв,але не запрошувала до подальшого раунду ескалації. На моє глибоке переконання,ні Сейм Польщі,ні Верховна Рада не мають права давати власні інтерпретації історичним подіям».
 
Гетьманчук зазначає,що Президенту України слід «запропонувати польському президенту взяти своєрідний патронаж над історичним діалогом. Головна ідея – показати,що історичні проблеми постійно так чи інакше обговорюються в українсько-польських відносинах,і тим самим надати аргументи нашим друзям в Польщі». Відтак вона пояснює: «Це спілкування потрібне для того,щоб польські партнери краще розуміли,що: 1. Справжня загроза для Польщі йде зовсім не від українців,які шанують Бандеру. 2. В Україні теж є внутрішня політика,і будь-які серйозні компроміси в історичному діалозі так само означатимуть електоральні втрати. 3. Кожна з наших країн має право почуватись жертвою,але замість того,щоб сперечатись,хто більша жертва,краще допомогти одна одній стати переможцем. 3. Чи не найбільший капітал,який Польща і її «м’яка сила» мають в регіоні – це приязне ставлення до неї мільйонів українців,які вважають Польщу союзником номер 1 для України».
 
«Чи стане незалежність де-юре незалежністю де-факто?»
 
Колишні посли США в Україні Стівен Пайфер і Вільям Тейлор зазначають (див.«НВ»),що «двадцять п`ять років тому,після сімдесяти років радянського панування і понад трьохсот років правління Росії,Україна нарешті стала незалежною. Це сталося після загальнонаціонального референдуму,на якому понад 90% українських виборців обрали незалежність. Кожна частина країни,зокрема Крим,серед населення якого на той момент було понад 60% етнічних росіян,вибрала незалежність більшістю голосів». Відтак,наголошують вони,«нова незалежна держава зіткнулася з величезними викликами. Відколеться російськомовний Схід від проєвропейського Заходу,або ж Україна створить власну національну ідентичність,що враховує регіональні відмінності? Не менш важливим було те,чи вдасться Україні подолати панування пострадянських еліт і створити життєздатну демократію і ринкову економіку? Чи стане незалежність де-юре незалежністю де-факто?».
 
Дипломати констатують,що деякі з побоювань США у той час були перебільшені. «Горезвісна служба розвідки ЦРУ передбачила,що Україна може розпастися на дві частини,виявилася неправа,- резюмують Пайфер і Тейлор. – Українським політикам,незважаючи на безліч недоліків,значною мірою вдалося згладити істотні відмінності в світогляді між Сходом і Заходом країни». Дипломати констатують,що в Україні налагоджено діалог між етнічними українцями та євреями,а також між українцями і поляками,ставши характерною рисою сучасного українського життя. Тож,підкреслюють вони,«заяви Москви в 2014 році,що до влади в Києві прийшли фашисти і що в країні лютує антисемітизм,виявилися не більше ніж кремлівськими фантазіями».
 
У той же час,зазначають екс-посли США,«президент РФ Володимир Путін проводить все більш авторитарну внутрішню політику,а його зовнішня політика і зовсім стала імперською. Це стало серйозною проблемою для Києва. У певному сенсі,Путін,схоже,і сам спирався на помилковий аналіз ЦРУ 1990-х років,коли почав свою таємну війну і підігрівання сепаратизму в Донбасі. Небажання більшості етнічних росіян і російськомовних в Донбасі приєднатися до справи Путіна пояснює,чому Кремлю довелося відправити в регіон регулярні армійські підрозділи в серпні 2014 року,а потім і в лютому 2015 року,щоб зберегти так звані «Донецьку і Луганську народні республіки». Насправді,незаконне захоплення Путіним Криму і війна в Донбасі посприяли формуванню сучасної української самосвідомості і патріотизму,які стали двигуном,що підштовхує країну до Європи,подалі від імперської Росії».
 
Пайфер і Тейлор також переконані,що «з моменту здобуття незалежності Україні,за великим рахунком,не щастило з реформаторським керівництвом. Характерною особливістю політичної системи і економіки стала корупція,і,отже,економічне зростання в країні йде повільно. Україна має активне,перспективне громадянське суспільство,яке змушує країну до змін,хоча й повільним,нерівномірним темпом». А відтак уточнюють: «Якби не агресія з боку Кремля,Україна мала б більше шансів на проведення таких необхідних реформ. Але зараз їй потрібно знайти спосіб впоратися з обома завданнями одночасно». Дипломати також наголошують,що «успіх України важливий не тільки для українців; він – запорука існування стабільної і безпечної Європи,а саме це було метою зовнішньої політики США з самого закінчення Холодної війни».
 
«Цей сценарій призведе до дестабілізації країни»
 
Голова правління Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» Сергій Таран вважає (див. «24»),що «у Верховній Раді,як і в країні загалом,ситуація буде достатньо складною. Народні депутати і політики підніматимуть тему економіки і взагалі розхитуватимуть ситуацію в країні. Тарифна тематика буде активно підійматись політичними силами,особливо коли українці отримають нові платіжки». На його переконання,«карта позачергових виборів знову розігруватиметься українськими політиками. Але це тупикова позиція для тих політичних сил,яким немає що сказати. Це може призвести до певного внутрішньополітичного загострення. Але дострокових виборів не буде,тому що цей сценарій призведе до дестабілізації країни і не дасть результату,якого хочуть українці».
 
Аналітик наголошує: «Тему ухвалення закону про вибори в ОРДЛО ніхто насправді не підіймає. Прийняття цього закону є в уяві окремих депутатів,які про це весь час говорять. Тема може підніматися тільки після виведення російської армії з окупованих територій,взяття Україною ситуації під контроль і проведення виборів лише за українськими законами. А цього Росія ніколи не зробить. Такі заяви робляться,щоб нагнітати ситуацію. Це все політичні спекуляції». А відтак пояснює,що восени знову поставатиме питання продовження Мінського процесу і переговорів щодо врегулювання ситуації на Донбасі в нормандському форматі,який зараз зриває Росія. Розглядатиметься питання продовження санкцій проти Росії,тому на міжнародній арені буде напруга. На думку Тарана,«робота парламенту буде складною. Судячи з того,як народні депутати ходять на роботу і готові брати на себе відповідальність за ситуацію в країні,ефективність буде вищою,ніж у попередніх парламентів,але нижчою,ніж очікування суспільства».
 
«На нас очікує дуже складний період»
 
Україна втратить ще одного союзника. Про це попередив (посилаємося на «Європейську правду») посол України у Франції Олег Шамшур. Навесні 2017 року тут відбудуться президентські вибори,влітку – парламентські,і наразі всі опитування прогнозують перемогу партії «Республіканці»,яку очолює Ніколя Саркозі. Той самий Саркозі,що став постійним гостем Володимира Путіна. Згадуючи,що в 2014 році за участю президента Олланда був створений «Нормандський формат»,Шамшур зазначає: «Хоча зрозуміло,що 2017 рік буде дуже складний для двосторонніх відносин. Так,якщо не трапиться чогось радикального,то дуже ймовірно,що у Франції буде новий президент. І якщо так станеться,цей новий президент 100% буде представником консервативного правого табору. На жаль,у Франції значна частина представників правого спектру займає досить несприятливу для України позицію. Саме вони дуже чутливо ставляться до російських інтересів і хочуть повернутися до business as usual у відносинах з Росією».
 
Тож він уточнює,що «на нас очікує досить складний період. Швидше за все,ми побачимо і правого президента,і праву більшість у парламенті Франції,адже в 2017 році відбудуться також парламентські вибори». Тому,переконаний посол,всі мої позитивні очікування стосуються стратегічної перспективи,а в середньостроковій ситуація виглядає дуже складною. До того,пояснює він,у самій Франції дискусії щодо збереження чи незбереження «Нормандського формату» наразі немає. В основному все зосереджено на перспективі відносин з Росією та демонтажу режиму санкцій.
 
«Ця війна була неминуча»
 
На переконання Героя України,автора Акту проголошення незалежності Левка Лук’яненка,«до сьогоднішньої ситуації призвела цивілізаційна різниця між Московією і Україною. Ця війна була неминуча. І я молю Бога,щоб вона набула тільки такої форми» (див. «Апостроф»). Він зазначає,що ще з 1991 року «почали планувати,як повернути Україну під владу Москви. Це планували ленінградські інститути,цим займалися інститути планування політики у Москві. І за цими планами в Росії діяли увесь цей час. Вони вели інформаційну війну проти України. Вони розмножували п’яту московську колону,відкритою організацією якої була Комуністична партія України. Вони також розмножували агентуру серед політиків. Останнім пунктом у всіх цих справах була зброя».
 
За версією Лук’яненка,«у 2010 році Путіну вдалося свого агента Януковича зробити президентом України. За завданням Москви Янукович приступив до знищення армії,послаблення Служби безпеки і так далі. Тобто велася підготовка до того,щоб Україну перетворити на домініон». Він також наголошує,що «Росія веде війну з Україною. Для Путіна це є продовженням війни за розширення чи відновлення імперії,і російське населення підтримує свого президента,бо воно саме імперіалістично мислить». У той же час,вважає аналітик,сама РФ опиняється у глухому куті.
 
На переконання Лук’яненка,«це закінчиться крахом Російської Федерації. Ці події,які зараз відбуваються,вони готують другу фазу дезінтеграції Російської імперії. Вона розпадеться,і з-під влади Кремля вийдуть автономні республіки,краї і області». Він також сумнівається,що Путін має тривале політичне майбутнє. «Я думаю,що,може,він і закінчить цей свій термін,але більше не буде президентом. Я абсолютно впевнений,що всі події,які відбуваються зараз,це підготовка до другої фази дезінтеграції Російської імперії. І це все,про що я казав,відбудеться вже скоро»,- зазначає Лук’яненко.
 
«Слухаймо Божого голосу»
 
Роздумуючи про сьогодення,владика УГКЦ,апостольський екзарх для українців Західної Європи Борис Гудзяк зазначає (див.«Лівий берег»),що пишається «мужністю і мудрістю українського народу,який не піддається на провокації та критично реагує на популізм,яким у такий скрутний час завжди готові скористатися недобросовісні політики. Загартовані вогнем Майдану та болем війни,українці щораз краще розуміють,що немає жодних магічних формул чи чарівної палички. Все велике,справжнє,тривале здобувається дорогою ціною,великою працею».
 
Відтак він наголошує: «Я вірю в Україну,бо вона Богом дана. Звичайно ж не можна стверджувати,що ми приречені на успіх,але покликання України є колосальним,за умови праці та взаємної любові. Я вірю,що наша країна має велике покликання щодо заходу і сходу». На переконання єпископа,«масштабність наших перспектив пов’язана з покликанням впливати і на Росію,хоча зараз складно і боляче про це говорити чи навіть думати. Змінити Росію – це питання не лише нашої місії,а передусім самозбереження. Без України Росія не зміниться,а без змін в Росії,ні Україні,ні Європі,ні ширшому світу не знати миру. Тому сьогодні Путін нас хоче вбити. Істинно християнське покликання України для його світогляду і імперської візії – це смертельна загроза. Нам не вдасться перенести нашу країну на інший континент,де будуть інші сусіди. Тому дерзаймо,бо перед нами неописані незбагненні звершення – здобуття правди і утвердження свободи».
 
Він також нагадує,що «ворог людського роду і ворог України робить усе можливе,щоб нас знеохотити,втомити,розділити,протиставити одне одному… Розпізнаваймо крикунів і критиканів,які принижують,осуджують і додають агресії,образи та деструктивного гніву. Слухаймо Божого голосу,який благословить і кріпить,який наставляє і провадить,який піднімає і дає силу». А відтак висловив побажання: «Будьмо життєдайними! Життєствердними! Життєрадісними! Нехай жоден смуток чи страх,брехня чи ненависть не панують над нами. Жиймо як Богом возлюблені люди і народ,діймо за Божим благословення,обіймаючи один одного та даючи кожному шанс бути вільним,гідним та відповідальним».
 
Доти,доки ми звертатимемо погляди й серця до Господа,ми – на шляху,що веде до ПЕРЕМОГИ. При цьому,зрозуміло,що оптимістична перспектива – це не чудодійна манна небесна,а наслідки відповідального чину кожного з нас,хто в Україні сущий.
 
На цьому шляху (він усіяний не лише лаврами) не можна розминутися з суворими випробуваннями.
 
Про це нагадували минулого тижня і ЗМІ: «Усічена незалежність» (УНІАН),«Нова військова еліта України викликає захват у всієї країни» («НВ»),«В ЄС хочуть надати безвіз Україні та Грузії з 1 січня – ЗМІ» («ЄП»),«Крим можуть повернути Україні в 2017 році – главком ВМС» («Пульс Києва»),«Серпнева недореволюція гідності» («НВ»),«Нардеп Гузь: Україна восени відповість Польщі на визнання Волинської трагедії геноцидом» («ГОРДОН»),«Реінкарнація зла. У чому «секрет успіху» Партії регіонів і чи можливе її повернення до влади» («УТ»),«Несвяткові роздуми» («День»),«Українці не мають права спочивати на лаврах,бо знову все програють»,- Фукуяма» («Газета по-українськи»)…
 
А ще,нагадаємо,розвідка попереджала про можливе розширення Росією збройної агресії проти України вже на початку вересня. Цілком ймовірно,підрозділи десантно-штурмової бригади Повітряно-десантних військ і бригади морської піхоти Каспійської флотилії РФ не випадково перекинуті на незнайомі полігони в Криму.
 
Та найстрашніший ворог – не той,який споконвіку ненавидить Україну та стабільно працює на її знищення. Найпідступніші удари від «своїх»,тоді,коли запановує хаос. Коли не можна відрізнити,хто друг і хто ворог.
 
У переддень старту нового політичного сезону згадуються ці загальновідомі аксіоми. Як і та,що влада (вона ніколи не може всіх задовольнити) навіть із ярликом «погана» – це набагато краща ситуація,ніж влада хаосу. Будьмо!
 
Автор публікації – Віктор ВЕРБИЧ