Таке кредо сповідував багаторічний редактор громадсько-політичної газети «Волинь-нова» Степан САЧУК.

Цьогоріч виповнюється  60 років відтоді, як прийшов у журналістику Степан Дорофійович САЧУК – один з  з найлегендарніших волинських газетярів, публіцистів, громадських діячів. Майже два десятиліття очолював   найавторитетніший регіональний часопис, стоїчно  долав  виклики  часу,  налагоджував  рівноправні  стосунки із сильними світу цього, майстерно комунікував з владою, ревно захищав  підкорені колективом творчі  висоти.  Потужне  економічне підґрунтя газети, яка зі здобуттям Україною незалежності  завжди позиціонувала  себе незалежним виданням, забезпечило можливості  для цивілізованого розлучення з  владою.  Завершальний етап роздержавлення «Волині-нової» пройшов, на жаль, без участі редактора. У березні 2012  року його душа відлетіла у вирій. Про відомі  й  маловідомі  епізоди  із  життя корифея української  преси та нагальні медійні проблеми  розмовляємо з головою обласної організації Національної спілки журналістів України Михайлом  САВЧАКОМ.

-Вже спливло немало літ і зим з того часу як відійшов у вічність Степан  Дорофійович  Сачук, але й сьогодні   не лежить душа говорити про таку шляхетну людину  в минулому часі. Здається, ніщо не віщувало біди. І  раптом – сумна звістка…

— Це було для всіх, хто знав і спілкувався із Степаном Сачуком, справді неждано-негадано. Попри  різні життєві негаразди Степан Дорофійович до останніх днів  тримав себе у формі і був готовий  у будь-яку пору дня і ночі до  роботи.  Навіть після неформальних спілкувань редактор «Волині» на другий день завжди  був у тонусі і на запитання «Як настрій?» неодмінно відповідав:  «Робочий». Самопочуття  справді  його  не  підводило. Тим паче  за редакторським столом, де  не  було  часу думати про болячки. Вир подій засмоктував і втриматися на  плаву  могли    головно такі, як  Сачук.

— Хтось розповідав мені, що й у відпустки ходив редактор дуже рідко. Це  правда?

—Правильніше б сказати:  не ходив  зовсім.  За моєї пам’яті один раз Степан Дорофійович їздив до Ізраїлю. На землю обітовану запросив його хтось із народних депутатів, але була це відпустка чи творче відрядження – не факт. Найбільшу насолоду від життя  отримував у редакційних буднях. Робочі дні – випуск газети, субота, неділя – творчі віддушини,  можливість написати резонансний матеріал чи публіцистичну статтю, поспілкуватися з друзями, земляками.  Сачук завжди був  диригентом, який  сам  пише музику, і поціновувачі ніколи не обминали його кабінет. Від нього не виводилися  генерали, полковники, депутати , чиновники, міські голови, бізнесмени, прості  волиняни.  Комусь допомагав, хтось виручав   чи підтримував газету, з  кимсь  був  у полеміці. Трапунки трафлялися розмаїті, як  кажуть  наші сусіди-поляки. Частина  таких  стосунків  переростала  згодом  у  дружбу, в щиру  чоловічу  дружбу.

—То що  ж сталося   того  лихого  понеділка?

— За кілька днів до трагічної дати ми проводили чергову журналістську конференцію, традиційно в прес-центрі газети «Волинь». Степан Дорофійович на зібранні виглядав неважнецько, але як завжди блискуче виступив, з болем у серці (і, мабуть, уже справді з болем) говорив про девальвацію журналістських стандартів,  прислужництво колег владі і олігархам, про поштові  та  поліграфічні зашморги на шиї вітчизняних  газет і ще про якісь негаразди нашого цеху, які й зараз даються взнаки. Провели гостей та делегатів по домівках і Степан Дорофійович пішов додому лікувати простуду. Тоді ніхто й припустити не міг, що з підписом Сачука вийде  ще два номери «Волині», які  він буде схвалювати до друку вже в домашніх умовах.

У понеділок перед обідом зателефонував Олександр Курилюк, заступник губернатора з гуманітарних питань.  Повідомив, що стан здоров’я Сачука різко погіршується й Сидор ( Іван Миколайовим – головний лікар обласної лікарні) підготував окрему палату для інтенсивного лікування  та вдруге  направляє карету швидкої допомоги, бо перший раз хворий від шпиталізації відмовися. Мобілка редактора не відповідала. Додзвонився до водія, який в останні дні постійно був біля Степана Дорофійовича, бігав в аптеку за ліками, виконував інші доручення. Той підтвердив, що  шеф справді не  має бажання лягати в лікарню. Зателефонував одразу Миколі Овксентійовичу Мельнику з агропрому. Останнім часом він був з редактором у дуже тісних дружніх стосунках і мав доступ до квартири. На жаль, бригада лікарів, яка прибула через кілька хвилин після нас, лише констатувала смерть. Через якийсь час заїхав Євген Хотимчук, перервавши своє відрядження до Ковеля, прийшли  заступник Василь Уліцький, Сергій Борох,  ще хтось із «Волині».

—Услід  за  Сачуком  дуже  швидко  відійшов  у вічність Ігор Федорович Лубченко, багаторічний  голова національної  спілки  журналістів.

— То  були дві найбільші втрати 2012 року. Степан Дорофійович та Ігор Федорович зналися особисто,  дуже легко займали бійцівську стійку в стосунках з владою. Обидва мали опальні періоди  в своїх творчих  біографіях, які накачували їм «м’язи», кристалізували почуття мужності, витримки, вивищували інтереси суспільства і стандарти нашої професії перед свавіллям влади і власть імущих. Обом так і не судилося зустрітися й поспілкуватися на останньому для Ігоря Лубченка з’їзді журналістів, на якому він ще встиг передати  спілчанську булаву Олегу Наливайку.

Чеснот цих двох великих журналістів не вистачає нам сьогодні,  в час інформаційної агресії.  Провінція, і  то почасти західноукраїнська , ще якось борсається, намагається висловити своє «фе» кисельовщині кремлівській і доморощеній, браку патріотизму у вітчизняній журналістиці,   запобігти девальвації професійних стандартів, розростанню медійної псевдонауки та інших негативних явищ і процесів в гуманітарній сфері. А метрополія мовчить. Декому в Києві, і не тільки, більше до вподоби залицяння з Дунею Миятович, віденські вальси з кремлівськими пропагандистами на міжнародних самітах, всякі лайкфаки та інший непотріб, який пирієм проростає на інформаційній ниві України.

– Ви сказали – легендарний журналіст. Для цього потрібно не менше копи літ, як Сачук, відпрацювати в редакції, щоб заслужити такої оцінки. Чи є критерії інші?

– Зі Степаном Дорофійович  ми працювали, правда в різні роки, у Володимир-волинському «Слові правди». Сюди він прийшов  зі Степаном Чайковським, вони разом  газетярували  ще в Лукові. У 60-70 роках Володимир-волинська газета мала репутацію непокірного видання, яке могло дати по зубах будь-кому  в районі і найближчій окрузі. Збудником  спокою був зазвичай колега по перу і добрий приятель Степана Дорофійовича Василь Тихнюк, теж агроном за фахом, випускник Горохівського радгоспу-технікуму. Дєдьо (псевдо не для прикриття) умів усе: міг написати будь-який за жанром матеріал і вирішити будь-яке питання. Робочий  день Василя Петровича мав усталений  ритм:  удосвіта мотоциклом  МТ-10 їхав на ранішнє доїння, з години сьомої до восьмої писав у черговий номер передову, а ближче до початку роботи (і так практично щодня)  приймав відвідувачів. Люд був різний. У когось даїшники забрали права, комусь насолили в прокуратурі чи місцевому суді, хтось не міг добитися правди в соцзабезі і т.д. і т.п. Після «прийому» Василь Петрович ішов «керувати» міліцією ( під міліцією слід було мати на увазі весь силовий блок), а десь ближче до обіду повертався в доброму гуморі  в редакційний кабінет і брався за «хімчистку». – сатиричну сторінку, яку із запоєм читали шанувальники газети. Вона  когось рятувала від партійної догани, від звільнення з роботи, а когось і від буцегарні. «От бачиш, – казав Дєдьо якомусь з героїв «хімчистки», – тиждень ганьби і працюй собі на здоров’я далі. А то дивився б ти, голубе, на небо в клітинку». Під вечір, а то ще й в обід наставав «час розплати». Приблизно такий склад характеру   мав і Степан Сачук. Одне слово, авторитет.  Ще за нього «Слово правди» розкритикувала  директора універмагу, яка були дружиною місцевого «Лаврентія». Автора публікації Владислава Богданька хотіли виключити з партії, вигнати з роботи. Якби на захист не  стали колеги з області  і газета «Правда України», так би і сталося. Через роки в подібній ситуації опинився сам Степан Дорофійович, ув’язавшись у близький бій з прокуратурою. На щастя, перемогла дружба.

– Легендарний журналіст – це людина, яка могла все?

– Дуже близько до істини. Не хотів би гратися в дефініції, але це справді такі люди як  Степан Сачук, Петро Соботович, Володимир  Галій, Василь Тихнюк ,  Петро Марценюк, Гнат Ольхович , Микола Радулевич,  Олександр Хоменчук, Василь Царук, Микола Новиков –   універсальні і віддані професії до останнього подиху журналісти, про яких на Волині розповідають багато легенд, могли якщо не все, то дуже багато.  Також важливе в нашому ремеслі відчуття ліктя. Де б наш брат не працював, він повинен пам’ятати: честь професії  вартніша службових преференцій. Невеличкий епізод з минулого.   Був, здається,  1988 рік. Княже місто готувалося до тисячоліття, влада міська і обласна пробивали під ювілей нагороду – орден Великої Вітчизняної війни І ступеня. Відомо, що 16 військових частин, які визволяли місто від загарбників, удостоєні назви  Володимир-Волинських. Так-от, хтось ще надіявся, сподівався, а наближені до Леоніда Павленка, тодішнього партійного губернатора Волині,  вже знали: ніякої відзнаки не буде. «Пусть поблагодарят товарища Чапюка», – казав нібито в найближчому оточенні перший. – Надо уважать партийную дисциплину и субординацию». Ростислав Чапюк, тодішній господар Володимир-Волинського району, був кісткою в горлі так званій  семенцовщині, за що й поплатився  посадою. Другою жертвою мав стати Полікарп  Шафета. «Как, 18 лет не слушали «Радянську Волинь» на заседании бюро!? – дивувався  Павленко ( до переїзду в нашу область  працював головним ідеологом  на Київщині). Хтось пробував переконати  першого, що газета – одна з найкращих у  Союзі, Шафета – член бюро… Не подіяло.  Створили бригаду з підготовки питання, в складі якої  були  і  ми з Євгеном Хотимчуком . Ситуація, гіршої не придумати, між молотом і наковальнею. З одного боку  начальство партійне, з другого – журналістське. Трохи рятувало те, що Шафета навчався на місячних курсах Академії суспільних наук у Москві і більшість питань ми вирішували зі Степаном Дорофійовичем, першим заступником редактора, на якому і тоді замикався весь цикл підготовки і випуску щоденної газети тиражем 230 тисяч  примірників. Що таке «Волинь» кінця 80-х, найкраще знали поліграфісти  обласної друкарні. Щотижня редакція отримувала два залізничних вагони паперу, який доставляли на склади підприємства майже кожний день.  Сачук добре знав і розумів, що на бюро по голівці не гладять, і потрібно якось пом’якшити той удар, якого не уникнути. Усіх перипетій переповідати не буду. Скажу лише, що всі матеріали на бюро, в тому числі і проект постанови, дотягував до кондиції Степан Дорофійович. Цього не знав навіть Полікарп Гервасійович, і не відаю, чи казали йому про це після того, як керівна і спрямовуюча cила спочила у бозі.

— Обійшлося все без втрат?

— Зробили, як кажуть в Одесі, нерви. Далі  система забуксувала. Пригадую, найбільше дісталося відділу пропаганди (був такий в редакції), який в інформації з єдиного політдня сплутав дислокацію виступів першого і голови облвиконкому, а також Володі Лису позаочі( він вже тобі  був відомим письменником) за відсутність партійної позиції в якомусь там матеріалі. «А поведение этого Лыса в какой-то мере  соответствует его фамилии», – бідкався  привозний генерал. Часи були вже не ті. Демократичні процеси в імперіі дев’ятим валом накочували на всі суспільні, а надто ідеологічні інституції і на субординацію не дуже зважали. До серпневого путчу залишалося  зовсім небагато. Це зараз реформи обростають законами, циркулярами, указами, постановами і ще бозна-якими чиновницькими витворами. Перед розвалом імперії реформа преси розпочиналася з однієї тези архітектора перебудови фронтовика Алєксандра Яковлєва про те, що журналісти не повинні боятися, коли їхня позиція не співпадає з офіційною. Актуально й сьогодні. До речі, Степан  Дорофійович любив повторювати те саме, тільки у власній інтерпретації: журналіст не має права дивитися на те, що відбувається у житті, очима чиновника.

—То правда, що спілка журналістів висувала Сачука на посаду голови обласної ради?

—Чистісінької води правди. Це було 5 травня 1994 року? на старий день преси. Таку пропозицію на засіданні правління вніс голова первинної журналістської організації редакції Святослав Крещук, аргументуючи тим, що Степан  Дорофійович – корінний волинян, дуже добре знає область і її проблемами, має неабиякі організаторські здібності та  вміє працювати з людьми. Кандидатуру Сачука підтримали тодішній головний редактор обласного радіо  Василь Федчук, редактор рожищенської районної газети Геннадій  Бєлов, Василь Залевський  і  редактор  «Вістей Ковельщини» Микола Вельма. Між іншим тим же складом секретаріату  Миколу Григоровичу було висунуто кандидатом в депутати обласної ради по Ковельському виборчому округу.  Головою обласної ради тоді обрали  Бориса Петровича Клімчука, якому судилося через два роки сватати  Сачука на посаду головного редактора «Волині».

— Один колишній журналіст «Волині», який,  Богу  дякувати,  здраствує й донині,  розповідав  у  довірливій розмові,  що Степан Дорофійович  навідріз  відмовлявся  від пропозиції  Клімчука, усвідомлюючи, який тягар турбот може звалитися на його плечі. Перемовини чи, правильніше кажучи, умовляння тривали понад два тижні.

— Початок 90-х минулого століття  був надзвичайно складним для функціонування друкованої преси, і не тільки на Волині. З одного боку можна було заробити легкі гроші, видаючи солідними тиражами анекдоти, еротику, кулінарні рецепти та інший інформаційний ширпотреб.   З другого —  громадсько-політична  преса  переживала  глибоку  кризу. Падала  довіра до колишніх компартійних видань, не зменшувалися , а просто обвалювалися тиражі ,часописи  майже щотижня  змушені були вказувати на першій шпальті  нові   роздрібні ціни. Тираж головної газети області на зламі  1996-1997 р.р. зменшився  до  критичної  позначки. У спину дихали  нові так звані  демократичні артикули, за якими стояли банки та  різні олігархічні структури. І ось у  той  непростий час Степан Дорофійович прийняв для  себе і для колективу редакції надзвичайно непросте і відповідальне рішення. Він погодився виставити свою кандидатуру на посаду редактора. Згідно  зі статутом процес виборів мав бути альтернативним, але сьогодні не можу пригадати, чи  зважився хтось опонувати Сачуку. Він зумів втримати видання на плаву, зберегти колектив (лише творчих працівників було понад 30), а потім крок за кроком, рік у рік відновлював довіру  читачів до газети. За його каденції  з’явилися корпункти  у Польщі і Німеччині, видання почало надходити до читачів у повноколірному  виконанні, наче символізуючи, що з чорно-білої системи Україна перейшла в багатобарвну, демократичну. У спадок наступникам  Сачук залишив газету з тиражем понад 70 тисяч примірників. Столичним тиражем.

— Колись Сачуку закидали докір, що в редакції багато пенсіонерів, омолодження колективу відбувається повільно і це може позначитися на перспективі видання.

— Думка, звичайно, суб’єктивна. Перш за все хочу сказати, що журналістів-пенсіонерів у  творчому плані не буває. Ті газетярі, які досягли пенсійного віку і працювали при Сачуку і ті, якы зараз трудяться  у команді Олександра Згоранця , можуть  заткнути за пояс будь-якого навіть найамбітнішого молодого колегу. Сила «Волині» завжди було в тому, що кожний творчий працівник видання був журналістом з ім’ям. Кого навскидку  не згадай: Святослав Крещук, Олександр Нагорний, Володимир Калитенко, Володимир Лис, Валентина Штинько, Анастасія Філатенко, Катерина Зубчук, Галина Світліковська , Петро Боярчук, Ярослав Гаврилюк, Роман Флішаровський, Василь Уліцький, Тамара Трофимчук. З вихованців «Волині» слід згадати Андрія Бондарчука, поки що єдиного волинського журналіста Народного депутата України, Зіновія Жижару, багаторічного власкора Укрінформу, редакторів багатьох волинських газет, колишніх і теперішніх, спічрайтерів, зокрема,  таких як Юрій Троць, Анатолій Якубюк, Микола Пирожко. Найцінніше для кожного творчого колективу – сплав досвіду і молодості.

—На початку розмови йшлося  про те, що Сачук умів на рівних комунікувати з владою. Кого з очільників області він поважав найбільше?

— Питання, чесно кажучи, на засипку. Боюся помилитися, але знаю, що Степан Дорофійович дуже поважав Володимира Блаженчука і Бориса Клімчука. До речі, Володимир Іванович, будучи  першим секретарем і головою облвиконкому одночасно, не перечив, щоби редактора газети (на той час це був Полікарп Шафета)  обирав журналістський колектив, що було й затверджено редакційним статутом ще під час дії першого союзного закону про пресу. Нормальні  товариські стосунки мав із Володимиром Бондарем ( вдвічі збільшив кошти з обласного бюджету на висвітлення діяльності влади для обласних і районних газет), Миколою Романюком, Анатолієм Грицюком. Цікаво, що більшість зустрічей з очільниками області відбувалася не на Київському майдані, а в кабінеті редактора, що свідчило про високий авторитет його господаря.

—Ви були учасником зборів  співзасновників, на яких після смерті Сачука  обирали нового редактора «Волині». Чи прогнозовані були результати голосування?

— Чесно кажучи, не хотілось би  розголошувати, як любив казати один партнер по бізнесу, «таємниці третього рейху». На той час я вже не був начальником обласного управління в справах преси ( до речі, сталося це призначення  з легкої руки Степана Дорофійовича) і  мене цей процес за великим рахунком мав не цікавити. У  білому домі на Київському майдані  обоговорювали добрий десяток кандидатур, починаючи з прізвищ на букву «Д» і закінчуючи буквою «Я». Після тривалих консультацій врешті прийняли рішення робити ставку на Галину Світліковську,хоча знали, що  Сачук готував на заміну молоду генерацію. Просили підтримати Галину Йосипівну, що не суперечило статуту редакції (громадські організації, трудові колективи мали право вносити чи підтримувати кандидатури, звісно, з правом дорадчого голосі). Учасники зборів віддали перевагу молодості, і це їхнє право. З невеликою перевагою  переміг Олександр Згоранець, якого нещодавно вдруге обрано на посаду редактора. Правильність вибору завжди перевіряє час. З 1976 року, відколи на Волині, я залишаюсь передплатником газети, і в душі,  і при нагоді публічно зажди бажаю головній газеті Лесиного краю високо тримати планку професійної журналістики.

— «Волинь-нова», мабуть, однією з перших пішла у вільне плавання  і перереєструвала видання. Що змінилося  у реформованих газетах?

—Біля  витоків роздержавлення на Волині стояли  Степан Сачук і Микола Вельма.  Очолювані ними газети були ще років десять  тому включені в пілотний проект Кабінетом Міністрів України. За цей час напрацьовували законодавчу базу, вдосконалювали систему редакційного маркетингу, психологічно готували колективи до очікуваних змін. Журналістів зі стажем, які все життя вклали у становлення газет,  турбувало, чи  не обірвуться зв’язки з рідними виданнями, коли змінять статус юридичної  особи. Добре пам’ятаю, що Степан Дорофійович відстоював ідею так званих інформаційних паїв для всіх, хто творив в різні роки той чи  інший часопис. Мова не йшла про якісь дивіденди. Звідки їх взяти в нинішніх умовах?  Йшлося про  те, щоб не переривався зв’язок поколінь, щоб колишні працівники редакцій, які вже на заслуженому відпочинку, мали можливість брати  участь в обговоренні редакційної політики, у роботі дорадчих органів і таке інше. Законодавець,  на жаль, не передбачив цього. Але й не заборонив.

Стосовно   того, що змінилося. У деяких виданнях  крім одного рядка у вихідних даних –  нічого. І не дуже зміниться, бо влада й надалі залишається головним політичним рекламодавцем місцевої преси, а ще має такий важіль впливу, як приміщення. Поки журналісти мучилися  над випуском газет, чиновники тишком-нишком позабирали редакційно-видавничі комплекси у власність громад і залишили місцевих газетярів з носом. Одним «Вістям Ковельщини» пощастило. Анатолій Петрович Грицюк, будучи головою обласної ради, спромігся відповідним  рішенням передати  приміщення і майно у власність редакційного колективу.

А взагалі найбільшою загрозою для місцевої та центральної преси в умовах роздержавлення є зубожіння людей. Передплатників українських видань у першому півріччі цього року зменшилось в області майже на третину. Найбільших втрат зазнають київські видавці, але й деяким волинським газетам  не  вдалося  зберегти  минулорічні  тиражі. Поштовики змушені  використовувати  мобільні  засоби  експедиції  періодики: запізніла доставка, але  менші  збитки.

— Що, на ваш погляд, ще потрібно було б зробити,  щоб  волиняни  довше  зберігали   пам’ять  про  непересічного  журналіста і талановитого редактора  Степана  Сачука?

— Наша найбільша творча організація на порозі знаменної події. Наступного року будемо відзначати 60-річний ювілей Національної спілки журналістів України. Було б  добре, якби  до цієї  дати  випустити  збірку  спогадів  про Степана  Сачука  і його публіцистичних статей  в  серії  «Золоті імена  української  журналістики». Такі  книги  вже  видані  про  Ігоря Лубченка, Бориса  Дерев’янка, Володимира  Здоровегу. У  сузір’ї  цих достойників  мала б засяяти  зірка  і  нашого  славного  волинянина.

Розмовляв  Михайло  ТОРС