Відлуння тижня (19.03 – 26.03)

Коли аналітики переконують, що ситуація з Надією Савченко «відрикошетить» негативом на лідера партії, від якої під першим  номером йшла до ВРУ тодішня бранка Кремля, вони звужують проблему та зменшують масштаби наслідків. Так само і тоді, коли критичні стріли цілять  у Главу держави за те, що присвоїв жінці, яка хотіла, як сама заявляла, «не скурвитися», звання Героя України. Ситуація, що склалася з Надією Савченко (не тільки за фактом відео спецслужб про наміри знищити частину депутатського корпусу, керівників України, здійснити державний переворот, а  й у контексті її заяв у стилі рупорів кремлівської пропаганди, поїздки в ОРДЛО) засвідчує факт, що помилилося практично все суспільство, активна частина української політичної нації.  Тобто, потрапили в пастку, яка, поза сумнівом, була запрограмована на берегах Москви-ріки. Розплата за  це, коли вже доволі фальшиво назвати винним винятково когось, не бачачи себе, стає все масштабнішою інфікацією вірусом деморалізації та зневіри. Не виключено, після вірогідної  психіатричної експертизи (якщо суд вирішить так вчинити щодо Надії Савченко) це відчуття ще більш поглибиться.

До того ж девальвація недавньої героїні в зрадницю, поплічницю ворога, накладається на реалії, означені  процесом гібридизації ситуації. І зважаючи на внутрішні фактори  (під лозунгами про посилання соціального захисту все більша частина населення опиняється за межею бідності,  обіцянки  з приводу не підвищення цін виявляються «цяцянками»,  значна частина  працездатного населення не вірить «реформаторам» і виїжджає за кордон, і т.д., і т.п.). І в контексті зовнішніх чинників (триває війна, яку не збирається згортати РФ; у Києві звучать заяви про наміри вступу до НАТО, які зводяться нанівець діями  дружнього до Москви режиму в Будапешті; незважаючи на війну, зростають обсяги торгівлі  Росією і т.д., і т.п.). Тому,зважаючи на ці та інші фактори,  вище згадуваний вірус  деморалізації та зневіри  має шанс стати чи не найвизначальнішим настроєвим чинником в Україні. Наскільки це небезпечно не тільки для нинішньої політичної еліти, а й для існування Української держави як такої, розуміє/відчуває  більшість  нині сущих громадян. Але зупинити рух потяга, що мчиться в непрогнозоване (чи прогнозовано трагічне) невідоме, поки що не вдається.

Ситуація  може наблизитися до глухого кута, якщо головний геополітичний союзник  «кине» Україну. А така версія цілком ймовірна, судячи з привітання Трампа на адресу Путіна та попередньої домовленості про  ймовірність зустрічі між лідерами  США та РФ. Чи не стане тоді Україна, за наслідками цих та інших перемовин, жертовним баранцем на вівтарі американо-російської дружби і нових геополітичних реалій?

Тим  часом, минулого тижня Волинь опинилася в центрі уваги експертів  та ЗМІ не лише у контексті поглиблення україно-польського протистояння. Президент  23 березня особисто відрекомендував у Луцьку нового голову Волинської ОДА –  відставного поліцейського генерала Олексадра Савченка. За дивним збігом обставин це відбулося тоді, коли відзначав свій день народження теж відставний міліцейський генерал  Анатолій Француз, який мав нагоду у специфічний спосіб покермувати Волинню та оперативно покинути її під час Помаранчевої  революції. А завдання, які, судячи з усього, поставлені перед Головою Волинської ОДА Олександром Савченком, набагато складніші, ніж перед попереднім «генерал-губернатором» у період  розквіту кучмізму та становлення неофеодальної системи олігархату. Зокрема, зважаючи на те, що обласний центр та обласна рада де-факто контролюються Ігорем Палицею, людиною Ігоря Коломойського, з яким у чинного Президента далеко не ідеальні взаємовідносини. Тож якщо почнуть чубитися дві перші особи області (хоча не варто так категорично стверджувати), у пересічних волинян тріщатимуть не тільки чуби. Тим паче, у контексті вірогідних загальноукраїнських процесів, коли де-факто Україна вступає у смугу передвиборчої кампанії.

Але замість того, аби ілюзорно намагатися зазирнути в прийдешнє, перегорнімо подумки кілька сторінок тижня, що став надбанням історії.

«Всі отримані дані про рейтинги умовні»

Які партії «прохідні» та хто має шанс стати Президентом? Відповіддю на це запитання частково можуть стати результати опитування, проведеного з  5 по 21 лютого 2018 року Київським міжнародний інститут соціології (КМІС)  та оприлюдненого  19 березня  на сайті КМІС. За результатами опитування респондентів, якби парламентські вибори відбулися в кінці лютого 2018 року, до Верховної Ради пройшли б представники восьми політичних сил. Більшу підтримку, ніж інші партії, отримала б ВО «Батьківщина» (22,5% серед тих, хто збирається голосувати і визначився). Далі за рівнем підтримки йдуть Радикальна партія Олега Ляшка (13,7%), «Опозиційний блок» (12,4%), партія «За життя» (10,3%), «Громадянська позиція» (9,4%), «Блок Петра Порошенка» (6,6%), «Самопоміч» (6%) і ВО «Свобода» (5,8%).

За результатами опитування респондентів, якби вибори Президента України відбувалися в кінці лютого 2018 року, то в першому турі більше голосів, ніж інші кандидати (серед кандидатів у списку, переданих респонденту), отримала б Ю. Тимошенко (24,6% серед тих, хто збирається голосувати і визначився). Далі йдуть – О. Ляшко (15,5%), А. Гриценко (12,5%), П. Порошенко (9,8%), Ю. Бойко (9,7%) і В. Рабінович (9,5%).

На думку гендиректора Київського міжнародного інституту соціології Володимира Паніотто,  «до тих пір, поки не пройшла реєстрація партій і кандидатів, будь-який список претендентів має право на існування, дуже часто політичні сили перевіряють електоральні можливості тих чи інших кандидатів навіть якщо вони ще не висловили своїх планів про участь у виборах. Тим часом, рейтинг того чи іншого кандидата залежить від того, скільки в списку кандидатів з того ж електорального поля, чим їх більше, тим менше рейтинг кожного з кандидатів. Наприклад, якщо в списку до питання «Хто, на Вашу думку, стане наступним Президентом України?» не було б Гройсмана і з 1.7% голосів, отриманих Гройсманом, 1.3% перейшли б до Порошенка, то він би в отриманих результатах виявився на першому, а не на другому місці. Тому зараз, до реєстрації списків кандидатів, всі отримані дані про рейтинги умовні і залежать від списку, запропонованого респондентам».

«Доводиться обирати зі старої когорти політиків»

Політичний аналітик Олександр Кочетков  (див. «День») переконаний, що «чим ближче до виборів, тим більше ми можемо спостерігати таку картинку: спочатку соціологічні дані використовувалися як соціологічні дані, потім як засіб певної агітації, а під кінець ми взагалі спостерігаємо війну соціологічних даних. Відповідно ставлення експертів до інформації щодо електоральних симпатій  – як до певної інформаційної війни, адже і влада, і опозиція замовляють собі соціологію». Також, підкреслює він, «потрібно враховувати, що всі ці соціологічні опитування мають велику похибку. А головне, понад 30% людей не визначилися із своїм вибором». Разом з тим, аналітик наголошує, що «основна боротьба все одно буде між Юлією Тимошенко і Петром Порошенком. Не дарма, коли у людей запитують хто ж, на їх думку, стане Президентом, на перших двох місцях опиняються Тимошенко і Порошенко». На думку Кочеткова, «те, що нам доводиться обирати зі старої когорти політиків, – це біда України та певний успіх нинішньої влади, яка фактично унеможливила прихід нових лідерів, тобто заблокувала соціальні ліфти».

«…перетворення України на парламентську республіку»

Відбулися таємні переговори  Арсена Авакова  та Арсенія Яценюка, представників «Народного фронту», з лідером «Батьківщини»  Юлією Тимошенко. Цю  версію в публікації Марини Шашкової  оприлюднило видання «Апостроф», посилаючись на своє джерело в «БПП».

Марина Шашкова  нагадує, що «Арсен Аваков і Арсеній Яценюк знайомі з Тимошенко вже давно. Перший в 2010-2012 роках очолював обласну організацію  «Батьківщини» в Харкові та був членом політради партії. У 2012 році Авакова обрали нардепом від «Батьківщини». В його соратника Яценюка також були політичні зв’язки з Тимошенко. У тому ж 2012-му партія  «Фронт змін» об’єдналася з «Батьківщиною» для участі в парламентських виборах. Як і Аваков, Яценюк побудував непогану політичну кар’єру в «Батьківщині», поки Тимошенко була за ґратами: в грудні 2012 року майбутній український прем’єр, а тоді опозиціонер був обраний головою фракції «Батьківщина», а в 2013 році на об’єднавчому з’їзді його обрали головою політради партії за пропозицією самої Тимошенко». Але відтак, констатує автор публікації, «Євромайдан розірвав політичні відносини цього трикутника». Правда, наголошує вона, «навіть у постмайданівському парламенті, в якому команда президента Петра Порошенка називає Тимошенко  «агентом Кремля», а сфери впливу НФ повинен ділити з БПП,  «фронтовики» не втрачають можливості підтримувати відносини з цим самим «агентом». Водночас, наголошує Шашкова,  у  «Народному фронті», як і в  «Батьківщині»,  не змогли спростувати або підтвердити факт ведення переговорів із Тимошенко.

«Президент може бути незадоволений чутками про переговори з Тимошенко. Наскільки йому це не сподобається, ми зможемо побачити зі ставлення до Авакова і Яценюка. В його інтересах жорстко все припиняти та намагатися всіх кооперувати навколо своєї персони», – оцінив ситуацію політолог Ігор Петренко. Експерт також зазначив, що Яценюк і Аваков ймовірно вирішили шукати в Тимошенко «підтримки своєї ідеї про конституційну реформу і перетворення України на парламентську республіку, проти чого категорично виступає Порошенко». Але в той же час, наголошує Марина Шашкова, « може виникнути питання: а чи до того політика вони прийшли? Адже для Юлії Тимошенко мета номер один – стати президентом. І втрачати повноваження в цьому кріслі вона навряд чи погодиться».

«Ми воюємо самі з собою краще…»

Пік військової могутності РФ прогнозується на 2020 рік. На цьому наголошує  військовий експерт і блогер Олексій Арестович. При цьому він висловлюється «Апострофу» щодо  найбільших потенційних загроз для України. Арестович  переконаний, що «до листопада 2016 року Захід не мав спільної позиції, принаймні, Європа не мала». А відтак уточнює: «Якщо ми пригадаємо «Мінськ-1», «Мінськ-2», то з нас знімали вишиванку і нею мили підлогу в передпокої Кремля. Вікторія Сюмар, здається, розповідала, що їй дзвонили німці та говорили: «Ви вже програли війну. Давайте, не задавайтеся. Свавілля було з боку Заходу. Нас конкретно здавали, як здавали Чехословаччину в 1938 році».

Військовий експерт зазначає, що «за весь цей цирк у нас на сході платять в основному колишні наші, втікачі: [Сергій] Курченко (він оплачує те, що в нас коїться у столиці, але тим не менш), [Віктор] Янукович, [Віктор] Пшонка, [Микола] Азаров, [Андрій] Портнов. Тобто вся публіка, яка вивезла звідси мільйони та мільярди доларів». З іншого боку, підкреслює він, «вимальовується російська стратегія: вони не будуть відмовлятися від України, більше того, в них пік боєготовності випадає приблизно на 2020 рік. Формуються в тому числі військові інструменти, судячи з усього, усе зміщується на більш ранні дати». Тому, пояснює  Арестович, «теракти, які планувалися в Києві, – це абсолютно реальні речі… Найголовнішим елементом було, щоб якась частина рушила з фронту (або з полігону) та пішла на Київ…І що скаже Захід? Які в нього аргументи та заперечення, якщо в Києві ллється кров і штурмують Верховну Раду, а українські частини знялися, частина – підняла бунт і пішла на столицю? Це цілком реальний сценарій, який мав бути реалізований…І це не остання спроба. Вони будуть продовжуватися».

Арестович припускає, що «далі буде тільки гірше. І тут постає питання про свідомість нашої частини суспільства і те, чи не є ми ще більшим посміховиськом, ніж сам Захід. Адже Захід хоча б убезпечений НАТО, впливом, грошима, а ми нічим не убезпечені. Наші олігархи не зберігають гроші в Росії. Їхні олігархи інвестують в українську економіку, товарообіг з Росією зростає. Росія – наш торговий партнер №1. Вони мають колосальний вплив, а ми маємо нездорове суспільство, не дуже розумну владу, розкладені спецслужби і армію достатньою мірою, і ми вразливі з такої кількості сторін, що нас можна використовувати, як полігон… Ми добровільно руйнуємо те, що ми отримали у 1991 році й у 2014-му відбили. Ось реальна обстановка, у якій відбуваються всі ці веселощі». Загалом, наголошує він, «враховуючи весь комплекс проблем, це вкрай небезпечна тенденція. А ми маємо президента, який не хоче включити по внутрішніх ворогах справжню роботу. Ми маємо на увазі жінку з косою, яка дуже щільно сидить на схемах “Газпрому”. Ми маємо [Ріната] Ахметова, [Віктора] Медведчука, ненормальних патріотів, які в своїй боротьбі з вилупленими очима втратили довіру вже просто остаточно, а ще – очманілий народ, який просто не розуміє, що відбувається і на кого орієнтуватися». А наостанок Арестович резюмує: «Росії нескладно воювати з нами і з Заходом. Ми воюємо самі з собою краще, ніж вона з нами».

«Це стане проблемою для нас»

Вибори російського президента в Криму є нелегітимними від самого початку. Так вважає Тарас Березовець, співзасновник Українського інституту майбутнього, політтехнолог, директор компанії BertaCommunications. Однак він вважає, що Україна не повинна визнавати  Путіна нелегітимним президентом. Про це йдеться в його публікації на сайті УНІАНу.  Березовець переконаний,  що  «Росія порушила всі базові міжнародні угоди, зокрема, Женевську конвенцію, яка прямо забороняє організовувати та проводити вибори на окупованих територіях. До того ж, російська влада примусом чи шляхом адміністративного тиску змусила 10 тисяч кримчан взяти участь у виборах 18 березня в якості членів дільничних окружних комісій. Всі їхні прізвища відомі, вони вивішені на сайті ЦВК Росії. І проти цих людей будуть порушені кримінальні справи за звинуваченням у державній зраді за ст.111 Кримінального кодексу України, що карається ув’язненням від 12 до 15 років. Тобто Росія ще й втягнула в цю кримінальну історію наших громадян на окупованій території».

Однак, констатує він, «західні уряди все одно визнають Путіна легітимним президентом».  А відтак уточнює: «Навіть Верховна Рада України, як ми бачимо, поки що не ухвалила постанову про визнання нелегітимності майбутнього президента Російської Федерації. Так само поки що немає постанови стосовно нелегітимності виборів у Криму. Тому і у нас, і на Заході обмежаться тільки невизнанням виборів в окупованому Криму, а в цілому повноваження Путіна після переобрання будуть, звичайно, визнані». Хоч ВР визнає вибори  у Криму та місті Севастополь нелегітимними, на переконання Березовця, «це не має впливати на визнання легітимним президента Путіна. Бо якщо в цілому визнати нелегітимними вибори Путіна, як тоді із ним зустрічатися Порошенку. Якщо ВР ухвалить таке рішення, воно буде виключно політичним, і не виключаю, що воно може бути. Але тоді виходить, що Порошенко зустрічається з самозванцем, якимось Лжедмитрієм». А відтак пояснює: «Якщо Путін – не легітимний президент РФ, то він ніхто. Тоді виникне юридична колізія: яким чином зустрічатися й вести переговори в форматі «нормандської четвірки» – це стане проблемою для нас».

«Блокувати міжнародні, європейські та євроатлантичні прагнення України»

Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто заявляє  (див. УНІАН), що його країна вимагає від України внести зміни до закону про освіту та відкласти його реалізацію до 2023 року, інакше блокуватиме важливі для України зустрічі на рівні Європейського Союзу та Організації північноатлантичного договору (НАТО). Як йдеться у повідомленні на сайті МЗС Угорщини, про це Сійярто сказав журналістам в рамках своєї участі у Раді Європейського Союзу на рівні міністрів закордонних справ. «Що стосується України, Угорщина не має в своєму розпорядженні інших інструментів, ніж блокувати міжнародні, європейські та євроатлантичні прагнення України», – наголосив глава угорського МЗС. «Відповідно, Угорщина також не підтримуватиме проведення зустрічі міністрів оборони ЄС-Україна, запланованої на квітень, та саміту НАТО-Україна, запланованого цього літа», – підкреслив Сійярто. Він зазначив, що Угорщина підтримає проведення цих зустрічей лише в тому разі, «якщо Україна виконуватиме свої міжнародні зобов’язання та умови щодо задоволення прав угорської національної меншини на Закарпатті».

Також на засіданні Ради ЄС глава МЗС Угорщини попросив європейських міністрів «не бути осторонь», коли, за його переконанням, «Україна здійснює порушення міжнародного права». Водночас Сійярто закликав європейських міністрів «чітко заявити, що дотримання міжнародного права є однією з передумов для подальшого прогресу та підтримки на шляху до європейської інтеграції». «Той факт, що така країна, як Україна займає геополітично важливу позицію, не означає, що вона звільнена від дотримання міжнародного права або від її зобов’язання захищати меншини, які проживають на її території», – зауважив міністр закордонних справ Угорщини.

Як повідомила прес-служба угорського МЗС, в останньому листі до посадовців Євросоюзу та генерального секретаря НАТО, Сійярто наголосив, що «Угорщина охоче повернеться до позиції підтримки України, якщо Київ гарантуватиме, що закон про освіту не набуде чинності до 2023 року і що до його тексту будуть внесені відчутні зміни». Також він сказав, що Україна має провести необхідні консультації з угорською меншиною і лише після досягнення домовленостей з нею втілювати цей закон на основі таких консультацій. «Угорщина і Європейський Союз розраховують, що Україна втілить рекомендації Венеційської комісії, проконсультується з національними меншинами та серйозно прийме заборону на усунення існуючих прав. Тому переговори з угорською національною меншиною мають розпочатися і реалізація українського освітнього закону має бути призупинена», – додав Сійярто. Як відомо, Україна сподівається, що у липні цього року відбудеться засідання Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав та урядів під час саміту НАТО у Брюсселі.

«Ми ще й отримали шантаж»

Найбільш неадекватним сусідом України є Угорщина. Так вважає політолог і дипломат Олександр Хара, директор департаменту міжнародних багатосторонніх відносин Фонду «Майдан закордонних справ».  Про це йдеться у його публікації в УНІАНі. Олександр Хара зазначає, що «чергова заява міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійятро з вимогою внести зміни до українського закону про освіту та відкласти його реалізацію до 2023 року, а також з обіцянкою блокувати європейські та євроатлантичні прагнення України, є звичайним шантажем». На його переконання, критика Будапештом  «мовної статті» закону про освіту – «це лише привід для того, щоб реалізовувати власні інтереси угорців на нашій території».

Експерт  наголошує: «Ще більш нахабними були вимоги угорців до України не розташовувати українську військову частину у місті, де компактно проживають угорці. Угорці говорять так, наче це місто – територія Угорщини, окупована Україною, наче існують якісь легітимні підстави для того, щоб Будапешт вимагав від України відмовитися від цих своїх планів. Можна було б зрозуміти, якби Україна говорила щось подібне Москві з приводу Криму чи Донбасу, які окуповані Росією. А у випадку Угорщини — це просто нахабне втручання в наші внутрішні справи».

За великим рахунком, підкреслює Хара, «Угорщина є найбільш неадекватним нашим сусідом, з точки зору того, що вона вимагає». Відтак він констатує, що в Угорщині відчувається « суттєвий російський вплив (грошей, пропаганди тощо), дій Путіна». Отже,  резюмує експерт, «Україна вже не просто втратила підтримку Угорщини – ми ще й отримали шантаж. Угорці справді блокують прагнення України до ЄС і НАТО». Тим не менше, переконаний аналітик, Україні не варто  відмовлятися від внутрішніх рішень, які були прийняті, в тому числі й від статті про мову в законі про освіту. Адже  «тоді  відкриється можливість для будь-якої держави впливати на наші внутрішні рішення».

«Ніхто не буде воювати замість України»

Держава, яка не володіє ядерною зброєю, коли інші володіють цією зброєю, не володіє власною долею. Цю констатацію Шарль де Голля цитує доктор юридичних наук, Юрій Георгієвський, голова Координаційної ради ГО «ЕкспертиЗА Реформ». При цьому він  у виданні «Українська правда»  пропонує, щоб Україна відновила свій ядерний потенціал. Нагадуючи, що Україна перебуває в стані війни з Російською Федерацією, Юрій Георгієвський резюмує: «Знищивши третій за потужністю у світі потенціал ядерної зброї, взамін Україна отримала не лише порушення гарантій безпеки за Будапештським меморандумом, але й уже чотири роки не може домогтися відстоювання національних інтересів на міжнародному рівні в цьому питанні».

Він також посилається на дані World Nuclear Association (станом, правда,  на 1 грудня 2015 року),  що частка ядерної енергетики в структурі загального виробництва в Україні складає 49,4%. Це четвертий показник у Європі (Франція – 76,9%, Словаччина – 56,8%, Угорщина – 53,6%).  А відтак нагадує: «За розвіданими запасами урану Україна посідає перше місце в Європі та 10 – у світі. Залишився в Україні і базовий елемент ядерної зброї – 15 діючих атомних реакторів».  Георгієвський переконаний, що «ще з 2014 року Україна має достатньо юридичних підстав для виходу з Будапештського формату і відновлення власної ядерної зброї. Саме таким кроком має бути позиція суб’єктної держави, що поважає себе і готова відстоювати свої національні інтереси у міждержавних відносинах».  На його думку, «нехтування країнами-підписантами нормами Будапештського меморандуму змушує реальніше подивитися на перспективи підтримки України закордонними партнерами у протистоянні військовій агресії РФ». Голова Координаційної ради ГО «Експерти ЗА Реформ» зазначає, що «не слід розраховувати на когось, хто може замість України вирішити ситуацію, у якій ми опинились. Ніхто не буде воювати замість України проти РФ: за свої інтереси – можливо, за наші – ніхто». Тому, підкреслює Юрій Георгієвський, «відновлення арсеналу власної ядерної зброї – це чи не єдиний шлях забезпечення захисту України від російської агресії і посилення її позицій як повноцінного і рівноправного суб’єкта міжнародної політики».

«Ми переможемо»

На думку уродженки Луцька, відомої  української  письменниці Оксани  Забужко (див. видання «Газета по-українськи»), «незавершена («підвисла») Революція Гідности не переможе доти, доки не усвідомимо себе – умовно кажучи – «нацією мертвих титанів». Вона підкреслює: «Доки кожен український виборець не пам’ятатиме, що це  «ми» дали Європі не тільки першу Конституцію, а й, уже в ХІХ ст., – першу політично ліберальну націєтворчу еліту (Драгоманова недарма називали «східноєвропейським Дж. Ст. Міллем»!), доки не усвідомимо себе «народом Косачів»  (авжеж, це в тому середовищі написаний для нас гімн «Ще не вмерла…» сьогодні співають мільйони!) – доти нам завжди будуть «втюхувати» в парламент (і не тільки) популістськи наквацяних фсбшних шестьорок та кримінальних покидьків, а численні  «охотнорядцы»  нам розповідатимуть, буцім у нас  «никогда не было своїй элиты, она только тепер начинает складываться», – і ми навіть не втиратимемось од такої  «Божої роси», бо не розумітимемо, як і наскільки нас опускають».

Забужко констатує, що «у нас була своя еліта. Запам’ятаймо це, раз і назавжди. І це завдяки їй – її надбаннями й зусиллями – ми, після програшу незалежності в 1921 р. (підписання «Ризького миру»), – за минуле століття не згинули, не розчинилися в гною чужої імперії, а живі – і, нівроку, боремось. Якби її не було, бути б нам там, де нині лужичани». Тому, переконана письменниця, «таке важливе її (еліти, – «ВП») символічне повернення».  На думку Забужко, «тоді, і тільки тоді всі накокаїнені мажори і шлюхи, внуки беріївських генералів і Рубані-Наді, весь той випущений із чекістських пробірок леґіон «дрібних бісів» відсохне від нас, «як роса на сонці». А відтак,  висловивши переконання, що «надалі таких повернень ставатиме дедалі більше», резюмує: «Ми переможемо».

Тим не менше, попереду – суворі випробування. Як наголошує аналітик   Артур Гаспарян, росіяни проголосували за війну, вибравши чинного  президента Володимира Путіна на четвертий термін (до 2024 року).  Очевидно, це передовсім  відчують  на собі не тільки  так звані пострадянські країни (Україна передовсім), а й ті держави, території яких до Першої світової входили до складу Російської імперії.

Головний стратегічний ворог при цьому, очевидно,  не гребуватиме й напрацьованою методикою  хаотизації ситуації в нашій державі.  Водночас спробуючи  скористатися загостренням боротьби в Україні за  владний олімп, яка загрожує перетворитися у  війну всіх проти всіх.

Кремль може розраховувати й не те, що  його курсу  на дестабілізацію України  «підіграватимуть» Польща та Угорщина (ймовірно – й Румунія). Тому майбутні реалії стануть суворим випробуванням для нашої держави, української політичної нації, всього суспільства, зрештою – кожного з нас. На цьому в міру своїх можливостей наголошували й ЗМІ: «Україна втратила $100 млрд від агресії Росії – звіт Андерса Аслунда, AtlanticCouncil» («Голос Америки»),  «Україна втратила 18,6% ВВП через російську агресію, – Порошенко» («День»), «Колапс наступає? Як  «Блок Порошенка»  і «Народний фронт» знову не змогли домовитися» («Апостроф»),  «Експерти: У справі Савченко багато політики» («DW»), «Фокін: Відчуття наближення біди стає нестерпним, а смиренність, із якою українці чекають своєї долі, – принизливою» («Гордон»),  «Україна втрачає мільярди, бо на митницях досі немає сканерів – Данилюк» («ВВС»),  «В МЗС Польщі дорікнули Україні через «героїзацію злочинців» (УНІАН), «Тимошенко терміново покинула Україну» («Інформатор»), «Чому Трамп боїться Путіна?» (ВВС), «Війна мимоволі»  («ЛБ»), «Здолати апатію» («УТ»).

Поза сумнівом, градус політичної напруги в Україні, як наголошувалося вище, що наближається відкрита фаза боротьби  за перерозподіл владного пирога, тільки зростатиме. Чи  прискорюватиме цей процес ситуація довкола Надії Савченко? Зрозуміло, що це запитання риторичне.  Інше питання, у якій мірі. Оскільки (ще раз нагадаємо), за версією ряду аналітиків, чинна влада опиняється у фатальному становищі цуґцвангу: будь-яка дія ускладнює  наступально-переможну перспективу.

У цьому сенсі, очевидно,  має рацію політолог  Михайло Басараб («Газета по-українськи»),  який, наголошуючи, що «Савченко – типовий інструмент дестабілізації політичної ситуації в Україні в руках російських спецслужб. Вона є персонажем для хаосу», попереджає: «Якщо судовий процес над Савченко затягнеться і не дасть на виході результату, то спричинить подальше падіння довіри до влади».

Коли ж цей процес довіри  наближатиметься до мінімальних показників, цілком вірогідний нестандартний, неочікуваний крок від нинішньої владної еліти. Якщо,зважаючи  на загрозу державності, введення воєнного стану все-таки нереальне, то однозначно відкидати перспективу дочасних парламентських виборів навряд чи варто. Як і вірогідність переформатування (після цього) президентсько-парламентської  республіки в парламентську.

Так чи інакше, спокій в  нашій країні тільки снитиметься. Як тим, хто вважає себе вершителем доль, так і всім  нам, кому дана роль  пересічних українців. Будьмо!

Віктор Вербич