Ця успішна красива жінка щиро любить свій усміхнений Луцьк і розповідає про нього із особливим трепетом. Навіть плаксиво-дощовою зимою ведуча фестивалів та радійних програм Вікторія Жуковська не відмовляється від зустрічі у затишній кав’ярні. Наше знайомство стартує із усмішки та жартів. Здавалось би «протокольне» інтерв’ю розпочинається як тепла невимушено-кавова розмова. Протягом години спілкування моя співрозмовниця частенько посміхається, обережна попиває какао і щиро розповідає про всяку-всячину.

Про олів’є, гантельки і місто Лева

– Знаєте, ми розпочали з такого неформального спілкування і  не хотілося б, аби наша розмова була класичним інтерв’ю, тим більше схожим на допит. З яким настроєм ішли на розмову, залишився ще запас позитивних емоції від новорічних свят?

– Для нас, ведучих, новорічні свята це – хороший заробіток. Насправді оця зимова сплячка, коли все одне і теж саме –  набридає. Я не скажу, що я сиджу на місці, бо постійно десь катаюся, в той же Львів, Київ чи Рівне. Сидіти на дивані і нажирати собі боки голубцями і холодцями треба теж совість мати. Потім же треба зганяти це все щастя… Хтось кайфує від цих всіх свят, але мені здається, що кайфують ті, в кого життя від дзвінка до дзвінка, офісна робота. Так як я можу собі свято кожен день зробити, то не надто фанатію від тих свят і дуже втомлююся від їх великої кількості. Я дуже нуджуся вдома, передивляюся ті золоті хіти кіно по сто п’ятдесят разів. Оцей трикутник холодильник-диван-ноутбук дуже приїдається. Я люблю тридцять першого січня або після Нового року ходити в спортзал. Хтось рубає олів’є, а ти з гантельками рубаєшся. Щодо нашої зустрічі, то попри ту погодку, яка сьогодні, іти і розповідати якісь секретики – це круто.

– Наскільки важко після корпоративів та святкувань знову повертатися до сірої буденності та щоденної роботи?

– Я йолку винесла нарешті…

– Я теж, але лише днів два тому…

– На радіо ще ялинка стоїть. (на секунду задумується і посміхається) Оце Віктор Федорович нам все зіпсував: тепер всі кажуть не ялинка, а йолка. Ми вийшли на роботу числа третього чи четвертого, і було так добре втекти з дому від олів’є. Це дуже кайфово. На роботі абсолютно своя кухня. Можна один одному куті понаносити, ламати зуби потім і казати, що хтось добре горіхи не почистив (посміхається). Я дуже люблю їздити в зимові свята до М’яча в Львів. (М’яч Дреблол – ведучий, шоумен, приятель Вікторї Жуковської) Років два тому, як він ще не жив зі своєю дівчиною і в нього була така холостяцька барлога, ми нарубали тазик олів’є і поставили його на балкон. Тоді був шалений мороз і це все замерзло. Першого січня ми віддовбали собі кусок і дивилися фільми, назбирали купу друзів львівських. Зараз теж як їжджу в Львів – у нас таке-собі задрот-паті, бо в них цілий ящик настільних ігор. Чи то я вже Львовом натішилася, але як я приїжджаю – ми тільки граємо настільні ігри або їмо. Ми вже ніде не гуляємо. Поїхати в Львів і сидіти вдома – звучить не дуже, але ми так робимо.

Про Івана Корсака, роботу на радіо та книги

– Після світлих розмов про свята важко перейти до чогось серйозного, тим більше – сумного. Тим не менш…Пройшло не так багато часу від дати смерті ідейного натхненника корпорації «СІД» Івана Корсака. Чим запам’ятався Вам цей видатний журналіст та письменник?

– Це одна з найсвітліших людей, яка була в моєму житті. Дякуючи йому, я й потрапила туди на роботу. Коли я була студенткою, то побачила газету, де набирали на радіо людей. Тоді подумала, що, може, то я хочу бути радіоведучою. Це був третій чи четвертий курс університету. Я прийшла до нього на співбесіду. Мені сказали записати диск, касету… Тоді набрали людей з досвідом. Але поспілкувавшись зі мною, він того так просто не лишив і за тиждень-два Корсак мене знайшов через якихось сто вісімдесят восьмих людей.  В мене коліна трусилися, бо це ж така поважна людина. Я боялась йому в очі глянути, а він був настільки привітний і позитивний. Він забрав мене в газету працювати. Я тоді була молода-зелена. Шеф часто викликав до себе в кабінет і завжди казав, що молодість – велика перевага. Його планерки завжди були такими крутими. Здавалось би шефа мали всі боятися. Для мене по цей день шефом залишається Корсак. Дуже шкода було, коли він ішов з роботи. Я розуміла, що вік вже не той. Шеф завжди допізна сидів. Вся редакція розходилася, а в нього ще вікна світилися. Він сидів, писав. Кілька книжок мені подарував. Я дуже шкодую, що не встигла декілька книжок підписати. То була така новина…Це одна з найсвітліших людей. Дякуючи йому я тут. Хто зна, може б я зараз була вчителькою чи працювала деінде.

– Не було проблем у спілкуванні через суттєву різницю у віці?

– Були. У мене була музична сторінка в газеті. І от коли ти йому розказуєш, що «Флайза» і «От вінта» записали пісню «Два кольори» про телевізор, то він дивувався як так. Для нього це було дивно, але він завжди намагався бути сучасним. Вислуховував, намагався влитися в то все. І настільки переймався кожним. Ти приходиш до нього, відпрошуєшся чи просиш аванс – він може посварити пальчиком, але послухає і допоможе. Я його номер телефону досі не видалила. Він в мене є і буде. Я йому свого часу сторінку допомагала на «Фейсбуці» зробити. Це такі нюанси, які згадуєш з радістю.

Про «Бандерштат», М’яча і тьотю Галю

– Не простили б мені наші читачі, якби я не згадав про ще одне слово, яке асоціюється з вами – «Бандерштат»…

– У багатьох асоціація чогось тільки з «Бандерштатом». Він найрідніший, того що він був перший. Тиждень тому «Карна» приїжджала. Хлопці побачили плакати і здивувалися, що «Бандерштат» такий старий. До речі, я саме на цьому фестивалі з М’ячем починала. Нас тоді поставили двох. Колос (Сергій «Колос» Мартинюк – арт-директор «Бандерштату») сказав йому, що він зі мною проводить фестиваль. А М’яч – егоїст страшенний на сцені, ненавидить сцену з кимось ділити. Я теж тоді подумала, що це за патлатий.(посміхається) Він так і проговорив весь перший день. Навіть Колос підходив і робив йому зауваження: «Та дай їй щось сказати».  На другий день він зірвав голос і я вже відірвалась і виговорювала. До речі, нас навіть на другий день відразу покликали в Калуш до нафтовиків фестиваль проводити. Тобто, ми тільки почали вести разом і зразу панєслась. І так щотижня. Приїхав додому, перепакував речі і поїхав далі. Не встигаєш скучити, поки не приходить зима. «Бандерштат» через то і найважчий, бо він вдома. Ти виходиш на сцену і знаєш, що там може бути сусідка тьотя Галя з іншого під’їзду, яка потім буде вкачувати тобі люлєй, що ти таку коротку спідницю вдягнула. Цей фестиваль для Луцька як телевізор, а може й ще гірше: тебе всі взнають.

– Немає ще перенасичення фестивалем?

– Ні, фестивалями немає. Радіо – так, натішилась. Хвилююся щоразу, чекаючи на той фестивальний сезон. Я, як жінка, готуюся до нього по-особливому. То важка робота: готуєшся сама і стежиш за гуртами. Треба моніторити працю кожного гурта. Починаючи з молодих-зелених і закінчуючи матьорими. Видали вони якийсь новий кліп чи ще щось нового. Зрозуміло, що за сценою у своїх добрих друзів можна випитати якісь цікавинки. Ну, звісно, те, що можна озвучити. Бо є такі секрети, які не можна нікому розповідати. Те, що відбувається на «бекстейджі» – відбувається на «бекстейджі». До речі, цього року на «Бандерштаті» було важко в плані публіки. Ти приїжджаєш, а територія незвична, це не іподром. Це десять гектарів поля і ти вибиваєшся. Може ти на «Заході», чи на «Файному місті». Публіка ж на луцькому фесті найадекватніша, бо вона твереза. Ти говориш з тими світлими очима і знаєш, що вони тверезі і тебе слухають. На деяких фестивалях буває, що стоять і чекають поки вийде улюблений гурт, а ти для публіки просто перебивка. Не всі розуміють, що ти не заткнешся поки гурт не буде готовий. Ти ж не будеш як тамада конкурси проводити…

Про столичний «Фіолет», дітей у наметах і Замок на купюрах

– Деякі лучани досить різко відреагували на слова Сергія «Колоса» Мартинюка, який в кінці виступу «Фіолету» назвав гурт столичним. Як Ви відреагували на те, що гурт змінив локацію і відтепер позиціонує себе як київський?

– Я можу назвати три гурти зі схожою історією. Для прикладу, «Бумбокс». Свого часу ми розказуємо зі сцени, що один – луцький, другий з Черкас, третій ще з іншого міста, а Хливнюк (Андрій Хливнюк – лідер гурту «Бумбокс») зі сцени виходить і каже: «Ми «Бумбокс», місто Київ». На одному маленькому фестивалі під Львовом Колос теж виступав і сказав, що вони з Києва. Ми якраз ішли з М’ячем і я кажу: «Дубно забув своє рідне»(сміється). Я не вважаю, що це закид в їхню сторону, ніби вони стали столичні. Швидше за все, що це від місця базування гурта залежить. Самі знаєте, щоб чогось добитися потрібно переїжджати до Києва або до Львова. Столичним відкрито більше можливостей. На жаль, це єдиний варіант для гуртів.

– «Бандерштат» переріс Луцьк?

– Ні, хай лишається в Луцьку. В Київ не варто переносити в жодному випадку. Я розумію, що оргкомітет фесту в Києві, але там є свої фестивалі. Раніше лучани рідко ходили на фестиваль. Як «Джамала» приїжджала, чи «Онука» або «Бумбокс». Тоді робилася ставка на те, щоб луцькі приходили…

– Чомусь вони справді просто приходили. Ми з друзями постійно беремо намети і там живемо…

– Дуже багато батьків, до речі, відпускають дітей, бо знають, що все буде окей. Вони беруть намети і спокійно живуть. Переносити фестиваль в столицю – точно не варіант. Лишіть той фестивалю в Луцьку, нехай і до нас хтось приїжджає. Замок побачити – то дуже попсово. Замок і на двохсотці можна побачити. «Бандерштат» – це ж таке наше-наше. Чого його переносити? Організатори можуть і приїхати. До речі, знаю, що оргкомітет помінявся, але я сподіваюся що нова кров – то на краще. Сподіваюся, що вони фінансово вигребуть, бо така махіна дуже дорого коштує. Зробити фестиваль такого рівня – я не знаю скільки то нирок треба продати.(жартує) Я розумію, що ніхто на тому не заробляє. Аби в нуль виходили. Дай Боже здоров’я Колосу, що він ще горить тим. Нехай буде якась двадцять п’ята річниця, отоді можна подумати про перенесення. (посміхається)

Про фестивальну банку, бедбоїв та обмін сукнями з Джамалою

– «Бандерштатом» ваша фестивальне життя далеко не обмежується: «Файне місто», «Республіка», «Захід». Чи можна говорити про те, що в українців нарешті сформувалася фестивальна культура?

– Ми вже говорили років два тому, що вона починає формуватися. Галі стають балувані, бо вони платять гроші. Ми завжди зі сцени в останній день фестивалю закликаємо відкладати гроші на наступний рік. Для прикладу, робити собі фестивальну банку і відкладати гроші на той чи інший фестиваль. Дивлячись на ті гурти, які привозять організатори, ти розумієш, що попри фінансове становище, люди хочуть релаксу, люди хочуть зарядитися позитивом. Бо ж потім всю зиму сидіти чи соватись по тій погоді…А так тебе буде зігрівати та футболка з якогось фесту і ті хороші спогади. Ти знайдеш друзів і побачиш когось того, кого в плеєрі слухав. Для мене теж щось схоже. Коли приїдуть декілька гуртів, яких я можу на пальцях перерахувати і я їх буду оголошувати зі сцени, то тоді напевно не мрія, але якась мета здійсниться…

– Для мене, напевно, це те саме, що зіграти у футбол з Шевченком…Щось я розфантазувався. Давайте повернемось до музики. Фактично, всі виконавці зі сцени – персонажі позитивні. Але не завжди те, що є на сцені – реальність. Для прикладу, той же Олександр Положинський під час розмови зізнавався, що є «непростим хлопцем». З ким з нашої музичної братії спілкуватися найважче?

– З директорами гуртів. Не з самими виконавцями чи музикантами…

– Ох, ці начальники. Скрізь керувати люблять…

– Наприклад, коли на «Бандерштат» приїжджала Джамала. Це дуже мила людина. Я їй сказала, що у неї гарна сукня, а вона мені «А у Вас яка гарна». Ми готові були мінятися сукнями. Тут залітає її директор і чехвостить всіх, поки вона не виступила. Після виступу десь його попустило. Я насправді розумію, що може це в людини робота така, але це і моя робота. Я ж прийшла до артиста вияснити скільки часу вони на сцені виступають, чи буде виступ на біс. Це такі робочі моменти. Так само було з гуртом «Hardkiss». Ми ніколи не можемо з їхнім директором спільну мову знайти . Тобто з директорами найгірше, бо з гуртами ми вже багато років товаришуємо. Деякі ті, що молоді-зелені, самі нас бояться. Я їм кажу: «Та заспокойтеся, ми нормальні». Зі всіма треба знаходити спільну роботу. Для тих людей, що стоять під сценою – це розвага. Для нас це кусок роботи. Ти її маєш зробити якщо не ідеально, то дуже добре. Щоб потім все було гладенько. Для прикладу, у кожного фестивалю є тайм-лайн, час для виступу. Якщо ми маємо закінчити в двадцять третій, то треба так закінчити. І загалом треба дотримуватися графіку. Того ми деколи буваємо найконченішими для гуртів, бо ми врізаємо їх час. Через те, що вони довго підключаються. Так було, коли Жадан виступав. Чуваки їхали з кінця світу, з Харкова, а виступали двадцять хвилин. Але Сергій завжди іде на зустріч.

Про жартівника Жадана, рятівника Тополю і свято від Кузьми

– До речі, в Жадана теж образ неприступної і складної людини…

– Він милота страшенна. (посміхається). Його дівки і жінки люблять всі. Я з ним спільну мову знаходжу легко, бо знаю Сергія дуже давно. За сценою це суцільний сміх, купа анекдотів і позитиву. На вигляд, він може теж неприступний, але насправді – дуже простий.

– Надзвичайно простою і щирою людиною є і лідер «Антитіл» Тарас Тополя. У мене дуже класні враження від розмови з ним. Він наскільки щиро відповідав на всі питання, розповідав про те, як купає діток і варить їм кашу. Ще й свій номер телефону залишив мені…

– Я дуже поважаю «Антитіла». На одному з фестивалів в нас було велике запізнення по часу. Ми пішли кланятися до Тополі, а він каже: «Я все розумію. Ви мені кажете все і ми перестаємо грати». Інший би гурт сказав, що в них є година часу і вони будуть годину грати. І багато хто так робить. А ти потім получаєш від менеджерів іноземних гуртів, які ходять і ядом бризкають на тебе. Такі люди як Тополя часто рятують всю ситуацію. Хоча не всі такі. Хтось буде зірку в лоба ліпити. Ті хто ліплять зірку на лобі – швидко падають. Я того ніколи не розуміла.

– Достатньо різким, але водночас і простим був Андрій Кузьменко. Напевно Скрябін Вам запам’ятався не лише піснями…

– Коли він приїжджав – відразу був феєрверк. Це зразу було свято, бо приїхав Кузьма. На безалкогольному фестивалі він виходив з гримерки з пивом. Йому кажуть: «Чувак, це безалкогольний фестиваль», а він каже «Ой бляха, Я ж не знав». І викидав те пиво. Або ж коли ти заходиш в бус, а він сидить з Положиком(Положинським) і розповідає, що він вже пару сороміцьких коломийок написав. Або одного разу на фестивалі ми хотіли з прапором українським сфоткатися і не знайшли його ніде. Прийшли до Кузьми, а він каже: «Без питань, беріть». Я сказала, що ми на наступний раз привеземо, а він: «Птахо, та не переживай, лиши собі той прапор». Я його попрала і привезла, а він далі з тим прапором виступав. Кузьма постійно придумував якісь флешмоби. То з кульками, то гумову бабу з Путіним порівняв. Попри те, що він був іноді втомленим, без настрою, але то була людина-свято. Він валив в очі все як було. Коли в нас була п’ята річниця радіостанції, то я обдзвонювала зірок, щоб вивести їх в прямий ефір. Я йому дзвоню, а він каже: «Ти почекай, я з ванни вилізу і все тобі розкажу». Він вийшов в ефір і нащебетав стільки, що всі в шоці  були. Новина про його загибель була дуже страшною. Коли ми говоримо про Кузьму і Скрябін, ми часто забуваємо про музикантів. Мені дуже прикро, що вони втратили і свого лідера, і роботу. Я тішуся, що їх барабанщик тепер виступає в гурті «О.Торвальд». Інші всі теж мусять якось крутитися. Кузьму ще довго будуть пам’ятати і цитувати. Добре, коли країна має своїх героїв, але я не хочу, щоб вона мала своїх героїв таким чином. Того я завжди кажу, ходіть по концертах своїх улюблених гуртів поки вони живі.

Про музичних піратів, свіжу кров та квоти на радіо

– У Європі юзери вже давненько купують улюблену музику на спеціальних сайтах. Чи готове наше суспільство до того, аби забути про піратство і купувати музику в інтернет-магазинах?

– Тут можна говорити не тільки про музику, а й про книги і фільми. Мені здається, що треба поставити доступну ціну, яку може дозволити собі будь-хто і таким чином потихеньку привчати людей. От зараз як вже понад рік контактика немає, все одно ж всі якось слухають музику. Так само фільми. Або ти ходиш в кіно, або чекаєш піратку в мережі. Я не знаю скільки часу людям треба, щоб вони зрозуміли, що саундпродюсери, студії і записи коштують не спасибі. Це все коштує грошей. Якщо ти хочеш тішитися, то теж будь ласкавий  допомагати. Це ж не те, що дай пару копійок – я запишу альбом. Коли ти заплатиш за то гроші, то можливо ти по іншому будеш це цінувати. Мені здається, що тривалий термін часу на це треба. Може наші діти будуть якісь більш свідомі.

– В одному з інтерв’ю Ви говорили про те, що, окрім улюблених гуртів, варто слухати і нових виконавців.  Кого з «молодої крові» порадите послухати?

– Якщо говорити про українських виконавців, то пораджу «П’ятий вимір». З луцьких, чесно, не скажу. Можливо мені треба, щоб вони на якомусь фестивалі виступили, або хай приносять свою музику до мене на радіо. Я розумію наскільки їм важко про себе заявити. Гурту потрібен хороший менеджер. Згадаємо той же луцько-київський «Фіолет». Якщо просто так грають хлопчики чи дівчата, а їх ніде немає і ними ніхто не займається, то дуже малі шанси про себе заявити.

– Напевно, тут вдалим буде приклад того ж гурту «Без обмежень», популярність якого збільшилася після потрапляння до «Х-фактору»…

– Я завжди кажу, що телевізор рішає все. Не тільки кількість підписників в інстаграмі. Як ми не гонимо на телевізор, що це відстій і решта, але це спосіб, щоб про тебе взнали.

– Наскільки великим кроком для радіомовлення і телебачення є запровадження квот на україномовний контент?

– Згадайте, скільки критики і ниття було, як ввели український дубляж. А потім дубляж мультфільму «Тачки» визнали одним з найкращих в світі. Себто, я сподіваюся, що і до телика добереться це. Наше радіо було в квотах, коли це ще не було мейнстрімом. В нас кожна друга пісня на радіо – українська. Тобто, база українських пісень дуже велика. Це було для нас актуально давно, і ми це сприйняли адекватно. Колись у мене брали коментар з київського радіо «Промінь» і паралельно зі мною в ефірі був хлопчина з Дніпра чи Запоріжжя. Ото він вже скаржився на це все. Я йому сказала, що це ж для них можливість відкрити для себе купу української музики. Шалена можливість для виконавців мати мотивацію вкалувати, писати пісні. Згадайте гурт «Бумбокс», коли вони були зеленими і ходили по радіостанціях пропонували свої пісні, а ніхто не хотів їх брати. Минув якийсь час і до них самих просилися, щоб вони дали свої пісні. Так само може бут з кожним гуртом, але для цього треба працювати. Мене теж не тато привів на фестивалі і сказав: «На тобі сто п’ятдесят суконь і говори що-небудь». Коли квоти доберуться толком до телевізора – я перестану його запльовувати. Тоді я скажу, що вони дієві. Ви ж теж завжди відчуваєте, коли співрозмовник думає російською, а говорить українською. Правда ж? Хай підтягують українську мову.

 

Про «сатану» в ефірі, усміхнений Луцьк та імовірність переїзду

– Сьогодні достатньо велика кількість інформації і різноманітного контенту. Радіо в своєму класичному вигляді себе ще не вичерпало? 

– Я давно казала, що треба поставити в студії веб-камери, щоб люди бачили все що робиться. Буває прийде до тебе десять друзів, ти чемно читаєш прогноз погоди, а тут махаєш кулаком, щоб тихіше сидіти. Мені прикро, що в Луцьку єдина місцева радіостанція залишилася. Мені за радіо «Луцьк» дуже образливо. Я розумію, що вони всі не пропадуть. Але це була добра хвиля наших колег. Ми ніколи з ними не конкурували. Я розумію, що радіо зараз слухають в більшості в транспорті. Вдома бабульки слухають, але навряд наше радіо, бо ту сатану, яку ми інколи ставимо в ефір… Вони почнуться сивіти від того, що ми говоримо і які пісні слухаємо. Не у всіх є змога читати новинні сайті. Послухати випуск новин місцевих на радіо – це для деяких людей важливо. (посміхається).

– Ви зізнавалися про те, що є бажання спробувати щось нове. Маєте намір переїхати з Луцька?

– Хочеться рости, а поки що я не бачу, де в Луцьку це можна зробити. Деградація – то не наше і тупцяння на місці набридає. У мене в Луцьку практично не залишилось близьких друзів. Майже всі аби виїхали, або переїхали. Треба тягнутися ближче до своїх, які кличуть вже кільканадцять років.

– Поїдете в місто Лева до друзів та М’яча?

– Можливо. Я просто Київ не люблю. Хоча мій рідний брат живе в Києві вже понад двадцять років. Я з самої школи там була постійно. Не моє це місто. В Луцьку готові тебе усмішками осяяти і останнє віддати. Я Луцьк страшенно люблю, бо то найтепліше і наймиліше місто. Скільки б ти деінде не був, але коли ти бачиш тих п’ять літер, то зразу усміхаєшся. Переїзд – не є точно визначеним. Це так десь в думках просто. Якщо наважуся –  вам найпершим розповім. (посміхається)

Розмовляв Андрій Мошкун

Фото – Олександра Містюк