Відлуння тижня (08.01 – 15.01)

Коли «екватор» календарної зими позаду, попереду – різке «потепління»  (якщо не переведення у режим «гарячий») внутріукраїнського  політичного життя.  Навіть у контексті цього тижня, коли впродовж 16 – 19 січня триватимуть пленарні засідання Верховної Ради України. Хай навіть значна частина парламентарів не вчинить подвигу та не покине своїх «багамських островів» (чи інших «золотих  берегів» закордоння) заради виконання своїх безпосередніх обов’язків, а проблема кворуму зводитиме нанівець вірогідність результативних ухвал. Та, зважаючи на задекларовані наміри щодо розгляду законопроекту про деокупацію Донбасу, строкатий український політикум (і його куратори у різних країнах за кордоном) не просто схрестить мечі.

Ситуація загострюється і тому, що, попри домовленості про різдвяно-новорічне перемир’я,  російські окупанти (у вигляді вояків «ДНР» та «ЛНР») уже зробили ряд кроків до ескалації ситуації. Застосувавши для обстрілу українських позицій артилерійські системи, вони засвідчили той факт, що Москва дала сигнал на гіпотетичний початок «армагеддону» як подарунка для російських виборців перед березневою перемогою Путіна, який вчетверте стане президентом РФ. При цьому сам улюбленець росіян, демонструючи відданість  імперській стратегії та культу сили, уже далекоглядно, на перспективу, приміряє й мундир миротворця. Як вияв цього – й показове відкриття в Криму пам’ятника  імператору Олександру ІІІ,  й пропозиція щодо повернення Україні  захоплених  у 2014 році кораблів, які фактично перетворилися в металобрухт.

Тим не менше, нема сумніву щодо стратегічного курсу Кремля. На жаль, все відчутніше де-факто «в одну дуду» грають із ним західні сусіди України. За версією політолога Віталія Портникова, оприлюдненою на телеканалі  «Експресо», вже незабаром Варшава закриє очі на смоленську авіакатастрофу, коли було знищено владну еліту Польщі. Тож, переконаний  він, Річ Посполита  скористається шансом більш динамічного маневру у стосунках з путінським режимом. Очевидно, це відбудеться й за рахунок України. Тенденції – більш, ніж  промовисті.  Як приклад – ситуація (її обговорює світова спільнота),  що склалася на заводі із виробництва дахів, водостоків та вентиляційних трубкомпанії Lindab. Там зобов’язали співробітників-українців носити уніформу в кольорах національного прапора. Не нагадує ситуацію щодо євреїв, яку влаштовували німецькі нацисти? Представник асоціації NeverAgain Анна Татар вважає це «принизливою сегрегацією». А, можливо, не варто дивуватися реаліям і тенденціям,  пригадавши,  як Гітлер сумував з приводу смерті Пілсудського, оголосивши в Німеччині  загальнодержавний траур, оскільки той «разом з польським народом і німецький народ оплакує смерть цього великого патріота, який через своє повне співробітництво з німцями зробив велику послугу не тільки нашим країнам».

І зараз, коли шовінізм та імперський реваншизм стає домінуючою тенденцією в діяннях влади низки сусідніх  від нашої держави країн, незасвоєні  уроки історії  все відчутніше та ефективніше «розстрілюють» майбутнє.  Про це гріх не пам’ятати тим, хто запускає механізм внутріукраїнських міжусобиць.

«…піти на поступки за рахунок своїх національних інтересів»

На початку січня в Україні з візитом перебував глава МЗС ФРН Зігмар Габріель. На думку аналітика  Дмитра Снєгирьова,  цей візит показав, що Німеччина не хоче бути втягнутою в конфлікт на Донбасі і тиснутиме на Україну, аби ми пішли на поступки за рахунок своєї державності. Про це він написав на сайті видання «Гордон». На думку Снєгирьова, «червоною ниткою в заявах Габріеля йдеться про те, що Мінські домовленості – єдина дорожня карта врегулювання конфлікту, а Україна має виконати всі без винятку пункти, у тому числі політичної частини. Крім того, міністр закордонних справ ФРН заявив, що Німеччина скептично ставиться до надання Україні летального озброєння, оскільки це не вирішить проблеми і не покращить обороноздатності нашої держави».

Натомість Берлін наполягає, щоб Україна створила всі умови для повернення Росії у СЦКК.  Загалом, на думку аналітика, «не повинно бути рожевих окулярів, що Німеччина займе проукраїнську позицію. Берлін сприятиме налагодженню контактів із РФ, поверненню їхніх спостерігачів у СЦКК. Але тиснутиме на Україну, щоб ми виконали політичну частину «Мінська»: прийняли закони про загальну амністію бойовиків, проведення місцевих виборів, особливий статус ОРДЛО». Першопричини зміни курсу Берліна на користь Москви пояснив  Снєгирьов. «Німецький бізнес стомився від санкцій і не бачить сенсу для їхнього продовження. Глава німецької компанії Adidas Каспер Рорстед уже встиг заявити, що Європі потрібно поліпшити відносини з Москвою. Він підкреслив, що не закликає Євросоюз до зняття санкцій проти Росії, але у той же час уважає, що слід знайти рішення щодо зняття напруженості у відносинах із Москвою», – підкреслив він. Таким чином, резюмує експерт, «фактично  Україну ставлять перед фактом, що вона має піти на поступки за рахунок власних національних інтересів».

«…для нацьковування українців один на одного»

Американський часопис «ChicagoTribune» (інформує «Радіо Свобода») друкує статтю «Україна потребує допомоги США у боротьбі з корупцією». Видання додає, що Україна нині веде війну на два фронти. Захищаючись від російських танків, ракет та артилерії на сході країни, українська держава веде війну проти корупції у середині суспільства. Нині, коли українське військо набирає сили і міці, чинячи спротив російським силам, корупція в Україні постає як найбільша загроза українському суверенітетові та євроатлантичним амбіціям Києва.

«ChicagoTribune» пояснює, що «мета росіян проста. Використати корупцію для нацьковування українців один на одного, аби заблокувати шлях країни до європейської інтеграції. З наближенням президентських та парламентських виборів в Україні, Кремль концентрується на підтримці тих партій та політиків в Україні, яких можна легко купити за гроші. Тоді як кінцевою метою президента Росії Путіна є контроль над урядом у Києві, він також буде задоволений подрібненим і розділеним політикумом в Україні». Американське видання підсумовує, що США мають дивитися у ширшу перспективу. На додаток до здійснення тиску на українську владу із заохоченням більш активного процесу боротьби з корупцією та наданням військової допомоги, Вашингтон має також чинити тиск на європейських партнерів та союзників із закликами наслідувати американський приклад у плані надання зброї Києву. Тут також йдеться про початок серйозних дискусій з ЄС щодо створення спеціального інвестиційного фонду для України як інструменту заохочення до проведення глибших антикорупційних реформ.

«Виявилося…»

Російський авторитарний режим дуже нагадує радянський, але у ньому соціалізму як такого взагалі немає. Таку думку висловив відомий український журналіст і публіцист Віталій Портников (див. «24»). Він  зазначає: «Виявилося, що авторитарний режим в Росії відновлюється без всякого соціалізму, просто зусиллями колишніх (і вічних) чекістів і їхніх союзників-підприємців, які зовсім не жадають жодної демократії. І виявилося, що гнана за комуністів церква, якій всі так співчували і в моральну роль якої після краху комунізму так вірили, може спокійно стати частиною нової-старої системи управління. І виявилося, що звільнена від партійної опіки російська творча інтелігенція буде точно так же улесливо заглядати в очі нової влади і очікувати від неї на похвалу, нагороду та гроші».

Водночас Портников зауважив, що для агресії та брехні ніякий соціалізм взагалі не потрібен, а для політичних і для контролю над волевиявленням громадян не є обов’язковим. На його переконання, може бути, по суті, такий же режим без будь-якої ідеології, але з приватною власністю.

«Але хіба справа тільки в Росії? Хіба не помічаємо ми, що відбувається в колишніх соціалістичних країнах, позбавлених і радянської опіки, і комуністичних партій? Хіба не спостерігаємо зачатки карикатурного авторитаризму в країнах Вишеградської групи, які ще нещодавно здавалися багатьом прикладом реформ? Саме в цих країнах керівна і спрямовуюча роль комуністичної партії потроху змінюється керівною і спрямовуючою роллю партійного вождя, «начальника»  або  «регента», – резюмував Портников.

«Сумісність і сумірність сталінського патріархату з християнством»

З приводу парадоксів нинішніх реалій розмірковує аналітик Сергій Грабовський. Зокрема про це йдеться в його публікації «Соціальні мережі: комплексна діагностика «сталінського патріархату». Передовсім Сергій Грабовський  посилається  на  запис у Facebook колишнього  випускника Московського університету імені Ломоносова Андрія Мальгіна: «Целый день сегодня в блогах все пересказывают дикую историю про умершего младенца, которого православный поп отказался отпевать, т.к. «не в той церкви кремен», в раскольнической якобы. Так-вот, итальянцы привозят усыновленных детишек из России, в домах ребенка в РФ их всех поголовно крестили православные батюшки. Даже маленьких киргизов, которых бросают в роддомах не говорящие по-русски матери-гастарбайтерши. И в Италии католическая церковь признает такое крещение! Не надо крестить заново. Более того, однажды католики позвали нас с женой быть крестными для их ребенка. Священник не видел в этом никакой проблемы, узнав, что мы крещены по православному обряду. И мы приняли участие, что было для нас незабываемым событием». А відтак він нагадує про відгук SandroClarice з італійського міста San Benedettodel Tronto зазначив гарною російською мовою: «С канонической точки зрения всякое крещение есть от воды и Духа Святого. Так что ВСЕМИ церквями признаётся крещение, произведённое в ЛЮБОЙ конфессии. Более того! Крещение – это единственное таинство, которое может совершить любой христинанин в случае экстренной необходимости, например, при угрозе смерти. Погружает крещаемого в воду троекратно: 1. Во Имя Отца; 2. Во Сына; 3. Во Имя Духа Святаго. И ВСЁ! Потом ещё можно совершить миропомазание у священника. Данный вопиющий случай – отказ христианину в требе – есть повод для лишения этих диких попов сана. Впрочем – что они сделали с Церковью? Они же распяли её».

На думку Грабовського, «обговорення в соціальних мережах факту відмови представників «сталінського патріархату», який в Україні виступає під псевдо «УПЦ», відспівати трагічно загиблу в Запоріжжі дитину як «нехрещену»,  дає чимало цікавої інформації всім, хто бажає таку інформацію отримати. І вона аж ніяк не обмежується сюжетом щодо необхідності для християнина, тим більше священика, визнання таїнство хрещення, здійсненого іншою Церквою». Відтак він посилається на Юрія Ладного (Рязанський сільськогосподарський інститут): «Мерзость состоит в том что московское православие никогда не имело отношения ни к самому православию в частностини к Христианству в целом… А ужас состоит в том, что верующие христиане исповедуються в этих церквях и принимают Святое Причастие».

Отож не дивно, що Денис Іванов з сумом констатує: «Православной церкви еще припомнят такого рода события… так же как и обществе – в церкви необходима люстрация и запрет на работу такого рода «священникам» и обязательно – их руководства, издавшего, видимо, такого рода приказы». Що ж, справді це потрібно – але чи погодиться на таке «сталінський патріархат»? Грабовський звертає увагу на роль російського «воїнства в рясах» на території України. Він цитує  Бориса Ревчуна: «УПЦ МП – одна из крепких шеренг путинской пятой колонны в Украине. Моя жена лет пять назад съездила на экскурсию в Свято-Успенскую Почаевскую лавру (Тернопольская область) и была шокирована наглой и почти неприкрытой пропагандой русского мира в теократической обертке».

Отож, підкреслює аналітик, « у ці дні соціальні мережі дали чималу інтелектуальну поживу тим, хто хотів поглибити свої знання про церковні канони, про діяльність РПЦ й УПЦ МП, про сумісність і сумірність «сталінського патріархату» з християнством».

«…включаючи  цілеспрямовані вбивства»

Москва сприймає рішення США з приводу гіпотетичної  можливості наданням Києву протитанкових  ракетних  комплексів Javelin як агресивний акт і, безсумнівно, буде вживати тих чи інших заходів у відповідь. Про це йдеться в матеріалі приватної американської розвідувально-аналітичної компанії Stratfor, який є в розпорядженні  «Апострофа». Видання констатує, що офіційні особи адміністрації Трампа, в тому числі міністр оборони Джеймс Меттіс, радник з національної безпеки Герберт Макмастер і спеціальний представник США щодо України Курт Волкер, рішуче виступали за поставку летального озброєння в Україну.  «Тим не менше,  адміністрація обережно діє в цьому питанні. На умовах анонімності один з чиновників Білого дому сказав журналістам видання The Wall Street Journal, що ракети Javelin, обіцяні Україні, будуть використовуватися тільки для навчальних цілей на заході країни, далеко від лінії фронту та під пильним наглядом американських військовослужбовців. Таким чином, Вашингтон сподівається не тільки уникнути активізації бойових дій, але і переконатися, що його зброя не потрапить в руки бойовиків і їхніх російських покровителів», – підкреслює «Апостроф».

Однак, за версією  Stratfor, «Москву це не заспокоїло. Після заяви про угоду зі зброєю заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков назвав США «посібником у розпалюванні війни». І цим звинуваченням, ймовірно, реакція Росії не обмежиться. Наприклад, Москва могла б відповісти на цей крок, збільшивши підтримку бойовиків на Донбасі, щоб вони мали технічні засоби нарівні з українськими військовими. Депутат українського парламенту Дмитро Тимчук заявив, що російські військові працюють над технологією захисту бронетехніки від ракет Javelin. Нарощування арсеналу бойовиків може бути найкращим варіантом для Росії, щоб відповісти на американську угоду про летальну зброю для України, який не погіршить відносини зі Штатами».

Американські аналітики попереджають: «Крім того, Москва може вибрати асиметричну відповідь. Росія може використовувати гібридну тактику, яку вона регулярно застосовує проти України, включаючи цілеспрямовані вбивства представників сил безпеки і чиновників, кібератаки, економічні обмеження та політичні маніпуляції, щоб чинити більший тиск на країну та її західних партнерів. Кремль міг би навіть застосувати ці методи за межами України, наприклад, в Сирії чи на околицях Європи, щоб відплатити США за посилення підтримки українського уряду. Зрештою, Росія неодноразово дотримувалася аналогічної стратегії у минулому».

При цьому вони констатують, що досі угода про озброєння для України не активізувала воєнні дії на лінії розмежування на Донбасі. Був проведений масштабний обмін полоненими за кілька днів після того, як США оголосили про рішення. «Але якщо Штати або Європейський союз вживатимуть подальших обмежувальних заходів проти Росії або зроблять кроки у сфері безпеки, які вона вважатиме агресивними, тоді Кремль «вистрілить» у відповідь на свій розсуд», – підкреслють у Stratfor.

«Буде обмін взаємними звинуваченнями»

Як розвиватиметься ситуація на Донбасі? Чи піде Путін в масштабний наступ  на Україну? На ці запитання  намагається відповісти  російський політолог Дмитро Орєшкін. Про це він пише у виданні «Новое время».На думку Орєшкіна, у відносинах Росії та України навряд чи відбудуться якісь кардинальні зміни в 2018 році. Він зазначає: «Російські війська не посунуться назад, а українські війська не почнуть приєднання або повернення Донбасу. Істотний рух швидше принесе авторам більше негативу, ніж позитиву. Якщо Путін піде в атаку, він отримає ще один цикл санкцій, ослаблення внутрішньополітичних позицій. Другий раз в одну річку увійти не можна – вторинне приєднання Донбасу російське населення не потішить. Якщо Порошенко піде в атаку, то він не отримає підтримку Заходу – будуть тільки жертви і труднощі з фінансуванням».

Політолог переконаний, що «ні Путіну, ні Порошенку йти на серйозні операції нецікаво. Буде обмін взаємними звинуваченнями, будуть обстріли через лінію поділу, будуть терористичні акти і диверсії – все що завгодно. Але великої  війни не буде, тому що вона не потрібна ні того, ні іншого в їх ситуації. Інтерес Путіна полягає в тому, щоб Захід і весь світ сприйняли змінену політичну ситуацію з приєднанням Криму і підвішеним статусом Донбасу як норму. І повернулися на цьому тлі до того, що раніше називалося business as usual».

За таких реалій, зазначає Орєшкін, «Путіну просто вже робити нічого. Він сидить і чекає, поки Захід примириться з цією ситуацією. А виходячи з того, що Заходу потрібна російська нафта і ще що-небудь, їм зручно вести політику business as usual. Україна теж пересидить-перетерпить – нічого з нею не станеться. І Донбас, напевно, і далі буде в такому підвішеному стані, як Республіка Північного Кіпру або Нагірний Карабах».

При цьому, підкреслює він, у рамках місії Волкера-Суркова триватимуть перемовини. На думку політолога, «ситуація буде мляво перебігати. Зрозуміло, що через брак ресурсів Москва не хоче забирати собі ЛНР і ДНР, але підписувати угоду про повернення їх Україні вона теж не стане».

«…розмінною картою в кремлівській грі»

РФ готова  у 2018 році передати Україні військові кораблі і авіатехніку з окупованого Росією Криму. Про це, за інформацією РИА Новости, заявив президент РФ Володимир Путін. Очевидно, серед цих кораблів – і корвет, команда якого в березні 2014 року без бою здалася російським  морякам з Чорноморського флоту. За словами Путіна, мова йде про десятки кораблів і бойових літаків, які українські військові можуть забрати. Росія готова допомогти транспортувати їх до Одеси, сказав Путін. Російський президент на зустрічі з главами російських ЗМІ та інформагентств  наголосив: «Правда, вона знаходиться вся в такому жалюгідному стані, але це вже не наша справа, вона в такому практично і була, за ці роки ніким не обслуговувалася, звичайно». Він додав, що є і значний боєзапас, який, за даними російських військових експертів, начебто не підлягає транспортуванню, а тільки утилізації на місці. Путін зазначив, що Росія готова запросити українських військових для участі в цій процедурі.

Натомість командувач Військово-морських сил України Ігор Воронченко в ефірі телеканалу «112 Україна»  нагадав, що «на період анексії Криму – з восьми бойових кораблів не на ходу був тільки один «Ольшанський». Там потребували ремонту головні двигуни. Те, що кажуть, що був «мотлох» – це не відповідає дійсності».  Він розповів, що у Криму залишилася берегова техніка – два батальйони БМП і стільки ж БТР (були готові до використання, БТР вимагали ремонту на 15-20%). Також там перебували сім дивізіонів артилерії та чотири мінометні батареї (в цілому стані). Авіатехніка, що була в стані експлуатації, зараз знаходиться на території України. Командувач наголосив, що до заяви Путіна про техніку варто ставитися з обережністю, щоб не стати «розмінною картою в кремлівській грі».

«…пояснити  шоком»

На Донбасі йде війна. Наголошуючи на цьому в «NationalReview» (пропонуємо версію «Голосу Америки»), експерти висловлюються щодо того, як США та ЄС можуть допомогти Україні.  Передовсім у  «Голосі Америки» нагадують, що наприкінці 2017 року  «Білий дім схвалив поставки Україні снайперських гвинтівок та антитанкових систем Javelin – дві угоди, які становлять найбільший продаж летальної військової техніки Києву з 2014 року. Таке рішення адміністрації Трампа знаменує найдраматичнішу зміну в політиці США з часу анексії Росією українського Криму і початку підтримки Кремлем сепаратистського повстання в Донецькій та Луганській областях».

Однак експерти Джеймс Барнетт та Алекс Тайтас у статті, опублікованій у виданні «NationalReview» переконані, що «ці окремі дії навряд чи суттєво допоможуть Україні захистити свій суверенітет. Сміливіші дії з боку США та їх союзників у НАТО і Євросоюзі необхідні для реального шансу вирішення замороженого конфлікту на сході України та стримування Москви від подальшої агресії в регіоні». На їхню думку, «невтішну ситуацію, в якій сьогодні опинилася Україна, можна – великою мірою – пояснити шоком і відтак обережністю, з якою відреагували адміністрація Обами та європейських урядів, коли розпочалася агресія Росії у 2014 році. Дії Путіна кинули виклик переконанням серед західної еліти, що в Європі 21-го століття загарбання території сусідньої країни не стоїть на порядку денному. Побоюючись задіяння у геополітичне змагання, якого вони не сподівалися, і перебільшуючи спроможності Росії,  західні лідери скромно і неефективно відповіли на імперіалістичні амбіції Путіна».

Експерти констатують, що «на появу російських «зелених чоловічків» у Криму Захід відповів словесними осудами та санкціями. Хоча санкції завдали шкоди оборонній промисловості та банкам, вони виявилися недостатніми, аби стримувати Росію. Всього через кілька тижнів після анексії Криму, Росія підбурювала етнічних росіян у Донецьку та Луганську до повстання, остаточно відправивши туди спецсили, артилерію та танки для участі в боях з українськими військовими». Загалом, підсумовують Джейсон Барнетт та Алекс Тайтас у статті, опублікованій у виданні «NationalReview», «ми змарнували стільки дорогоцінного часу на несміливі відповіді на один із найбільш кричущих актів військової агресії у 21-у столітті. Вашингтон зробив перший крок, сигналізуючи новоздобуту підтримку суверенітету та демократії України, проте залишилося ще чимало роботи, щоб засвідчити щирість нашого зобов’язання українській справі».

Тим часом, як наголошують аналітики  (зокрема  в матеріалі авторитетного американського видання «HuffPost»), російська влада  починає реалізовувати сценарій із дискредитації  України після рішення адміністрації президента США Дональда Трампа про постачання в Україну летальної зброї.  Нагадаємо, за даними каналу ABC, план адміністрації Білого  дому передбачає постачання в Україну 35 пускових установок і 210 протитанкових ракет. У партії можуть бути включені також протитанкові ракетні комплекси Javelin.

На переконання американських експертів,  реакція Росії на ці дії буде очікувана: це можуть бути прийоми інформаційної війни з використанням недостовірних або підтасованих фактів. Кремль може сказати: «Сьогодні ви надаєте Javelin Україні, а завтра він з’явиться в Ірані», використовуючи той факт, що українська митниця ще  в січні 2017 року виявила в одному з літаків, що прямують до Ірану з Києва частини комплектуючих до застарілих ПТРК  «Фагот»  російського виробництва, які практично не використовуються в українській армії.

Та все-таки найістотніші проблеми для України створює її  власний політикум, здебільшого зациклений на відданості власним матеріальним інтересам. На цьому акцентували увагу й ЗМІ: «Добитися миру на Донбасі можливо, – TheAtlanticCouncil» («Главком»), «Сергій Жадан: «Дива не буде. Буде війна. І вистояти в ній можна лише всім разом» («Радіо Свобода»),«CarnegieEurope: В Україні більше говорять про повернення територій, а не прихильності людей» (ZIK), «За минулий рік ціни в Україні зросли майже на 14%» («Главком»), «Суд заморозив активи Ріната Ахметова в Нідерландах» (ZAXID), «У РФ заявили про участь України у бомбардування бази в Сирії» («1+1»), «Мешканців Донбасу фіктивно зараховують у військо окупантів заради грошей – ГУР» (Укрінформ), «Від зачистки до виборів. 5 головних факторів, які будуть визначати українську політику в 2018 році» («Страна.UA»), «У Росії, яка анексувала Крим, заявили про  «повагу» до територіальної цілісності України» (УНІАН), «Почуття гідності українських патріотів диктує необхідність будь-яку пропозицію Путіна повернути йому ж…» («Гордон»)…

Тож попереду – ціла низка доленосних випробувань. При цьому, зважаючи на уроки історії, мусимо не забувати, що зазвичай наші  сусіди (і Росія, й Польща) перегравали українську політичну еліту. Тим паче, коли їхні інтереси починали збігатися. Пригадаймо, що  Івана  Виговського, «батька» найбільшої  української перемоги над московитами (1659 року під Конотопом), розстріляно за вказівкою польського коронного гетьмана  1664 року.  Пригадаймо, як домовленостями з Москвою віддячила  українським   союзникам Польська держава  у 1921 році.

Такі та подібні «постріли»  історії не  тільки не канули  в небуття, а й не втрачають актуальності, попри  все зростаючу відстань у часі. Вони  по-своєму (якщо не у вигляді трагедії, то в подобі фарсу) повторюються. А загалом – перетворюють сучасні покоління у бранців минулого. Очевидно, вкотре переконатися в цьому матимемо, на жаль, нагоду й цього року, коли відзначатиметься 75-ліття  Волинської трагедії.

Але перед тим  промовистою може виявитися інформація зі США  про 147 громадян України, які створили собі офшорний рай. Інше питання – чи така  «блага вість» не стане стартом до пекельних процесів. Утім, чому бути – того не минути. Будьмо!

Віктор Вербич