Він писав просто і щиро. Без зарозумілих фраз. Без зайвої патетики і чиношанування. Зате мудро й дотепно. З легкою іронією і гострою сатирою. Із небанальним гумором і глибокими філософськими висновками. Він і в житті був таким. Веселої вдачі, товариським, рівним із молодшими за віком і досвідом. Ніколи не хизувався своїми знаннями, а застосовував їх на практиці. Багато читав і багато запам’ятовував. Він був шахістом. Продумував кожну дію, як мінімум, на три ходи вперед. Притім залишався романтиком, фантазером, а ще, як зараз би сказали, перфекціоналістом. Бо звик усе робити на совість. Тож і всі його твори доходили до друку лише в довершеному вигляді. Чому й отримували схвальні відгуки в усіх: від малечі до старих. Мова про Феодосія Мандзюка, незабутнього Костя Волиняку, видатного волинянина, якого вже два роки немає з нами.

Любив читати газети, тож хотів стати листоношею

Народився Феодосій Мандзюк в селі Гектари Горохівського району, що поблизу Берестечка, 25 вересня 1951 року в селянській сім’ї. Мама працювала в ланці, тато був стельмахом, робив вози, брички, столярку і навіть меблі. Хоч батько закінчив лише чотири класи польської школи, проте багато читав, передплачував чимало газет. І маленький Федось навчився читати вже в чотири роки. А бавився він шаховими фігурами. Бо тато грав у шахи. Вечорами до нього сходилися сусіди, щоб пограти в цю інтелектуальну гру. Дуже швидко навчився грати в шахи й син. І вже у шостому класі Федось виступав за свій район на обласних змаганнях.

Листоношею стати не довелося, але любов до читання не пропала. А ще він непогано малював, тож вирішив спробувати після школи вступити на архітектурний факультет Львівської політехніки. Два роки поспіль складав вступні іспити, та все – безуспішно. Працював у колгоспі обліковцем, завідував сільським клубом. А після служби в армії вирішив податися на філологію. Цікаво, що у тамбовських лісах, де служив при військовому училищі, він мав змогу передплачувати газету «Літературна Україна» і журнал «Жовтень» (нині «Дзвін»). Уже тоді писав вірші, але ніхто їх не друкував. Після армії збирався вступати на слов’янську філологію Львівського університету імені Івана Франка, але його зманили на українську, оскільки там катастрофічно не вистачало хлопців.

Ще навчаючись на підготовчому відділенні університету, Феодосій Мандзюк опублікував у всеукраїнському літературно-мистецькому журналі «Дніпро» рецензію на поетичну книгу тернопільського письменника Володимира Вихруща. Згодом почав активно друкуватися у журналах «Жовтень», «Прапор», «Україна», в газеті «Літературна Україна». На третьому курсі вийшла його гумореска в журналі «Перець», який тоді мав неабияку популярність. А навчаючись на п’ятому курсі, Феодосій Мандзюк вже викладав на підготовчому відділенні університету, читав лекції заочникам.

Від журналістики до краєзнавства

Літературна творчість – це добре, але студенту за щось треба й жити. Стипендії, як завше, на все не вистачає, а батьки не мали змоги постійно підкидати грошей. Та й просити гонор не дозволяв. Тож Федось разом з іншими однокурсниками заробляв на тому, що писали на замовлення наукові роботи з української та російської філології. Дипломна тоді коштувала 70 рублів, а курсова – двадцять.

Після закінчення університету Феодосій Мандзюк працював спочатку в горохівській, а згодом у луцькій районних газетах. Якось у розмові з ним я зауважив, що районка – то таки добра школа. На що він погодився, проте додав: «Але бажано в ній працювати недовго». Висновок із власного досвіду. Бо вже через два роки після університету, в 1979-му, Феодосія Мандзюка запросили на роботу в обласну газету «Радянська Волинь». Про таке в той час мріяв кожен волинський журналіст.

Він уже тоді писав не тільки репортажі, нариси, кореспонденції, але й гумористичні твори, які друкували на сатиричній сторінці «Кловня». А в 1985 році Феодосій Мандзюк фактично став першовідкривачем подвигу 35-річного вчителя початкової військової підготовки з Іванич Юрія Лелюкова, який накрив своїм тілом бойову гранату, що випадково потрапила в клас, загинув, але врятував від смерті 26 дітей.

Як це було, «Волинська правда» вже писала. Маленьке уточнення: матеріал про геройський вчинок Юрія Лелюкова Феодосій Мандзюк написав, з’їздивши в Іваничі, на одному подиху, на четвертий день після трагедії. Але три місяці він пролежав у шухляді редактора, аж поки аналогічна за суттю розповідь не вийшла у «Комсомльской правде».

Мандзюка помітили. У 1986 році він стає власним кореспондентом популярної на той час всеукраїнської газети «Молодь України» у Волинській, Рівненській і Тернопільській областях. «То прекрасний час, я був вільний у виборі тем, матеріалів, – згадував Феодосій Григорович в одному зі своїх інтерв’ю. – Особливий резонанс викликала серія публікацій в роки горбачовської перебудови про те, як рівненська міліція била людей. Скандал був грандіозний. Міліцейські генерали намагалися перешкодити, але газета з матеріалом таки вийшла. Розборки відбувалися на рівні ЦК комсомолу. Ще одна – про Волинську облспоживспілку (називалася «Синдром дефіциту»), зловживання у цій корумпованій структурі».

Пригадую останню сторінку «Молоді України». На всю ширину шпальти – фото Луцького замку. І публікація Феодосія Мандзюка про історичну перлину Волині. Цим краєзнавчим нарисом газета започатковувала нову рубрику «Замки, палаци, храми України». Либонь, саме з нього й почалося глибше занурення Феодосія Мандзюка в історію рідного краю, що згодом стало серйозною роботою, яка увінчалася виходом у світ цілої низки чудових краєзнавчих книг.

Одна з них – книга-путівник «У Луцькому замку» – створена у співавторстві з Валентиною Окуневич, добре ілюстрована, на глянсовому папері, а довідковий матеріал у ній поданий чотирма мовами. До її видання тоді, у 2008 році, спричинився міський голова Луцька Богдан Шиба, він же й викупив частину тиражу (а він тоді сягнув 3-х тисяч примірників) для того, щоб презентувати почесним гостям Луцька, путівник також придбали всі школи і бібліотеки міста.

Згодом були історико-краєзнавчі книги «Луцьк. Фотоальбом», «Луцький замок на старих малюнках і фотографіях». Феодосій Григорович був буквально закоханий у Волинь і її столицю – Луцьк, працював в архівах, музеях і бібліотеках, намагаючись відшукати, передати сучасникам і нащадкам раритетні малюнки і фотографії з історії рідного міста. А ще по крупинках збирав оповідки про людей Луцька, занотовував перекази старожилів, творчо домислював їх. Так народилася книга «Легенди старого Луцька» – довершений авторський твір, який об’єднав захоплюючі сюжетні оповіді для ознайомлення з давнім і модерним Луцьком.

Кость Волиняка або дядя Костя

Весела вдача Феодосія Мандзюка, його тонке відчуття гумору, іронічний погляд на світ не могли не позначитися на його творчості. Ще працюючи в «Радянській Волині», він писав фейлетони і гумористичні твори до газети. А на початку 1990-х із колегою Віктором Семенюком вирішив видавати «Нате» – першу на Волині приватну сатирично-гумористичну газету.

Щоб тримати інтригу перед чиновниками різних мастей та й пересічних читачів, потрібен був творчий псевдонім. Колеги зі Львова при зустрічах називали його Волинякою. Це іронічне звертання припало до смаку Феодосію Мандзюку. Залишалося тільки придумати до нього звучне коротке ім’я, яке підказала йому дружина Світлана. Так народився Кость Волиняка – веселої вдачі оповідач, який реагував на всі події тогочасного життя.

Пригадую, Феодосій Григорович розповідав, що вони з колегами писали в газеті про все, що відбувалося тоді в Луцьку й області. Але саме такого – іронічно-сатиричного – погляду тоді, як виявилось, дуже потребували читачі. Газета йшла на «ура». Крім слави, вона давала й комерційний зиск. «Перший номер тиражем 10 тисяч розмели за кілька днів, наступний видали тиражем 20 тисяч. Газета розходилася блискавично, хоч і коштувала 30 копійок, коли інші – 3 копійки», – згадував якось Феодосій Мандзюк в одному зі своїх інтерв’ю. А мені розповідав, як на фестивалі гумору й сатири у Києві, в якому брала участь і газета «Нате», наш колега Василь Феленчак продавав старі примірники по 1 гривні. Розкупили цілий багажник від «Жигулів»! «Нате» була явищем тогочасної волинської журналістики, та й не тільки волинської.

І хоч газету згодом перестали видавати, гуморески й веселі оповіді з-під пера Костя  Волиняки продовжували виходити. У різні періоди свого життя Феодосій Мандзюк намагався сміятись. Навіть тоді, коли було зовсім не до жартів. Він зізнавався: «У житті я не є таким гумористом, який на кожному кроці сипле жартами. Це просто іронічний погляд на світ, на себе. Так значно легше жити. Якщо до всього, що відбувається навколо нас, ставитися занадто серйозно, то можна вмерти».

Бути гумористом не так просто, як здається на перший погляд. Насправді це ще тяжчий труд, ніж робота серйозного журналіста чи літератора. Чи сподобається читачеві жарт, чи буде він сміятися з певного опусу – спробуй вгадай. Феодосій Мандзюк не лише вгадував, але й «заводив» читача з півоберта. Хотілося перечитувати його твори, вникати глибше в суть, яка завжди ховалася в деталях. Він умів просто й дохідливо описати, здавалося б, найскладніші речі, гостро й дошкульно висміяти погані людські вчинки, правильно розставити акценти, оцінюючи новоявлених українських скоробагатьків і політиків, які тим часом чимдалі більше вчилися брехати, а сьогодні сягнули вершин цієї майстерності.

Зате про друзів і колег він завжди говорив і писав тільки в доброзичливому тоні. Деяким журналістам сьогодні треба повчитися в нього толерантності до представників свого цеху. Незалежно від того, у приватному, державному чи суспільному ЗМІ вони працюють. Він сам не чинив зла і не терпів підлості з чийогось боку. У 1999 році Мандзюк на прохання редакції написав влучні чотиривірші на всіх працівників газети «Волинь», яка тоді святкувала 60-річчя. Вони разом з дружніми шаржами Миколи Волошина зайняли весь ювілейний номер. Їх цитували, обговорювали читачі й колеги-журналісти.

На той час Феодосій Мандзюк вже видав цілу низку гумористично-сатиричних книжок. Назва однієї з них – «Хапайте і читайте!» – виявилась настільки влучною, що на своє 60-річчя в 2011-му він вирішив повторити її, зібравши під однією обкладинкою кращі гумористично-сатиричні твори різних жанрів для дорослих і дітей. Уже після смерті журналіста й письменника його друг, відомий журналіст і медіаменеджер Євген Хотимчук, з яким потоваришували з юнацьких років і разом йшли по життю, перевидав цю книгу значно більшим тиражем у «Бібліотеці газети «Вісник». Щоб хапали і читали. Щоб пам’ятали. Автора і його творчість.

Не святі горшки ліплять

У 1994-1999 роках Феодосій Мандзюк працював у видавництві «Надстир’я» – головним редактором, директором. І цей новий досвід допоміг йому надалі, коли вирішив заснувати власне видавництво «Волинянин», де трудилися всі члени його сім’ї: дружина Світлана, сини Денис і Максим.

Сім’я відігравала величезне значення в житті й творчості Феодосія Григоровича. Першим читачем його творів завжди була дружина Світлана. Аналізувала, підказувала, іноді критикувала. А коли побачив, як мало є вартісної літератури для дітей, він вирішив писати вірші, скоромовки для синів, що зростали. Хлопцям твори подобалися. Тож видав їх для широкого кола читачів. Згодом діти зауважили: «Ти пишеш веселі твори для дорослих, а чого не пишеш гумору для дітей?» Так з-під його пера вийшли жартівливі дитячі віршовані твори «Неправильні правила поведінки», якими й сьогодні зачитуються юні волиняни. Творчий псевдонім «Кость Волиняка» трансформувався для дітей у «Дядя Костя». Наприкінці книжки, яку видав тиражем 20 тисяч примірників, він звернувся до дітей, щоб ті надсилали власні «неправильні правила». Отримав зо два мішки листів. Тоді перевидав «Правила» тиражем 10 тисяч. А старший син Денис згодом завдяки татові, від якого успадкував любов до жартів і слова, став кавеенником, обрав для себе фах журналіста. Максим же, молодший син, – кандидатом технічних наук, шахістом, конструктором.

У 1995 році, коли Іван Корсак вирішив вийти з-під крила міської ради і зареєстрував приватну газету «Сім’я і дім. Народна трибуна», постало питання створення нової міської газети. Оголосили конкурс на кращу її назву. В ньому перемогла пропозиція Феодосія Мандзюка. Так з його легкої руки місто отримало тижневик «Луцький замок». Чи міг тоді подумати Феодосій Григорович, що через вісім років стане його головним редактором? Але так склалася творча біографія, що саме його в 2003-му тодішній міський голова Антон Кривицький запросив очолити видання. На той час Феодосій Мандзюк уже був заступником головного редактора всеукраїнської газети «Вісник & К^°». Чи варто було ризикувати? Але Феодосій Мандзюк спробував.

Він взагалі вважав, що не святі горшки ліплять. Любив повторювати: «Газета – це колективна творчість». І натхненно плекав ще не розкриті таланти молодших колег. Дослуховувався до порад, творив неповторний імідж міського видання. А коли не склалися стосунки з новою міською владою, «гримнув дверима» і пішов на творчі хліби.

У 1998 році Феодосій Мандзюк вирішив створити місцеву гумористичну телепередачу на зразок всеукраїнського «Золотого гусака». Колеги-гумористи його відговорювали. Казали, що це надто складно. А він не послухався і видав на-гора чудовий телепродукт, який протягом чотирьох років не сходив з екранів. Передачу назвав «Веселий оповідач». Сам же й вів її, спонукаючи друзів брати в ній участь. Ніхто не міг йому відмовити.

Якось він почув по телевізору, як Ілля Рєзнік уклав із друзями парі, що за тиждень напише п’ятсот частівок. Написав шістсот. Феодосій Мандзюк вирішив і собі спробувати. Вибрав тиждень – і написав тільки шістдесят. Та головне не те. Головне – що він спробував!

А як часто ми, журналісти, лінуємося описати те, що само пливе в руки, що було б цікаво нашим читачам. Літературна творчість – це не завжди успіх. Але успіху досягають тільки ті, хто каторжно працює. Такі люди й зі славою не розминаються. І їхні твори хапають і читають. Навіть тоді, коли їх вже немає на цім світі.

Феодосій Мандзюк помер через підступну хворобу дуже-дуже рано: 12 грудня 2015 року. Але встиг зробити дуже-дуже багато.

Зустріч зі студентами ЛНТУ

Святослав ЛЕСЮК