Посилаючись на “Сім`я і дім” та “Буг”,повідомлє “Волинська правда”.
 
Подружжя з Іванич,яке поділилося своєю історією боротьби…Вони зустрілися у Володимирі- Волинському. Молодий лейтенант Тарас Марчук приїхав сюди після випускного у Львівській академії сухопутних військ. Знайомство швидко переросло у романтичні стосунки,і вже восени Катя поїхала до коханого в Одесу,куди хлопець потрапив на службу.
 
Жінки в армії захищені
 
Жити тоді практично не було за що: зарплата – 2200 гривень,і більшість заробленого віддавали за житло,– пригадує Катерина і порівнює це з сьогоденням,коли звичайний солдат отримує зарплату понад 7 тисяч гривень щомісячно. Катерина пояснює,що у військовій службі її приваблює стабільність.
 
– Жінка,яка побувала в армії,уже на цивільну роботу не повернеться. Щомісяця вчасно ми отримуємо грошове забезпечення,маємо соціальні,медичні гарантії. Так,відправляють на схід,але втрати серед жінок,наскільки мені відомо,практично рівні нулю. Жінки навіть в армії захищені. Я жодного дня не пожалкувала,що підписала контракт,і дивуюся,що люди бояться армії,як вогню. На Волині всі знайомі кажуть: «Мій чоловік не піде воювати!». Я запитую: «А чий тоді має йти?». Уже як прийдуть сюди – тоді не треба буде воювати,– роздумує жінка.
 
Але тоді,у 2011 році,молодята й гадки не мали,що за якихось два-три роки держава опиниться у стані війни. Після служби в Одесі подружжя потрапило на службу в смт .Черкаське на Дніпропетровщині. Саме тут і застала Марчуків воєнна тривога.
 
– У Черкаському ми жили в гуртожитку з усією військовою романтикою. Оскільки служили в різних частинах,зустрічалися вдома аж після 9-ї вечора. Коли чоловіка стали відправляти на схід,бувало,не бачилися і по півроку. Я теж постійно була на службі. З початком АТО військові-жінки більше працювали в тилу: розфасовували посилки від волонтерів,вели документацію. Згодом і мені доводилося бувати на передовій,– розповідає Катерина.
 
Подружжя Марчуків за час війни,як і багато сімей військових,пережило непростий період: Тарас отримав черепно-мозкову травму за штурвалом БМП. Що сталося того дня,чоловік дружині досі детально не розповів. Катерина знає тільки,що була операція із зачистки території. Але і не до розпитувань тоді було. Тарас мав контузію,проблеми з пам’яттю і поведінкою. Півроку пішло на лікування і відновлення сил. Як тільки чоловік окріп – повернувся на службу. Сьогодні Тарас Марчук – майор,який готує військових-початківців у Дніпрі.
 
Боротьба за життя
 
А Катерина сьогодні у декретній відпустці – доглядає довгождану донечку Єву. Зараз дівчинці 11 місяців,але вона потребує більше опіки,ніж звичайні діти: на 7-му місяці вагітності щось пішло не так.
 
– Я поїхала в Іваничі народжувати. Думала,вдома є вдома. На 34-му тижні лікарів занепокоїло штовхання дитини і прийняли рішення робити кесарів розтин. Коли я отямилася після операції,дитини зі мною не було. Її відправили до Луцька в реанімацію,а лікар лише казав,що так буває.
 
І більше – жодних пояснень.Уже потім жінка дізналася,що у немовляти стався страшний крововилив через пошкодження черепа. Чому так сталося – має з’ясувати поліція. На колишнього завідувача пологового відділення Віталія Послєдніка заведена кримінальна справа. Медик шукає причину у професії Катерини. Але сама жінка заперечує,адже умови роботи радіотелеграфістки є нормальними. Та й будь-яке сучасне УЗД показало б ваду плода. Тим часом у дитинки досі немає рефлексів. У віці 11 місяців Єва навіть не сидить,днями тільки почала ковтати. А нещодавно до всіх проблем додалася ще й епілепсія.
 
Сьогодні Марчуки шукають можливість відправити донечку на лікування у клініку в Мюнхені,де виходжують діток від «чорної» хвороби. Величезні кошти,необхідні для лікування,– непосильна сума для сім’ї. І розраховувати доводиться на підтримку небайдужих людей. Тож найбільшою мрією Катерини сьогодні є здоров’я донечки. А другою – через два роки повернутися на улюблену роботу.