«Волинська правда» започатковує спецпроект «Видатні волиняни». Згадаймо про людей, які творили славу і велич нашого краю.

Система його ловила-ловила, та не спіймала

Він був моїм вчителем української. Я – шестикласниця середньої школи №21. В голові – Барбі, жуйки і балетки… Він, старенький, сивочолий, підтюпцем ходив по коридору і зрідка кивав головою у бік порушників. Так і хотілся сказати: «Та хто тебе, дідусю, буде слухати!» Але так думала тільки до першого уроку. Коли він заходив у клас, то навіть шибайголова Андрій сідав тихенько за свою останню парту і, роззявивши рота, чекав, коли вже Дмитро Полікарпович відволічеться від програми і почне розказувати про пригоди у концтаборі Мордовії. Тоді я навіть уяви не мала, що вчуся у самого Дмитра Полікарповича Іващенка…

Дмитро Іващенко – легенда Волині, вчитель вчителів, талановитий педагог, відданий син України-неньки, злісних ворог рядянської системи… Ще можна багато перераховувати його чеснот, але жоден твір чи чийсь спогад не передасть і не опише, яким насправді він був. Шкода, що за життя сучасникам не вистачило мудрості гідно оцінити всю велич його таланту.

За кілька тижнів (8 листопада) Дмитру Полікарповичу було б 98. Народився на Полтавщині. Сільським хлопчиком перечитав усю художню літературу сільської та районної бібліотек. Був свідком, як люди пухли з голоду. Мав потяг до точних наук, проте у 1938 році вступив на філологічний факультет Одеського державного університету ім. Мечникова. Навчання перервала Друга світова війна. Мав поранення, нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Кенінсберґа», «За перемогу над Німеччиною». Служив у 26-му мотопонтонному батальйоні інструктором-водолазом. Розміновував Дніпрогес.

Після закінчення війни приїхав учителем української мови та літератури до Луцька. Працював у школі №3, де й зустрів свою першу й останню любов, свого однодумця по перу, захисницю свого тилу – Віру Мисан.

Саме Волинь розкрила усі грані таланту Дмитра Іващенка. Хоча, мабуть, по-іншому й бути не могло, адже земля, на якій зродилась армія УПА, не могла виховати не патріота.

Пізніше він працював асистентом кафедри української мови та літератури Луцького педагогічного інституту. Саме там здружився з істориком Валентином Морозом. Свої лекції (згадують його студенти – авт.) Дмитро Полікарпович читав без жодного папірця. А вірші заборонених поетів знав без пам’яті напам’ять. В автобіографії писав: «Це був період, коли повіяло хрущовською відлигою. Я з захопленням сприймав появу творів шестидесятників, особливо – В. Симоненка, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Світличного, І. Драча. Хотілося донести ці нові віяння і до студентів. І не помітив, як відлига перетворилась на ожеледицю. І підсковзнувся». З лекцій, семінарів, колоквіумів Дмитра Іващенка в Луцькому педінституті починалась поетична творчість відомих літераторів: Олександра Богачука, Костя Шишка, Лесі Ковальчук, Івана Чернецького, Йосипа Струцюка.

На перше вересня 1965 року його арештували… Це зараз ми не можемо собі уявити, що тебе будуть катувати тільки за те, що ти говориш «Слава Україні!» На той час це була норма. Та й Дмитро Іващенко весь цей час не сидів тихенько у куточку: дістав від Михайла та Богдана Горинів видану в Мюнхені 1964 року книжку «Вивід прав України». Перефотоґрафував її, зробив три копії, які давав читати друзям та знайомим; передрукував на друкарській машинці рукопис статті «Українська освіта в шовіністичному зашморзі» і поширював серед друзів. Цього було достатньо, аби заарештували і Мороза, і Іващенка.

Справа велася в Луцьку. Їх звинувачували у проведенні націоналістичної антирадянської пропаганди й агітації (ч. 1 ст. 62 КК УРСР) та у створенні антирадянської організації (ст. 64 КК УРСР). Система допитала десятки людей. Підсудні підтвердили інкриміновані факти поширення літератури, але заперечували звинувачення в організаційній діяльності.

У листопаді 1965 року в ЦК КПУ надійшов колективний лист із вимогою гласності у справі заарештованих у серпні-вересні українських інтелігентів. Листа підписали кінорежисер С. Параджанов, авіаконструктор О. Антонов, письменники Л. Серпілін, Л. Костенко, І. Драч ін. Це був перший колективний протест проти репресій. Однак суд виніс вирок: В. Мороз – 4 роки ув’язнення в таборах суворого режиму. А Іващенку як учаснику війни, що мав державні нагороди, «суд, не дивлячись на особливу небезпеку злочину», «проявив гуманність» і присудив 2 роки таборів. Сидів він у таборі №11 (Мордовія), с. Явас.

…Не пригадаю, у який момент Дмитро Полікарпович перестав розповідати шкільну тему, а перейшов на свої спогади про повний вагон людей, сморід і холод. Тоді ми, школярі, слухали це як якийсь пригодницький роман. Головного героя я ніяк не ідентифікувала з Дмитром Полікарповичем. Це прийшло пізніше, в інституті. Розповідь про те, як герой завоював повагу серед злодіїв та вбивць, прочитавши вірш про калину, змусила весь клас не дихати. Це через стільки років, коли за плечима диплом з філфаку, я можу припустити, що це був Стус, але не впевнена… Та серед цих страшних умов учитель з великою любов’ю говорив про тих, хто був у тюрмі, і про природу. Дмитро Іващенко своїм розповідями про своє життя вчив нас не втрачати людську подобу, лишатися вірним своїм переконанням незалежно від умов, у які потрапив. Та зрозуміла я це тільки тоді, коли стала мамою…

Похмурі будні ув’язнення не вбили в ньому прагнення свободи слова і духу. Він вів щоденник, займався самоосвітою, продовжував писати вірші. Дмитро Іващенко постійно перебував у творчому тонусі, його присутність створювала атмосферу духовного піднесення. Навіть кримінальники не приховували до нього поваги.

Після звільнення з табору Дмитро Іващенко 10 років учителював у селі Поромів Іваничівського району. Там плекав талановитих учнів. Це поети-журналісти Олег Потурай, Віктор Вербич, Світлана Гах та інші.

Дозволу вчителювати у Луцьку за радянської влади він не мав. Тоді ж і відому усій області вчительку Віру Іващенко теж позбавили роботи у школі. І вона пішла вихователькою у дитсадок, потім працювала у школі №17. Переслідування подружжя єдиних у місті дисидентів тривало аж до часу проголошення незалежної України.

Лише в роки незалежності Дмитро Іващенко вчителював у гімназії №21, де заснував літературну студію «Первоцвіт». Майже 14 років успішно нею керував і виховав не одного майстра слова: Софію Стасюк, Вікторію Литвак, Олену Пашук та інших.

У 2006 році у 55-му мікрорайоні Луцька названо вулицю його імені, а в 2009-му на могилі подружжя Іващенків за кошти міського бюджету Луцька встановили пам’ятник.

Як педагога, Дмитра Полікарповича я оцінила, коли сама спробувала вчительського хліба. Всі кажуть, що бути вчителем важко. Я заперечу: якщо любиш дітей, то нічого складного в цьому нема. І коли зараз чую нарікання сучасних педагогів на дітей, батьків, освітянських чиновників, які нібито заважають їм працювати, то мене аж кривить від таких слів! Учитель – це не той, хто має більше репетиторських занять, а той, хто поглядом змусить двієчника (таке життя: хтось має тягу до знань, а хтось закритими очима відремонтує розетку) взяти ручку і писати класну роботу. Дмитро Іващенко був саме таким. Йому достатньо було легенько постукати пальцями по парті, і в класі ставало тихо. Він ніколи не принижував школяра за те, що той недовчив правило чи не виконав домашнє завдання. Але вмів сказати так, що ти сам за лічені хвилини все зробиш. У нього всі були рівні, всіх однаково любив. Знаючи можливості кожного учня, він давав завдання, які їм було виконати під силу без помилок і цим самим підняти дитячу віру в себе. Я досі всіх вчителів міряю під образ Дмитра Полікарповича. Нещодавно, сперечаючись із вчителькою сина (за віком вона старша – авт.), я відкрито заявила, що вчитель має бути таким, як Димитро Іващенко. І знаєте, що почула: «А це хто такий?» Прикро…

Ірина ЛЕСЮК