Відлуння тижня (02.10 – 09.10)

Буревій, що минулого тижня промчався  Україною, нагадав про страшну силу стихії. У тому числі –  й у суспільстві, де неписані закони політичного протистояння (коли зрезонують і внутрішні, й зовнішні фактори) можуть реалізувати програму-максимум «Все пропало». І зараз, на нинішньому етапі, коли, за словами Курта Волкера, «Україна робить жорсткі кроки заради миру» (водночас і  важкі кроки до повернення  територіальної цілісності) вкрай  важливо, аби політичний клас таки засвоїв трагічні уроки української історії. Україна, поступово втрачаючи реальну суб’єктність, мусить зважати на умови, які диктують ті, хто ще не відрікся від статусу союзника та не готовий, маючи свої геополітичні інтереси,  «злити» нас в російський імперський казан.

Водночас позиція західних сусідів України нагадує про алгоритм діянь воронів чи шакалів. І це при тому, що  Росія, ведучи війну,  ще не зуміла сповна  реалізувати свої плани щодо нашої держави. Схоже, «друзі», отримавши сигнали з Кремля,  вже готові взяти участь у розшматуванні  України. Як привід для цього (перша зачіпка) – український  освітній закон, який регламентує внутріукраїнську проблематику. Де-факто  йдеться про відверте зовнішнє втручання в життя нашої держави, майже неприховані територіальні претензії. Не треба бути гіперекспертом, аби це побачити навіть найневиліковнішим політичним сліпцям.

Пропозиції Росії, озвучені  Кремлем для Польщі, Угорщини, Румунії  ще у 2014 році, а цього року узгоджені з «хазяїном»  і на свій лад продубльовані епатажним  «сином росіянки та юриста» (до переліку добавилася ще Словаччина), схоже, починають  втілюватися в життя. Наразі Росія  вирішує питання  в основному зброєю. Румунія частину спірної території в акваторії Чорного моря (поблизу острова Зміїний) зуміла відхопити завдяки міжнародним судам. Польща  вже створила музей східних кресів. Угорщина звинувачує Україну в ООН, ОБСЄ у начебто порушенні прав угорської національної меншини та обіцяє перекреслити будь-які намагання нашої держави на євроінтеграцію.

Тим часом Україна, яка вже четвертий  веде оборонну війну проти російських окупантів,   нарешті (після підтримки парламентом  президентських  законопроектів щодо Донбасу) минулого тижня назвала РФ агресором, непідконтрольні території Донецької та Луганської областей  – окупованими. ВР також ухвалила закон, яким продовжується на рік термін дії закону про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО. Якщо США, головний стратегічний союзник України, підтримали такий крок Києва, то всередині нашої держави частина політикуму  та експертного середовища піддала його різкій критиці. Утім,  як написав у Facebook Президент України Петро Порошенко, «Закон про деокупацію посилить нашу позицію у боротьбі за звільнення заручників і в питанні щодо можливого розміщення миротворців ООН на Донбасі».

Минулий тиждень (після відповідного голосування у   ВР та підписання Главою держави  закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» став стартом пенсійної реформи, яку Президент назвав відновленням справедливості.  Водночас активізація гібридних військ на Донбасі, показова цинічна руйнація пам’ятника Героям Небесної  сотні, черговий виток українського політичного протистояння нагадали про вірогідність наближення до вибухонебезпечної ситуації, коли (не дай Бог) буде запущено механізм соціально-політичної стихії, некерованості, хаосу. На цій небезпеці акцентували увагу й політологи,  аналітики.

«Може активізувати внутрішній фронт»

З приводу  ситуації, що складається навколо закону про реінтеграцію Донбасу, розмірковує  у «Deutsche Welle»  аналітик Сергій Руденко. Він звертає увагу на те, що складовими процесу  реінтеграції Донбасу є два моменти: «З одного боку – визнання Росії країною-агресором. З іншого – легітимізація в Україні мінських домовленостей, згідно з якими та ж російська сторона не є стороною конфлікту». Хоч, наголошує він, «закон про реінтеграцію Донбасу ще буде голосуватися депутатами у другому читанні, закон про особливий порядок самоврядування в ОРДЛО буде діяти, ще, як мінімум, до 2018 року. Це означає, що протягом наступного року там після виведення окупаційних військ, можливо, будуть проведені вибори до місцевих рад (на чому, до речі, активно наполягає Захід). Після – за активної участі органів місцевого самоврядування – там будуть призначені прокурори, судді, керівники правоохоронних органів. А місцева влада отримає можливість створювати загони народної міліції. Цим самим законом передбачена й амністія для учасників бойових дій в ОРДЛО, які не вчиняли тяжких злочинів».

Шукаючи відповіді  на запитання,  що в результаті всього цього отримає українська держава, залишається відкритим, Руденко риторує: «Амністованих бойовиків? Або прецедент для інших регіонів, які Москва намагалася вже об’єднати у Новоросію?» А відтак попереджає, що «події навколо закону про реінтеграцію Донбасу несуть серйозну загрозу особисто для Президента Порошенка. Як всередині парламенту, так і поза його стінами вже формується опозиція до нинішнього президента. А точніше – до його ініціатив щодо деокупації окремих районів Донецької та Луганської областей. Намагаючись закрити східний фронт, Глава Української держави може активізувати внутрішній фронт, для якого його дії можуть здатися нелогічними і зрадницькими. І це – за півтора року до чергових президентських виборів».

«Вибори Президента та парламентарів, де-факто, в Україні розпочалися»

Координатор виборчих і політичних програм Громадянської мережі «ОПОРА» Ольга  Айвазовська переконана (див. «Лівий берег»), що  «вибори Президента та парламентарів, де-факто, в Україні вже розпочалися, тому селекційний механізм, як-то виборча система, є вкрай сенсативним, а то і болісним викликом для політичного класу».

На її думку, «такої дисгармонії між обіцяним та реалізованим важко знайти в рішеннях, діях чи бездіяльності народних депутатів, Президента та навіть окремих представників виконавчої гілки влади». При цьому  Айвазовська нагадує : під час минулої виборчої кампанії всі політичні гравці відкрито заявляли про відданість ідеї відмови від виборів народних депутатів у одномандатних мажоритарних округах та запровадження пропорційної системи з відкритими регіональними списками.  «Але молоти язиком – не мовчки перти плуга, – резюмує вона.  – Так і в нашій маленькій історії. З 2014 року політики пропагували та підтримували ідею зміни виборчої системи, але жодного вагомого кроку назустріч рішучим мріям зроблено не було. Окрім хіба що перереєстрації законопроектів з попередніх скликань, що супроводжувалось їх модифікацією».

Айвазовська ратує за пропорційну система з відкритими списками = тоді   за декілька виборчих циклів зміняться  якісні показники парламенту і цей процес буде невідворотним.  Але вона не впевнена, що чинна ВРУ  (де зараз чекають розгляду 3 проекти законів про вибори народних депутатів та 3 проекти Виборчих кодексів) зважиться на такий крок.

«Нічого не зміниться»

Після ухвали ВРУ  6 жовтня законопроекту  «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» (№ 7163) Росія визнається агресором, а прийняттям цього закону парламент дає згоду на використання президентом збройних сил в будь-який момент часу і в будь-якому регіоні України.  З цього приводу висловилися в «Політеці» політичні експерти. Нагадаємо, що в документі окремі райони Донецької і Луганської областей оголошуються окупованою територією, на якій діють окупаційні органи влади РФ. Україна, відповідно, не нестиме жодної відповідальності за те, що там відбувається. Попри те, що Росія визнається на законодавчому рівні агресором, все-таки наголошується на важливості дотримання Мінських угод (це  є доволі суперечливим, адже гарантом цих домовленостей, власне, і виступає Москва).

Замість АТО здійснюватиметься «забезпечення національної безпеки і оборони, стримування і відсіч російській збройної агресії в Донецькій і Луганській областях», а керуватиме всіма силами (зокрема, переміщенням людей та товарів) в зоні оборони Об’єднаний оперативний штаб ЗСУ. Микола Сунгуровський, директор військових програм Центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова, констатує,  що , оскільки «РФ визнають агресором, – плюс. Усі давно це розуміють, але бояться вголос сказати. Москва ж цим користується. На цьому базується її право вето в Радбезі ООН. До тих пір, поки вона не є стороною конфлікту, вона має право накласти вето на будь-які резолюції, які ухвалюються щодо українського питання. Поки Україна саме не визнає її агресором, ні в кого не буде підстав це зробити самим».

А політичний експерт Тарас Загородній нагадує: «В Мінських угодах немає жодного слова про агресора. Фактично, відбувається легалізація домовленостей, виконання яких нам невигідне. Особливо, що стосується амністії, поки не буде переданий кордон під наш контроль. А в Мінських домовленостях питання кордону – останнє.  Такі ігри погано закінчуються: проти нас можуть застосувати санкції за невиконання Мінських домовленостей». Загалом, резюмують аналітики  «Політеки», «закон нічого кардинально не вирішує. Поки на Донбасі немає миротворців ООН, доти кардинально в регіоні нічого не зміниться».

«…територіальні претензії»

Аналітик Сергій Чиркову «Газеті по-українськи» констатує , що «найбільшу лють український закон «Про освіту»  викликав у політичних колах Угорщини. Влада цієї країни вдалася до відкритих погроз. Зокрема, пообіцяла блокувати всі міжнародні ініціативи та євроінтеграційні зусилля Києва. На підтвердження серйозності намірів прем’єр-міністр Віктор Орбан одразу після набуття чинності нашим законом вирушив до Румунії. Та теж встигла висловити невдоволення планами України навчати своїх дітей згідно з Конституцією. Тобто – державною мовою». А відтак пригадує 2014 рік: «В останню декаду тогорічного березня стало відомо про пропозицію Держдуми РФ розчленувати Україну, з якою та звернулася до наших сусідів. Аби залучити на свій бік у загарбницьких планах, Польщі було запропоновано  «повернути» собі Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську та Рівненську області. Угорщині – Закарпаття, Румунії – Чернівецьку область». Тоді про це світ дізнався від радника президента Польщі. Угорщина  промовчала, пояснивши це  абсурдністю пропозиції, а Румунія підтвердила вірність договору від 1997 року, яким визнала незалежність України в існуючих кордонах.

Тим не менше, Чирков риторує: «Посіяні Кремлем зерна впали на благодатний ґрунт?» А відтак звертає увагу на  ще один збіг, у випадковість якого не дуже віриться. «У травні цьогоріч Москва вирішила нагадати про  «спокусливу пропозицію». Тепер – не­офіційно і в усній формі. Один з ярих адептів «русского мира» звернувся до Польщі, Угорщини, Румунії та Словаччини із закликом «висловити територіальні претензії» Україні й «автоматично зменшити її територію до дев’яти областей».

Тож, переконаний аналітик, і нинішній демарш західних сусідів не випадковий. «Український закон  «Про освіту»  – лише привід. Найбільші претензії до змісту документа у тих країнах, що можуть мати до нас територіальні претензії», – підкреслює він. Чирков переконаний, що антиукраїнські випади західних сусідів  повинні розглядатися  «за участі не лише освітнього відомства, а й Міністерства оборони держави. Бо йдеться, як і у випадку із псевдозахисниками російської мови, про безпеку й територіальну цілісність України».

«…на ґрунті протидії»

У  статті  «Міхеїл Саакашвілі  –  троянський кінь для України?», опублікованій у «Huffington Post» (посилаємося на  україномовну версію   LB.ua), констатується,  що «творець революції у Грузії, яка здобула назву «трояндової», уже понад два роки намагається побудувати політичну кар’єру в Україні. Зараз він активно пробує розхитати позиції чинної української влади». При цьому аналітики згадуваного видання нагадують, що політичні експерти скептично оцінюють  електоральні шанси Саакашвілі. Утім, Останні опитування громадян України, які провели низка українських дослідницьких компаній, засвідчили підтримку політичної сили на рівні від 1 до 1,9%. «Саакашвілі вважає поточну ситуацію своїм драматичним поверненням до української політики, але він просто робить себе м’ячиком з настільного тенісу для українських політичних сил», – переконаний викладач Королівського коледжу у Лондоні Александр Кларксон.

Аналітики «Huffington Post»  припускають, що  «штурм кордону Саакашвілі міг підготувати за допомогою одного з найбагатших людей України – Ігоря Коломойського (у 2016 році його статки оцінили в 1 млрд 134 млн дол.)… Мільярдер міг спонсорувати підкуп прикордонників і силовиків, щоб вони не перешкоджали незаконному перетину кордону».  А відтак нагадують: «Джерела одного з найбільш авторитетних в Україні сайтів «Українська Правда» стверджують, що за кілька днів до «прориву» Саакашвілі зустрічався із Коломойським у готелі Four Seasons у Женеві».

Експерти згадуваного видання  припускають, що   «союз Саакашвілі-Коломойський-Тимошенко з’явився на ґрунті протидії Порошенку. Коломойський мститься Президенту за антикорупційну політику деолігархізації. Зокрема, за націоналізацію «Приватбанку» – найбільшого українського банку, що належав Коломойському. Водночас Тимошенко, політична партія якої має слабкі позиції у парламенті, хоче за допомогою Саакашвілі хоче розхитати суспільно-політичну ситуацію у країні і спровокувати позачергові парламентські вибори». Вони нагадують: «Історію «прориву» Саакашвілі активно намагаються використати не лише окремі українські опозиціонери, а й Кремль у гібридній війні проти України. Сумнівно, що Росія прямо причетна до скандального повернення Саакашвілі. Але очевидно, що Кремль скористається цією ситуацією, щоб поглибити політичні протиріччя всередині України і дискредитувати українську владу на дипломатичній арені світу».

На  переконання аналітиків  «Huffington Post», «у  час, коли Росія не припиняє провокацій на українсько-російському кордоні й не дотримується Мінських домовленостей, Україна як ніколи потребує консолідації сил – і народу, і влади, і міжнародних партнерів. Однак факти свідчать, що Саакашвілі ставить бажання поквитатися із політичними опонентами вище, ніж долі мільйонів українців».

«Продовжує впливати олігархат»

Юлія Тищенко,керівник програми підтримки демократичних процесів  Українського незалежного центру політичних досліджень,для IA ZIK констатує:  «Упродовж чверть століття українці потерпають від недобропорядного управління державою та слабкості правових інститутів…На рішення, які приймають в парламенті, нині, як і раніше, продовжує впливати олігархат через підконтрольні ЗМІ, політичні партії та виборчий процес». На її думку, «для того, щоб громадяни могли усвідомлено та обізнано делегувати когось у владу, виборчий процес повинен бути принаймні відкритим для вибору. Закриваючи партійні списки, політики відмовляють громадянам у дієвій участі у формуванні складу Верховної Ради».
Керівник програми підтримки демократичних процесів Українського незалежного центру політичних досліджень зазначає, що «вибори в одномандатних округах завжди персоналізовані. Такий спосіб обрання представників бажаний для багатьох виборців, котрі знають, що в них є «власний» депутат, на якого можна покластися як на комунікатора із центральною виконавчою владою». А відтак відповідає на запитання, що буде, якщо ми зараз вийдемо на систему із 450 одномандатними округами. «Перше, що бачиться із досвіду, і що визнають всі знавці, – тотальний підкуп і боротьба «стінка на стінку», адже перемагає тільки один», – резюмує вона.

Якщо ж говорити про пропорційну систему, то, підкреслює Тищенко,  там «прямий підкуп занадто дорожчає. При п’ятивідсотковому бар’єрі (як зараз) підкупити таку кількість виборців – від 700 тисяч до півтора мільйона осіб – економічно менш вигідно, ніж підкупити менш, як 50-100 тисяч людей в одномандатному окрузі, хоча, безумовно, можливо в різних формах». На її думку, «основний ризик пропорційної системи, нав’язаний нам ще у 1998 році, коли на додаток до одномандатних уперше було запроваджено ще й багатомандатні округи, – це закритість кандидатів». А відтак нагадує, що «партії в Україні так само, як і органи державної влади, є об’єктами олігархічного інтересу. Рівень довіри до політичних партій постійно низький. За даними Київського міжнародного інституту соціології, у червні 2016 року політичним партіям повністю довіряли 0,2% опитаних, скоріше довіряли – 6,1%, зовсім не довіряли – 31,5%».

Констатуючи, що  сьогодні політики воліють відмовчуватися щодо своїх зобов’язань, Тищенко припускає: «Вибори 2019 року пройдуть в дусі закону 2012-2014 року, який в експертному середовищі називають «законом Януковича». Можна не сумніватися, що провідні спікери вітчизняного політикуму обов’язково згадають, що Венеціанська комісія не рекомендує менш, ніж за рік до початку виборчої кампанії, змінювати ключові параметри виборчого права – виборчу систему, склад виборчих комісій і межі виборчих округів».

«…про загострення польсько-українських емоцій»

Опозиційна Польська селянська партія (Polskie Stronnictwo Ludowe, – PSL) хоче встановити 11 липня «Днем пам’яті про поляків, жертви геноциду, вчиненого ОУН-УПА на Східних кресах ІІ Речі Посполитої». Згідно  з повідомленням Польського  радіо, PSL внесла до Сейму законопроект з  метою  «постійного увіковічення пам’яті про мученицьку смерть понад ста тисяч поляків, в основному жителів сіл, котрі загинули від рук націоналістів з Організації українських націоналістів, Української повстанської армії та інших українських націоналістичних формувань, що діяли на терені Східних кресів ІІ Речі Посполитої у 1939–1956 роках».

Представники PSL переконані, що  «це був геноцид з особливою жорстокістю. Способи завдавання страждань були шокуючими, а точна кількість жертв вчиненого тоді геноциду невідома. Багато людей не дочекалися гідного поховання та увіковічення. Серед вбитих, крім поляків, були також представники інших національних меншин, а також українці, котрі стали на бік жертв».

Під час прес-конференції у Сеймі голова PSL Владислав Косіняк-Камиш нагадав, що торік Сейм прийняв резолюцію, якою увіковічив жертви Волинської трагедії та встановив 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, що його вчинили українські націоналісти щодо громадян ІІ Речі Посполитої. Однак, за словами Косіняка-Камиша, у такій ситуації потрібен закон, тому що це «акт вищого статусу». «Закон є більш постійним актом і він дає більші можливості, на відміну від будь-якої резолюції», – заявив політик. Владислав Косіняк-Камиш додав, що PSL таким чином йде назустріч очікуванням кресових кіл, бо саме вони, як сказав голова Польської селянської партії, закликали прийняти подібний закон. Косіняк-Камиш підкреслив, що такий документ є «дуже важливим», адже він сприятиме «поширенню поінформованості польського суспільства про історичну правду». «Продовжуємо боротьбу за історичну правду, жодним чином не йдеться про загострення польсько-українських емоцій», – додав голова PSL. На погляд PSL, державне увіковічення жертв Волинського злочину «позитивно» вплине на поліпшення польсько-українських відносин. «Без правди поєднання та прощення неможливе», – написали в обґрунтуванні до свого проекту польські парламентарії.

Законопроект PSL, як поінформував Косіняк-Камиш, передбачає також внесення змін до закону про Інститут національної пам’яті – Комісії переслідування злочинів проти польського народу. Партія запропонувала додати до переліку злочинів, вчинених проти осіб польської національності та громадян Польщі іншої національності у період від 8 листопада 1917 року до 31 липня 1990 року, злочини, вчинені українськими націоналістами. Голова Польської селянської партії також додав, що його партія хоче заборонити пропагування будь-якої ідеології, пов’язаної з ОУН-УПА на терені Польщі. Члени PSL пропонують карати за подібні випадки штрафами, обмеженням волі або позбавленням волі до двох років. Депутати також пропонують внести зміни до Кримінального кодексу, де серед тоталітарної символіки, за поширення, вироблення та володіння якою передбачене покарання, має бути символіка ОУН-УПА. Нагадаємо, що український парламент поки що не висловив наміру щодо вшанування пам’яті українців, яких знищили (в тому числі – на  Волині) польські окупанти.

«Дуже сильний провокуючий фактор»

Російський опозиційний політик  Костянтин Боровой переконаний (див. «Апостроф»), що  оскільки зараз «відбувається усвідомлення громадянами важкої ситуації в Росії», то господар Кремля вдасться до застосування напрацьованих алгоритмів. У цьому сенсі  – й «мобілізаційна технологія, яку традиційно Путін використовував із моменту приходу до влади – вибухи будинків (в Буйнакську, Москві й Волгодонську у вересні 1999 року), Чеченська війна, потім війна в Грузії, війна в Україні – цілком може бути використана знову».

На його думку, «самі вибори – дуже сильний провокуючий фактор». Тому, констатує політик,   «сьогодні у Кремля існує кілька мобілізаційних планів. Один з них, безумовно, стосується України. Тому що війська розміщені на західних кордонах Росії, у Білорусі».

Костянтин Боровой підкреслює: «Очікувати провокацій варто. Україні необхідно думати вже не про заморожування ситуації, а про необхідність і можливості протидії агресії. У мене відчуття, що в Україні такої готовності наразі немає. Як Кремль це буде здійснювати, поки не ясно. Але за багатьма непрямими ознаками зрозуміло, що такі провокації плануються. Не знаю, чи буде танковий наступ на Київ, як висловився Венедиктов, але дрібні провокації, які створять напруженість на кордоні, в Україні – майже гарантовані».

Тому й зараз, зазначає він, «відбувається певне нагнітання напруженості, але, мабуть, віртуальної війни для Кремля мало. Йому можуть знадобиться і реальні військові дії».

На жаль, зважаючи на кардинальну зміну ставлення до України з боку західних сусідів, нашій державі доведеться терміново зміцнювати оборонні позиції не тільки на сході та півночі. Фактично, як зазначалося в одному з попередніх «Відлунь»,  Україна  опиняється в «кільці», коли її оточують країни, які вже й не дуже приховують своїх недружніх намірів. За умов розхитування ситуації в ЄС (після Брекзіту і запрограмованого виходу  з Іспанії  та проголошення Незалежності Каталонією) донедавна єдина Європа стає осередком кількох шовіністичних вогнищ, що можуть найближчим часом запустити процес перекроювання кордонів.

Минулого тижня у цьому можна було вкотре переконатися і від Польщі. Причому навіть  не стільки від факту наруги  над Почесним  консульством України  в Ряшеві (Жешуві).  Міністр енергетики Польщі Кшиштоф Тхужевський підтвердив, що його країна співпрацює  з  окупованими   Кремлем  територіями. Таким чином, антрацит з окупованого Донбасу завдяки російським документам напівлегально потрапляє до Польщі, а прибутки від його продажу потрапляють в тому числі до кишені ватажка  «ЛНР» Ігоря Плотницького. Тож  у подальшому танці країни з очільником Дудою під московську дудку не доводиться сумніватися.

На  смертельно небезпечних зовнішніх та внутрішніх викликах, з якими неможливо розминутися, акцентували увагу   й ЗМІ: «Представник Президента про Калинівку: Армія не може бути обезголовлена» («УП»), «У Єврокомісії назвали незаконним референдум про незалежність Каталонії» (УНІАН),  «Пенсіонери про реформу: краще б нас усіх розстріляли» («PolitekA»), «Може бути щось несподіване – політтехнолог про відхід Путіна і те, що в Кремлі думають про Україну» («Апостроф»), «Геращенко: У Авакова і Порошенка конфлікт з першого дня» («УП»),  «35% українців хотіли б назавжди виїхати з країни» («ЛБ»),  «Іракський Курдистан запланував проведення президентських і парламентських виборів на 1 листопада» («НВ»), «Експерт спрогнозував розборки навколо одного з головних телеканалів України» («Апостроф»),«Назріло питання, щоб Україна надала допомогу чеченським патріотам, які борються за свободу народів Кавказу» («ГОРДОН»), «Реінтеграція, якої поки не буде» (УНІАН), «Цей закон принесе війну, а не мир» («НВ»),  «У кігтях Кремля»   («УТ»)…

За умов, коли рятівною залишається аксіома сконсолідованості, єдності на державотворчих засадах,  українське суспільство стає все більш дезорієнтованим. Як зазначає головний редактор VoxUkraine Борис Давиденко, «українське суспільство перебуває в стані «краху ілюзій», і стрімке розчарування в багатьох країнотворних інститутах, включно зі ЗМІ, – неминучий результат».  Однак така констатація  навряд чи спроможна заспокоїти.  Зневіра  потенційно активної частини суспільство диктує тривожний алгоритм: не бачачи виходу з «зачарованого коло», все більше українців не бачать свого майбутнього у власній державі. За даними  опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг», емігрувати з України хочуть 35% українців(54% опитаної молоді віком 18-35 років). Наразі 44% респондентів хотіли б працювати за кордоном: 37%  – у Німеччині, 26% – у Польщі, 22% – у США, 21% – у Канаді, 16% – у Чехії, 15% – в Італії, 14% – у Великобританії, по 12% – у Франції та Швеції, 11% – в Ізраїлі, 9% – в Іспанії, 7% – у Нідерландах, 6% – в Росії.

Якщо такі тенденції чи подібні домінуватиму і надалі, то наша країна залишиться резервацією людей похилого віку, тих, хто зорієнтований на минуле.

Чи усвідомлює таку «нерайдужну» перспективу український політичний клас? Відповіддю на це запитання  зможе стати сьогодення та зовсім недалеке майбутнє.  Будьмо!

Віктор Вербич