Був собі на світі чоловік,і звали його Іван-мисливець. Дуже любив він полювати на зайців. Ось зібрався він в черговий раз піти на полювання. Надів кожуха,мисливські чоботи,взяв рушницю – й пішов до лісу.

Бачить: зайчик молоденький безтурботно скаче. Підкрався поближче,ліг на торішнє листя,прицілився – й стрельнув! Підходить до нього – дивиться,зовсім зайченя було. «Нічого,– думає,– зроблю рукавички своїй доньці…» Прийшов додому,сів за роботу – зробив рукавички. Ліг натомлений – і задрімав. І гадки не має,що мати зайчати не може спати,не втомиться шукати,горем побивається,слізьми заливається…

Настав ранок – проснувся Ванєчка. Проснувся – і вжахнувся,бо сам став зайченям. Такий же беззахисний,як той вчорашній зайчик. Он і мама його,зайчиха,стрибає…

– Ой,людоньки! – подумав він. – Невже у мене теж буде така ж доля?!

Бачить: йде поруч мисливець,страшний такий,з рушницею. «Бах-пах-бабах!» – і нема зайчихи…

І покотилися сльози,як горошини,на землю впали. І так в страху та розпачі діждався вечора,й заснув,тремтячи,бідолаха.

І знову сниться йому сон,ніби він – знову чоловік. І чути йому вві сні голос: «Якби не стріляв – то добре б спав. А стрілиш ще в когось – помреш навіки. Зробиш зле діло – станеш зайцем назавжди. І душа твоя тремтітиме вічно…»

Прокинувся людиною. «Яке то щастя!» – вигукнув. Та вмить задумався: «Не буду більш стріляти. У зайченяти теж є мати. Навіщо їй страждати?»

Й пішов рушницю закопати,щоб більш уже не діставати.