Про це йдеться у публікації Олеся Козулі «Севастополь – місто української слави і трагедії»,розміщеної у всеукраїнській громадсько-політичній та літературній газеті «Кримська світлиця».

Організованістю,витримкою і сміливістю виділявся Волинський полк генерал-майора Хрущова,– йдеться на сторінці газети. Волинці несподіваними контратаками сіяли страх і переполох серед французів,що спричиняло серед них великі втрати. До сьогодні в Севастополі збереглися вулиця Волинська і кладовище,на якому поховано 3600 волинян,які загинули у Кримській війні.

В одязі кавказьких горців постали перед захисниками Севастополя 1854 року пластуни у складі двох українських чорноморських козацьких батальйонів. Звідки вони з’явилися? Назва «пластуни» з’явилася офіційно спочатку у Чорноморському козацькому війську 1842 року,а згодом – у Кубанському й Терському. Їх заснував генерал-фельдмаршал Іван Паскевич,українець із стародавнього козацького роду. У пластуни відбирали витривалих і кмітливих козаків,які найкраще стріляли й відмінно володіли холодною зброєю. Як і їхні предки-запорожці,вони могли тривалий час перебувати у воді,в очереті,серед полчищ комарів,під дощем і на снігу.

Отже,говорячи сучасною мовою,це були загони спецназу в козацьких військах. На французів і англійців вони наводили жах. Про неймовірні подвиги пластунів серед севастопольців ходили легенди.

Відвагу виявляли не тільки солдати,матроси,офіцери,а й цивільне населення Севастополя,яке в переважній більшості було українським. Яку витримку треба було мати,щоб кожного дня,під градом ворожих снарядів сидіти за кермом баркаса,доверху навантаженого барилами з порохом,або йти поруч з підводою,навантаженою боєприпасами,чекаючи кожної миті фатального вибуху.

Самовідданою працею прославилися лікарі,фельдшери,сестри милосердя. У тяжких умовах,коли на кожного з них припадало понад 300 поранених і хворих,коли не вистачало найпростіших медикаментів,коли виділені на шпиталі засоби розкрадалися царськими інтендантами,вони тижнями не залишали перев’язувальних пунктів чи лікарняних палат. Особливо великою любов’ю серед захисників Севастополя користувалася перша в імперії сестра милосердя – Дарина,прозвана Севастопольською. Сотні воїнів зобов’язані були їй своїм життям.

У місті добре знали безстрашного і кмітливого десятирічного хлопчика Трохима Тищенка. Він під масованим вогнем носив до гармат кашкети з порохом.

«Не закликаючи в наказах ні до геройства,ні до мужності матросів,– згадував учасник оборони міста капітан-лейтенант Стеценко,– адмірал Нахімов підтримував у них останню енергію простим,але найдієвішим способом – особистим прикладом». Він постійно бував на бастіонах,з’являвся в найнебезпечніших місцях і довго стояв під кулями противника,спостерігаючи за обстановкою і віддаючи розпорядження.

28 червня 1855 року Нахімов об’їжджав,як завжди,бастіони захисної лінії і робив необхідні розпорядження. Прибувши на Малахів курган,який того дня піддавався особливо запеклому обстрілові,він піднявся на земляний насип і став розглядати в підзорну трубу дії французів. У цей момент він був поранений у скроню,а через день,не приходячи до тями,помер.

Біля труни з тілом народного героя зібрався увесь севастопольський люд. Як пише очевидець,йшли каліки на милицях,декого несли на схрещених руках,дехто просто повз по сухій каменистій землі,підтягуючись на руках. Безрукі й обгорілі,з пов’язками,в латаних мундирах і в білих сорочках,у лікарняних халатах ішли солдати й матроси. Були тут і жінки,зовсім бабусі і здорові молодиці,які допомагали ослаблим чоловікам,інші на плечах несли малих дітей.

Під гарматний багаторазовий салют труна повільно опускалася новими східцями униз – у склеп.

Лунка незвичайна тиша нависла над містом. Ворог також припинив стрілянину,віддаючи шану прославленому адміралу. Світ дізнався з телеграфних повідомлень,що героїчний Севастополь втратив свого батька.

Микола І програв Кримську війну,незважаючи на героїзм солдатів,матросів і цивільних,які на своїх плечах винесли весь тягар війни,особливо у Севастополі. Він став містом української слави й місцем російської самодержавної ганебності. У 1856 році був підписаний Паризький мирний договір,за яким царю заборонили будувати на Чорному морі великі кораблі й фортеці.

У 1871 році ця заборона була знята й царський уряд почав будувати новий,уже паровий,панцирний Чорноморський флот. Науково-технічний прогрес,хоч і запізніло,торкнувся і самодержавної Росії,яка лишалася «в’язницею народів». Пригноблені народи були позбавлені освіти рідною мовою,царський уряд активно проводив політику зросійщення. Наростання революційного вибуху прискорила і поразка Росії в російсько-японській війні,– йдеться у публікації.

Також у газеті нагадується,що у Севастополі переважна більшість населення була українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують,що там жило 32000 осіб,з них – 24000 українців,але період становлення їхньої національної свідомості – початок XX століття. Українець почав виокремлюватися не лише походженням та знанням історії власного народу,а й відчуттям духовної потреби в українській ідеї – побудові самостійної Української держави. Почали поширюватися твори Т. Шевченка,Б. Грінченка,І. Котляревського,Г. Квітки-Основ’яненка,О. Стороженка,і до 1905 року не лише українська інтелігенція,а й прості селяни прагнули незалежної Української держави. Вони збиралися гуртами за вечірнім читанням книг.