Раз у рік до цього місця показово ідуть з іконами й партійними прапорами. Тут проголошують палкі промови,навіть сльозу можуть пустити. І забувають до наступного 23 червня. Охочих попіаритися на кістках розстріляних у далекому 1941 кількох тисяч в’язнів Луцької тюрми вистачає. А ось гідно пошанувати пам’ять усіх,хто полив своєю кров’ю цей клаптик землі у старому Луцьку,бажаючих за чверть століття української незалежності не знайшлося.
 
Скільки людей пройшло через ці тюремні камери — навіть важко уявити. Скільки волинян було мордовано у її стінах ще після 1945 року,коли репресивна радянська машина перемелювала тисячі людських доль,намагаючись здолати супротив українських повстанців. Мій покійний дідусь колись розповідав,як возив своїй сестрі передачу в цю тюрму,а вона через вікно показувала,як її катують,як пальці між двері затискають. Тітку Онисію заарештували з чоловіком і старшою донькою за те,що на даху їхнього хліва заночували повстанці,а вівчарки вивели енкаведистську облаву на їхній слід. Десять років каторги отримали всі повнолітні члени родини,а троє малих дітей залишилися на руках родичів. Коли дивлюся на вікна похмурої тюремної будівлі,завжди уявляю худеньку,маленьку постать баби Онисі в одному з цих вікон…
 
Виселили тюрму з монастиря бригідок аж у 1958 році. І в тюремних стінах,щедро окроплених кров’ю розстріляних в’язнів,майже чотири десятиліття звучала музика: там прописалося музичне училище. Лише у 1998 році душі убитих врешті отримали тишу і спокій. Згадую,як у далекому 1996 на місці масових розстрілів бранців Луцької тюрми було встановлено пам’ятник і кілька гранітних плит. На той час і це було перемогою,бо після півстолітнього табу вперше відкрилася страшна правда про 23-24 червня 1941 року,коли НКВС перед відступом з Луцька розстріляв понад дві тисячі в’язнів,яких радянська влада занесла до списку своїх ворогів. В основному це були члени ОУН,українські активісти,інтелігенція,селяни. Багатьом із знищених навіть не винесли вироки. За свідченнями вцілілих свідків цієї кривавої масакри,розстріляних похапцем ховали у чотирьох братських могилах,які поспішно засипали вапном. Згодом територію довкола тюрми заасфальтували,сподіваючись поховати назавжди сліди страшного злочину. Та крок за кроком відкривалися факти,збиралися спогади,розсекречувалися архіви. Від усвідомлення того,що всі ці десятиліття ми ходили та їздили по могилах убитих,ставало не по собі…
 
Кілька років ця страшна будівля стояла пусткою і влада не знала,що з ним робити. Поки у 2001 році на прохання святих отців виділили три кімнати у тюрмі для облаштування чоловічого монастиря УПЦ (КП). Так уперше за багато століть у страшних тюремним стінах знову зазвучала молитва. У 2009 році було навіть розпочато розкопки на місці однієї з могил розстріляних та розпочато ексгумацію останків. Тоді ж почали говорити про необхідність зробити єдину усипальницю для останків всіх,хто загинув під луцькими мурами. І про музей жертв тоталітарних режимів «Волинська голгофа» заговорили. Програндіозний меморіальний комплекс,експозиція якого охоплювала б історію Волині з 1920 до 1950 років. Такий музей мав стати туристичною родзинкою старого Луцька.
 
Потім влада змінилася,на зміну помаранчевій команді прийшов Янукович із своїми братками,а тим не до української історії було. Волинські активісти у вишиванках все ще продовжували носитися з ідеєю музею,хоча ніхто не ініціював проведення бодай якогось конкурсу ідей. В історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк» були ніби не проти,але не бачили «концепції». Зрештою зійшлися на тому,щоб зробити кілька кімнаток майбутнього музею у приміщенні на Кафедральній,12,за кількадесят метрів від тюрми,яке передали у 2011 році Волинському технікуму Національного університету харчових технологій за принципом «ми вам приміщення,ви нам музей. У листопаді 2013,якраз напередодні Майдану,експозицію «Музею жертв тоталітарних режимів» урочисто відкрили й поставили пташку у планах національно-патріотичного виховання. Хоча представники багатьох громадських організацій ще тоді казали,що назвати ці дві кімнатки музеєм навіть з великою натяжкою важко і що музейний заклад такого спрямування має бути розташований безпосередньо у камерах колишньої в’язниці. Та немає нічого постійнішого,ніж тимчасове. Щоб сьогодні побачити експозицію навіть тимчасового «музею»,треба попередньо домовлятися про екскурсію за телефоном. Зате зовсім поруч,у кільканадцяти кроках звідси,з’явився … ресторан . Навчальний,з назвою «Біля замку». Треба ж десь учням технікуму практикуватися. І тепер тут гуляють весілля,дні народження,дарма,що за двадцять метрів звідси спочиває прах розстріляних і що кожен клаптик тут — меморіальний. На території Старого міста було і єврейське гето,і табір польських біженців,і табір для радянських військовополонених «Шталлаг 360». Про останніх нагадує маленька скромна табличка на одній із тюремних стін: «На цьому місці в роки другої світової війни знаходився нацистський табір «Шталлаг 360»,в якому впродовж осені 1941-весни 1942 загинуло 10530 радянських військовополонених. Вічна їм пам’ять». На землі біля неї — напльовано і вкрито недопалками. Підійти чи покласти квітку не можна,бо у будні дні тут все заставлено автомобілями. На території тюрми працює фірма з ремонту авто. Як вона змогла осісти в серці історико-культурного заповідника,яким так пишаються лучани? Невже у місті не знайшлося для ремонту автомобілів більш придатного місця? У дирекції пояснили,що ця територія колись належала кінотехпрому і приватні фірми викупили в цієї організації приміщення,і документи на землю у них є. Спробувала уявити щось подібне на території Майданека…
 
У 2015 році знов заговорили про Луцьку тюрму. Цього разу обласні депутати пропонували зробити там музей УПА. Для Волині,де народилася повстанська армія,це мало б стати справою честі. Але поговорили і знову забули,як про Волинську голгофу. Сьогодні все приміщення Луцької тюрми передано чоловічому Замковому монастирю. Воно дуже велике,тому освоїти його швидко монастирська братія не зможе. Ремонт триває,з’явилися пластикові вікна,двері,що спотворюють первісний вигляд пам’ятки національного значення. Купи будівельного сміття,бочки,дрова,прикриті у куточку біля меморіальної стіни із прізвищами розстріляних — таку картину,треба розуміти,ще довго спостерігатимуть усі ,хто приходитиме пошанувати загиблих. А на місці могили,яку спробували дослідити й ексгумувати у 2009 році,зробили клумбу,щоб по ній не ходили і не їздили.
 
Нещодавно громадськість збурила ще одна новина: у Луцькій тюрмі хочуть облаштувати хостел. Ця ідея виношується кілька років,а озвучив її на засіданні депутатської комісії міськради директор історико-культурного заповідника «Старий Луцьк» Павло Рудецький. На моє запитання про хостел пан Павло був категоричним:
 
— Це не я хочу,це владика Михаїл хоче,щоб там був хостел. Ця ідея ще при покійному Борису Клімчуку обговорювалася,коли ще можна було кошти якісь закумулювати. Щодо музею жертв тоталітарних режимів,то ідей багато. Але ніхто не хоче брати на себе рутинної роботи. Ви ж розумієте,що таке музей? Це окрема структура,з фінансуванням,вони на себе навряд чи зароблять. Це матеріали оригінальні,працівники і т. д. Не все так просто,як здається.
 
Те ж саме почула і від начальника управління культури Волинської ОДА Валерія Дмитрука:
 
— Ініціаторів створення такого музею немає. Хоча були депутатські звернення,пропозиції,але далі цього справа не рушила. Хто буде його створювати? Бажаючих немає. Монастир,якому передано приміщення колишньої тюрми,цього не потягне. Немає фаната,який би розкрутив цю ідею. Якби хтось почав,далі підтримали б.
 
А хто має ініціювати таку річ,як не держава й ті,хто працює від її імені? Невже має прийти дядько з вулиці й оголосити конкурс на кращу ідею меморіалізації Луцької тюрми? Протоієрей Віталій Собко,керівник інформаційно-видавничого відділу Волинської єпархії УПЦ Київського патріархату сказав,що він чув про ідею створення хостелу у стінах колишньої тюрми,а нині монастиря,але достеменно ситуацією не володіє:
 
— Не можна припустити,щоб ця ідея могла осквернити це місце. Навпаки,більше привернути увагу до нього тих,хто приїздить до Луцька. Крім того,що люди ніч чи другу перебудуть у недорогому хостелі,вони ще й докладніше ознайомляться із меморіальними місцями,пошанують пам’ять загиблих. А щодо музею,то у цій справі мав би бути концептуальний підхід. Є у нас заповідник,музей краєзнавчий,влада. Ми з радістю підтримаємо всі їхні думки й напрацювання. Церква відкрита до такого діалогу,— прокоментував пан Віталій.
 
— Ідею облаштування хостелу у стінах тюрми вважаю безглуздою. Бо у Луцьку немає потреби у дешевих готелях,їх вистачає. Кілька років 23 червня я вже не ходжу на панахиду в Луцьку тюрму. Не сила дивитися,як на пам’яті мертвих піаряться. Дістав уже той політичний популізм. На мітингах хто тільки не виступав,але не було жодного історика. Навіть про Юлію Володимирівну,яка сидить в тюрмі,бідкалися. Меморіальна подія перетворюється на розвагу. І це прикро. Ми говоримо про історичну пам’ять. І що,зібралися,пройшли хресним ходом,поплакали раз у рік — і все? У нас немає меморіалізації Луцької тюрми. Ми досі не вивчили цю тему. Відомі чотири місця,де вбивали в’язнів,але на тих місцях немає навіть інформаційних вказівників. Є три меморіальні знаки,встановлені у 1996 році,але немає логіки і цілісної картини. У тій могилі,яку розкопували,ніби виявили рештки радянських військовополонених,а не в’язнів. Ще на одній могилі ресторан стоїть. Потрібні фахові археологічні дослідження,а не любительські,як було у нас. Мені доводилося бувати в Європі й бачити,як там до історії ставляться. Дві кімнатки в технікумі під музей жертв тоталітарних режимів — це смішно,— каже кандидат історичних наук,завідувач відділу «Книга пам’яті» наукового центру історичних студій Волині Оксана Сущук. — А ідеї були. Зокрема,у рамках проекту «Урбаністичні стратегії в історичних містах,скеровані громадою «COMUS». Це спільний проект Ради Європи та Європейського Союзу. Ми надсилали чотири проекти в міську раду. Тільки ніхто ними не поцікавився навіть.
 
В один із днів пройшлася цими місцями,де все просякнуто стражданнями людськими,і стало сумно й соромно. За танці на кістках. За страшний старий штахетник у скверику,де на землі лежить шмат граніту із написом: «Тим,хто прийде після нас. Ми полягли за Вашу свободу. Бережіть її». За вінок,так-сяк почеплений на стіні. За «бички»,кинуті на могили. І як не позаздрити полякам,які на початку 2017 року у місті Гданськ відкриватимуть музей Другої світової війни,аналогів якому немає в світі. Це так званий нараційний музей,який описує події в логічному взаємозв’язку,використовуючи для цього мультимедійні засоби,інші сучасні способи викладу матеріалу. Значна частина його розташована під землею на глибині 14 метрів. Ідея його заснування виникла у польського уряду у 2008 році,а втілило її Міністерство культури і національної спадщини. Не громадські організації чи партії,не дядько Петя з вулиці,як хочуть це волинські чиновники,а держава. Потім були вже конкурси,сценарії,але спочатку було бажання держави презентувати своє бачення історії тієї війни. Чого у нашої влади,на жаль,немає.«Пам’ять людська не забуде повік братських могил стогін і крик. 23 червня 1996»,—написано на одній із меморіальних таблиць Луцької тюрми. На жаль,уже забуває. На тлі оприлюднених українськими чиновниками декларацій з мільярдами під матрацами,з віллами,швейцарськими годинниками,жіночими сумочками вартістю по півмільйона,розумієш,чому за чверть століття української незалежності не знайшлося жодного міського голови чи керівника області,який би доклав руку до створення цілісного меморіального комплексу під умовною назвою «Луцька тюрма». Бо їм це,даруйте,по барабану…
 
Автор публікації – Ніна РОМАНЮК
 
Фото: меморіалізація по-луцьки