«Доню,мовчи,нікому цього не розказуй. Бо біда буде».
 
Пан Григорій ще у 2008 році запропонував збудувати пам’ятник саме милосердю,а не жертвам голоду,як пропонувала влада. Зізнаюся чесно: вперше почувши про ідею його створення,сприйняла її,як і багато лучан,геть неоднозначно. Які пам’ятники милосердю ставити,,коли милосердя має творитися нами щодня,щохвилини,якщо вважаємо себе християнами?! Та за ці гроші врятуйте краще кількох важкохворих дітей чи купіть медичне обладнання,необхідне для порятунку людей. Знаючи,скільки коштів відмивалося тоді на кожному будівництві через відкати (та й тепер напевне теж),мало хто повірив у щирість намірів владців,які швиденько спихнули цей проект на плечі громадськості. Їм було не до милосердя — вони косили «бабло» на перерозподілі потоків і на виборах,набиваючи свої кишені й банківські рахунки . А тут якийсь дивак зі своїм пам’ятником носиться. Від моменту задуму до втілення пройшло вісім років,поки пам’ятник Християнському милосердю таки виріс на вулиці Данила Галицького. Ціна питання — трохи більше 300 тисяч гривень,які знайшлися в обласному й міському бюджетах аж у 2016 році. Душа Григорія Гуртового радіє,що він у такий спосіб подякував від імені сотень тисяч українців за порятунок від голодної смерті.
 
Великий голод 1946-1947 р. р. ще мало вивчений істориками. Його масштаби ,звісно,не порівняти із Голодомором 32-33 р.р. Скільки українців стали його жертвами — теж приблизні цифри,близько 1 мільйона. Але очевидно одне: якби не селяни Західної України,яких ще не встигли загнати у колгоспи,жертв було б набагато більше. Десятки тисяч зголоднілих людей потягами прибували у західні області,щоб роздобути харчі. Тільки у напрямку Козятин — Здолбунів щодня приїздило до 15 тисяч люду. Мама відомого російського артиста балету,заслуженого артиста Росії Валерія Михайловського Марія Мигущенко якось розповідала мені,як вона,дівчинка з Харківщини,приїхала в ті роки після педучилища на роботу на Волинь. І посилала звідси посилки з харчами батькам. Жила вона на квартирі під Луцьком у господаря,до якого часто навідувалися «хлопці з лісу»,але до молодої вчительки у них ніяких питань не було. Коли ж вона вперше зібралася їхати додому в гості,то господар дав цілу валізу продуктів. Тато Марії плакав,коли донька привезла це багатство. Вона розказувала,що на Західній Україні голоду немає,а він не вірив. І все приказував: «Доню,мовчи,нікому цього не розказуй. Бо біда буде». І про цей голод теж не можна було говорити в країні рад. Жорстока посуха справді знищила врожай зернових у східних і південних областях України у 1946. Але ж ми жили у «братньому» союзі республік-сестер,де «человек-человеку — друг,товарищ и брат»! Чому ж браття з сусідніх республік не простягнули руку допомоги голодуючим українцям? Чому зерно з СРСР й далі експортувалося,як і в 30-их,а для постраждалих від посухи українських регіонів держава не вділила нічого? Лише у 1947 товариш Сталін дозволив надати продовольчу й насіннєву позику. Бо світ не зрозумів би,якби в країні,яка перемогла у війні,на найбагатших у світі землях люди знову почали вмирати мільйонами,як у 32-33 роках. Як тоді демонструвати поневоленим комуністичним режимом народам Східної Європи переваги соціалізму? Швидше за все,тільки з цих міркувань Йосип Вісаріонович дослухався до прохань про допомогу першого секретаря ЦК КП(б) України Микити Хрущова.
 
Мій дід розказував про ті повоєнні роки,що хата не закривалася від біженців. Хоча й самим не було особливо чого їсти,бо на бідній поліській землі які там врожаї були. Але була бульба,корівчина,якось перебивалися. У натовпах голодних людей,які бродили волинськими селами й хуторами,було багато і росіян. Назавжди врізався у пам’ять епізод з дідової розповіді : прийшов військовий у шинелі,високий,красивий і тихо каже: «Мне б покушать,батя…» Шинелю розстібає — а всі груди в орденах і медалях,і серед них — зірка Героя Радянського Союзу.
 
Тепер їхні онуки віддячують українцям своїм «милосердям» і «любов’ю»,принесеними на дулах танків…
 
У невеличкому ківерцівському селі Конопелька місцева старожителька Євгенія Василівна Юлдашева розповіла зворушливу історію про багаторічного директора Ківерцівської СШ №4 ,відомого краєзнавця,відмінника народної освіти Зіновія Євницького,вже покійного. Він хлопчиною у 1946-1947 роках кілька разів приїздив з Вінничини на Волинь,щоб врятуватися від голоду. Ходив від хати до хати,поки не прибився на хутір,де жила Женя з мамою Ядвігою,полькою за національністю.
 
— Мама саме корову подоїла. Налила йому глек молока і каже: «Пий потроху,бо живіт болітиме». Як він те молоко пив! Люди теж різні були. Хтось навіть бульби свинячої шкодував. А моя ненька ділилася остатнім. Той хлопець Зіновій залишився на Волині,став відомою людиною у нашому краї,і ніколи не забував тих людей,які не дали йому померти з голоду. Якось був у нього ювілей поважний,він книгу спогадів написав. І знаєте,запросив мене на той вечір,бо мами вже не було. Зіновій Маркович дякував усім,хто допоміг йому вижити,і Ядвізі Йосипівні Ніщій,моїй нені,теж…Попросив присутніх встати і хвилиною мовчання вшанувати своїх рятівників: «Бо я живу тому,що ці люди простягнули мені руку допомоги»,— із хвилюванням згадувала той вечір Євгенія Василівна. — Уявляєте,він прийшов увечері до незнайомих людей,його нагодували,постелили перину на ліжку,а самі на підлозі лягли. Вранці хлопець прокидається — нікого немає. А на столі — сніданок стоїть… Його,чужу людину,господарі не побоялися самого в хаті залишити. Хіба таке можна збути?Пізніше Зіновій дізнався,що це була хата місцевого священика.
 
А цей епізод — від моєї землячки-поліщучки з села Кримне ,почесного краєзнавця України Олександри Кондратович (видрукуваний в Камінь-Каширській газеті «Полісся»:
 
— В одному класі зі мною навчалась дівчинка Юля Кошманова з Курської області. Узимку 1946 року її батько,знесилений,змарнілий,рятуючись від голоду,ледве живим дістався до Кримного. Люди зглянулися на його біду,назносили хліба,зерна. Щоб насушити сухарів,він на кілька днів затримався на Подмовському кутку. Відрекомендував себе як вправного кравця,розпитав,чи не міг би попрацювати в селі за спеціальністю. Отримавши позитивну відповідь,поїхав зі своїм добром на батьківщину. Там віддав зібрані припаси голодуючим родичам і швидко повернувся назад разом з дружиною та двома доньками – Юлею й Марійкою. Він дійсно виявився вправним майстром. Працював цілими днями й вечорами,без перепочинку. А що гарно шив,в тім числі і верхній одяг,від замовлень не мав відбою. Велось йому не кепсько. Старша донька вчилась непогано,однак з арифметикою мала проблеми. Тому частенько прибігала до мене,щоб я допомогла їй з розв’язком задач. Вряди-годи на знак вдячності вона дарувала мені 20 копійок,і то були мої єдині гроші. Ранньою весною Юлин батько замовив мамі сплести йому вовняний светр за зробленою ним самим викрійкою. За роботу ми з мамою взялись удвох,і замовлення було виконано швидко. За це він дав нам великий,відра на два чи й більше,кошик гарної картоплі. І то було нам відчутною підмогою,бо своя бульба в нас уже вийшла. Мама відрізала чубчик з вічками на насіння,а решту використовувала для приготування їжі. Наша корівка-першинка Жучка принесла телятко,і ми вже тішилися власним молоком. Деколи мамі вдавалось зробити трохи сиру,зібрати сметани,сколотити масла. Жити стало легше,але дуже хотілось хліба. Та й картоплі також. Голод відступав,хоча,треба сказати,він не раз переслідував мене,проте таким тяжким,як у 1947 році,не був. То було лише недоїдання.
 
Кошманови виїхали з нашого села влітку 1948 року,коли Юля закінчила четвертий клас,а десь у середині 1950-х господар навідав Кримне,яке колись порятувало його з родиною від голоду. Його сердечно зустріли,пригостили й так само радо провели,обдарувавши гостинцями. Він був хорошою людиною. Нині ж Росія вбиває наших патріотів на Донбасі,забувши,що ми вміємо ділитися останнім і з росіянами,якщо вони не вороги…
 
Уявити тільки: не побоялися у 1946 родина Кошманових з Курщини,не побоялися радянський герой війни і тисячі росіян їхати на «бендерщину»,де «орудуют» банди «українських буржуазних націоналістів» Тоді не побоялися,а тепер бояться нас. Бо Путін,як жупелом,страхає своїх підданих і затурканих мешканців Донбасу «бендеровцами»,які дітей їдять. Так само,як колись страхало МДБ.Чи знають сьогоднішні «курские» чи «брянские»,що Їхні діди їздили після війни до западенців,щоб не померти з голоду? Напевне що ні. Зате тепер їхні онуки віддячують українцям своїм «милосердям» і «любов’ю»,принесеними на дулах танків. Але Бог їм суддя…
 
Нещодавно почула від знайомого,який родом із Запорізької області ,цікаву деталь: у них в сім’ї була традиція — одну з перших чарок за святковим столом вони завжди піднімали за «западенців». Бо дід у післявоєнні роки теж втікав у Західну Україну від голоду. Тому такі монументи Християнському милосердю,як у Луцьку,справді потрібні. Бо вони об’єднують українців,а не розділяють. Вони не вивищують мешканців Західної України над тими,хто живе по той бік Дніпра,мовляв,ми за вас кращі,милосердніші,бо вас рятували,ділилися останнім хлібом чи картоплиною. Вони є нагадуванням,що ми діти однієї матері,які пережили разом такі страшні випробування. І разом можемо пережити все,навіть сьогоднішню біду — війну,що випала на нашу долю. На нашій землі так багато монументів,приурочених війні і смерті. І так мало любові й милосердя…