Україна і світ
 
Загострення військових дій на Світлодарській дузі нагадало тим багатьом українцям,які вважали,що Путін ось-ось вирішить закрити проект «ЛНР/ДНР» і чекає слушного моменту,як би з найменшими втратами для свого іміджу вивести з Донбасу російські війська: сподіватися на це марно. Навпаки,він і далі буде розхитувати Україну політично й економічно,тероризувати її військовими методами,бо вважає бажання вирватися з орбіти Росії «недоразумением»,яке треба виправити.
 
Про справжні наміри російського керівництва нагадав нещодавно такий собі провідний експерт Центру військово-політичних досліджень Московського державного інституту міжнародних відносин Михайло Александров. «Нам треба використати момент,коли перемир`я масштабно буде порушене українською стороною. Щойно вони (сили АТО,– авт.) порушать перемир`я,має розпочатися масштабний наступ військ Донбасу,підтриманий нашою (російською,– авт.) авіацією і далекобійними системами,тобто ракетними системами,крилатими ракетами,ракетами «Іскандер». Фактично сирійський варіант,коли буде знищена основна військова інфраструктура України,центр зв`язку,управління,системи ППО»,– закликав Александров. Після авіабомбардування російська піхота,за словами Александрова,повинна «зачистити» Україну. «Щойно почнеться ця операція,звільняться Донецька,Луганська,Харківська області. І потім посиплеться український режим»,– упевнений Александров.
 
Можна було б не надавати значення словам цього «експерта» і списати все на його хворобливу уяву. Але хто,скажіть,два з половиною роки тому міг повірити в заяви одіозного російського політика Володимира Жириновського про план захоплення восьми областей України? «Над усіма територіями,де коли-небудь майорів російський чи радянський прапор,знову повинен майоріти прапор Російської держави,особливо в тих регіонах,де завжди проживали росіяни,де всі землі освоєні ними,а міста засновані і побудовані російськими людьми»,– казав він наприкінці травня 2014-го. Але те,що він говорив,Путін спробував здійснити. І тільки мобілізація всього українського суспільства не дала йому це зробити,й російсько-терористичні війська зупинилися на частині Луганської й Донецької областей.
 
Тому Генштаб Збройних сил України вже давно не планує військових операцій зі звільнення ОРДЛО від сепаратистів,а готується до повномасштабного вторгнення з боку Росії. Звісна річ,не хотілось би,щоб воно було,але чекати можна всього. А звільнити Донбас від терористів можна лише за однієї умови: повного виведення з цих територій російських військ і гарантій,що не буде повторного вторгнення. Як цього досягти – поки що сказати важко. І розраховувати на введення в ці райони поліцейської місії ОБСЄ,як про це в жовтні заявив Президент Петро Порошенко,наразі не доводиться. Путін хоч і говорив,що підтримує цю ідею,нічого не зробив для її втілення. І говорив він про це,як завше,по-своєму: про введення на Донбас міжнародної збройної місії лише на період проведення місцевих виборів. А це означає легітимізацію сепаратистів.
 
Тепер же,судячи з нещодавньої прес-конференції Путіна,він не збирається видавати Україні ні журналіста Сущенка,ні режисера Сенцова і його товариша Кольченка,не кажучи вже про українських націоналістів Клиха і Карпюка. Зриваються переговори і про повернення на рідну землю українських військовослужбовців,узятих в полон терористами і російськими найманцями. Зриваються через втручання у цей процес уже скандально відомої Наді (Гаді,як її влучно охрестили українські блогери,використовуючи образ російського КВН) Савченко,яку лідери квазіреспублік Захарченко і Плотницький ледь не вважають своїм представником у Верховній Раді України,а сама Надія чи то через свою тупість,а чи через самовпевненість,називає Захарченка «Сашею»,та ще й привіти йому передає.
 
По наших військах,за їхніми свідченнями,лупить артилерія РФ,а вони,сковані Мінськими домовленостями,не можуть на це відповісти. Сліпаки з ОБСЄ,звісно,нічого цього не бачать і лише торочать,що треба виконувати Мінські угоди і проводити на Донбасі вибори. Хоча всі розуміють,що за такої ситуації ніхто на це не піде. Переговори з бойовиками у Мінську зайшли в глухий кут,і єдина втіха,що Європа й Америка продовжили ще на півроку санкції проти Росії,дещо їх розширивши.
 
Тим часом Росія показала своє справжнє звірине обличчя в Алеппо,другому за величною місті Сирії: без жодних докорів сумління здійснювала авіаудари по мирному населенню,а її браві «ихтамнеты» вкупі з урядовими військами Башара Асада добивали поранених повстанців (та аж ніяк не фанатиків ІДІЛу),розстрілювали людей похилого віку,жінок і дітей. Організація Об’єднаних Націй,подібно до Ліги націй напередодні Другої світової війни,продемонструвала свою повну неспроможність,обмежившись резолюцією з вимогою усім сторонам конфлікту забезпечити в Алеппо безпеку моніторингу і безперешкодний доступ міжнародних спостерігачів. А згодом Путін ще й приписав собі в заслугу те,що 19 тисяч мирних жителів залишили східну частину міста під контролем представників ООН.
 
Уже зараз зрозуміло,що Росія,як і решта світу,завмерла в очікуванні вступу на посаду новообраного президента США Дональда Трампа. Російські політики після повідомлення про його перемогу з радості навіть на фуршет з цього приводу зібрались. Хай потішаться. Вони,наївні,думають: якщо Трамп схвально відгукувався про Путіна раніше,то тепер він буде у всьому співпрацювати із російським лідером,ба навіть іти на поводі в нього. При цьому забувають,що президент США насамперед відстоюватиме американські інтереси,а вони насправді дуже далекі від російських. І наміри Трампа суттєво збільшити видобуток на території США нафти і газу,зокрема,сланцевого,це яскраво підтверджують. Бо в разі їх здійснення світові ціни на нафту,які падають впродовж трьох останніх років,можуть просто обвалитися. І це ще більше підірве й так знесилену економіку Росії,побудовану насамперед на експорті енергоресурсів.
 
Тим часом аналітики вказують на великий провал нашої зовнішньої політики,яка чи не вперше на виборах президента США відкрито підтримала одного з кандидатів – демократку Гілларі Клінтон. Оприлюднена екс-журналістом,а нині народним депутатом Сергієм Лещенком так звана «амбарна книга Партії регіонів»,де зазначалося,скільки грошей тратили регіонали,щоб здобути абсолютну владу,навіть спричинила відставку головного політтехнолога Трампа Пола Манафорта,який у 2010-му,перед виборами Президента України,надавав консультації команді Януковича. Можемо спрогнозувати,що довести справжність цих записів не вдасться. Бо не такий дурний Манафорт,щоб підписуватися під якимись внутрішніми паперами злодюжок при владі. Але неприємний осад у команди Трампа від цих заяв українського політика залишився. І його нова адміністрація,очевидно,буде з пересторогою ставитися до дій нинішньої української влади. Тішить лише той факт,що республіканці,які сьогодні в США мають абсолютну владу,завжди підтримували Україну. Зрештою,і Рональд Рейган,який свого часу долучився до розвалу Радянського Союзу,також був республіканцем.
 
Вибори в США,«Брексіт» у Великій Британії,провальний референдум у Нідерландах щодо надання Україні безвізу,останнє голосування за призупинення безвізу для третіх країн,під час якого ще раз було наголошено,що Євросоюз не бачить Україну своїм членом ні в найближчій,ні в подальшій перспективі,ще раз засвідчують – ніхто у світі і в Європі не прагне розглядати Україну як рівноправного партнера. Ключові геополітичні гравці бачать її в кращому разі як ринок збуту своїх товарів,можливість викачувати сировину (ліс,зерно,соняшникову олію,метал),використання транснаціональними компаніями її земель сільськогосподарського призначення (якщо буде скасовано мораторій на їх продаж,до чого спонукають Україну МВФ та інші західні партнери),а також як буфер між НАТО і Росією в безпековому плані. І навіть найбільші симпатики України в Європі наголошують: ніхто не допомагатиме нам у війні з Росією,доки в нас процвітатиме корупція. «Нещодавні (електронні) декларації доходів показують,що у вас дуже багато роботи попереду у плані боротьби з корупцією,яка більше завдає шкоди вашій країні,ніж навіть війна на вашій території»,- заявила 12 грудня після зустрічі в Києві з Петром Порошенком президент Литви Даля Грібаускайте.
 
Отож,через три роки після початку Революції гідності,ми повертаємося до того,з чого починали: до відновлення гідності українців,принижених корумпованою владою. Тільки тепер влада вже начебто своя,проєвропейська,але живе вона за старими,азійськими,законами. Чи ж за це боролись?
 
Корупція у вищих ешелонах – це злидні простого народу
 
«Оцените красоту игры. Мы их развели,как котят»,– казав нині покійний «диригент» Партії регіонів Михайло Чечетов,коли регіоналам вдалося проштовхнути через Верховну Раду сумнозвісний закон Ківалова-Колесніченка про мови,який,по суті,був спрямований на витіснення української мови з діловодства,навчання у школах і вишах й заміну її російською. Закон,до речі,не скасований і досі,хоч в парламенті України зараз нібито українська влада.
 
Те саме міг би повторити й сьогодні прем’єр Володимир Гройсман,який,поки депутати не збільшили свої «хотєлки»,проштовхнув через Верховну Раду законопроект про держбюджет-2017,а БПП вкупі з «Народним фронтом» під пильним оком Петра Порошенка і Арсенія Яценюка,за підтримки уже давно «ручного» Олега Ляшка,бізнесменів з «Відродження» і позафракційних цей документ підтримали. Вночі,о 4.53,у вівторок,20 грудня.
 
Бюджет наступного року видають ледь не за чергову перемогу уряду. Хваляться,що збережено 5-відсоткову від рівня ВВП підтримку армії,удвічі (до 3200 грн) збільшено мінімальну зарплату,скасовано 2-відсоткову ставку пенсійного збору під час операцій із обміну валюти населенням. Обіцяють 3-4-відсоткове зростання ВВП,лише 8,1% інфляції і курс долара на рівні 27,2 гривні.
 
Так і хочеться запитати у них: «А ви самі у це вірите?» Адже в бюджеті-2016 був закладений курс долара на кінець року на рівні 24,4 гривні. І хоч рівень інфляції за підсумками 2016-го,можливо,й буде нижчим за прогнозовані 12%,простому народу від цього не легше. Поясню,чому.
 
За даними Держкомстату,ціни в Україні цього року знижувалися тільки на продукти харчування. І то через те,що вони почали знижуватися у світі. «Україна експортує за кордон практично все,і вартість товарів що всередині країни,що поза нею,фактично однакова»,– стверджує генеральний директор Української Асоціації постачальників торгівельних мереж Олексій Дорошенко. Отож,цього року не змогли заробити на продажу лишків своєї продукції селяни. Не виграли й дачники. Адже ціни на пальне,хоч і не так,стрімко,продовжували зростати. Відповідно більше треба було платити за оранку,культивування землі,не кажучи вже про міндобрива чи засоби захисту рослин.
 
А низький відсоток інфляції за 2016 рік свідчить лише про одне – низьку купівельну спроможність населення,яке вже давно обмежило себе у виборі продуктів харчування,а одягається виключно із секонд-хенду (подивіться,які черги стоять перед відкриттям магазинів після завозу чергової партії гуманітарки).
 
Умови для роботи і розвитку для українських бізнесменів у 2016 році так і не поліпшилися. Крім стандартних проблем,які перетікають з року в рік,таких,як невідшкодування ПДВ,корупція,зростаючі податки й акцизи,з`явилися й інші. Серед них і високі ціни на енергетичні ресурси,підвищення тарифів,і відсутність стабільного курсу гривні. І якщо,за даними Держкомстату,ВВП порівняно з попереднім роком зростає на 1,4%,то зростання дохідної частини бюджету становить 18%. «Це говорить про те,що бізнес віддає більше,ніж заробляє»,– зазначає економічний експерт Олександр Охріменко.
 
Зростання ВВП говорить лише про те,що ми стали трохи більше виробляти,але не споживати.
 
Заплановане уже з 1 січня 2017 року підвищення мінімальної зарплати до 3200 гривень – це знецінення кваліфікованої праці,удар по малому й середньому бізнесу,а також по місцевому самоврядуванню. Бо якщо урядовці заявляють,що рядовий вчитель отримуватиме не менш ніж 3960 гривень,а дільничний терапевт – від 4940 грн,то зарплату всіх інших працівників бюджетної сфери розраховуватимуть за тарифною сіткою,починаючи не з мінімальної зарплати (3200),а з базової ставки окладу першого тарифного розряду (1600 грн),що автоматично призведе до зрівняйлівки серед працівників аж 14 розрядів.
 
Великий бізнес,який давно живе із завищених розцінок,встановлених для нього корумпованими чиновниками з умовою отримання відкатів,і платить своїм працівникам за те,що вони фахово цю державу доять,зарплати значно вищі,ніж 3200 гривень,не постраждає. А от малі й середні підприємці,які,щоб тягатися з великими корпораціями,мусять економити на робочій силі,тепер або переведуть частину виплат своїм робітникам «у конверти»,або ж скорочуватимуть персонал. Тим часом у всьому світі роблять ставку саме на малий і середній бізнес,який у разі кризи виробництва швидко переорієнтовується і здатний витягнути економіку із ями. Крім того,дрібні бізнесмени – по суті,незалежні від держави люди. І критичне збільшення їх маси не дозволяє встановити контроль над державою олігархів. Дрібні бізнесмени фінансово підтримують і голосують за партії,в яких немає спонсорів-олігархів. А зубожіле населення готове продати свій голос за 200-500 гривень або ж підтримати на виборах того,хто сподобався йому в телевізорі (найбільші українські телеканали,нагадаю,й далі залишаються в руках товстосумів). У нас же все з точністю до навпаки. Оголошений Президентом курс на деолігархізацію на ділі обернувся переділом сфер впливу між ключовими фінансово-промисловими групами.
 
Щодо місцевого самоврядування,то уряд у держбюджеті на 2017 рік заклав зниження надходжень до місцевих скарбниць від податку з доходів фізичних осіб із 75 відсотків до 60,замінивши нестачу коштів на виплату зарплат вчителям і медикам освітньою і медичною субвенцією,притім передбачив передачу на баланс міст закладів профтехосвіти з подальшим їх утриманням. Очевидно,не дає спокою Володимиру Гройсману той факт,що місцеве самоврядування після реформ Яценюка стало отримувати більше коштів. На своїй сторінці у «Фейсбуці» у вересні цього року Гройсман,з одного боку,нібито радіє,що «жоден чиновник в Києві не може більше діяти за принципом «Я дам йому,а тому не дам»,а з іншого – обурюється,що в нього не питають,як використати додаткові надходження. «Дуже важливо сьогодні забезпечити ефективне використання цих коштів. Щоб кошти не лежали на депозитах,не обслуговували популістські рішення,а реально працювали для вирішення справді актуальних проблем громад»,– написав прем’єр у «Фейсбуці».
 
За його логікою,якщо мер Дніпра Борис Філатов завдяки модернізації котелень,заміни обладнання,теплоізоляції мереж та масової установки приладів обліку домігся зниження удвічі тарифів на тепло,то це – популізм. Якщо хтось із мерів обласного центру поклав гроші на депозит,і навесні й улітку наступного року використає їх разом із процентами,які набігли,для розрахунку за виконані роботи з енергозбереження чи розвитку інфраструктури,то це – неправильно. А ось якщо мер Луцька Микола Романюк витратив 8 мільйонів гривень для незрозумілої реконструкції 100 метрів вулиці Лесі Українки,кладе,де треба і де не треба,тротуарну плитку,аби лишень використати гроші з бюджету розвитку і збагатити підрядників,які його не обділять,– то це правильно.
 
Ні,неправильно,непатріотично і,як мінімум,неетично. І на це насамперед повинні вказувати мерам міст громадські активісти. Та й люди мають голосувати не за красиві очі,а за реальні програми і конкретні справи. А ще було б добре,щоб і правоохоронці захищали інтереси держави і територіальних громад,а не «керівної і спрямовуючої партії». Бо вже півроку лежить у Волинській прокуратурі повідомлення про злочин під час реконструкції вулиці Лесі Українки у Луцьку,і ніяких рухів з боку прокурорів не видно. Та коли генеральним прокурором стає лідер фракції провладної партії у парламенті,та ще й без належної освіти,то що можна говорити в нашій державі про верховенство права? Власне,права,а не закону,бо закони напишуть такі,які вигідні нинішній владі,та чи вигідні вони народу?
 
Урядовці запевняють: підвищення мінімальних зарплат не призведе до інфляції,як і приватизація Приватбанку. Тільки чому голова НБУ Валерія Гонтарєва не заперечила введення в Україні 1000-гривневої купюри,ба навіть підтримала розмову про її майбутній дизайн? Очевидно,що друкувати 500-ки вже стає невигідно,а верстат таки запущено.
 
Справжнім шоком для українців стало у 2016-му оприлюднення електронних декларацій чиновників. Його декілька разів відкладали,все думали,що вдасться обійти цю вимогу Євросоюзу,яку той висунув для отримання Україною безвізового режиму,і все ж із 1 вересня систему ввели в дію,а вже 31 жовтня країна дізналася,що загалом народні депутати України тримають «під матрацами» готівки у різних валютах,еквівалентної 12 мільярдам гривень. Мільйонерами в нас виявилися всі міністри,шалені статки задекларували й чимало суддів,прокурорів,голів ОДА,мерів великих міст. Для багатьох українців так і залишилося загадкою,чи справді існують усі ці готівкові кошти,чи,може,чиновники їх частково собі поприписували,щоб потім,коли будуть купляти дорогі квартири,будинки й машини,не довелося пояснювати,звідки такі статки (мовляв,не з хабарів,а заощаджень від попереднього ведення бізнесу чи т.п.).
 
Журналісти провели розслідування,і з’ясувалося,що прем’єр-міністр Володимир Гройсман,який під час свого призначення обіцяв показати,«як треба керувати країною»,проживає в в одному з найпрестижніших житлових комплексів столиці – «Новопечерські Липки» – у квартирі,записаній,на його тещу-пенсіонерку,яка сама мешкає у Вінниці.
 
Юридично ніби все правильно. Але чи повірить хтось в Україні,що свої статки наші чиновники-мільйонери «нажили непосильним трудом»,що в нас є стільки талановитих бізнесменів,про яких ніхто раніше не чув,але які дивним чином виявилися дружинами,тещами,братами,кумами й сватами високопосадовців? У світі не вірять. Тому й не йдуть в Україну з інвестиціями,хоча сьогодні робоча сила в нашій країні вже стала дешевшою від китайської,і великим компаніям логічно було б розміщувати виробництво саме у нас.
 
Розірвати це замкнене коло мали би самі високопосадовці,оголосивши дострокові парламентські,а,може,й президентські вибори,змінивши перед тим виборчу систему,виключивши з неї мажоритарку і ввівши відкриті партійні списки. Інакше своє слово може сказати народ. Тільки цього разу в уже значно жорсткішій формі. Про цю загрозу не варто забувати можновладцям.
 
Політичні перспективи
 
Економічна корупція насамперед починається з політичної. Тому що коли політики витрачають кошти на підкуп народних депутатів за «правильні» голосування в парламенті,вони мають на меті згодом «відбити» ці кошти,та ще й отримати навар. У цьому переконаний лідер руху «Справедливість» Валентин Наливайченко,який відчув прояви політичної корупції на власному гіркому досвіді. В ефірі декількох опозиційних телеканалів він підтвердив наведений нардепом-утікачем Олександром Онищенком факт,що за його зміщення з посади голови СБУ було витрачено близько 2,5 мільйона доларів США.
 
«Є три способи вплинути на голосування депутата. Перший – комерційний (за гроші). Другий – кланово-олігархічний (за домовленостями і розміном) і кримінальний,коли на депутата заводять кримінальну справу,щоб шантажувати його»,– розповів політтехнолог Сергій Гайдай.
 
Серед найдорожчих комерційних голосувань в Раді Олександр Онищенко назвав кілька: проекти держбюджетів 2015-го та 2016 років,призначення і відставка генпрокурора Віктора Шокіна,нове призначення Юрія Луценка,відставка з посади голови Служби безпеки Валентина Наливайченка. Останнє,за його словами,було найдорожчим за цю каденцію Верховної Ради.
 
Сам Валентин Наливайченко,представляючи цими днями Стратегію подолання корупції в Україні,зазначив,що матеріали із записів Онищенка направлені у ФБР США. А це – серйозний дзвіночок для нинішньої української влади. Також він наче мимохіть згадав,що його потуги у боротьбі з корупцією в Україні УЖЕ підтримує майбутня владна верхівка США,куди він літав 5-7 грудня 2016 року. «У цій антикорупційної платформі в конкретному плані дій для подолання корупції,насамперед,у владі,є головні моменти,які,на моє переконання та на переконання вже нової ключової адміністрації Трампа,забезпечать можливість вирішення трьох головних питань»,- наголосив лідер Руху «Справедливість». Наливайченко наголосив,що ця платформа розроблялася разом з американськими партнерами і отримала підтримку як представників Сенату,так і Конгресу США.
 
Про що це може свідчити? Лише про одне: Наливайченко почав президентську кампанію,причому для успіху в ній заручився підтримкою владної верхівки США. Чи не зарано,адже до наступних президентських виборів в Україні ще більш ніж два роки (Президента в Україні обирають раз на п’ять років,останні позачергові вибори,нагадаю,відбувалися 25 травня 2014-го)? Як на мене,вчасно. Тим паче,ще невідомо,як розгортатиметься політична боротьба у 2017-му. У повітрі витає дух дострокових парламентських виборів. Із провідних телеканалів не сходить реклама Радикальної партії Олега Ляшка,почала піаритися на вимогах до чиновників пояснити походження їхніх статків «Самопоміч»,тихою сапою регулярно обробляє виборців у друкованих ЗМІ призабутий «Народний фронт». Усі,здається,тільки й чекають якоїсь «заворушки»,щоб вискочити, як Їжак із казки,де він змагався в бігу із Зайцем,поставивши в кінці поля схожу на себе Їжачиху,і на фініші вигукнути: «А я вже тут!».
 
Якщо вірити Валентину Наливайченку,що наших заокеанських друзів справді не влаштовує боротьба з корупцією в Україні,яку підміняють вибірковим переслідуванням тих,хто зажерся або ж не поділився,піар-імітацією встановлення справедливості,то вже незабаром можемо очікувати не лише дострокових парламентських,але й президентських виборів. Тим паче,що й інструмент тиску на українську владу від її партнерів з країн розвиненої демократії є: кредит МВФ,черговий транш якого у розмірі 1 мільярда доларів обіцяють надати наприкінці січня 2017-го. Умову його отримання – націоналізацію Приватбанку – Україна нібито виконала. Але чи це єдина вимога? Зрештою,згадаймо: попередній транш у розмірі 1,7 млрд доларів Україна повинна була отримати ще наприкінці 2015 року,та ледь дочекалася 1 млрд доларів до 15 вересня 2016 року.
 
Тому підготовка до президентських і парламентських виборів в Україні – в повному розпалі. І якщо екс-регіоналам із «Опозиційного блоку» для підвищення свого рейтингу наразі нічого не треба робити (занепад економіки тільки грає їм на руку,і ностальгія населення за старими часами із постійною критикою чинної влади підвищує їхній рейтинг,а повернути собі владу,яку мали,через відверто проросійську позицію і патріотичні настрої населення,що через війну з північним сусідом значно виросли,їм явно не вдасться),то інші парламентські партії,щоб зберегти принаймні ті позиції,які мають,мусять зі шкіри вилазити.
 
Спить і бачить себе одноосібним керівником держави Юлія Тимошенко. Попри попередні провали,вона демонструє дивовижну здатність відновлювати свій особистий рейтинг здебільшого за рахунок патерналістськи настроєного зубожілого електорату. Останнім часом головним її опонентом несподівано (втім,нічого несподіваного немає) став Олег Ляшко. Він уже менше говорить про БПП як про Блок Панамських Патріотів (хоча й часом вставляє шпички на адресу Петра Порошенка),а зосередився виключно на критиці леді Ю. Можна припустити,що в Адміністрації Президента його всерйоз розглядають як кандидатуру,яку,подібно Петру Симоненку в 1999 році,хочуть витягнути в другий тур президентських перегонів,а потім втопити. Як би там не було,але грошей на дорогу телерекламу в нього сьогодні не бракує. Чи не від Рината Леонідовича,якого він теж перестав згадувати в поганому світлі? І чи не увіллються в його політичну силу найближчим часом нові товстосуми або ж добре знайомі політики,як-от екс-президент Віктор Ющенко?
 
Ще не сказав свого останнього слова в політиці Арсеній Яценюк. І хоч рейтинг очолюваного ним «Народного фронту» сьогодні в межах статистичної похибки,його дружба з зятем екс-президента Леоніда Кучми Віктором Пінчуком,який володіє кількома всеукраїнськими телеканалами і «веде» цього політика впродовж більш ніж десятка років,може стати підґрунтям для ребрендингу політичної сили Яценюка і її активного медійного просування (згадаймо,як його «Фронт змін» 2010 року трансформувався в «Народний фронт» у 2014-му).
 
Буде активно боротися за свого виборця і «Свобода». Хоча на правому фланзі в неї,здається,відпав конкурент у вигляді «Правого сектору»,а «Державна ініціатива Яроша» (ДІЯ) сьогодні ніким серйозно не сприймається,з’явився новий політичний проект,який активно експлуатує патріотичну риторику – партія «УКРОП». Після того,як відбувся політичний «договірняк» і Геннадія Корбана в обмін на припинення проти нього кримінального переслідування усунули з посади голови політради партії,здавалося б,«УКРОП» припинив відкриту конфронтацію з БПП. Але входження на останньому з’їзді партії Ігоря Коломойського,який раніше волів брати участь у політиці лише за лаштунками,у керівні структури «УКРОПу» може свідчити,що амбіції цієї політичної сили нікуди не поділися. Й активність «УКРОПу» на Волині,як і на Івано-Франківщині й Дніпропетровщині,які вважаються базовими регіонами партії,це підтверджує. Зрештою,Ігор Коломойський у своїй заяві щодо націоналізації Приватбанку тільки ще більш заплутав пересічних українців. Люди так і не зрозуміли: Коломойський здався владі чи лише вичікує,коли і як їй «віддячити»?
 
У цьому році значно понизив рейтинг «Самопомочі» так званий скандал із львівським сміттям. Ми не можемо стверджувати,що на полігоні твердих побутових відходів у селі Грибовичі наприкінці травня 2016-го пожежа виникла внаслідок навмисного підпалу,а проте влада активно використала факт загибелі під час її гасіння людей і погіршення екологічної ситуації біля Львова,щоб звинуватити лідера «Самопомочі» і мера міста Лева Андрія Садового у бездіяльності.
 
«Яка була ціль? Унеможливити вивіз сміття з міста Львова. Завалити сміттям вулиці й площі,показати,що Садовий не може прибрати місто. Ну й далі вже – за накатаною схемою»,– розповів Андрій Садовий в інтерв’ю «Волинській правді».
 
Він запевнив: «Так,ми маємо амбіцію збудувати у Львові один із перших заводів з глибинної переробки сміття. І ми збудуємо такий завод». І додав: «Але те,що питання сміття використовується в державі як метод тиску,це показує,що в нас – не просто багато сміття: у нас дуже багато політичного сміття».
 
І все ж Садоовий не здався. У тому ж таки інтерв’ю він заявив: «Їм треба,щоб «Самопоміч» була кишеньковою партією. Чиєю? Олігархів. Я проти цього». А на уточнююче запитання,за яких умов погодився б він на посаду прем’єр-міністра (про президентські амбіції ми не запитували,бо в нинішній ситуації це для нього нереально),Андрій Садовий відповів: «Не хотів би сьогодні говорити про посади. Це передовсім неетично. Поза великою кількістю проблем у нашій державі є одна фундаментальна. Це – не просто корупція. Це – політична корупція. Коли продають місця в партійному списку,коли продають посади,рішення… Якщо цю корупцію не побороти,то все інше – дрібне й несуттєве».
 
Попри те,що його не допускають до провідних загальноукраїнських телеканалів,останнім часом набирає обертів «Рух нових сил» Міхеїла Саакашвілі. «Ми вимагаємо негайно призначити позачергові парламентські вибори з новим виборчим законом,з новою ЦВК і скасуванням депутатського імунітету»,– заявив Саакашвілі на мітингу біля пам’ятника В’ячеславу Чорноволу 27 листопада цього року. Саакашвілі,здається,остаточно розсварився з Порошенком,якого раніше підтримував,і почав власний політичний проект,який,очевидно,хоче,щоб українці асоціювали з Рухом В’ячеслава Чорновола. Чи вдасться його розкрутити до виборів? Чи вистачить для цього лише інтернету й соцмереж? Чи не занадто багато розчарувань він додав виборцям на посаді голови Одеської ОДА? Але те,що його побоюються в АП,свідчить хоча б поява співзвучного із проектом грузинського українця «Руху українського народу» (РУНА) Надії Савченко.
 
Все це в новітній українській історії вже було. Згадайте,як на противагу Народному руху України,який за пропозицією В’ячеслава Чорновола в грудні 1992 року вирішили перетворити в партію,Лариса Скорик,щоб збити з пантелику виборців,на початку 1993 року заснувала Всенародний рух України. Згодом вона вигулькне в політичному житті України – вже як член Партії регіонів. А ще ж був так званий «Рух за єдність» вихідця з Тернопільщини Юрія Бойка,який активно використовувала влада Леоніда Кучми на виборах до Верховної Ради 2002 року,щоб відтягнути голоси від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна»,у складі якого балотувалися члени НРУ.
 
Надія Савченко разом зі своїм проектом до майбутнього парламенту,очевидно,не потрапить,але якусь кількість електорату як від проекту Саакашвілі,так і від партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко,без сумніву,відщипне. А ще за її політсилу можуть голосувати приховані симпатики Росії. Адже «привіти Саші» таки чогось варті.
 
А є ще ж партія екс-міністра оборони часів президентства Ющенка Анатолія Гриценка «Громадянська позиція». Занадто правильна і занадто бідна,щоб самостійно потрапити у парламент. На позачергових виборах 2014 року вона ще й завалила потенційне проходження у Верховну Раду перспективного і симпатичного «Демократичного альянсу». Тож тепер майданівцям,громадським активістам,волонтерам варто було б подумати,в який проект об’єднатися,щоб їх знову не абсорбували політичні монстри.
 
Щодо майбутнього політичного життя області,то тут і далі спостерігатимемо за нарощенням м’язів «УКРОПом» і намаганнями голови обласної ради Ігоря Палиці завойовувати прихильність електорату благодійними проектами фонду його імені «Тільки разом». Ігор Гузь,який у разі збереження мажоритарки претендує на переобрання в окрузі з центром у Володимирі-Волинському,схоже,вже домовився з Ігорем Палицею про непоборювання. Їх з Палицею об’єднує спільний конкурент – голова ОДА Володимир Гунчик. Проте Володимир Петрович за останній час значно виріс як політик. І йому,за великим рахунком,в разі остаточного дрейфу «УКРОПу» в бік опозиції до чинної влади,крім компартійного минулого,нема що закинути. А Ігорю Петровичу за потреби можна згадати і голосування за Харківські угоди,і підтримку сумнозвісного закону про мови Ківалова-Колесніченка,хоч за останній він заявив,що відкликає свій голос,бо був відсутній (картка спрацювала,а процедури відкликання голосу ніде в законодавстві не передбачено).
 
Політична боротьба у 2017-му обіцяє бути цікавою. Лиш би в кінцевому підсумку вона обернулася рішеннями на благо українського народу,а не збереженням існуючої моделі олігархічного правління за підтримки корумпованих можновладців.
 
Автор публікації – Василь ОНИЩЕНКО