«У кафе,магазинах і просто на вулицях Києва люди запитують одне і те ж : чи буде війна. Вражаюче,що ніхто не задається питанням – чи буде війна з Росією. І як взагалі це може бути – війна України з Росією. До цього простого факту вже звикли,як примиряється з втратою близької людини – плачеш,мучишся,а потім зживаєшся і тільки на кладовищі в твоєму серці з`являється незнищенна туга,– зазначає Віталій Портников. – Так і з Росією. Її для нас вже немає – навіть ті,у кого в цій країні близькі родичі,починають сприймати їх як чужих,далеких людей – зрозуміло,коли ці близькі родичі підтримують війну і виправдовують агресію».

Аналітик зауважує: «Звичайно,боляче,неприємно,прикро. Але ніякої Росії для нас більше немає. Є окупант,підступний і божевільний одночасно. І нам зовсім неважливо,як він називається і чи є шеврон на його формі. Для нас важливо,що сьогодні він знущається над нашими військовими в Криму,лякає нападом на інші регіони нашої країни,запускає в наші міста провокаторів,щоб зірвати з флагштока наш прапор і відрізати на його місце прапор агресії і помсти. І нам неважливо,як звуть цього ворога,– нам важливо,щоб він не вбивав нас. От і все,що запитують люди на вулицях: чи буде він вбивати,бомбити,прорветься танками з окупованого Криму на українську материк. А Путін і російські,які обрали такого президента,нас більше не цікавлять. Це як мерці на кладовищі».

Портников розповідає,що «в єврейських сім’ях колись було прийнято читати поминальну молитву по родичах,що перейшли в чужу віру. От і ми по вас вже прочитали – ви перейшли у віру ненависті до тих,кого вчора називали братами. Ви можете як завгодно фотографуватися на вулицях з нащадками тих,кого ви ж і завезли до Криму кілька десятиліть тому,щоб насилу замазати сліди іншого злочину вашої батьківщини – виселення корінних народів півострова. Але їх уявна любов,їх віра у ваші подачки,які вам ні з чого буде скоро платити,не замінить вам нашої колишньої прихильності».

Відтак він констатує: «Ви придбали Крим,а Україну втратили. Втратили назавжди. Прощайте і не вбивайте нас» .

Нас,які втратили вас,але що придбали натомість цілий світ небайдужих людей,які підтримували нас у нашій боротьбі за свободу – не тільки нашу,але і вашу свободу ,тому свобода вам теж потрібна,ви поки про це не знаєте ,але скоро здогадаєтеся. Нас,переконуєшся в тому,хто весь цей час був нам справжніми братами і друзями,а хто тільки прикидався в надії рано чи пізно знову накинути ярмо з двоголовим орлом на наші шиї.

Іноді ми будемо сумувати за вас і по того часу,коли ви здавалися нам такими ж. Іноді будемо згадувати,що багато хто з нас розмовляють тією ж мовою,що й ви. Іноді будемо читати ваших письменників і тепер уже – як і весь інший світ – дивуватися: що ж це ,письменники у них такі гуманісти ,а вони як з ланцюга зірвалися. Але це буде відбуватися нечасто. Вибачте – у нас зараз багато роботи. Нам потрібно будувати нову країну – замість колишньої,зруйнованої не без вашої допомоги. Нам потрібно стежити за нашою владою – щоб вона не стала притулком пройдисвітів,недавно ще правили у нас і продовжують повелівати вами. Нам потрібно знаходити можливості для того,щоб створити сильну армію,яка захистить нас від можливих агресорів: тепер ми знаємо ,що оточені не тільки друзями і що армія нам потрібна. Словом,дуже багато роботи. Не до Росії.

Коли ви повстане і позбавитеся від того кошмару ,в якому живете ,ми щиро порадіємо за вас – і за те ,що тепер не треба боятися. Але той страх ,в якому живуть наші жінки,і ту ненависть,в якій тепер росте наша молодь ,ми не забудемо вам ще довго – і вам доведеться багато і наполегливо працювати,щоб знову завоювати нашу довіру і довести,що ви стали нормальними людьми і більше не думаєте,що єдина корисна річ ,якої в цьому світі можна пишатися,– автомат Калашникова. Але ми будемо раді,якщо у вас це вийде,– тому що бути вільним краще ,ніж рабом,і жити в мирі з сусідами краще,ніж перебувати в страху і ненависті. Але все це буде потім і,напевно,нескоро.

А зараз просто не стріляйте.