Називалися і риси його вдачі,стилю поведінки – непоказна,щира людяність,зорієнтованість на європейські цінності,надзвичайна працелюбність,талант керівника,який вміє створювати відповідальну владну команду… А віднедавна,в надзвичайно суворих умовах,він направду довів,що є мужнім,рішучим,принциповим лідером громади обласного центру Волині.

Сьогодні Луцький міський голова Микола Романюк відповідає на запитання «Волинської правди».

«Все одно весь тягар відповідальності потрібно було брати на себе»

– Миколо Ярославовичу,останні чотири місяці стали суворим іспитом як для всієї України,так і для її громадян,влади. Що за цих екстремальних умов давало Вам силу бути з громадою,не піддатися тиску антиукраїнських структур,які вважалися центральною владою?

– У першу чергу те,що я – українець. Я – громадянин Української держави,люблю рідне місто. Переживаю за долю нашої країни,за майбутнє своїх дітей і внуків. Ці фактори були і є визначальними тоді,коли треба принципово вирішувати,як діяти. Це основне. Тому й,у першу чергу,намагався і намагаюся приймати рішення,які принаймні не зашкодили б. Якою б непростою не була ситуація,мусимо зробити все можливе,щоб у нашому місті вона була керованою,прогнозованою,нормальною,виходячи при цьому передовсім з українських загальнонаціональних інтересів. І справа не в пафосних словах,а в необхідності кожному з нас виконати свій обов’язок. Наша держава Україна мусить бути такою,про яку мріяли та боролися десятки поколінь українців,такою,якою її бачать сучасники – демократичною,квітучою,у спільному Європейському домі.

– Зазвичай саме екстремальна ситуація виявляється найчеснішим,найсуворішим екзаменатором для кожного з нас. Ось тоді й стає зрозуміло,наскільки слово підкріплюється вчинком.

– Але водночас я хотів би наголосити,що з приводу ситуації,в якій опинилася вся наша Україна (Волинь і Луцьк – у тому числі),потрібно зробити відповідальні висновки. Ми не маємо права в майбутньому не врахувати ряду помилок,допущених на всіх владних рівнях.

– Тим паче,що сьогодення пропонує такі уроки,від відповіді на які у буквальному розумінні вирішуються питання життя або смерті. Озираючись у недалеке минуле,напевне,найважчими були і для міського голови обласного центру Волині ті дні та ночі,коли в Києві,знявши будь-які маски пристойності,зброєю силовиків розпочато відверту,цинічну неприховану війну з українським народом. Ви негайно ж скликали 54-ту позачергову сесію Луцької міськради. Обранці громади 19 лютого принципово відреагували на події 18 лютого,засудивши будь-які дії з придушення акцій протесту як у столиці,так і в регіонах та констатуючи,що «в лучан Віктор Янукович більше не викликає довіри ні як Президент України,ні як людина». Хто передовсім підтримував Вашу позицію,чи мали Ви однодумців і серед лучан – представників депутатського корпусу міськради,облради? Чи радилися Ви з народним депутатом,який репрезентує виборців Луцька?

– Тоді справді потрібно було діяти оперативно,не маючи права на помилку. Але відразу ж хочу уточнити: прийняті рішення – це не стільки результат суто моєї ініціативи,скільки наслідки узгоджених,одностайних,рішучих дій всієї нашої владної команди – міськвиконкому,депутатського корпусу (незалежно від партійних прапорів). Ми намагалися дещо випередити розвиток ситуації,не втягуватися у великі дискусії. Потрібно було оперативно,чітко,коли хочете – різко,висловити позицію. Інакше можна було запізнитися. Якщо потрібну на сьогодні позицію висловити післязавтра,вона вже нікому не потрібна.

– До того ж,маймо на увазі,позиція Луцька (міського голови,міськради) часто дуже суттєво впливає на те,який курс обирає вся Волинська область.

– Я не знаю,чи позиція Луцької міської ради відіграла якусь істотну роль чи ні. Але ми терміново проводили сесії в першу чергу для того,щоб люди не сумнівалися: міська рада,міський голова – з ними,переймається їхніми долями. Так,для лучан це не було чимось новим. Але така принципова позиція міської влади,депутатського корпусу вселяла в них упевненість. Ми (вся команда) намагалися зробити все,щоб люди не сумнівалися,що в Луцьку все стабільно,що влада виконує свої обов’язки. І слава Богу,в нас не було якихось надзвичайних,невирішуваних проблем. Як же говорив,гідно вели себе практично всі депутати.

– ?

– У тому числі,якщо виникають у вас сумніви,– і з Партії регіонів. А щодо того,чи я з кимось консультувався,радився. Та для цього,зрозумійте,не було й часу. Тому такий діалог був ситуативним. Все одно,хто б що не радив,весь тягар відповідальності потрібно було брати на себе.

«Я – не людина війни»

– Вдавалося міській владі у цей екстремальний період знаходити хоча б елементарне порозуміння з Волинською ОДА,зокрема – з колишніми її очільниками Борисом Клімчуком,Олександром Башкаленком?

– Безперечно,доводилося з ними спілкуватися. Я – за досягнення компромісу,я – не людина війни. Розумієте,ті,хто каже,що треба діяти суто революційними методами при вирішенні суто мирних питань (візьмімо ту ж саму люстрацію,про яку зараз стільки мови),не просто помиляються. Якщо хочемо жити в демократичному суспільстві,ми повинні його будувати на тих засадах,на яких воно базується.

– Зараз Волинську обласну державну адміністрацію очолює людина,яка (коли брати до уваги стосунки всередині луцької міської владної команди) була у статусі Вашого підлеглого. Вважаєте,що лідеру Волинської структури «Батьківщини»,колишньому секретареві Луцької міської ради під силу ефективно керувати виконавчою владою в нашій області? Ви,як людина,яка була свого часу головою облдержадміністрації,очевидно,висловили певні поради,можливо – настанови,Григорієві Пустовіту?

– Перш за все,я радий,що саме так сталося. Григорій Олександрович найоптимальніша фігура серед тих,які розглядалися. Якби мені запропонували визначитися,хто найдостойніший,то,безумовно,вибрав саме його. Не буду приховувати,що моєю думкою з приводу цієї кандидатури також цікавилися. Я відверто сказав: можу поручитися за цю людину – Г. Пустовіт дійсно буде працювати на благо нашої області. По-друге,я ніколи не відмовлюся,щоб простягти йому руку допомоги. Справді,відразу після призначення,у перші дні перебування на посаді голови ОДА Григорієві Олександровичу довелося вирішувати цілий ряд питань,які до цього були йому невідомі. Ми,безумовно,радилися. Але,наголошую,це в жодній мірі не стосувалися кадрової політики голови облдержадміністрації,з інших питань,щодо яких він приймає конкретні рішення,формуючи команду. Просто виявилося багато суто організаційних питань,оскільки людина потрапила в нове середовище,в інші обставини. От з цієї точки ми й спілкувалися і будемо спілкуватися. Адже мені довелося крізь це пройти,я знаю специфіку цієї роботи. Незалежно,якими виявляються політичні розкладки,голова облдержадміністрації відповідає за ефективність влади. А зараз керівникові ОДА,хто б не був призначений на цю посаду,надзвичайно непросто. Та й взагалі,скажу вам,важчої,складнішої посади,як голова обласної державної адміністрації,немає. На жаль,і від цього ми нікуди не дінемося,ця посада (і за нинішньої владної системи) більш політична,ніж господарська.

– Але якщо б Вашу,Миколо Ярославовичу,кандидатуру було запропоновано Прем’єр-міністром на посаду голови Волинської ОДА,погодилися б? Чи не проміняли довіру лучан на крісло (в якому були) головного посадовця краю?

– Ні! Однозначно. Я вже там був. Частина молодих людей,намагаючись отримати призначення на посаду голови облдержадміністрації,сподівається,що там просто,що є важелі впливу,здатність приймати рішення,не оглядаючись на Київ. Там все набагато складніше… А посада міського голови – це не розчерк пера як наслідок довіри однієї людини (хай це навіть Глава держави),це воля більшості жителів обласного центру.

«Життя розставить усе на свої місця»

– Ви як Луцький міський голова за надзвичайно складних обставин зуміли тоді,коли в області фактично вже починало панувати безвладдя,коли ситуація набирала ознак хаосу,направду виправдати довіру не тільки тих,хто голосував за Вас як кандидата на посаду керівника міської влади,а всіх загалом (у тому числі опонентів) мешканців. Ви зуміли відразу ж дати оцінку розвитку ситуації в Луцьку,створили координаційний комітет,що займався питаннями громадської безпеки,ухвалили рішення щодо відновлення «Варти порядку». Хоч у Ваш кабінет,наскільки знаю,ввірвалися люди в масках,зі зброєю. За таких обставин міський голова зумів,не піддавшись агресивним закликам,тиску,прийняти справді рятівні рішення.

– Напевно,потрібен час,щоб спокійно проаналізувати всі ті обставини,які тоді склалися. На патрулювання не з першої (на жаль,такі суспільні настрої були),а з другої спроби мені вдалося «підняти» міський відділ внутрішніх справ. Люди були просто залякані. Ні,міліціонери не те,що виявили професійну непідготовленість (там усе гаразд). Ні,вони не піддалися паніці. Чи відчували страх? Коли в місті розгулювали озброєні групи в масках,коли лучани забирали дітей із дитсадків,зі шкіл,хіба могли й міліціонери не боятися – за долі своїх сімей,за безпеку дітей? Вони молодці! Я дякую працівникам міського відділу внутрішніх справ за службу,за виконання обов’язку.

А те,що в мій кабінет приходили люди в масках,з карабінами,помповими рушницями,відповідає дійсності. Але з цього я не робив і не збираюся робити піару. Така історія. Життя розставить усе на свої місця. Як справедливо у нас говорять,Бог усе бачить.

Я ж хочу добрим словом згадати тих,хто допоміг нормалізувати ситуацію,спрямувати її в кероване русло. У першу чергу,це – «афганці»,колишні солдати й офіцери десантних військ. Потім підключилися Самооборона,Автомайдан,багато ветеранів органів Міністерства внутрішніх справ,просто звичайних громадян. По 300 – по 400 збиралися біля облдержадміністрації та заступали на варту громадського порядку разом із міліціонерами. Це серйозно допомогло.

– Оскільки керівництво облдержадміністрації не виконувало свої функцій,«вмила руки» й облрада?

– Я б не сказав. Особливо хотілося б подякувати нинішньому голові Волинської обласної ради В. Вітру. Валентин Степанович зайняв принципову,відповідальну позицію,намагався зробити все залежне від нього,щоб не допустити розвитку ситуації за агресивним сценарієм. Свій позитивний внесок зробив і нинішній заступник голови облради Ігор Гузь. У райцентрах,районах в основному вдавалося уникнути гострого протистояння. Найрадикальніші події відбувалися в Луцьку. Ми всі разом зуміли після майже доби повного беззаконня спрямувати ситуацію у правове русло.

«Щоб спокійно дивитися людям в очі»

– У Вас не викликає занепокоєння,що під приводом люстрації може відбутися не тільки елементарне зведення рахунків під персональної боротьби за владні ресурси,а й загалом спровоковано соціальну напругу,черговий виток протистоянь? Причому тоді,коли здатність сконсолідуватися,об’єднати зусилля,щоб протистояти окупантові,у буквальному розумінні – питання життя.

– Люстрації,на мою думку,не варто боятися,якщо керівник був на місці,відповідально виконував обов’язки,не ставав заручником корупційних схем,мав мужність говорити людям правду і бути з людьми. Люстрацію потрібно провести,щоб посадовці отримали шанс очиститися,могли спокійно жити на цій землі,дивитися в очі всьому нашому співтовариству. Але все повинно відбутися згідно із законом,за відповідними документами. А не так,що коли в когось гарна хата,то його за це треба карати. Ми вже подібне проходили! За хату під бляхою скільки людей опинилося в Сибіру?! Це абсолютно неправильний підхід. Так чинити не можна. Але… На жаль у цих питання були і на сьогодні ще є «перекоси». Люстрація має відбуватися тільки на законній основі. А що стосується мене особисто,то цих питань не боюся. Декларація про доходи опублікована,я нічого ніколи й ніде не ховав і ховати не збираюся,щоб спокійно дивитися людям в очі.

– Однак під приводом люстрації,будьмо чесними,нерідко не тільки триває далекувата від моралі міжособистісна боротьба без правил за владні крісла,а під благим приводом сумлінно дестабілізується ситуація. Час від часу починає складатися враження,що руками новоявлених «праведників» реалізується,може й,не український сценарій.

– Я б не сказав,що втілюється в життя аж така схема. Хоча в деяких моментах поділяю занепокоєння. Коли поглянути на ситуацію з формуванням облдержадміністрації (можливо,Григорій Олександрович буде й ображатися),райдержадміністрацій,знову ж повторюється одна і та ж помилка. Пригадується обіцянка Віктора Ющенка двадцять тисяч чиновників звільнити. І викинули на вулицю. Чому? Бо вони з іншої партії. Ну й що? Під одну гребінку позбулися не тільки пройдисвітів,а й – і перш за все! – професіоналів,які мали відповідну освіту,досвід роботи. Мусить бути відповідальна кадрова політика. Як на мене,варто керуватися принципом: доріс до відповідальної владної посади в місті,забудь (якщо не переставляєш депутатський корпус) про партквиток. Так само й у випадку з облдержадміністрацією,райдержадміністрацією,районною радою… Дійшов туди – все,забудь про партійну приналежність,працюй для людей,на благо людей. За результати роботи ти відповідаєш,а не за те,до якої партії належиш.

В ім’я християнської вдячності полеглим у 2014 році

– Нинішні реалії також час від часу нагадують про принцип «кому війна,а кому – мати рідна»,про аксіому,хто задумує та звершує революції,а хто користується її плодами. Хоча ситуація набагато драматичніша та й трагічніша. Одному Богові відомо,скількома Небесними сотнями ще доведеться заплатити Україні,аби відстояти державність. Тим часом міська влада вирішила гідно вшанувати пам`ять про кращих із кращих,тих,хто на вівтар української свободи на головному Майдані країни поклав власне життя. У їх числі – й лучанин Василь Мойсей. Після цього зовсім іншого змісту набуває й Меморіал у нашому місті,куди вже за велінням серця йдуть тисячі,а передовсім – молодь.

– Це Меморіал пам’яті. І не тільки у часових рамках зазначених при вході років. Адже вшановуються і ті,хто був малолітніми в’язнями концтаборів,постраждав від аварії на ЧАЕС,хто загинув в Афганістані,постраждав від час депортації холмщаків… І ось тепер на Меморіалі – й могила хлопця,що віддав своє життя за Україну та загинув від кулі на Майдані Незалежності. Хочемо тут до 24 серпня (до Дня Незалежності) відкрити й пам’ятний знак. Це моя ініціатива,її обов’язково втілимо в життя. Вже міськвиконкомом оголошено конкурс…

Ми хочемо також на П’ятницькій гірці збудувати церковку. До мені підійшов один із підприємців,яка там має земельну ділянку,викуплену в міської ради. Він в знак вічної пам’яті про героїв,які загинули за Україну,запропонував звести там капличку. Порадилися з владикою Михаїлом. І він висловився за те,щоб там постала все-таки церковка. І тут нам простіше – там вже ж була П’ятницька церква (у тридцятих роках священиком цього храму був генерал-хорунжий,капелан війська УНР Павло Пащевський; радянська влада зруйнувала святиню вже в повоєнний період,на її місці відкривши громадську вбиральню. – В.В.). Ми сподіваємося,що збереглися фотографії цієї святині.

– Досліджував історію церкви Параскеви-П’ятниці почесний професор СНУ ім. Лесі Українки Володимир Рожко; роман про о. Павла Пащевського написав і видав у Києві Почесний громадянин Луцька Іван Корсак…

– А можливо,хтось із краєзнавців,істориків,релігієзнавців має відповідні документальні матеріали,фотографії цієї церкви,то були б вдячні,якби вони запропонували нам копії. Щоб відновлений храм нагадував і про попередню святиню,і засвідчував християнську вдячність тим,хто вже 2014-му віддав життя за Україну.

«Всім нам треба молитися,щоб зберегти Україну»

– Миколо Ярославовичу,навіть найвідчайдушніші оптимісти розуміють,що попереду – непростий час. Які,на Вашу думку,найсуворіші іспити доведеться скласти лучанам разом із владою,яку очолюєте?

– Я б не передбачав ні долі наперед,ні того,якими будуть найближчі тижні,місяці,рік. Не сумніваюся хіба,що всім нам треба молитися,щоб зберегти Україну,щоб у нашій державі був спокій. Бо сучасну ситуацію я б не назвав ні агресією,ні окупацією. Це – агресивна окупація України Росією. Вже немає жодних аргументів,які б переконували,що це не так. Дай Боже,щоб цей період якомога швидше завершився,щоб Україна залишилася в тих кордонах,в яких є на сьогодні.

– Це,не будемо песимістами,але,погодьтеся,дуже проблематично,коли наша країна залишиться сам-на-сам із путінською імперією,що готова застосувати і ядерну зброю.

– Справді,світове співтовариство лиш зараз трішечки почало повертатися обличчям до України. Адже пригадаймо,як було раніше. Коли закривали Чорнобильську атомну станцію,обіцяли допомогу,але все залишилося фактично тільки на рівні обіцянок. Коли Україна ліквідовувала ядерну зброю,держави-гаранти не до кінця дотрималися своїх зобов’язань. Нашу країну обманули принаймні двічі. Лише зараз,коли «запахло» війною,російською агресивною окупацією не тільки в Україні,але в інших державах,до нас трішки повернулися обличчям. Хто напередодні агресії підтримував нас? Поляки і литовці. Як громадянин України за це я їм щиро вдячний. Але це навряд стосується інших держав. Скажу те,що,може,й не сподобається: ніхто сьогодні не хоче бачити Україну міцною,сильною державою. Ніхто! Такий висновок я зробив після останніх подій. Над цим питанням ми всі повинні задуматися. А наша відповідь – єдність.

– Що у цей надзвичайно складний період Ви хотіли б побажати усім волинянам,лучанам (і собі – в їх числі)?

– Звичайно ж,упевненості в майбутньому,спокою. А ще хотів би не стільки побажати,скільки попросити: потрібно працювати на благо нашої Української держави. Кожен,у міру своїх сил і можливостей,повинен хоча б якусь дещицю привносити у розвиток нашої країни,її розбудову. Кожен! Хто цеглинку,хто півцеглинки,щоб будувати,а не руйнувати. Бо якщо ми тільки будемо кидати один в одного каміння,то не тільки нічого не збудуємо,а допоможемо ворогові.