Адже проти нашої країни,з залученням «п’ятих колон»,фактично ведеться
масштабна війна,сценарії якої напрацьовувалися у білокам’яній не один
рік.

За умов агресії Росії проти України,коли внаслідок неприхованого грубого загарбання Криму вже анексовано десяту частину нашої території,безумовно,найголовніше на сьогодні – забезпечити керованість країною загалом і регіонами зокрема. Попри справедливі закиди новому керівництву держави,яке виявилося не готовим до всіх викликів,все-таки,беззаперечно,воно намагається не допустити переростання нинішньої кризи у перманентний хаос. Хоча,звісно,не обходиться без таких кроків,які не можна назвати просто помилками. Та чи не найістотніше все ж те,що тимчасовому керівництву країни,незважаючи на надскладні умови,все-таки зараз вдається у більш-менш оптимальні терміни (хотілося б – оперативніше,системніше) розбудовувати владну вертикаль. Уже можна,якщо здійснити екскурс у буквально кілька тижнів назад,побачити перші плоди прийнятих рішень.

Поза сумнівом,ситуація ускладнюється не лише масштабами агресії,а й цілим рядом економічних чинників. Державна казна порожня. І тут уже не тільки «фінанси співають романси». Країна – за півкроку,про що попереджають аналітики,від дефолту. Без позик,звичайно,не обійтися,але ці «вливання» можливі тільки тоді,коли інвестор не матиме сумнівів,що кошти будуть використані за призначенням і в майбутньому повернені. Тобто,знову ж усе «впирається» в спроможність чинної української влади навести порядок. Тим паче,що інвестори,знаючи про «подвиги» попередників,особливо й не збираються (окрім «годування» обіцянками) допомагати. Головне зараз – відродити впевненість у завтрашньому дні в українців і довіру з боку наших закордонних союзників і друзів,що держава Україна системно управляється як у столиці,так і на місцях,що інституції влади працюють на далеку перспективу. Власне,віру в те,що з Українською Державою можна мати справу як з серйозним стратегічним партнером.

Для нормалізації економіки,збереження соціальних механізмів необхідно додатково орієнтовно 30 мільярдів доларів. Наголосимо ще раз: не для того,щоб розвиватися,а щоб елементарно вижити в 2014-му. А в наступних роках запозичення доведеться віддавати. Коли «так далі жити не можна»,порятунок – у реформах. Це також відверто визнала нова влада вустами прем’єр-міністра Арсенія Яценюка. В Україні справді,серед інших законсервованих проблем,давно назріла потреба адміністративної реформи. Пригадаймо і дискусійні пропозиції В’ячеслава Чорновола на початку дев’яностих,і суперечливу «помаранчеву» концепцію Романа Безсмертного,згідно з якою територіально Україна поділялася б на 10 – 12 регіонів (країв,земель)… Вже фактично впродовж півтора десятка років про нагальну необхідність реформування ведеться мова. Та віз і нині там,як говорить народ.

Каталізувала процес,як не парадоксально,та ж таки Росія: відхопивши шматок нашої країни,вона поставила в ультимативній формі вимогу здійснити федералізацію. Хоча мета таких «благих» намірів очевидна. Та,з іншого боку,Україна справді потребує адміністративно-територіальної реформи.

Наші сусіди-поляки зуміли провести її без федералізації. Цей процес там теж не був безболісним. Але став ефективним прикладом. Чому б нарешті не дослухатися до Шевченкової настанови-заповіді: «І чужому научайтесь,й свого не цурайтесь». Зараз Польща в порівнянні з Україною – на десятиліття попереду. Хоча розпочинала чергове відновлення своєї державності від совкового життя у значно гірших умовах,ніж наша країна!

Щодо можливих варіантів реформування принципову відповідь дав Петро Порошенко,кандидат у Президенти України. «Ми не погодимося на жодний сценарій федералізації. Ми не погодимося і будемо боротися проти сепаратистського руху,– підкреслив він. – Ми боремося за те,щоб Україна була єдиною,економічно сильною,стабільною державою. І я вважаю,що нам вдасться швидко досягти такого результату».

Будьмо відверті: у нас і нині,як і вчора,достатньо політичних сил,які не проти підіграти Москві для того,щоб Україна не розвивалася. Під виглядом ідеї федералізації маскується сепаратизм. Про це максимально чесно сказав той таки лідер електоральних симпатій Петро Порошенко: «Я категорично проти федералізації України. Тому що федералізація – це вже буквально завтра Крим 2,3,4,5».

Яку ж альтернативу можна обрати? Альтернатива одна – зміцнення засад місцевого самоврядування,децентралізація ресурсів: і кадрових,і фінансових. Сам виборець має визначити,хто найавторитетніший,найдостойніший приймати рішення. У цьому контексті згадується нещодавнє опитування «Якби посада голови Волинської ОДА була виборна,за кого б Ви проголосували?»,яке впродовж двох тижнів проводила серед читачів «ВП». Виявилося,що понад 62% проголосували б за Бориса Клімчука. Тож якщо б вибори відбулися цього року,нема сумніву,хто б за умов чесної,демократичної кампанії переміг. Правда,не відомо достеменно,чи погодився б Борис Петрович знову взяти такий хрест на свої плечі. Але так чи інакше,у цьому був би вияв справедливості: саме громада має визначатись,кому довіряє владу. У такому випадку й обраний керівник не озирається весь час на Київ,і самі виборці ставлять високу шкалу вимог. Нагадаємо,до речі,що в подібній ситуації Борис Клімчук уже був. 1994 року,два десятиліття тому,коли одночасно прямим голосуванням обирали й Президента,й голів облрад,він з величезним відривом переміг Ю.Ленартовича,який до цього очолював облдержадміністрацію. Аналітики пророкували першість останньому,а той опинився лише на третій позиції. Тоді впродовж більше року в регіонах України обрані голови обласних рад очолювали обласні держадміністрації. До речі,Борис Клімчук і після змін до Конституції 1996 року до нових виборів 1998 року був головою обласних ради і держадміністрації одночасно. Це були дуже важкі роки і для України,і для Волині.

Але повернемося до реалій,пов`язаних із концепцією посилення децентралізації та зміцнення засад самоврядування. Вона – гідна відповідь на пропозицію федералізації,якою поки що небезуспішно маніпулює Кремль,поглиблюючи розкол України та крок за кроком знищуючи її державність і європейську перспективу. Мета Кремля цілком прозора: так звані суб’єкти федерації негайно для окозамилювання проводять референдуми – і через кілька днів їх помпезно приймають у склад РФ,вдовольняючи імперські амбіції «собирателя русских земель» та неухильно реанімуючи імперію зла,яка після цього не обмежиться ні так званим пострадянським простором,ні країнами колишнього соцтабору.

Реформа за польським досвідом – шлях до консолідації суспільства. Якщо новообраний Президент України запропонує саме таку модель будови влади,коли громада напряму обиратиме владу області,це буде переконливим аргументом тим,хто спекулює на різноманітності регіонів. Звичайно,на Сході України – дещо інші критерії вибору,ніж у Центрі чи на Заході. Можливо,подекуди до влади прийде певна кількість проросійськи налаштованих діячів. Такі реалії. Але це набагато краще,ніж федералізація.

«Я вважаю,що федеративний устрій взагалі неприродній для України,– наголошує один з найперспективніших представників чинної влади,віце-прем’єр-міністр України з питань регіональної політики ,недавній Вінницький міський голова Володимир Гройсман. – Україна є і буде унітарною державою,і я не бачу причин чи доцільності міняти це. Нам треба передавати повноваження не на рівень регіону,а на рівень громади». Він пропонує трирівневу систему влади: громада (село-селище-місто),далі – район,а потім – область. Районна рада вибирає свій виконавчий комітет,а обласна рада – свій виконавчий комітет. Кожен з цих рівнів – село-селище-місто,район і область – матимуть виключний перелік компетенцій і джерела фінансування,щоб не було жодних конфліктів і суперечок. А обласні державні адміністрації,на переконання Гройсмана,слід перетворити на префектури,які будуть виконувати наглядові та координуючі функції стосовно органів державної влади на територіях.

Безумовно,покладаючи надії на реформування,нам також доведеться нарешті навчитися на порівняно недавніх помилках. Адже хіба не ігри в партійну квоту фактично довели до розвалу владу у період президентства Віктора Ющенка? Хіба не протистояння з «осліплою» від власних амбіцій Юлією Тимошенко загнало країну в «глухий кут» і створило передумови для приходу до влади Віктора Януковича?

Гідні відповіді на ці та інші питання ми зможемо дати лише за умови,що оберемо Президента-реформатора,не наступимо на «граблі» цинічного популізму. У цьому ракурсі,коли виникають небезпідставні сумніви,чи відбудуться 25 травня вибори,хочеться процитувати Президента сусідньої і дружньої до України Польщі Броніслава Коморовського. «Думаю,що усі знають – одні на це розраховують,інші цього хочуть – що президентські вибори стабілізують країну,українську владу та армію»,– не сумнівається він. А потім попереджає: «Без глибоких реформ Україна залежатиме від диктату сусіда та буде перед зовнішньою загрозою».

Що до цього додасиш? З доброзичливою правдою неможливо не погодитися. Нам,очевидно,найважливіше,просто життєво необхідно,добре знаючи,хто є ким з кандидатів у Президенти України,сказати ствердне «так» саме реформатору,людині,яка спроможна вивести країну на європейський рівень організації життя.