Він неодноразово їздив у Київ,відвозив зібрані для майданців гроші та речі. Переживання за долю України,почуття патріотизму посилювалися від думки,що у нього підростає двоє синів – десятирічний Максим та дев’ятирічний Іван,для яких хотілося кращої долі у своїй державі. Саме у той час,коли протистояння на Майдані набували усе більшого суспільно-політичного значення,сім’я Олександра поповнилася довгоочікуваною донечкою Даринкою,якій наприкінці травня виповниться чотири місяці,- пишуть у прес-службі Ковельської міськради.

У перші дні оголошення мобілізації Олександр пішов до військкомату,аби дізнатися більше про те,що чекає військовозобов’язаних. А вже незадовго отримав повістку. Троє неповнолітніх дітей,мабуть,могли б стати причиною для того,аби не йти до Лав Збройних Сил України. Проте Олександр не став шукати легких шляхів. Рідні пригадують його слова: «Якщо я не піду,ви ж самі мене поважати не будете». Найважче було дружині Валентині. Та вона поважала вибір чоловіка.

Тепер важко усім – дружині,дітям,батькам,рідним та друзям. Усім,хто знав Олександра. Він був хорошою людиною,зразковим сім’янином,турботливим сином та братом,вірним другом.

Народився і виріс у Ковелі. Закінчив загальноосвітню школу №2,згодом – професійно-технічне училище №5. Пішов до армії. Строкову службу проходив у Севастополі. У званні сержанта повернувся додому та став облаштовувати власне життя. Працював водієм,займався приватним бізнесом. Створив чудову сім’ю. Щасливе життя родини обірвала звістка про напад терористів на блокпост 51-ої механізованої бригади,у якій служив Олександр.

Він загинув під Волновахою 22 травня… йому було лише 36…