Незважаючи на те,що наша країна залишається «полем крові» й тривають тотальні «жнива скорботи» (перефразуємо Роберта Конквеста),водночас Україна,крок за кроком,наближається до вистражданого,неминучого свята своєї звитяги.

Так,відчай і біль з приводу непоправних втрат залишаться довічними ранами. Але,попри почасти неподолані страхи,прийшло об’єднуюче відчуття прийдешнього торжества справедливості. Й на цьому шляху,усвідомлюючи суворість реалій та остаточно позбувшись ілюзій щодо «братньої» стратегії,народ виявив далекоглядну мудрість,зробивши відповідальний вибір 25 травня. Тож і після офіційного вступу Петра Порошенка (7 червня) на пост Президента,Україна та українська політична нація отримають чергові стимули для єднання,нарощування нездоланної потуги.

Звичайно,цей незгасний промінець нашої спільної надії – на фоні війни,розв’язаної «собирателем» і «русскомировцами». Війни масштабної (буквальної,інформаційної,економічної – зокрема «газової»,світоглядно-духовної). І,згідно з кремлівськими традиціями,– без жодної моралі. За принципом: «Цель вижу,понял».

Минулий тиждень,коли відзначався Міжнародний день захисту дітей,і в цьому ракурсі гостро постало питання,чи вдасться захистити представників нової генерації українців,які не хочуть жити у московському імперському рабстві,де бал править сатанинський цинічний маразм. Тієї жертви,яку Україна заплатила мільйонами життів,виявилося замало,аби двоголова потвора не домінувала над нашим народом. Та свідченням того,що прощання з Кремлем остаточне й незворотне,став і започаткований процес виходу нашої країни з СНД,й категорична відмова від путінського ЄврАзЕС,й рух до ЄС та (нарешті,знову) до НАТО.

Звичайно,український поступ – під багатьма запитаннями. Та маючи Лідера,якому вже в першому турі голосування 54,7% довірили сьогодення й майбутнє країни,Україна отримала шанс. І це основний карб,який означений подіями та тенденціями тижня,що вже став надбанням історії. Тож спробуємо подумки перегорнути кілька його сторінок,аби вкотре переконатися,хто ми і де ми.

«Практично вся Україна стала антипутінською»

«Найголовніший результат президентських виборів – це формально-юридична смерть путінського міфу про т.зв. розкол України на західно-центральну і південно-східну частини,на «западенців» і російськомовних,на «бандерівщину» і «Новоросію». Це похорони путінського плану розділу України. Це остаточне завершення 20-річного періоду «українізації»,важливого етапу на шляху вестернізації та європеїзації України»,– вважає (тут і далі посилаємося на «Сегодня») російський економіст і колишній радник президента Росії Володимира Путіна Андрій Ілларіонов. Він зауважує,що вперше за два десятиліття виборів у незалежній Україні глава держави обраний голосами жителів усіх великих українських макрорегіонів,а не тільки Сходу чи Заходу. «Проміжним підсумком десятимісячної путінської війни проти України,незважаючи на неодноразові заяви путінських пропагандистів про нібито його неймовірні успіхи та перемоги,виявився тотальний крах планів Путіна в Україні. Україна не стала бандерівською,або антиросійською. Україна,практично вся Україна,стала антипутінською. І орієнтованою на інтеграцію в західний,тобто в сучасний,світ. Наші вітання братньому народу!»,– підкреслив він.

«…встановлення миру,припинення безладу,хаосу,безвідповідальності»

«Я хотів би підкреслити,що 25 травня в країні змінився не лише Президент,не лише обличчя влади,я переконаний,що змінилася сама країна»,– заявив Петро Порошенко під час брифінгу в своєму Центральному штабі. На його думку,«можемо констатувати: ці вибори були найвільнішими,найдемократичнішими,найпрозорішими за всю історію незалежної України». Порошенко наголошує,що «головна мета України – це соборність,об’єднання держави,встановлення миру,припинення безладу,хаосу,безвідповідальності. І впевнений,що спільними,об’єднаними зусиллями нам це вдасться зробити найближчим часом». За його словами,«одним з перших пріоритетів цієї влади буде вирішення кримського питання». Також майбутній Президент зазначив: «Пріоритетом нової влади буде євроінтеграція. Уже найближчим часом,ще до інавгурації,в мене відбудуться зустрічі на найвищому рівні,які будуть сприяти підготовці порядку денного для перших же тижнів моєї діяльності на посаді Президента».

«Українське суспільство видало Петру Порошенку величезний кредит довіри»

Соня Кошкіна в аналітичній статті «Великий кредит – великі зобов’язання» у «Лівому березі» констатує,що жоден із попередників п’ятого Президента України у таких складних умовах ще не приймав країну. При цьому вона нагадує,що Петро Порошенко був обраний Главою держави вже в першому турі. У той же час,експерт говорить і про найістотніші виклики,що постануть перед новообраним Главою держави. «Результат,без перебільшення унікальний,– резюмує Кошкіна,роздумуючи про перемогу Порошенка в першому турі. – Зіставний лише з 61% Леоніда Кравчука в 1991-му. Висновок звідси простий: українське суспільство видало Петру Порошенку величезний кредит довіри. Який він просто зобов`язаний виправдати. Іншого,зранена Майданом і зовнішніми загрозами,країна не прийме і не пробачить». На думку експерта,серед першорядних викликів,які постали перед новим Главою держави,– припинення війни. Адже «вже три місяці Україна де-факто перебуває в стані війни з Російською Федерацією. Офіційно її ніхто не оголошував,однак те,що відбувалося і відбувається на південному сході країни не залишає сумнівів: це – війна. І іншої назви немає».

Як зауважує Кошкіна,«з обранням на пост Глави держави Петра Порошенка,в Україні нарешті з`явилася людина,на яку лягає вся відповідальність за день сьогоднішній. У тому числі – за цілісність країни». З-поміж інших першочергових викликів,які постануть перед ним,– і необхідність врегулювання економічної кризи,й вибудовування відносин із Коломойським. «Так-так,не дивуйтеся,– пояснює шеф-редактор «ЛБ». – Виклик складніший перерахованих вище. Аж надто непростий опонент. «Той,хто контролює Дніпропетровськ,– контролює весь Схід»,– сказав Ігор Валерійович в недавньому своєму інтерв`ю LB.ua. Насправді він контролює вже не тільки Дніпропетровськ,але також Одесу (через близького свого соратника Ігоря Палицю,губернатора нині в регіоні,– С.К.). Крім того – має певний вплив на Харків (що залишився «сиротою» після замаху на Кернеса ,– С.К.) та Запоріжжі». Кошкіна вважає,що,не зважаючи на нинішнє політичне амплуа,«Ігор Валерійович залишається тим,ким був: олігархом і бізнесменом,який має конкретні інтереси. А саме: отримувати певні державні преференції,а податки платити по мінімуму». Тому вона не сумнівається,що «конфлікт між ним і новим Президентом запрограмований. Розвиток діалогу між двома важковаговиками – мильна опера,перипетії якої українцям доведеться спостерігати в найближчі тижні».

«…змінили хід історії»

«Ми маємо поставити крапку на всіх своїх бідах і почати все спочатку. Це найважливіше в цих виборах»,– вважаєПочесний професор СНУ ім. Лесі Українки 84-річна Ліна Костенко,яку називають живим класиком української літератури всіх часів (тут і далі посилаємося на сайт Gazeta.ua). Відтак письменниця ділиться наболілим. «Ще в 93-му я написала: «І знов сидять при владі одесную. Гряде неоцинізм,я в ньому не існую!». Тепер ми з вами маємо неоцинізм та війну,– резюмує вона. – Україну докотили до прірви. Мій сьогоднішній вибір – за майбутнє молодих. У мене теж є діти,онуки. Хочу,щоб вони жили в нормальній країні. Наше покоління загартоване. А от як вам жити? Вам треба воювати? Захищатися? Он хлопці захищали… Опинилися у двозначному становищі. Українські військові бояться ненароком поранити мирних жителів,а бандити з іншого боку – здатні на все». А наостанок,посилаючись на свою ж творчість,зізнається,що «колись написала «одного разу ми прокинемось в іншій країні». І що? Ми проспали свою. Але,останні події – Майдан,Небесна сотня – змінили хід історії».

«У центрі цієї військової доктрини лежить поняття «Русского мира»

Луганський активіст Павло Жаров у своїй розвідці «Таємна зброя Росії – православний тероризм»,опублікованій в «Українській правді»,підкреслює: «Аналіз подій,що відбуваються протягом останніх місяців в Україні,показує,що проти нашої країни ведеться війна нового,найсучаснішого типу,об`єктом якої є,насамперед,уми українців. Досконально вивчивши тактику і стратегію чеченських сепаратистів,Аль- Каїди,Талібану та бойового крила ХАМАС,керівництво Російської Федерації ухвалило рішення використовувати її для досягнення власних геополітичних інтересів. У центрі цієї військової доктрини лежить поняття «Русского мира» – єдності всіх земель,які коли-небудь входили до складу,були під протекторатом або користувалися заступництвом Російської Імперії/СРСР/Російської Федерації». Аналітик вважає,що ідеологом обґрунтування геополітичної доктрини Путіна виступає Олександр Дугін та інші члени Ізборському клубу,а виконавцями – всілякий маргінес,свідомість якого прокачано ідеями «православ`я,самодержавства,народності». При цьому,вважає він,російські імперіалісти скористалися досвідом радикальних ісламістів,нагнітаючи протистояння на національному ґрунті. Як приклад – оголошення «українців посібниками фашистів,бандерівцями,які п`ють кров євреїв і відрізують голови православним мученикам»,заяви,що «Україна – непорозуміння на карті,проект німців/американців/австрійців/поляків».

Жаров зауважує,що цілеспрямовано здійснюється масований інформаційний тиск на свідомість населення,спрямований на формування у людей позитивного образу терористів. У цьому ж ракурсі,зауважує він,– «і створення «Російської православної армії»; і заяви про те,що «до осені Київ буде наш!»; і захоплення заручників серед жителів Донецької та Луганської областей,з подальшими планами їх обміну на своїх бойовиків; та виступи православних батюшок,чомусь попередньо відлучених від служіння,на тлі сепаратистських прапорів,з хрестами і автоматами,що закликають іти в бій «за Русь православну»; і відеоролики про «луганських партизанів»,які так разюче нагадують якихось бійців Аль-Каїди». На думку Павла Жарова,виживання України як держави ,а українців – як народу залежить від здатності нового керівництва нашої країни «протиставити ефективні антитерористичні заходи найсучаснішим бойовим технологіям Москви».

«Перетворення нашого Петра І на Петра Великого»

Публіцист Роман Малко,роздумуючи про факт приходу Порошенка на вершину української влади,коли ще порівняно недавно майже ніхто не сумнівався у неминучості «другого пришестя Януковича»,зазначає: Петро Олексійович має «усі задатки стати правителем» (тут і далі посилаємося на «Український тиждень»). А попередньо він констатує: «Епоха правління Леонідів закінчилася в Україні мирною Помаранчевою революцією,епоха правління Вікторів – революцією кривавою на черзі – епоха Петровська,і яким буде її фінал,не знає ніхто. При цьому експерт намагається провести сумнівну аналогію між обома Петрами Олексійовичами – новообраним Главою Української держави та самодержцем,який «переформатував» Московію у Росію. Аналітик зауважує: «Звичайно,наш Петро Олексійович – зовсім не їхній Пьотр Алєксєєвіч… Їхній нашому і в служки не годиться. Істеричний типик,садист,маразматик… Наш Петро Олексійович – людина поважна,глибокоморальна,мудра». Аналітик не сумнівається,що саме Порошенкові за нинішніх реалій суджено «прочинити для українців вікно в Європу». Він також вважає,що «не оминути нашому Петрові й долі будівничого українського флоту. Вихід до моря,дякувати Богу,є,а те,що на тому виході плаває,гріх і кораблями назвати. Тому закачати рукави – і на верфі. А ще треба створювати військо,поліцію,розвідку,спецслужби і так аж до ясел. Без будівництва ніяк. А тому,вочевидь,йому долею написано стати великим будівничим».

Роман Малко констатує: «Взагалі Петрові Олексійовичу нині не позаздриш. Очолити весь цей хаос,на який перетворилася країна,– майже подвиг. Важко сказати,чи він усвідомлює,за що береться і яку ціну треба буде заплатити за присутність у підручнику історії,але відступати вже немає куди. Хвиля народної любові,підхопивши два десятки таких,як він,охочих стати рятівниками нації,викинула на берег влади саме його,а тому саме він мусить нині все це розгрібати». Аналітик акцентує увагу на складності викликів,які постають перед Порошенком. Коли на них не вдасться успішно відповісти,вважає він,– «на горизонті або замаячить новий Майдан,але вже з пролетарським душком,або доведеться лягати знову в чиїсь міцні обійми і,як сказав би в цій ситуації Віктор ІІ Кривавий,«вєк свободи нє відать». Та,зважаючи на те,що і «ВВП у повному лайні,причому по горло,і разом із ним у цій субстанції нині плаває весь його «Русскій мір» разом з усіма насельниками»,експерт ставить риторичне питання: «Чому б не розглянути версію про перетворення нашого Петра І на Петра Великого,який,набравшись азарту і злості,що він,схоже,вже зробив,переломить хід історії і зупинить свій броньований мерседес головнокомандувача української армії,лише дійшовши до уральських гір. Біля прохідної Тульського патронного заводу,скажімо. Футурологи кажуть,що ця хвороблива фантазія цілком може стати реальністю,бо передумови для того нібито є. Росія має всі шанси розсипатися».

«У політичній доктрині Гітлера і Путіна»

Політичний аналітик Станіслав Шух (див. «Лівий берег») нагадує,що «Російську Федерацію часів правління Путіна важко назвати миролюбною країною. Розпочавши з маленької Чечні,Кремль плавно переключився на Грузію,і,ось нарешті взявся за територію незалежної України. Хвороблива звичка Путіна брати те,що йому не належить,все частіше наштовхує сучасників на порівняння його дій з діями Адольфа Гітлера в період розквіту Третього Рейху». На думку експерта,в поведінці цих двох осіб є більше спільного,ніж відмінного. Він нагадує,що навіть британський принц Чарльз в приватній розмові порівняв російського президента з Адольфом Гітлером. «Зрозуміло,що для Росії,яка постійно називає себе мало не світовим центром боротьби з фашизмом,такі порівняння є невтішними,але,як кажуть,з пісні слів не викинеш. Рано чи пізно росіянам таки доведеться усвідомити і визнати,що певну частину свого життя вони непомітно для себе прожили в країні-аналогії Третього Рейху»,– підкреслює він. А відтак констатує,що,на жаль,сьогодні більшість цього ще не усвідомлює. Навпаки,зростаючий зараз до неймовірних висот рівень довіри до Путіна підштовхує Кремль до нових локальних «бліцкригів».

Роздумуючи про постаті обох диктаторів,експерт робить висновок: «У політичній доктрині Гітлера і Путіна один з основних акцентів ставиться на реваншизм. Ось по суті тих три кити,на яких вибудовується зараз політика Путіна і на яких будував свій Третій Рейх Адольф Гітлер: відродити імперію будь-якою ціною; помститися тим,хто насмілився перемогти і принизити; знищити все,що заважатиме втілити в життя ці задуми». Після цього він нагадує,що втілення такої політики неможливе без підтримки широких мас,які стали бранцями комплексу переможеного народу. Шух вважає,що,аналізуючи сьогоднішню ситуацію в Росії,стає зрозуміло одразу: зерно реваншизму впало на добру землю,а Кремль таки недарма викидає колосальні ресурси на масштабні пропагандистські програми. Він нагадує,що Путін не став будувати системи концентраційних таборів в країні,а пішов далі. Аналітик констатує: «Намагаючись створити імперський порядок,Путін,де-факто,перетворює цілу країну в один великий концентраційний табір,щораз міцніше стискаючи права громадян. Найгіршим є те,що значна частина росіян готова жити в цих умовах та навіть пристосуватися до більш жорстких новацій,аби тільки президентові було добре – ось таке викривлене розуміння любові до батьківщини».

У той же час,Шух переконаний: попри весь патріотичний білий шум,яким заповнено практично кожен закуток російського інформаційного простору,жодного патріотизму в діях російського президента шукати не варто. «Погодьтесь,що штовхнути країну в жорна війни може навіть звичайний пацієнт психіатричної клініки,а от забезпечити в країні достойний рівень життя та створити умови для інфраструктурного та інноваційного прориву Росії зможе не кожен,– нагадує він. – Звичайні росіяни повинні нарешті усвідомити,що той,хто аплодує окупаційним крокам свого керівництва,ризикує на собі відчути всі «переваги» окупації власної країни». Правда,наостанок аналітик попереджає: «Зазвичай,саме тоді люди починають розуміти,що,де-факто,були співучасниками злочинів,але таке розуміння приходить надто пізно».

Чи усвідомлює світ (передовсім основні геополітичні гравці) всі трагічні наслідки від діянь «собирателя»,який використовуючи брехливу риторику боротьби з фашизмом,сам мавпує Адольфову методику? Очевидно,сповна – ні. Адже навіть лідер США (хай,можливо,це й найслабший за всю її історію президент) не помітив у «миротворчості» господаря Кремля ознак Третьої світової війни. Навіть погроза путінського телеречника перетворити Америку в ядерний попіл,схоже,так і не стала моментом істини для Білого дому (на відміну,правда,від Конгресу та Сенату).

А позиція найвпливовіших країн Європи,попри дипломатичні заяви про недопустимість розвитку світу за кремлівським сценарієм і російською методою,– це фактично потурання Москві. Меркель ображає,коли «генноссе Владіміра» порівнюють з Адольфом Алойзовичем,канцлер Німеччини проти санцій щодо Росії. Оланд,наче не бачачи загроз,запрошує «собирателя» до Франції. Складається враження,що ціною України Захід готовий відкупитися від імперської потвори. Хоча навіть найневиліковніші політичні сліпці не можуть не розуміти: це лише затягування часу. Після України,якщо вона не встоїть,будуть інші: Балтія,Молдова,Польша…

Тож навряд чи суттєво помиляються ті політологи,які вважають,що нині на території України вирішується щонайменше доля Європи. А ввічливе називання російської вишуканої агресії «українською кризою» – не стільки евфемізм,стільки трішки завуальоване підігравання реаніматорам імперії зла. Про це та інші виклики в міру своїх можливостей намагалися говорити й ЗМІ: «МЗС України просить світову спільноту змусити Москву припинити постачання терористів» (newsru.ua),«Москва з повагою ставиться до результатів виборів в Україні – МЗС РФ» (nbnews.com.ua),«Після виборів: «Батьківщина» сумує,але готується до контрнаступу» («УТ»),«Чеченський народ засуджує дії кадировців в Україні – експерт» (radiosvoboda.org),«АТО на Сході України продовжиться до знищення всіх терористів – Ярема» (НБН),«Під Слов`янськом загинули 12 військових,у тому числі генерал Кульчицький: терористи збили вертоліт ЗСУ» («ДТ»),« «У лавах міліції – десятки тисяч зрадників» («Коментарі»),«Чому Путін здасть Донбас. Але на цьому все тільки починається» («Экономические известия»),«МЗС направило документи про вихід України з СНД в парламент» («УТ»),«Україна створить з Литвою і Польщею спільну військову частину» (ВВС Україна),«Шахтарі повернуть Донбас Україні» («Коментарі»),«Сервер ЦВК атакували хакери з території Росії – СБУ» (УНІАН),«PRвиди війни» («УП»),«ООН закликає Україну відновлювати владу на Сході мирним шляхом» («День»),«Меркель: на даний момент ЄС не вважає за необхідне вводити санкції проти Росії» («Лівий берег»)…

Тиждень,що розпочався,по-особливому знаковий. Адже напередодні Трійці (Зелених свят) на вірність народу України присягне як Президент Петро Порошенко,започатковуючи нову сторінку в історії нашої країни. Жоден із попередників п’ятого всенародно обраного Глави Української держави не приймав її в такому важкому стані. Та усвідомлюючи,яка це водночас відповідальна місія,володіючи волею і талантом Лідера,Петро Олексійович,опираючись на кредит непідробної народної довіри,має оптимістичний шанс. А разом зі своїм Президентом – й Україна.

Ще до інавгурації П. Порошенко матиме зустрічі із президентами Польщі,США,Франції,канцлером Німеччини. Можливо,навіть відбудуться неофіційні перемовини з господарем Кремля у кулуарах відзначення 70-річчя висадки військ союзників у Нормандії. Та навряд чи новообраний Президент України повторить помилки своїх попередників. Адже,очевидно,він,як попереджає Віталій Портников («ЛБ»),розуміє,що «від Порошенка в російській столиці очікують одного – розсудливості. Розсудливість полягає в капітуляції – тому що ніякої іншої моделі взаємин з керівництвом сусідньої країни в Росії навіть не розглядають… Визнання анексії Криму,федералізація країни,особливий статус Донбасу,газ без урахування «харківської» знижки,відмова від НАТО навіть як від перспективи».

Президент України на такі кроки не може піти. А,з іншого боку,якими б не були поступки нової української влади,вони тільки б розігріли апетит «собирателя». Адже Володимир Володимирович уже не здатен зупинитися. Його можна тільки зупинити. І це неодмінно станеться. Але якою ціною,коли,при якому Президентові України (дай Боже,аби це відбулося в епоху Петра Порошенка) це відбудеться,нині навряд чи хтось здатен відповісти.

Так чи інакше,водночас на кожному з нас – і тягар персональної відповідальності за те,щоб Україна залишилася Україною. Будьмо!