Відлуння тижня (14.08 – 21.08)

Наближаючись  до  26-ї  річниці Незалежності, а в контексті 100-річчя Української революції – відновлення державності, наша країна рухається назустріч новим суворим викликам. Хоч іноді здається, що на четвертому році війни вірогідний початок масштабної агресії з боку Росії, коли удари з застосуванням ракетних систем та авіації буде завдано водночас зі сходу, півночі (з території Білорусі) та півдня (анексованого Криму, контрольованого РФ Придністров’я, з акваторії Чорного моря в районі Одеси)  вдасться відтермінувати. Та ці сподівання можуть бути оманливими. Зважаючи на успішну  російську  системну інформаційну  війну, наслідками якої  стає прискорений процес зневіри, деморалізації українського суспільства, переключання його уваги на внутрішні «розбірки», Москва навряд чи забула про принцип «промедление смерти подобно». Якщо незабаром не будуть кинуті на смерть підтягнуті до кордонів нашої держави російські дивізії, цього зазамбований шовіністичний електорат може й не вибачити чинному господарю Кремля. Тим паче, за півроку до президентських виборів, перенесених на день «четвертой годовщины возвращения России Крыма».

Наразі ж Москва, навіть розуміючи, що Вашингтон  як максимум тільки обіцятиме (принаймні  до кінця 2017-го) надати Києву летальну оборонну  зброю, вдається до успішно апробованого прийому. Свого часу, кинувши «дезу» про продаж Україною «кольчуг» для Іраку (це замовлення режиму Путіна виконали «безсрібні»  західні ЗМІ), вдалося не тільки  «охолодити» ставлення з бокуСША, а й кардинально змінити курс  тодішньої влади нашої   держави – з євроінтеграційного  на фактично проросійський

І зараз, коли світ з тривогою очікує розв’язку протистояння між КНДР і США, начебто випадково оприлюднюється інформація про те, що у корейських ракет «Хвасонг-12» і «Хвасонг-14»,  аналогів  «Сатани»,  – двигуни українського виробництва. Тобто,  за такою алогічною логікою, Київ нібито допомагає Пхеньяну, завдаючи удару по своєму найголовнішому стратегічному союзнику, від якого очікує зброї,  щоб спробувати зупинити майбутнє просування російських окупаційних військ.  Абсурд? Але щоб це довести, потрібен час, який, схоже, нині грає не на нашу користь. «Якими б абсурдними не виглядали обвинувачення України, як відповідальні партнери, ми маємо уважно перевірити оприлюднену виданням «The  New YorkTimes» інформацію про нібито постачання ракетних двигунів чи відповідних технологій до Північної Кореї», – наголосив Президент України Петро Порошенко (див. офіційне інтернет-представництво Глави  держави). А відтак висловив переконання, що «це дозволить достеменно підтвердити надуманість припущень про «український слід» у північнокорейській балістичній історії та, ймовірно, локалізувати справжнє джерело і задум цього безпідставного фейку». Нагадаємо, що цей фейк з’явився на сторінках впливового американського видання.

Не  будемо вдаватися до  словесної еквілібристики Майкла Еллемана, який  у «The New York Times» заявив при ймовірну причетність України до поставок двигунів із «Південмаш» для ракет Північної Кореї (потім у «Голосі Америки» він висловив сумніви). Але факт залишається фактом: переговори з  міністром оборони  США Джеймсом Метіссом, який прибуде на День Незалежності до Києва, українській владі доведеться вести крізь призму запущеного в інтересах РФ  фейку. Від чого російський диктатор, який перебуватиме у Криму, навряд чи приховуватиме радість.  Український політик, екс-очільник СБУ Валентин Наливайченко в ефірі 112.ua, відповідаючи на питання, навіщо Путін їде до Криму саме зараз, резюмував:  «Продемонструвати,  чий Крим і похизуватися напередодні візиту міністра оборони США Джеймса Меттіса в Україну». Як і, розвиваючи цю думку,  безумовно ще раз переконливо  нагадати: від свого імперського курсу  (передовсім щодо України) РФ не збирається відмовлятися. Це вже аксіома.

На небезпечних тенденціях, які успадковує  Україна від подій уже минулого  тижня, наголошували й політологи, політики, управлінці  у вітчизняних та зарубіжних ЗМІ.

«Ця брехня народилася тоді…»

Володимир Горковенко, завідувач відділу Головного департаменту інформаційної політики Адміністрації Президента, наголошує (див.«ГОРДОН»),що  не випадково провокативна стаття про українські двигуни в ракетах КНДР з’явилась якраз перед зустріччю Суркова з Волкером. Він наголошує, що у публікації «жодного фактажу, а лише посилання на якогось неназваного експерта. І плювати, що головне звинувачення – «двигуни ракет КНДР могли бути виготовлені в Україні та потрапили через Росію у Північну Корею» – сформульовано в умовному стилі. Але умовність – це такий дріб’язок для українських політиків та медіа, котрі, скажімо, дуже дипломатично «могли б співпрацювати з Кремлем».

Відтак він звертає  увагу, що  «ця брехня народилася тоді, коли Росію обклали з усіх сторін. З одного боку, саме Москву запідозрили, що вона допомагала КНДР випробовувати нову міжконтинентальну балістичну ракету. Ту, що нібито з двигуном із  «Південмашу», купленим на  «чорному ринку». Тепер у фокусі ядерної КНДРівської проблеми, котру обговорює увесь світ, – не Росія, а Україна».

Аналітик нагадує, що «перед цим президент США Дональд Трамп підписав ухвалений Конгресом закон про антиросійські санкції. Американські політики почали говорити як про доконаний факт надання Україні летальної зброї. Тепер не здивуюся, що після статті у Ne wYork Times цей процес може загальмуватися». За версією Горковенка,  «якось співпало, що стаття з’явилася якраз перед зустріччю путінського куратора війни на Донбасі Владислава Суркова зі спецпредставником Держдепу США Куртом Волкером. Не виключено, що Сурков прийде на зустріч із газеткою New York Times, відкритою саме на антиукраїнській статті. При таких розкладах про Україну говоритимуть не в контексті Javelin, а в контексті південнокорейської «Сатани».

«Градус конфлікту почне знижуватися»

Український дипломат, екс-міністр закордонних справ України Володимир Огризко (див.«НВ») зазначає, що «навіть локальна ядерна війна між США та КНДР вкрай небезпечна. Але тут є кілька аспектів, на які треба звернути увагу. По-перше, поява реальної загрози для США з боку КНДР – неприйнятна для американців. І вони робитимуть все для того, щоб ця загроза зникла. У який спосіб – це вже наступне питання». За його прогнозом «градус  конфлікту почне знижуватися. Та й сам Кім ЧенИн розуміє, що початок  ядерної війни – це початок власного кінця. А він, хоч і божевільний, але не настільки, як це видається. Тому, думаю, ситуація перейде в економічну площину. І корейський лідер не випадково говорить про те, що США готові ввести більш жорсткі економічні санкції». Огризко резюмує: «Тож залякувати потрібно, але не переходити межу, яка позначатиме незворотні й дуже небезпечні наслідки для людства».

«…триватиме ще багато років»

Юрій Гримчак,  заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб,  переконаний (див.«Politeka»), що війна на Донбасі,  «з  точки зору військової агресії…досить вона швидко закінчиться, десь там протягом року, а як гібридна, триватиме ще багато років. Ми нікуди не подінемо свого сусіда – Росію. Треба розуміти, що в тому чи іншому вигляді, скоріше за все, вже не військовими засобами, але буде війна». Він нагадує: «Вже 300 років ллється кров, а може й більше. На жаль, чомусь останні 300 років ми воюємо з Росією, якщо не враховувати світових війн, тому що вони вважають, що без нас існувати не можуть. А ми вважаємо, що ми без них зможемо існувати і ще краще, ніж з ними».

Заступник міністра сумнівається, що Путін братиме участь у майбутніх президентських виборах (березень 2018  року). На його думку, «сьогодні «сила речей» веде до того, що Росія піде зі сходу України досить швидко, кидаючи озброєння. Тому у мене таке враження, що війська, які сьогодні накопичені частково, бо не можна сказати, що їх там так багато, але вони розташовані на кордоні між Росією та Україною, який ми не контролюємо, здебільшого для того, щоб зупиняти ті можливі прориви з території ОРДЛО в Росію тих фактично обдурених найманців, які зрозуміли, що завтра тут з’являться Збройні сили України». Водночас Гримчак, звертаючи увагу на непередбачуваність російської влади,  не виключає ймовірності «повномасштабного  вторгнення восени». Але при цьому констатує, що «за останні три роки в Україні створено 16 нових бригад Збройних сил України, які на сьогоднішній день повністю забезпечують охорону нашої Незалежності… Я нагадаю, 16 нових бригад – оснащених, озброєних плюс 260 тисяч резервістів.». А відтак звертає увагу, що «під час проведення навчань в Білорусії в Україні проходитимуть спільні з НАТО навчання, в яких візьмуть участь декілька тисяч військовослужбовців Сполучених Штатів Америки чи інших країн НАТО».

За  версією Гримчака, військові навчання «Запад-2017» – «це спроба пограти на нервах, особливо восени. Розуміючи, що в наступному році вони підуть, росіянам треба якимось чином дестабілізувати ситуацію в Україні. Довести, що Україна, як держава, не має права на існування. Тому вони, можливо, спробують загострення, саме загострення, а не широкомасштабне вторгнення на сході України, на лінії розмежування. Варіант можливий. Наскільки мені відомо, і розвідка, і Генеральний штаб, і військове командування в курсі цього і готово. Чи можливі варіанти розкачування країни середині? Так, це теж можливо, є досить значна кількість наших опозиціонерів, хоча, знаєте, нинішня опозиція – це така опозиція невдах».

«Загроза повномасштабного російського вторгнення залишиться»

Больові точки: війна до перемоги або мирна капітуляція?З приводу цієї проблематики у контексті розвитку подій в Україні роздумує  у виданні «Politeka» аналітик і політтехнолог, Олександр Кочетков. На  його думку, «загроза повномасштабного російського вторгнення залишиться до тих пір, поки існує перекинута в середньовіччі ядерна недоімперія. Путінські упирі знову спробують сьорбнути української крові». Він  переконаний, що «сплески протистояння на Донбасі ще будуть, зокрема, в цьому році».  Правда, при цьому сумнівається, що «недоімперія піде на пробивання коридору в Придністров’я або в Крим, або на іншу форму повномасштабного вторгнення, але бути готовими до цього необхідно. Життєво необхідно!»

Але парадокс полягає у тому, що  у нашій країні, на думку Кочеткова, є як «безнадійні ідіоти або свідомі провокатори – це ті, хто закликає терміново наступати і вибити російську нечисть з Донбасу і Криму», так і «фактичні пособники агресора – ті, хто закликає домовлятися – «а інакше Росія розчавить», сподіватися на зовнішню допомогу, розвивати «мінський змову», йти на поступки бойовикам, включаючи їхню кримінальну і політичну амністію. Це – боягузливі зрадники національних інтересів України, і трагічно, що в їх числі знаходиться переважна частина політичного керівництва країни».

Загалом, на переконання аналітика,  влада «все розуміє. І діє абсолютно свідомо. І не країну захищає, а себе. І консервує, за фактом, російську систему суспільного устрою, коли владі можна все, а народ має невід’ємне право владою пишатися і підтримувати».

«…від Чернігова до Ковеля»

Адмірал запасу, екс-заступник начальника Генерального штабу Збройних сил України Ігор Кабаненко, роздумуючи про навчання «Запад-2017», нагадує (див. «ГОРДОН»), що РФ та Білорусь «не розголошують кількості військ, місця проведення навчання, переліку частин, які розгортаються. Якщо це оборонні навчання, то зазначені параметри мають бути публічними – Віденський документ вимагає цього». Відтак він  зазначає, що «проблема з цими навчаннями виникла досить давно через планування російським Генштабом величезної кількості залізничних платформ для перекидання російських військ на територію Білорусі – було заплановано понад 4 тис. залізничних вагонів і платформ. Така їх кількість може перекинути на велику відстань цілу армію».

На думку Кабаненка, «щодо України, під час навчань «Запад-2017» існує загроза формування наступального угруповання поблизу наших північних кордонів, своєрідного силового нависання з півночі від Чернігова до Ковеля».

«Є контпродуктивною і російська, і польська політика історичної пам’яті по відношенню до України»

Польський політикум повинен відмовитися від антиукраїнських демаршів у стилі «русского  мира». На цьому у виданні «Лівий берег» акцентує увагу аналітик Віталій Портников. Він зазначає: «Для українців Степан Бандера чи Роман Шухевич – герої, а для поляків – терористи. Чи повинні українці переконувати поляків у своїй правді? Маю великі сумніви. Для поляка абсолютно природним є відстоювання власних національних і державних інтересів. І Бандера, і Шухевич діяли проти цих інтересів. Але українські державні інтереси зовсім не обов’язково повинні збігатися з польськими. І так – з кожною країною, з якою ми сусідами або спілкуємося».

Відтак він підкреслює, що «ми ніколи не переконаємо росіян в тому, що Анна Ярославна не має до них ніякого історичного відносини. І росіяни не переконають нас у тому, що київська княжна не має ніякого відношення до нашого минулого. Але нам абсолютно не потрібно домагатися того, щоб Росія жила в українській історичній парадигмі».

На переконання аналітика, «з точки зору логіки нового часу важливо домогтися зовсім іншого – щоб історія не приводила до політичних демаршів і військових авантюр. І в цьому сенсі є контрпродуктивною і російська, і польська політика історичної пам’яті по відношенню до України. Тому що російські спроби перенесення «русского мира» з підручників в реальне життя вже привели до кровопролитних воєн, порушення міжнародного права, смертям і руйнувань. Зовсім не важливо, що там придумують російські політики та історики – до тієї самої хвилини, поки їх інтерпретації минулого не стають інструкціями для танків».
Він наголошує, що «Польща теж має право характеризувати історію – і свою, і чужу – будь-якими категоріями, тим більше коли мова йде про події, що проходили на території самого довоєнного Польської держави. Але на що точно не має права Польща – так це на спроби змусити українців сприймати свою історію з польської точки зору». А відтак резюмує: «Всі ми – поляки, українці, литовці, білоруси, євреї – вихідці з одного і того ж цивілізаційного простору, простору Речі Посполитої».

Портников нагадує, що «у  цьому просторі у кожного народу були свої герої і свої зрадники. І герої одних ніколи не будуть героями інших – це абсолютно нормально, як і те, що тінь цієї цивілізаційної конфронтації пройшла через весь ХХ вік. А зараз ми живемо в столітті ХХІ-му. Головною особливістю нового часу – принаймні, з європейської точки зору – є повага до сусіда і його пам’яті».  Він переконаний: «Якщо держави в центрі і на сході Європи хочуть дійсно стати частиною континенту – не для отримання грошей з Брюсселя, а для того, щоб їх громадяни навчилися жити по-людськи – то всім нам належить відмовитися від одвічного прагнення нав’язати свою правоту іншому. Ні, потрібно навчитися просто жити поруч з іншим, зберігаючи за ним право на власний простір і власне минуле».

 «Подібних подарунків від  європейських політиків  російська пропаганда не отримувала  вже давно»

Зовнішня політика Польщі сьогодні не лише спрямована на обслуговування внутрішньополітичних інтересів правлячої партії, але і продукує ледь не конвеєрним методом проблеми не тільки у відносинах з Україною. На цьому в Політолог Євген Магда  аналітичній розвідці «Дипломатія бундючного шляхтича: як Україні реагувати на новий курс Польщі»,  опублікованій  на сайті «Європейської правди», резюмує: «Офіційна позиція Варшави все більше нагадує поведінку шляхтича, готового кинути виклик більшості оточуючих». На його думку, «системний відлік подібної поведінки варто вести від березня 2017 року, коли Польща опинилася у блискучій самотності у власній спробі не допустити переобрання Дональда Туска головою Європейської ради, намагаючись витіснити його кандидатурою Яцека Саріуш-Вольського».

На цьому тлі, наголошує аналітик,  Варшава прагне вести розмову з офіційним Києвом у менторській тональності. «Дивує мішанина різних кроків польської влади: закиди Ярослава Качинського та Вітольда Ващиковського про «бандеризацію України» та відновлення польсько-українського форуму, який має створити майданчик для порозуміння; визнання Ващиковським, що ситуація на Донбасі спровокована діями Росії, і його впевненість, що члени ОУН-УПА брали участь у Голокості (подібних подарунків від європейських політиків російська пропаганда не отримувала вже давно)», – констатує він. Магда підкреслює, що  «польські можновладці наче не усвідомлюють, наскільки дражливими для України є будь-які заяви з імперським присмаком та яку реакцію викликають в умовах російської гібридної агресії. У цьому контексті нова ініціатива від ПіС– плани створити Музей східних територій – теж навряд чи покращить відносини Польщі з Україною та Білоруссю». Зазначаючи,  що польське МЗС хоче розмістити на сторінках паспортів  зображення Острої брами у Вільнюсі та Меморіал  орлят у Львові, він резюмує:  «Часом видається, ніби офіційна Варшава навмисне дратує своїх сусідів та партнерів, ніби не розташована на  «кривавих землях», де чутливих питань спільної історії чимало».

«Вересень буде дуже цікавим місяцем»

За версією російського політолога Андрія Піонтковського (див. «Апостроф»), у Кремлі напрацьовуються два варіанти. Перший –  «як би піти з Донбасу, зберігши при цьому Крим».  Другий – «це гібридна ескалація: підвищити ставки у конфлікті, влаштувати якісь військові провокації щодо України або тієї ж Білорусі. Знову ж таки, з метою залякати Захід, а потім змусити його піти на якусь прийнятну для Росії угоду».

Піонтковський не виключає, що «Москва піде на таку ескалацію. Але своєї мети вона, мені здається, не досягне. У Москві не розуміють, наскільки різко змінилося у Вашингтоні ставлення до путінської Росії». Що стосується України, то, на його думку, «найменший крок Росії в ескалації конфлікту негайно пришвидшить рішення – воно, власне, вже підготовлене Пентагоном – про передачу Україні летальної оборонної зброї, що різко підвищить для Москви ціну подальшої агресії».  А відтак припускає: «У будь-якому випадку, вересень буде дуже цікавим місяцем».

Але низку «сюрпризів» може подарувати  ще й  серпень-2017, який неухильно наближається до свого завершення. За інформацією голови  СБУ Василя Грицака, оприлюдненою  під час брифінгу для ЗМІ, «ФСБ РФ продовжує направляти на українську землю диверсійні групи для здійснення терористичних актів на нашій території. Головними цілями є стратегічні об’єкти життєзабезпечення, інфраструктури, так само ставиться за мету вбивство окремих громадсько-політичних діячів. Як правило, це мають бути якісь яскраві особистості, причому незалежно – з влади чи опозиції, аби лише вбивство такого діяча принесло очікуваний для них суспільний резонанс».

У цьому сенсі будемо сподіватися, що українські спецслужби спрацюють, як і минулого року  у дні  святкування Незалежності,  ефективно. Інше питання, чи не спробує зробити свій внесок у кремлівську стратегію розхитування ситуації в Україні «різношерстий»  вітчизняний політикум. Тим паче, що нині розібратися, хто є хто, буває важко навіть найобізнанішим фахівцям.

Але навіть  у тих випадках, де немає  жодного сумніву про мету діянь «агентів Кремля», не факт, що їх остаточно «повернуть» Путіну. На думку нардепа Антона Геращенка (див. Ukr.Media), «агенти Росії є, які добре відомі публічно. Віктор Медведчук – кум Володимира Путіна, це загальновідомий факт, він займається питаннями кураторства над політичною сферою України».

На складну, все частіше вибухонебезпечну ситуацію як в Україні, проти якої веде війну Росія, де-факто залучаючись підтримкою деяких інших сусідів нашої держави,   так і в світі,   акцентували  увагу й  ЗМІ: «Велика війна: у Путіна не виключають найгіршого розвитку подій» («Апостроф»), «Для чого ворог заохочує зрадофілію» (zik), «Поганий та найгірший варіанти: експерти аналізують сценарій війни США та КНДР» («ЄП»), «Обов’язок пам’ятати» («День»), «Північнокорейський режим упаде разом із російським» («Газета по-українськи»), «Голові «Центру протидії корупції» Віталію Шабуніну оголосили підозру» («Радіо Свобода»), «Інформаційні уроки «ракетної кризи» («ЛБ»), «Німеччина закликала не лякати Росію за Крим і Донбас» («Обозреватель»), «Побороти Кремль у Вашингтоні: хто лобіює інтереси України в США» («ЄП»),  «Український інтерес. Перевірка постправдою…» (УНІАН)…

Навряд чи буде перебільшенням  твердження ряду експертів, що попереду – вкрай непростий період.  У цьому контексті пошлемося на констатацію у соцмережі ­Андрія ­Цаплієнка, що в РФ «відбувається небачений рух військової техніки. Московська область, Костромська, Самара, Волгоград, Петербург. Навіть із Новосибірська літаками ­вояків перекидають у європейську частину Росії. Колони з технікою рухаються в бік Воронезької області, Краснодару та Криму. До українського кордону із залізничної станції Розсош,  де зупинилася найбільша партія техніки, –  менше півгодини їзди».  Такий рух, на думку Юрія Бутусова («Цензор.Нет»),  свідчить про те, що «відпрацьовують сценарій вторгнення. У Кремлі зробили висновки з подій 2014‑го. Провели реформу армії, спрямовану на те, щоб здійснити вторгнення в Україну в найкоротші терміни, щойно буде відповідна політична обстановка».

Чи заставить ворога відтермінувати свої вірогідні плани присутність  у Києві на параді  нагоди Дня Незалежності міністра оборони США  Джеймса Меттіса? Очевидно, на це відповісти може наразі тільки одна людина  – нинішній господар Кремля. Але навіть якщо на 24 серпня обійдеться без чергового «іловайського котла», то відкладати свої плани у довгу скриньку Москва вже не буде. Інакше,  через кілька місяців, внаслідок американських санкцій, чинний правлячий   режим (персонально з Самим) позбудеться в західних банках усіх своїх мільярдів. Та й геополітична ситуація може зіграти  недобрий жарт із усім «русским миром».

Але, за словами  поета, «нам своє робить». Як наголошував у недавньому інтерв’ю у «ВП» політик і громадський діяч Богдан Шиба, «найбільше оптимізму додає те, що відновлена Українська держава  вже зустрічає свій 26-й День народження». Тож і можна не сумніватися:  якими б трагічними не виявилися майбутні випробування,  «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці» (Гімн України). З прийдешнім святом! Будьмо!

Віктор Вербич