Відлуння тижня (12.06 – 19.06)

Коли рівень змобілізованості українського  суспільства неухильно падає вниз (дається  взнаки не стільки втома від війни, що триває четвертий рік, скільки наслідки розчарування  у соціально-економічному сенсі від діянь політичних еліт – владних та опозиційних), зазвучали пропозиції  визначитися щодо  формату АТО. Тим паче, що Росія підтягнула до українського кордону потужний наступальний кулак і ймовірна масштабна війна, як попереджає ряд експертів, – тільки питання часу. Причому, схоже, не далекого.

За таких  реалій залишається слушним попередження Президента Петра Порошенка(див. офіційний сайт  Глава держави): «Якщо ми скасуємо АТО і в той же час не надамо військовим права діяти адекватно в умовах агресії – залишимо Україну беззахисною». А плекати ілюзії щодо зміни стратегії Кремля і переведення її у план миротворчості – все одно,  що повірити  минулотижневому твердженню  Путіна, начебто його кум  Медведчук – український націоналіст.
Та, з іншого боку, РФ покладає свої надії не тільки  на  ймовірний безпосередній наступ, а й, і досить успішно, працює над розхитуванням ситуації всередині України.  На думку екс-прем’єра Литви Андрюса Кубілюса (див. «Сегодня»),  «Росія чекає на зростання рівня незадоволення громадянами України економічною ситуацією в країні, щоб це незадоволення вилилося на виборах голосуванням за якихось популістів…Путін хоче повернути своє політичне домінування в політичному житті України».

Якщо вдасться запустити механізм дострокових виборів  (чергові вибори Президента України мають відбутися 31 березня 2019 року,  парламенту –  восени того ж року), цілком вірогідно, ці плани Москви  будуть втілені в життя. Зрештою,  в нашій державі уже склалася неписана традиція: після періоду   перебування  при  владі відносно проукраїнських сил  їм  на зміну приходять у тій чи іншій мірі проросійські: після президентства Кравчука – Кучма, після  Ющенка – Янукович, після Порошенка – … Не будемо припускати, тим паче, що суттєві корективи вносить війна. Та й  права  на поразку не дано. Тож якщо  уроки історії  нарешті  засвоєні, то  згадуваний  алгоритм  нарешті залишився б у минулому.

Тим паче, що Україна позбувається горезвісної багатовекторності, намагання всидіти на двох стільцях. Інше питання, що не надто  нас і чекають у НАТО. А  в ЄС воліють говорити про асоціацію, а не повноцінне  членство. Та й визначальною залишається геополітична гра, де правила формулює Вашингтон. У цьому ракурсі можуть  мати істотний вплив  наслідки майбутніх переговорів між очільниками України та США у Білому домі.

Утім, роздумуючи про спадок тенденцій минулого тижня, мусимо вкотре акцентувати увагу й  на факторі  не прогнозованості, оскільки відбувається процес тотальної «гібридизації».

«Шляхи розходяться…»

Аналітик Назарій Заноз  зазначає, що перемоги України боляче б’ють по самолюбству Путіна (див. «Радіо Свобода»). Відтак пояснює, що для  господаря Кремля та його компанії цьогорічні весна та початок літа не дуже задалися: підопічна Марін Ле Пен програла спочатку президентські вибори у Франції, а тепер ще й із тріском провалилася на парламентських разом зі своїм «Національним фронтом». Візит Путіна в Париж до новообраного президента Франції Емманюеля Макрона, де російському керманичу вказали на його місце, теж важко назвати для нього успішним. Заноз радить не забувати й про те, що «попри усі старання Кремля із організації державного перевороту в Чорногорії, ця країна все одно стала членом НАТО. А ситуація довкола розслідування можливості втручання Росії в американські вибори повинна на довгий час відбити майбутнім президентам США бажання «перезапускати» відносини з РФ».

Він резюмує: «Україна віддаляється від Росії й залишає її позаду як непотрібний баласт, котрий хотів би, аби усі опинилися із ним на дні. Шляхи розходяться, бо дорога України в майбутнє, до ЄС та НАТО. Росія ж марить минулим, намагаючись мавпувати не то СРСР, не то Російську імперію. Проте рано чи пізно Київ повернеться до Москви, щоправда, не сам, а із трибуналом, аби Кремль відповів за усі скоєні злочини».Зважаючи на  серію антикорупційних мітингів,  хвилю невдач, «Путіну явно доведеться зробити якусь підлість, аби не втратити поваги в очах російського зомбі-обивателя», – пояснює експерт. У цьому сенсі – «зусилля Кремля, аби роздмухати катарський конфлікт та перетворити Балкани на порохову діжку. Напрямків ескалації Путіну не бракує: від закручування гайок всередині самої Росії аж до спроб напасти на інші країни – хоч на Білорусь, хоч на Казахстан і так далі».

За версією  експерта, «єдиний фронт ЄС, США, України та інших здатен не лише протистояти Путіну та його маріонеткам, а й перемагати». Проте, попередає він,  «ще далеко не час розслаблятися й ділити шкуру невбитого ведмедя. Слід уважно за всім стежити й зберігати єдність, бо тільки розділяючи Путін і здатен перемагати».

«Київ так і не зважився б на північноатлантичну інтеграцію»

Аналітик Павло  Казарін  вважає (див.«Крим.Реалії»), що  перше постперебудовне десятиліття  ввело Україну в оману, начебто російська  «девіантність – це її імперське минуле, яке кануло в небуття».  А відтак підкреслює: «Блаженна ілюзія, що межа домагань Кремля – це торги про ціну на газ». На його переконання, «за цю ілюзію Україні довелося заплатити високу ціну. Власне, ми і зараз продовжуємо її платити – день у день: життями солдатів на Донбасі і долями політв’язнів, яких в Криму садять до в’язниць». Аналітик  зазначає: «Ніхто не знає кордонів рішучості, з якою нинішній Кремль буде відстоювати те, що вважає зоною своїх стратегічних інтересів. Український досвід лише зробив жорстоким Москву». А відтак звертає увагу, що «в історії є почуття гумору, і його складно назвати добрим. Москва любить повторювати, що захоплення півострова позбавило Севастополь від швартування кораблів НАТО. Але в тому й річ, що без анексії Криму Київ так і не зважився б на північноатлантичну інтеграцію. Він постарався б зберегти практику сидіння на двох стільцях – так само. як і економічні зв’язки з РФ. Тим більше, що за ступенем взаємної інтегрованості економіки двох країн вони нагадували сіамських близнюків. На операцію по їх поділу Київ зважився лише після вторгнення РФ».

«Не скріпити назад путінсько-гундяєвськими скрєпами»

За версією американського та російського фінансиста та політолога  Слави  Рабиновича, «путінська Росія зразка 2017 року – це продукт страшного виродження навіть у порівнянні з СРСР» (див. «24»). Об’єктивно,  констатує  він,   у 60-ті роки СРСР  був позаду Заходу років на 20-30, не більше. У деяких областях – позаду всього лише на кілька років; іноді, в винятки – навіть трохи попереду.

При цьому  наголошує: «Щоб не було ніяких сумнівів – так, СРСР був імперією Зла, тут немає ніяких різночитань! Я говорю лише про рівень людського капіталу і всіх його похідних». Аналітик вважає, що «нинішня путінська Росія відстала від усього цивілізованого світу … назавжди. Архаїзація, деградація, розкладання, розпад. Наступність поколінь за 100 років втрачено назавжди».  Він переконаний: «Немає в світі жодної людини, крім Володимира Володимировича Путіна, хто такими семимильними кроками наближав би кінець Росії. Росія, звичайно ж, розвалиться. Швидше за все, я – а мені зараз 51 – це побачу. І її не склеїти,  не скріпити назад ніякими путінсько-гундяєвськими скрєпами». Відтак, резюмуючи, що «Путін зробив свій вибір. І Росія – разом з ним», він пригадав китайське прислів’я, актуальне зараз: «Не дай вам Бог жити в епоху змін».

«Виграє  хтось третій»

На думку Віктора Мироненка (він керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, радник Михайла Горбачова),  зараз «російсько-українські відносини «знаходяться в найнижчій точці з усіх, які можна собі уявити, фактично балансують на межі війни і миру. І дай нам Бог на цій точці зафіксуватися і від неї рушити вгору, тому що вниз – вже просто нікуди». Тут і далі посилаємося на авторську  програму Дмитра Гордона на  телеканалі «112 Україна»).

Роздумуючи про сучасну  війну, розв’язану РФ проти України, він сказав Дмитрові Гордону: «Зазвичай війни закінчуються миром. Але особливість тієї війни, про яку говорите ви, так званої гібридної, саме в її характері, в тому, що її не можна закінчити. А в російсько-українському конфлікті, якщо його охарактеризувати як війну, і я думаю, що можу з вами погодитися, – це все-таки вже війна. Нехай і прикрита, що не оголошена  і заперечується російською стороною, але війна. Ми маємо дві сторони в цьому конфлікті: Росію і Україну. І яка б зі сторін не перемогла  – програють  обидві. Це дуже специфічна війна, в якій виграє хтось третій». При цьому він зізнався, що не знає, хто цей третій.

Мироненко переконаний, що «успішний досвід України, якщо вона впорається зі своїми завданнями, створить благополучну, вільну країну», стане рятівним прикладом для Росії.

«Із тліючою війною з Росією в Альянс не вступиш»

Своїми думками з приводу вірогідності реалізації  курсу на вступ України  до НАТО  поділилися експерти (див. «Газету по-українськи»). Попередньо нагадаємо, що Верховна Рада України законодавчо закріпила вступ до Північноатлантичного альянсу як пріоритет зовнішньої політики (Законопроект підтримали 276 народних депутатів). Екс-міністр закордонних справ України Борис Тарасюк  зазначає: «Агресія РФ проти України, анексія Криму та війна на Донбасі довела необхідність невідкладної участі у системі колективної безпеки. Такою є НАТО. Відповідну норму вже запроваджували 2003-го, але за президентства Віктора Януковича її скасували». На думку експерта-міжнародника  Богдана Яременка, «Росія продовжуватиме антиукраїнські дії та риторику поза тим, чи братиме Україна курс на Альянс. Законопроект – декларація про намір, сигнал внутрішній і зовнішній політиці. Відправна точка. Без неї не йшлося про зближення з Альянсом. Лише про співробітництво. Тепер українська дипломатія може говорити з представниками військового блоку про те, як і нам увійти в нього». Водночас, наголошує він, «таке рішення зобов’язує державу закріпити відповідні фінансові, людські ресурси на виконання цього завдання. Якщо збираємося вступити до НАТО, маємо відповідати критеріям членства. Це – стабільність політичної системи, верховенство права, заможне суспільство, розвинута економіка, у військовій сфері – відповідність стандартам озброєння».

Директор Інституту Євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко підкреслив:  «Ключова передумова для вступу в НАТО – відсутність конфліктів з іншими державами. Із тліючою війною з Росією в Альянс не вступиш. Ніхто не хоче брати на себе такі ризики. Термін приєднання України до Альянсу залежить від розвитку конфлікту з РФ і від того, наскільки ми доведемо свою здатність до реформ».

«Ми маємо унікальну ситуацію»

Які наслідки  матимуть переговори  Петра Порошенка та Дональда Трампа, які, ймовірно, відбудуться впродовж цього тижня?   Своїми думками  поділилися експерти  на сайті видання «Главком». Зокрема Володимир Огризко, екс-міністр закордонних справ, наголошує, що «зустріч Порошенка і Трампа – надзвичайно важливий момент для того, щоб, як кажуть, без посередників, прямо, дивлячись в очі, розповісти Трампу про реальну ситуацію, яка склалася після агресії Росії. Переконаний, що Трамп багато що знає про це від дипломатів, спецслужб. Але особистий контакт, зустріч, знайомство має колосальну вагу і значення. Тому, якщо Порошенку вдасться саме перед зустріччю Трампа з Путіним, передати всю інформацію, це буде дуже серйозний і позитивний результат».

А директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук переконана, що «для української сторони була критично важлива зустріч Порошенка з Трампом до зустрічі Трампа з Путіним…Також варто звернути увагу на те, що, мабуть, ще ніколи зустріч з українським президентом не була настільки вигідна американському лідеру. Можливо, з часів ядерного роззброєння ми маємо унікальну ситуацію, коли американський президент дуже зацікавлений в зустрічі з главою української держави. Йдеться про фактор легітимізації Дональда Трампа як президента в контексті масованої інформаційної, політичної кампанії щодо втручання Росії у виборчу кампанію США. Тобто ця зустріч взаємовигідна. І в деякому контексті невідомо, кому вона є більш вигідна на даний момент».

«Концепція Тримор’я  без  України»

Польський президент Анджей Дуда  одним із найважливіших    зовнішньополітичних проектів вважає ініціативу Тримор’я  – країн, що розташовані між Адріатичним, Балтійським та Чорним морем. Однак зараз у цій міжнародній структурі він уже не бачить України.  На цьому наголошує аналітик Ольга  Ворожбит (див.  версію «Українського тижня»). Вона зазначає, що саміт країн Тримор’я має відбутися цього літа у Вроцлаві (перша така зустріч відбулася в хорватському Дубровнику влітку 2016-го).А відтак цитує польського президента Анджея Дуду:  «Це важлива ініціатива для Польщі, для країн нашого регіону та для ЄС, метою якої є більша згуртованість між країнами спільноти. Маємо порти, хотілося б переміщатися швидко не лише на Захід, а й до Будапешта, Бухареста, Софії та Загреба». При цьому, підкреслює Ворожбит, «утім, Дуда не згадав тут про Київ».

Аналітик констатує, що рік тому у виступі в Дипломатичній академії в Києві під час урочистостей до Дня Незалежності України президент Польщі теж згадував про цей тип регіональної співпраці. Він дуже чітко окреслив, що в регіоні Тримор’я «в історичному сенсі вкорінені як поляки, так і українці». А відтак зазначає, що  «6–7 липня у Вроцлаві відбуватиметься наступний саміт країн Тримор’я. Запрошено туди також президента США Дональда Трампа. Ще в лютому 2017-го йшлося про те, що, можливо, туди запросять й Україну. Однак наразі різні джерела повідомляють, що зустріч планується без участі Києва. Це, вочевидь, прагматичний крок, бо показує, що країни зі сходу ЄС прагнуть співпрацювати без певних, зокрема інфраструктурних, перешкод. Однак точно не далекоглядний». Загалом, резюмує Ворожбит, «геополітично концепція Тримор’я без України здається неповною».

«Всі готуються до виборів»

«Така зміна владної риторики свідчить про те, що керівництво держави зрозуміло, що подальше загравання з приводу того, що ОРДЛО – це українська територія і ми повинні безкоштовно забезпечувати їхню життєдіяльність, не відповідають суспільним настроям. Більше того, в умовах економічної кризи такі дії відверто злочинні», – вважає громадський діяч і політичний оглядач Дмитро Снєгирьов (див. «Обозреватель»). Попередньо він зазначає, що, таким чином,  де-факто «розпочалися передвиборчі перегони, і політики намагаються вдягнути жовту майку лідера і першими дійти до фінішної прямої».

При цьому експерт  переконаний, що «заява Турчинова виглядає неактуальною. Про це потрібно було говорити ще в травні-червні 2014 року. Причому потрібно було не просто робити заяви, а робити конкретні кроки, спрямовані на визнання територій окупованими». На  його думку, «в заяві Турчинова чітко не прозвучала думка про те, що ми перейдемо від формату АТО і визнаємо війну війною: це позиція людини, яка намагається всидіти одразу на двох стільцях. З одного боку, він визнає факт військового протистояння з зовнішнім ворогом – Російською Федерацією, а з іншого – уникає прямих формулювань про сам характер цього протистояння».

Снєгирьов  підкреслює, що заяви про зміну формату  АТО робляться і тому, що  «всі готуються до виборів, переформатування команд. Ті майбутні учасники перегонів, які перебувають у владних кабінетах, не мають бажання полишати свої посади. Тому будуть змушені рахуватися із суспільною думкою. А сьогодні настрої серед українців такі – визнати території окупованими і з розумінням ситуації підходити до питання їх звільнення».

І навіть якщо й  подальший розвиток  ситуації відбуватиметься у параметрах  не дочасних, а «звичайних» виборів, уже зараз слід зрозуміти, що (як зазначив  народний депутат Мустафа Найєм на сьомому Національному Експертному Форумі,організованому Інститутом Горшеніна),  «всі політичні і економічні процеси в Україні передусім стосуються того, що через два роки – вибори. Хочемо ми цього чи ні. Все, що відбувається зараз, відштовхується від цієї стратегії – і парламентські речі, і що стосується сходу, і реформа землі будуть стосуватися того, зашкодять вони чи ні цій стратегії».

Але все-таки найсуттєвішим викликом може стати війна, а не наслідки волевиявлення під час  виборів. З цього приводу волонтер Юрій Касьянов зауважив на телеканалі ZIK) наголосив:«Вона обов’язково буде. Більше того, я вважаю, що нам цього не уникнути. Адже на Донбасі нині є багато ворожої техніки, там перебуває величезна кількість людей, які супротивляться нам. Та й величезна кількість боєприпасів не може просто так там лежати, бо навіть зброя, яка просто висить на стіні, колись стрілятиме».

На цих та інших викликах намагалися, в міру своїх можливостей, акцентувати увагу й ЗМІ: «Заручники землі» («День»), «Порошенко їде рятувати Трампа? Чому візит українського лідера потрібен Білому дому» («Главком»), «Воєнний стан в Україні: варто чи ні(«24»), «Змова про введення військового стану відбулась у ресторані під Конча-Заспою, – Саакашвілі?»  (ZIK),  «Боротьба за Омбудсмена – боротьба за контроль над судами» («УП»),  «Настав час завершити АТО і перейти до нового формату захисту країни» («Тиждень»),  «Антитерористична операція в Україні вже закінчилася» («Главком»), «Пенсійна реформа – фактор економічного підйому та засіб боротьби із політичним популізмом» («Хвиля»), «Сенатори США погодили законопроект щодо посилення санкцій проти Росії» («НВ»),  «Політичні маневри США: чи дотиснуть Росію» («Обозреватель»), «Глава Пентагону: РФ прагне посіяти хаос в міжнародних відносинах» («УП»)…

Тим часом, мільйонис піввітчизників, які не захотіли бути матеріалом для експериментів, не вірячи  в обіцянки «олімпійців», опинилися за кордоном у ролі заробітчан.  Тож  поки народні депутати займаються перед виборчими трюками, вони сумлінно інвестують в українську економіку.7 мільярдів доларів – таку суму переказали українські гастарбайтери на Батьківщину в 2016 році. Загалом, за останні 5 років українці лише офіційно перерахували понад 40 мільярдів доларів. Із прихованими передачами ця сума сягає 52 мільярди доларів.

Та, звичайно, доля  України залежить передовсім від тих, хто не втік за «бугор», працює на прийдешнє нашої держави на її теренах.  У цьому контексті чітко висловився  лідер рок-гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, нагадавши, що  «наше нормальне життя залежить від наших кожноденних маленьких, але якісно зроблених справ, від нашого бажання допомагати один одному та від нашої рішучості не опускати руки. А ще –  від тих хлопців на Лінії Вогню, які й зараз там стоять, захищають нас.І не забуваймо дякувати їм за те, що вони роблять свою Велику Справу. Дякувати за кожну хвилину нашого нормального життя».

Тож попереду – нові суворі випробування як для  політичних і  бізнесових еліт, так для всіх тих, кому суджена  роль пересічних українців, «рабів незрячих» (за Тарасом Шевченком). Як зазначив  на церемонії випуску слухачів Національного університету оборони України ім.І.Черняхівського міністр оборони Степан Полторак, «ситуація на фронті свідчить, що агресор – Російська Федерація – не відмовляється від ідеї захопити нашу країну». Будьмо!

Віктор Вербич