Дівчинка росла,розвивалася,вивчилася і поїхала у велике місто,щоб вступити на археологічний факультет,адже стати археологом вона прагнула з раннього дитинства і йшла до цього довгі роки. Про заборону батьків Елла навіть не думала,і тим довелося змиритися з впертістю доньки.

Вступивши в університет,вона пришла до класу й почала знайомитися зі своїми однокурсниками. Вона довго й терпляче з ними спілкувалась,і добре вжилася в колективі. Там вона познайомилася з Еріком,який став їй спершу приятелем,а згодом і хорошим другом.

Йшли роки,проходив час,і треба було прощатися зі своїми однокурсниками,вчителями,з усіма,хто там вчився і викладав. Елла не дуже переживала,адже вона була за крок до своєї великої мрії,яку плекала з дитинства.

Вже на наступний день Елла знайшла роботу,адже археологів у цьому місті було не так багато,а оголошень вдалося знайти чимало. Наступного ранку Елла поїхала влаштовуватися на роботу. Їдучи,роздумувала про мрію,про роботу,про скарби та гроші,які вкладе в експедицію. Не помітила,як і приїхала. Вона зайшла у вишукану будівлю,де були двері з таблицею,на якій було написано: «Будинок археології». Відчинила двері і пройшла до кабінету,де її мали чекати. І раптом побачила Еріка,який усміхався і привітно запропонував їй чаю.

– Ти тут секретар? – запитала Елла.

– Так. Я розумію,що це дивно,бо завжди секретарі – жінки,а тут чоловік,– сказав Ерік і запропонував їй присісти.

Сидячи і розмовляючи,вони згадали про життя,хто яку дорогу вибрав і де працює. Ось із кабінету вийшов директор Будинку археології і запитав про роботу. Елла швиденько зайшла до його кабінету і розказала про себе. І розповідала так швидко й переконливо,що той не встигав нічого сказати. А наговорившись,запитала: «А як вас звати?»

Той тихим голосом відповів,що він – Ханд Волтер,і що вона на роботу вже прийнята,завтра приходити на восьму ранку…
Ранок виявися непростий,довелося рано встати,щоб не запізнитися,адже настав перший робочий день,і потрібно було показати себе якомога краще. Вийшла Елла на простору осінню вулицю й побачила незвичні мильні бульки,які промайнули над її головою. Споглянула,протерла очі – й більше нічого не побачила. Зате почула дивний голос,який сказав,що це – прокляття…

Елла була спантеличена й не знала,що їй робити. Але оговталась,згадала,що в неї перший робочий день,тож треба швидко добиратись на роботу. Вона приїхала вчасно,і з радістю приступила до вивчення кабінету,обстановки і,звичайно,самої роботи. Вона пропрацювала,може,до години третьої,писала листи на експедицію,куди вони мають їхати і що досліджувати. О третій годині дня прийшов Ханд Волтер,її шеф,і запропонував Еллі поїхати на місце дослідження. Елла,звичайно,не могла відмовитися від такого щастя.

Це була старовинна будівля,де жили аристократ і його жінка. Будівля була просторою і з довгими коридорами. Там був розкішний зал,вітальня,спальня для гостей,тільки спальні жінки й чоловіка чомусь не вдавалося знайти. На старовинній карті була позначена невеличка кімнатка,але в реальності її в будинку не було.

Всі збирались уже їхати додому,але Елла попросила залишитися,їй цікаво було подивитися ще й пошукати ту таємну кімнатку. Звичайно,її саму там би не залишили,бо в цього будинку була погана слава,що він – із привидами. Тому вирішили залишити з Еллою досвідченого Дрейка,який працював тут уже з десяток років. Йому й залишили ключі,щоб він дочекався її.

Проте Елла так просто не залишилась,вона все-таки вирішила зачекати вечора. Доки Елла обчислювала,писала,вираховувала,той уже взагалі заснув і спав у спальні,де була купа пилу. Елла подивилася,усміхнулась і пішла до кухні,щоб одягнути каску. Зодягла її,ввімкнула на ній ліхтарик,чхнула – і несподівано провалилася крізь землю,впавши невідомо куди.

Через хвилин десять Елла опам’яталась і побачила ту потаємну кімнату-спальню,яку вони шукали. Спочатку злякалася,адже кімната була вкрита пилом і павутиною,проте потім почала розглядати її – і побачила двері. Тихенько підійшла до них і почала кликати Дрея. Кликала-кликала,та він спав,як убитий. Не зважаючи на страх і переляк,відчинила двері й побачила простору вулицю,де гріло сонечко,осіннє листячко ледь-ледь опадало,дув теплий вітерець і пахло солодкими яблуками в переливах стиглої вишні.

Це було таке відчуття,що ніхто не зміг би передати той запах п’яної троянди,який через мить оселився на вулиці. Елла ощасливлена зайшла туди,і двері повільно зачинилися. Вона побачила панянок,які обливали й мили вулицю мильною водою,натирали тротуари до сонячного блиску. Мило було таке чарівне,що з нього летіли бульки і ринули у блакитне небо. А підмітали цю вулицю червоними трояндами,які завжди пахли п’яною вишнею…

Елла йшла все далі й далі – і побачила дивного духа,який сказав їй про прокляття вулиці,та Елла не звертала на це уваги: які можуть бути прокляття в такому чарівному світі? Потім вона зустріла трьох духів,які теж сказали їй про прокляття,та вона знову пішла далі. Далі з’явилося вже шестеро духів,які теж стали казати їй про прокляття,потім їх стало семеро – і всі хором говорили їй про прокляття вулиці,закритої від щастя.

Елла зупинилася вражена і запитала: «Про що ви,яке прокляття?» Ті хором відповіли,що їхня вулиця закрита від щастя невидимими дверима,відчинити які може лише такий же невидимий ключ. Але побачити й підняти його зможе тільки людина,бо дух не має тіла… А дійти до нього може лише той,хто дуже сильний волею і духом,бо йти треба три дні й три ночі. При цьому не можна їсти й пити,зупинятись,притулятись до будь-чого чи до чогось торкатись. Лише йти,йти,йти…

Еллі шкода стало тих незнайомих бідних духів – і вона згодилася піти по ключ,щоб відчинити ті невидимі чарівні двері. Дорогою Еллу спокушали багато разів – то стиглими плодами з солодкими,як мед,яблуками й грушами,то чистою,ніби роса,водою,то ніжною,як шовк,постіллю – всім,чим тільки можна спокушати людину. Та вона все йшла і йшла. Її надихало те,що на цій підземній вулиці весь час панувала прозора біла ніч,ніби передвіщаючи її мешканцям неминучість настання щасливої миті.

І раптом,коли їй уже стало здаватися,що боротися немає жодних сил,вона побачила ту невидиму стіну,біля якої висів великий чарівний ключ. Вона,знесилена,майже непритомна,з останніх сил підняла його,піднесла його до щілини в дверях,відчинила їх і переступила поріг.

Іще кілька кроків сходами – і вона раптом побачила свою вулицю,яка веде від її роботи додому і з дому до роботи. Вона зрозуміла: вулиці з’єдналися – і земне щастя світлим потоком ринуло по ту сторону дверей,до нещасних духів. А окрилені духи стали радісно витати над земною частиною вулиці. Останнє,що вона побачила – це усміхнених Еріка та Дрейка,які,їй так здалося,чекали її тут уже три дні й три ночі.

– Нарешті на нашій вулиці запанували щастя та спокій! – сказав Дрейк,а Ерік простягнув їй руки назустріч. Вона сонна,але щаслива,впала в обійми Еріку,який ніжно поклав її на шовковисту травичку…

Коли прокинулась,то побачила справжнє диво: її рідна вулиця – гарна й красива,її усі підмітають червоними трояндами,миють до сонячного блиску чудо-милом,і бульки її летять до красивого,чистого,прекрасного,блакитного неба. І пахне тут п’яною трояндою,і морським бризом,і запашною вишнею. Всі люди на цій вулиці – щасливі,і тепер усі,хто тут побував,стають здоровими та радісними. І привиди знайшли нарешті спокій.

А знаєте,чому Елла стала такою щасливою? Тому,що всі люди можуть бути щасливими,якщо по-справжньому будуть вірити в щось прекрасне і не втрачати надії. Ні в моменти,коли страшно,холодно чи голодно,ні коли перед тобою спокуси,ні коли доводиться навіть не спати,щоб допомогти незнайомцям,як допомагала Елла білим духам-привидам…