Відлуння тижня (20.08 – 27.08)

Цьогорічний День Незалежності відзначався не лише як знакова подія, започаткована 27 років тому, а в контексті століття відновлення української державності. Петро Порошенко нагадав, що нарешті, попри війну Росії проти України,  вдалося вирватися з історичного «зачарованого» кола поразок. Тож  аби державотворчий процес став незворотнім, Президент вже у вересні запропонує Верховній Раді закріпити законодавчо у Конституції євроатлантичну зорієнтованість України. Якщо це вдасться зробити, то мінімалізується неписана традиція, коли з приходом до влади кожного нового Глави держави змінюється політичний курс країни.

Військовий парад, незважаючи на критику, «підігріту» інформаційно-ідеологічними   рупорами північно-східного сусіда та москвоцентричним вітчизняним політикумом, засвідчив, що Україна не збирається покладатися на «миролюбність» сусідів. Мимоволі дійство 24 серпня у Києві порівнювалося з подібним у Варшаві (15 серпня), яке  там теж проходило під знаком  відновлення своєї державності.  У столиці України промарширувало втричі більше  вишколених військовиків. Якщо кількість бойової техніки була приблизно рівною, то над столицею Польщі приблизно втричі більше пролетіло авіації.  Вдаюсь до цих «парадних» порівнянь, тому що не викликає жодного сумніву: Україна мусить бути готовою і до збройного протистояння на Заході.  Риторика чинного польського політикуму з фактично неприхованими територіальними претензіями  позбавляє ілюзій щодо миролюбності (до речі, там  формується нова дивізія, що дислокуватиметься на схід від Вісли).

І ще один суттєвий момент, який викликав лють як у московських, так і  в будапештських чи варшавських  шовіністів-українофобів: під час військового параду в Києві було продемонстровано, що узаконюється переможний клич  наших військовиків «Слава Україні!» І це – не тільки данина традиції, а й усвідомлення здатності до  змобілізованості, розуміння того, що рано чи пізно, можливо, доведеться  збройно захищати державу і від, прости, Господи, «стратегічних партнерів», що за західним кордоном.

Наразі  ж навіть Дональд Трамп, якого, попри проукраїнський курс США, іноді називають мало не другом  Володимира Путіна,  висловив захоплення тим, як «Україна мужньо протидіє російській агресії». Це відображення не тільки прозріння чинного господаря Білого дому, але й того, що «не вмирає душа наша, не вмирає воля» (Тарас Шевченко). Правда, майже синхронно з цією обнадійливо-доброзичливою візією  з Вашингтона прийшла  й скорботна звістка: помер сенатор Джон Маккейн.  «В України багато друзів, – написав у Twitter міністр закордонних справ Павло Клімкін. – Але Джона Маккейна ніким не замінити. Добро та принципи – без компромісів: його життя стало прикладом для всіх нас».

Утім, якими б непоправними не  були  втрати (навіть у День Незалежності ворог з тимчасово окупованої території  убивав наших громадян),  попереду  – нові суворі іспити для кожного з нас зокрема та всіх загалом.  Але ми не можемо собі дозволити найсуттєвішої втрати – державності. На цьому впродовж минулого тижня наголошували державні діячі, політики та політологи.

«Ми твердо обрали власний шлях розвитку»

Президент України Петро Порошенко під час свого виступу з нагоди 27-річчя відновлення державності наголосив, що  впродовж останніх  чотирьох з половиною років «ми пережили неймовірні випробування війною та економічною кризою, що її спричинила російська агресія. Від рук ворога полягли тисячі й тисячі українців – військових та цивільних; чоловіків, жінок, дітей. Нас тестували і на міцність, і на розрив. Намагалися розділити народ і розчленувати країну. Пробували заблокувати наш рух до Європи. Хотіли загнати волелюбний народ назад в осоружне імперське стійло» (тут і далі посилаємося на офіційне інтернет-представництво Глави держави). А відтак зазначив: «Слава Богові і подяка кожному українцю за те, що ми з вами вистояли. І не просто вижили у лихолітті, а й наростили міцні м’язи. Стали сильнішими і впевненішими в собі і власних можливостях. На майбутні роки й десятиліття заклали основу для руху вперед – з чіткими стратегічними орієнтирами на Європейський Союз та НАТО».

Він також нагадав, що у 2018 рік особливий, оскільки  «відзначаємо століття незалежності УНР, проголошеної Четвертим універсалом Центральної Ради. Наближається і сто років Акту злуки, коли УНР та ЗУНР об’єдналися в єдину соборну українську державу. Українська національна революція, визвольні змагання початку минулого століття тривали приблизно чотири роки, але державу тоді втратили. Наші предки не встояли у тій війні з Росією. Так само, як свого часу не встояли наші гетьмани Іван Виговський та Іван Мазепа. Причини були різні, але результат один і той же: довгі роки трагічної залежності від імперії з репресіями, голодоморами. Зі спробами знищити українську мову і розчинити український народ на неозорих просторах Євразії».

Найістотніше досягнення сучасної України, переконаний  Президент, що вдалося, попри війну Росії, зберегти державність. «І, головне, ми твердо обрали власний шлях розвитку. І не маємо права з нього зійти на догоду зовнішнім ворогами та їх агентам усередині країни», – уточнив він. Глава держави також наголосив: «Не може бути вільним тіло, коли душа – в полоні. Нехай сьогодні нас почують у Константинополі, в Москві та Ватикані. Ми маємо твердий намір розрубати останній вузол, яким імперія відчайдушно намагається нас прив’язати до себе. Ми сповнені рішучості покласти край протиприродному та неканонічному перебуванню вагомої частини нашої православної спільноти у залежності від російської церкви. Церкви, яка освячує гібридну війну Путіна проти України, яка день і ніч молиться за російську владу і за військо – теж російське». На його переконання, «питання Томосу про автокефалію для Православної Церкви України виходить далеко за межі релігійного. Воно з того ж ряду, що зміцнення армії; що захист мови; що боротьба за членство в Євросоюзі та НАТО. Це – ще один стратегічний орієнтир на нашому історичному шляху. Це – вагома складова нашої незалежності». Петро Порошенко зазначив, що «війна Росії проти України – це частина плану Кремля розвалити Європейський Союз і НАТО. Наші воїни на сході стоять на захисті безпеки і добробуту не лише України, але всієї Європи». А відтак нагадав, що відтоді, як йому довірили  українці і посаду Президента України, «державний компас впевнено показує на Захід – у бік, протилежний імперії. Його стрілка жодного разу не здригнулася. І запевняю вас, не здригнеться, допоки цей компас знаходиться в моїх руках».

Президент прокоментував привітання «Слава Україні», яке відтепер стане обов’язковим для військовиків. «Найміцнішими стають ті традиції, які народжуються в народі. Які генеруються народом і людськими серцями, передаються з покоління в покоління. Серед наших символів є не лише Прапор, Герб і Гімн, про які написано в Конституції, але й національне гасло «Слава Україні! Героям слава». Від нього ми почуваємо колосальне піднесення, а наших ворогів корчить як чортів від ладану. Воно саме увійшло в наше життя, а тепер настав час надати йому силу закону», – зазначив він. А наостанок ще раз привітав із двадцять сьомою річницею Незалежності України та  сторіччям відродження української державності.

«Північний сусід налаштований знищити нас»

Колишній коман­дир другої роти батальйону «Айдар» Євген Дикий, від якого командування цим підрозділом перейняв волинянин Ігор Лапін, підкреслив у виданні «Газета по-українськи»: «Маємо споконвічного потужного ворога – Росію. Такий виклик змушує нас утримуватися від зайвих «косяків». Адже північний сусід налаштований знищити нас. Незалежна Україна не вписується в російське мислення – царське, радянське чи ерефівське. Постійно перебуваємо під цим пресом». На його думку, «війна йде не тільки на східному фронті, але й на міжнародній арені. РФ кидає на це величезні ресурси».

Тому, наголошує  Дикий, нам слід «нарощувати м’язи і гострити зуби. Миром із Москвою не розійдемося. Розслабитися зможемо тільки тоді, коли Росія як імперія припинить своє існування. Як це сталося з Радянським Союзом. Маємо цього прагнути. Хижак хворий, гнилий усередині, але ще небезпечний. І коли він поруч, не сміємо бути навіть напівгнилими. Треба зупинити розкрадання нашого всього. І готуватися до більш жорсткої війни з ворогом».

Він нагадує, що «2019-го будуть президентські й парламентські вибори. Коридор можливостей звужений. На перших маємо не втратити те, що кров’ю зупинили російську армію від подальшого просування. На парламентських планку треба ставити вище. Якщо суспільство зуміє сформувати сильну партію й вона візьме владу – почнеться новий відлік історії, постануть завдання іншого масштабу».

«…зіграв з українцями злий жарт»

Інтелектуал Юрій Макаров , констатуючи в «Українському тижні», що «серпень – місяць депресій», резюмує: «Люди, потроху повертаючись із відпусток, розуміють, що в щоденному житті їх чекає те саме, що й до відпочинку». На його переконання, «країна не змінилася за ці тижні: і відкати платять, як і раніше, і підряди розподіляють серед своїх, а з білбордів так само спокушає слабкодухих 57-річна модель в окулярах за ціною в півавтівки. Жити по-новому не виходить. Хоч їдь назад до Анталії, а краще вже до Польщі або відразу до Штатів».

Макаров зазначає: «Євромайдан зіграв з українцями злий жарт. На якусь мить здалося, що можна одномоментно скинути із себе стару шкіру, омолодитися, залишити в минулому лихі помисли та звички й прокинутися в Європі, причому навіть не Східній. Коли цього з невідомої причини не сталося, у нас почали щосили клясти Президента, олігархів, депутатів, правоохоронні органи, громадські організації, журналістів – часами зі значно більшим запалом, ніж за Януковича». За його версією, «українців охопила своєрідна апатія. Згадки про хоч якісь покращення викликають агресію. Перший-ліпший натяк на зраду, навпаки, сприймається з ентузіазмом, без найменшої критики». Констатуючи, що «життя взагалі недосконале, а людина грішна», риторує: «Чи є це підставою, щоби власними руками занапастити проект держави, омріяної поколіннями предків?»  А відтак рекомендує: «Критикуйте, звинувачуйте, лайте, тільки не вимагайте неможливого! Країна не зміниться, доки не змінимося ми».

«Можливість анексії  Закарпаття»

Чи повторить Закарпаття долю Криму чи Донбасу? На це запитання пропонує в УНІАНі свою відповідь доктор політичних наук  Максим Розумний. Він переконаний, що «в  міжнародному контексті і в контексті зовнішньої політики України створення угорським урядом посади уповноваженого міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області, слід тлумачити як зазіхання Будапешту на суверенітет нашої країни». Досі, зазначає політолог, «Угорщина апелювала до внутрішніх проблем в Україні, наприклад, обмеження прав угорської національної меншини. Але своїм рішенням про створення посади уповноваженого міністра Будапешт продемонстрував, що питання угорської меншини в України – це питання зовнішньої політики та територіальних зазіхань Угорщини».

Тому, наголошує Максим Розумний, «українська дипломатія повинна буди пильною, аби не допустити повторення такого ж сценарію, що був із Кримом і Донбасом. Ми вже знаємо, чим подібне втручання може закінчитися. Тому саме час привернути увагу наших зовнішньополітичних партнерів до цього явно недружнього кроку сусідньої держави і, таким чином, перехопити ініціативу в Угорщини в угорсько-українському дипломатичному конфлікті».

Доктор політичних наук підкреслює: «А що стосується планів можливої анексії території Закарпаття, то в цьому контексті Угорщина діє в фарватері російської політики і робить розрахунок на подальшу дестабілізацію України, на позбавлення нашої країни частини суверенітету, коли певні території можуть бути  повністю або частково непідконтрольні Києву. На цей випадок, я думаю, Будапешт розробляє можливість анексії Закарпаття. Хоча офіційно, звісно, ніхто про це не говоритиме». За його припущенням, «якщо Україна втратить можливість захищати свій суверенітет, і приєднання до сусідньої держави частині населення здаватиметься легкою і безболісною справою, сценарій приєднання Закарпаття до Угорщини може бути підтриманий більш широким колом людей, а не лише угорською меншиною».

«…на межі здачі суверенітету неофашистському диктатору»

Видання «Газета по-українськи» опублікувало 17 висловлювань сенатора Джона Маккейна,що влучно характеризують культового політика. У цьому переліку – й такі одкровення: «Ми будемо жити з вічним соромом через те, що не дали українцям зброю, щоб вони себе захистили»; «Президент США не може вести за собою вільний світ, вітаючи диктаторів з перемогою на фіктивних виборах. Привітавши Путіна, президент Трамп образив кожного громадянина Росії, якому було відмовлено в праві на чесне голосування».

Він також зазначав, що «Росія – бензоколонка, яка маскується під країну. Це клептократія, корупція. Це нація, економіка якої спирається виключно на поставки нафти і газу. Тому економічні санкції важливі»; «Думаю, Росія найголовніша зараз загроза. Найбільш значна, ніж Ісламська держава».

Маккейн попереджав: «Угорщина є нацією на межі здачі суверенітету неофашистському диктатору, нацією, яка лягає в ліжко до Володимира Путіна»; «Я не думаю, що всі ці події (революції) обмежені Близьким Сходом … Цей вітер змін дме і розноситься, і якби я був Володимиром Путіним, то поводився б трохи менш самовпевнено, перебуваючи в Кремлі зі своєю клікою з КДБ».

«Сьогодні два імперські гонори злигалися між собою»

Два імперіалізми  фактично об’єднали свої зусилля для знищення України. На цьому наголошують аналітики Адріан Михальчишин та Олег Чорногуз у №4 (882) 2018 часопису « Дзвін». Зокрема Адріан Михальчишин  у статті «Спаліць то украінскє гняздо!»  пише:  «Знову про Волинь… Та ж відомо, і Польща хотіла її спольщити, поселяла осадників, колишніх військовослужбовців, які палили, нищили все українське. Які страшні пацифікації були, коли  палили православні церкви, наших священиків водили по селі на мотузках. І змушували цілувати конячі зади. І зараз бабці на Волині лякають маленьких внуків упирем Пілсудським. Це він був автором цих звірячих  пацифікацій». Він висловлює подивування цинічною брехнею наших західних сусідів. «І яка демагогія польських істориків на кшталт сімашків та ісаковичів… Про 120 тисяч жертв з польського боку. Та там поляків стільки не було! Машина пропагандистської війни розкручена так званими кресов’яками і їхніми нащадками», – підкреслює аналітик.

А письменник Олег Чорногуз у публікації  «В ім’я нашої невмирущості» резюмує: «Сьогодні два імперські гонори злигалися між собою  і диктують нам, кого в Україні любити –  Сталіна чи Пілсудського, чи бандитів із Армії Крайової, яка вирізала наших людей на Волині та кидала у вогонь українських немовлят».

«Роздмухування внутрішнього конфлікту в Україні»

За висновком політолога Олексія  Мінакова (див. публікацію  «Росія робить ставку на внутрішній конфлікт в Україні» на сайті «Радіо Свобода»), «дії української влади щодо отримання томосу про автокефалію та заяви щодо закріплення в Конституції прагнення до вступу в ЄС і НАТО змушують Росію прискорювати свою підготовку до фази активного втручання і роздмухування внутрішнього конфлікту в Україні».

На його думку, перша з ключових ознак такої підготовки Кремля – «формування тотальної недовіри до української влади». Аналітик пояснює: «Інформаційні зусилля Кремля сьогодні полягають не в тому, щоб змусити українців повірити в щось – привабливість російського вектору чи цінностей «русского мира». Ніхто вже не кричить, не говорить і навіть не натякає, що «Путін – молодець». Основний акцент робиться на розхитуванні ситуації всередині України та викликанні потрібних емоцій – зневіри і депресії». Для цього обіграється концепт «зрада» у виконанні проросійських політиків і «експертів», яких запрошують на телеканали і цитують проросійські інтернет-видання, а також боти у соцмережах Facebook, Youtube, Twitter. При цьому, зазначає Мінаков, «один із головних наративів, якого намагаються наполегливо просувати, – «найбільша загроза для України – це Порошенко, а не Росія». Причому, доносять цю ідею взаємовиключними меседжами. Мовляв, це «президент війни», який наживається на ній, і «бандерівець», як нещодавно його назвав російський пропагандист Соловйов. І в той же час, паралельно, поширюють думку, що президент вже здав країну росіянам і фактично капітулював».

Мінаков переконаний, що нещодавні вбивства «атошників» і одночасні напади на активістів у південних регіонах – це репетиції масштабної дестабілізації. А відтак уточнює, що є два основних сценарії розвитку подій. «М’який» програмує «провокування Кремлем внутрішнього конфлікту за допомогою інформаційно-психологічного впливу і диверсійно-терористичних акцій». У підсумку московська кліка забезпечує перемогу «своєму» кандидату під час президентських виборів, а згодом отримує «свою» більшість у ВР». Водночас, наголошує політичний експерт, напрацьовується і «жорсткий» сценарій – провокування справжньої громадянської війни та введення російських «миротворців» нібито «для запобігання кровопролиття».

Роздумуючи над тим, чи здатне українське суспільство зламати плани Кремля, який  реалізує стратегію на підкорення та знищення України, Олексій Мінаков  зазначає: «В 2014 році це частково вдалося – проукраїнська частина населення мобілізувалася і не дала Путіну реалізувати план «Новоросія» в повному обсязі. Але не факт, що Україна ще раз переживе глобальне потрясіння». Тому, переконаний він, «правоохоронцям слід обов’язково працювати на випередження, а не боротися з наслідками дій Кремля. Громадяни мають об’єднатися довкола національної ідеї і європейського майбутнього України, а не вестися на отруйно-привабливі лозунги про мир. Лише тоді Україна зможе витримати іспит на дестабілізацію».

«Як диктують історичні реалії»

Юрист Анна Маляр на своїй сторінці у Faceobook зазначає: «Після 2014 року я б не перебільшувала ролі президентів та інших тимчасових людей при владі. Ключову роль у боротьбі за незалежність відіграв народ». Для неї зараз «очевидно, що українці вибороли свою незалежність так, як диктують історичні реалії, – збройним опором. І в нас просто немає іншого шляху, як стати сильними та мати сильну армію. Або наші танки вулицями Києва, або чужі».

Апелюючи до старозаповітної  історії (коли Мойсею довелося протягом сорока років виводити свій народ із неволі), аналітик пише: «Нам іще 13 років – і вже за всіма законами природи та біблейських сюжетів відбудеться зміна поколінь, у тому числі й у політикумі».

Після цього, прогнозує Анна Маляр, «навіть наша національна риса «професійних плакальників» поступово розчиняється в голосах і настрої тих, хто не чекає, а робить, хто сам господар свого життя, хто готовий брати відповідальність, а не просити…Слава Україні й українському народу!»

27 років  Незалежності у контексті 100-ліття відновлення української державності знаменувалися не тільки остаточним формуванням політичної нації, але й  перманентним «блуканням» владних еліт, пошуками шляху розвитку країни, втратами (населення, території, ресурсів, до певної міри – перспективи, що окреслювалася на початку 90-х).  Пригадуєте, як Леонід Кучма звертався до істеблішменту, народу: скажіть мені, яку країну збудувати – і я збудую. Зараз, він, єдиний з Президентів, який на цьому посту відпрацював дві каденції, аналізуючи 27-річний шлях розвитку, називає найістотніші помилки. У їх числі – відмова України від статусу ядерної  держави, втрата  позитивної енергетики після Помаранчевої революції та бездарна кадрова політика Віктора Ющенка, прихід до влади Віктора Януковича.

При цьому Леонід Данилович  (про якого іноді говорили, що певний час «працював  Президентом в Адміністрації Віктора Медведчука) не помічає того, що приведення до влади представника «донецьких» відбулося завдяки олігархату, який сформувався  під час кучмівського періоду. Та й  позбавлення статусу ядерної держави відбулося від час його правління (правда, інакше бути й не могло: геополітичні гравці, зокрема США,  не давали шансу, викручуючи руки та погрожуючи санкціями).

Пошуки персоналізованого Месії, за яким би, у відповідності з  біблійним прикладом, пішла більшість української політичної нації, поки що  не увінчалися успіхом. Тож  народ мусить покладатися на самого себе, не повторюючи фатальних  помилок минулого. Про це  в міру своїх можливостей  висловлювалися  ЗМІ:«Драматургiя здобуття незалежності» («День»), «Парад як потужний поштовх геть від Москви» («УП»), «Смертельний штиль: Як Україні прорвати російську блокаду Азовського моря» («Без ТАБУ»),  «Українські дипломати разом з військовими вирушили на Донбас» («ЄП»), «Марченко є не просто кумою і жінкою двох найодіозніших персонажів, але й сама готується до початку політичної кар’єри» («Гордон»), «Канцлер Австрії прокоментував «весільний вояж» Путіна» («ЛБ»),  «Новий суд над Манафортом стане ударом по проросійських політиках в Україні, – WP» (ZIK), «У ЦВК розповіли, як боротися з підкупом виборців» («Свідок»)…

За умов, коли Україна  де-факто опинилася в полоні виборчої кампанії, на розхитування ситуації працює не тільки політикум, але й  соціально-економічний фактор. Процес знецінення гривні знову простимулював чутки про вірогідність дефолту. Загальні суми до виплат Міжнародному валютному фонду цього і наступного року – 9,5 мільярдів доларів. Хоча, за даними НБУ в золотовалютних резервах зараз  ще маємо 17 мільярдів. Та й деякі експерти переконані, що2 мільярди МВФ таки перерахує Києву, адже зацікавлений у поверненні своїх коштів.  Однак, на думку економічного експерта Андрія Блінова, восени отримаємо курс по 30 гривень за долар.

Звісно, це прогнози. Але «опусканням» матеріальної планки неодмінно скористаються  політики, спробуючи вкотре змінити, згідно з кремлівським алгоритмом,  вектор розвитку нашої країни. Чи стане внаслідок цього ситуація вибухонебезпечною,  якщо  «підігріють» її  ще й зовнішні фактори, зокрема збройна спроба РФ взяти під свій контроль українські порти?  З цього приводу заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука висловився доволі песимістично: «У нас є ризик втратити державність, не просто контроль над двома портами чи трьома. У нас є реальна загроза втратити державність, і до того ж не обов’язково військовим шляхом. Достатньо Рабіновичу і Мураєву, Бойку і решті цієї п’ятої колони провести більшість до парламенту – і все, гаплик, України немає».

А політолог і журналіст Леонід Швець у виданні  «Слово і Діло» звернув увагу на демонізовану персону, яку називають чи не основним обличчям реваншу. При цьому він нагадав, що кум Путіна не чужий і для чинного українського владного олімпу. «Адже це простий тест: якщо тут можливий Медведчук, Україна неможлива. Зараз він не лише можливий, у нього справжній ренесанс. Кому за це подякувати?» – запитує Леонід  Швець.

Таких та ще більш гострих запитань – більш, ніж достатньо. Поза сумнівом, з кожним прийдешнім днем їх може ставатиме ще більше. Будьмо!

Віктор Вербич