Волинянин Павло Чайка вже 8 років служить у Миколаєві. Призваний на строкову службу в десантні війська,згодом перейшов на контракт. Два роки — у «Беркуті»,потім знову повернувся до 79-ї аеромобільної. З дитинства мріяв бути військовим,тому й закінчив військовий ліцей. Коли вже став справжнім армійцем,навіть не ображався на закиди знайомих: «Навіщо тобі армія? Ані грошей,ні слави». Відповідав: нормальна робота,і я її виконуватиму. Мабуть,тому й досі щиро дивується,чому таку «скромну» працю держава відзначила високими нагородами. Про це пише Урядовий кур’єр.

Перший іспит — Червоний Лиман

Павло став третім за всю історію незалежної України повним кавалером ордена «За мужність». Заслуженим кавалером. Справжнім лицарем. Для нього,бійця легендарної 79-ї аеромобільної бригади,випробування війною почалося з Криму. Торік 3 березня його частина стояла поблизу Армянська,потім Чонгар,узбережжя. Довелося витримати провокації так званих зелених чоловічків.

— Тоді добре розуміли,— згадує Павло,— що ми не готові до війни. З першим пострілом з нашого боку розпочалась би повномасштабна атака. І бій був би не на нашу користь. Адже те число військових,техніки та озброєння,що були у супротивника,у жодне порівняння з нашими силами не йшло.

Згодом надійшла команда прямувати до Донеччини. Тиждень були під Вугледаром,три дні — під Слов’янськом,далі — Червоний Лиман. Саме там Павло зазнав поранення. За виконання завдань на цій території отримав перший орден. Небагатослівно скромно пояснює,що воював як усі.

За нього розповів товариш,відомий волонтер Юрій Бірюков: «Після поранення під Червоним Лиманом Павло втік зі шпиталю в зону бойових дій,під Слов’янськ. А там не просто вийшов з оточення,а ще й «віджав» відбитий у сепаратистів КамАЗ».

Час «кіборгів» і миротворців

Друга ротація Павла Чайки прийшлася на донецький аеропорт. Головне завдання полягало в тому,щоб залишитися живими і не допустити на територію ворога. Хлопці набули досвіду в попередніх воєнних операціях,думали,що найстрашніше в житті вже пройдено. Це було до того,як потрапили до пекельного аеропорту.

Павло скупо ділиться враженнями. «Звісно,— каже,— іспит аеропортом був одним із найскладніших. Одна річ,коли сидиш в окопі або під прикриттям. Інша — відкрита місцевість. Одна надія на те,що не влучать,що БТР не підведе».

На думку Чайки,поняття страху та обережності близькі. Хлопець каже,що коли розпочинається бій,то,звісно,страшно. Згодом це відчуття притупляється. Гору беруть відвага і завзятість. Надто важливо в цій ситуації не втратити глузду,не загратися. Вберегти власне життя і життя товаришів.

Згадує Павло і про місцевих жителів,що допомагали сепаратистам: «Стояли під Дьяковим. Заїхали в село,де,за нашими даними,було багато тих,хто допомагав окупантам. Просто зайшли поспілкуватися,познайомитися. Місцеві щиро здивувалися,побачивши нас. Без чубів та шашок,не в шароварах,розмовляємо російською. Вони були шоковані. Я переконаний: якби із самого початку на Донбасі розум людський узяв гору над пропагандою,війни не було б».

Інша війна

Третю нагороду герой здобув за Дебальцеве. За найважчий,найскладніший,найзапекліший бій. У ньому підрозділ Павла Чайки втратив бійця. Коли командир взводу згадує про той бій,ховає очі. Він і досі не може собі пробачити,що не зберіг життя солдатові.

А ще вважає,що втрат можна було б уникнути,якби армію останні два десятиліття не тримали на голодній пайці,а дбали про її матеріальне забезпечення. Лише завдяки волонтерам мобілізованих вдалося одягти і нагодувати в перші місяці війни. Вони виконали державні зобов’язання. Завдячує Юрієві Бірюкову,який одяг бригаду в надійні бронежилети та каски.

— Юрій робив і робить неможливе,— ділиться герой. — Завдяки йому ми живі. Йому й досі заважають працювати — від заздрощів. Закидають,що допомагає лише 79-й аеромобільній. Однак відомий приклад,коли віз через кордон шоломи і вже їхав Україною,зупинявся біля блокпостів. Питав,чи є захист. Коли розумів,що хлопці «голі»,видавав їм ті засоби захисту,що віз нам. Вважаю,Юрій,отримавши високу посаду,більше допоможе армії».

Військовий зауважив,що війна сколихнула суспільство загалом і військових чиновників зокрема. З його слів,нині навіть генерали дослухаються до думки офіцерів,нижчих за званням,і до порад воїнів-афганців. Проте у нас інша війна. «Там,в Афгані,було зрозуміло,хто свій,хто чужий,— каже офіцер. — На Донбасі ж ми всі свої. Ще два роки тому брали участь у спільних навчаннях,а стали ворогами. Це вони прийшли на нашу землю. Ми переможемо. Бо в нас є дух патріотизму,розуміння правди та любов до країни».