Які б остаточні вердикти не винесла 2014-му невблаганна історія,цей драматичний період буття Української держави та українського народу не вдасться назвати безчассям. Євромайдан,революція Гідності,подвиг Небесної сотні,анексія Криму – початок російської окупації,Вітчизняна війна,старт кремлівського проекту «Новоросія»,проголошення так званих «ДНР» і «ЛНР»,перетворення ворогом Донбасу на випалену землю,гібридна війна,очікування повномасштабного вторгнення російських окупантів… І тисячі полеглих – як серед вояків,так і серед мирних жителів. Збулося попередження лицарів українства,що за державність і свободу ще доведеться заплати сувору ціну.

Цей рік,надзвичайно яскравий та складний,поєднав у собі і трагізм (у найбільшій мірі за майже чверть століття від часу відновлення Української держави),і надзвичайну потугу та незнищенність монолітної Української політичної нації (чого в таких масштабах,можливо,не було ніколи взагалі). 2014-й став моментом істини,коли значна частина суспільства нарешті усвідомила,хто є (і був) ворогом №1 (хоч у радянський період російської імперії маскувався під «старшого» брата) та назавше (принаймні на десятки років) попрощалася з ілюзіями щодо сутності сусіда,невиліковно хворого на патологічні шовінізм,великодержавність,месіанство,ненависть до всього,що «не русским пахнет».

Поза сумнівом,попри набір начебто випадковостей,2014-й засвідчив втілення в життя давно напрацьованого алгоритму щодо України. Ця стратегія послідовно,крок за кроком,втілювалася,очевидно,ще двадцять років тому – напередодні других президентських виборів,коли в другому турі Кремль зумів привести начебто свою людину на київський владний олімп. Однак виявилося,що згодом Леонід Данилович вийшов за параметри запрограмованого Москвою та відмовився грати під кремлівську дудку. Тож відтак,на хвилі розчарування «помаранчевою командою»,врахувавши попередні помилки,«білокам’яна» безпроблемно отримала свою людину в кріслі Глави Української держави. Від 2010-го,обставивши Віктора Януковича своїми «порадниками»,«вухами» та «очима»,натискаючи на больові точки,почався процес прискорення у справі знищення суверенітету,розмивання державності,розчленування українського суспільство на ворожі групи. Правда,тоді здавалося,що принаймні інстинкт самозбереження (зважмо,з якої «прірви» він,попри свій рівень культури,інтелекту,зумів вирватися: сирітство,дві «посадки») не дозволить тодішньому Президенту піти на фатальний крок. Про це своєчасно попередила Януковича і його партійна соратниця Ганна Герман: підписавши у Вільнюсі Угоду про Асоціацію з ЄС,повернетеся національним героєм,а якщо цього не станеться,не оминути драматичних подій. Однак у столиці Литві екс-Президент,підійшовши до канцлера Німеччини Ангели Меркель та до Далі Грібаускайте ,глави держави – господарки саміту,з відчаєм у голосі зізнається,що «був сам на сам із Росією». При цьому нікому не розповідатиме,про що раніше йому говорили путінці,викликавши до «хазяїна» в Сочі,а наостанок – у бункер військової бази у Владімірі.

Тож далі подій в Україні (передовсім у Києві) вже нагадували процес перевтілення сніжки в снігову лавину. У ніч на 30 листопада 2013-го – силовий «розгін» Євромаймадану (ця акція відома і як «кривава ялинка»),Всеукраїнське віче 1 грудня ( і спроба захоплення Адміністрації Президента),«Марш мільйона» 8 грудня,«Чорний четвер» і прийняття ВР «законів про диктатуру» 16 січня,«Кривавий день Соборності» 22 січня, постанова (20 лютого) ВР «Про засудження застосування насильства,яке викликало загибель мирних громадян України»,підписання Главою держави та представниками Майдану 21 лютого угоди про врегулювання кризи,втеча В. Януковича в ніч з 21 на 22 лютого,постанова (22 лютого) ВР,ухвалена 328 голосами,про самоусунення В. Януковича з посади Президента України та призначення позачергових виборів на 25 травня 2014 року. І фактично відразу ж,починаючи з 23 лютого,- початок реалізації Кремлем «бліцкригу» – анексії Крим. Інтервенцію легалізовано 1 березня,коли пропозицію Путіна про ведення військ в Україну майже одноголосно підтримали обидві палати парламенту РФ. 16 березня під дулами російських «зелених человечков»,начебто вишколених німецькими фахівцями,відбувся «референдум» про незалежність Криму. 18 березня в Георгіївському залі Кремля Путін поставив підпис під «Договором про прийняття Криму до складу Росії». А через кілька днів російські військовики вже почали отримувати медалі «За возвращение Крыма». Збройного опору окупантам Україна не вчинила,більшість українських силовиків та офіцерів ЗС,які перебували на півострові,перейшли на сторону окупанта. Тодішній Голова ВР,виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов факт не вчинення жодного збройного спротиву пояснив цілковитою деморалізацією українських збройних структур. Хоча аналітики висловлювали й версію,що на таку поведінку тодішнє керівництво України «підштовхував» Захід,аби не дати підстав Кремлю для масштабної війни. Та у квітні уже почав реалізовуватися подальший план агресії Росії вже на Донбасі,куди стали прибувати кваліфіковані групи російських бойовиків. А з середині літа російські збройні підрозділи та техніка вже відкрито ведуть бойові дії (хоч у Москві цинічно не визнають цього факту),наразі окупувавши значну частину Донецької та Луганської областей.

Чи не знали про неминучість такого лавиноподібного розвитку на Печерських пагорбах,у Москві,на Заході? Відповідь загалом,без ряду деталей,цілком зрозуміла. Інше питання,чому тоді всіма сторонами конфлікту в Україні використовуватися стимули для радикалізації ситуації… Адже було цілком зрозуміло: перша пролита кров стане початком кривавих рік. І такою ситуацію неодмінно скористається третя сторона. Причому,намагаючись максимально реалізувати свої геополітичні цілі.

Навіть якщо впродовж найближчих років стане відомо,хто віддав наказ стріляти по учасниках мирної акції,ці «хто» були не більше – не менше виконавцями (цинічними,проплаченими),навряд чи засвітяться всі імена їхніх господарів. Окрім хіба що тих,які «задають тон». Тож Україна-2014 стала масштабним Майданом,де зустрілися Європа та «колективний Путін».

Рік,що вже наближається до свого завершення,водночас довів унікальну здатність нищеного-перенищеного українського народу до самоорганізації,до дивовижних мужності,жертовності,сили духу та волі. 2014-й став нетлінною сторінкою в історії України,яка надихатиме прийдешні покоління та піддержуватиме Шевченкову істину: «Не вмирає душа наша,не вмирає воля».

2014-й навіки залишиться під знаком подвигу світлої пам’яті Небесної сотні. У її числі – й волиняни Сергій Байдовський,Едуард Гриневич,Василь Мойсей,Іван Тарасюк. Рік,що відходить історії,означений героїчною звитягою на українсько-російському фронті,який,аби не образити Москву,поки що називають зоною АТО (антитерористичної операції). Адже завдяки добровольчим батальйонам,а відтак і Збройним силам,які довелося відновлювати мало не з нуля,міліції,знову створеної Національної гвардії,СБУ,Прикордонних військ вдалося не тільки зупинити наступ російських найманців,але й на окремих ділянках перейти у наступ. Однак за це своїми життями заплатили вже тисячі наших співвітчизників. У тому числі – й волинян. Навіть у переддень 2015-го Новоріччя,в останню суботу року,що минає,у Луцькому Свято-Троїцькому кафедральному соборі прощалися з п’ятьма полеглими в «Іловайському котлі» хлопцями.

Україна продовжує складати суворий іспит на здатність бути незалежною європейською державою. При цьому суспільство (за незначним винятком) демонструє зрілість,здатність успішно відповісти на виклики. Усупереч багатьом прогнозам,усвідомлюючи надзвичайний рівень відповідальності,українські виборці зуміли вже в першому турі голосування обрати Президента. Вони,зважаючи на набір «за» і «проти», відповідально проголосували 25 травня за найоптимальнішу кандидатуру. Тож на позачергових виборах Президентом України було обрано Петра Порошенка («за» – 54,7% голосів у державі загалом,52,41% – на Волині зокрема). Він 7 червня 2014 року (промовисто: у переддень Трійці,Зелених свят!) склав присягу перед Українським народом як Глава держави,відразу ж знявши будь-які питання з приводу легітимності сучасної влади.

Під час своєї інавгураційної промови Президент України Петро Порошенко нагадав,що «за нашу незалежність,самостійність боролися цілі покоління українських патріотів. За неї полягли герої Небесної сотні. За неї гинуть українські воїни та мирні громадяни». Він пояснив,що йде на посаду Президента,щоб зберегти і зміцнити єдність України,«забезпечити тривалий мир і гарантувати надійну безпеку». Глава держави констатував,що хоч «мир ще не настав,але вже сьогодні ми твердо можемо сказати,що важкі випробування об’єднали українську родину. Вони зміцнили нас як українську політичну націю,впевнену у своєму європейському виборі. Наш народ ніколи не був таким сильним,як тепер». А відтак висловив переконання: «Щоб мир став довготривалим,нам слід призвичаїтися до життя в умовах постійної бойової готовності». Петро Порошенко також наголосив: «Немає сумніву в тому,що ми здолаємо всі труднощі. Відстоїмо територіальну цілісність нашої держави,забезпечимо мир та спокій. Нас уже ніхто не оберне в рабів криміналу та бюрократії,в прислужників колоніальної влади». Президент України також чітко зазначив,що «Ми – народ,що був одірваний від своєї великої Батьківщини Європи – повертаємося до неї. Остаточно і безповоротно».

Слід віддати належне п’ятому всенародно обраному Главі держави у намаганні повернути Україні відчуття керованості,впевненості в перспективі,переведення розвитку ситуації в мирне русло. Президент дотримав свого слова щодо дострокових виборів (вони відбулися 26 жовтня) парламенту,який мусить бути на висоті вимог цього надскладного періоду вітчизняної історії. Тож 27 листопада 2014-го,коли більшість із 422 народних депутатів набули повноважень,стало першим днем роботи Верховної Ради восьмого скликання,у якій вперше у вітчизняній історії наявна проукраїнська,проєвропейська конституційна більшість. Коаліційну угоду підписали між собою 5 політичних сил: «Блок Петра Порошенка»,«Народний фронт»,«Об’єднання «Самопоміч»,Радикальна партія Олега Ляшка,Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» . Головою Верховної Ради України став соратник Президента (екс-мер Вінниці,екс-віце-Прем’єр) Володимир Гройсман. У парламенті створено 8 депутатських фракцій і груп: фракція «Блок Петра Порошенка» (150 депутатів),фракція «Народний фронт» (82),фракція «Опозиційний блок» (40),фракція «Об’єднання «Самопоміч» (32),фракція Радикальної партії Олега Ляшка (22),група «Воля народу» (20),фракція Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» (19),група «Економічний розвиток» (18),40 нардепів – поки що у статусі позафракційних. Як відомо,групу «Воля народу» очолює обранець волинян Ігор Єремеєв. У цій структурі – ще двоє народних депутатів,обраних у мажоритарних округах нашої області,- Степан Івахів та Сергій Мартиняк. Від двох округів (з центром у Володимирі-Волинському та Луцьку) Волинь представляють «фронтовики» Ігор Гузь та Ігор Лапін,яких можна назвати «новими обличчями».

Аналізуючи результати виборів у нашій області,експерти апелювали як до рівня політичної свідомості волинських виборців,впливу на їхнє волевиявлення матеріальних факторів,так і до того,що в трьох округах цілком прогнозовано віддано перевагу обранцям,які вже представляли їхні інтереси у ВР попереднього скликання та реально сприяли розвитку цих територій. У цьому ракурсі особливо цікавий приклад Степана Івахіва,який вміє працювати з виборцями,свої переконання доводить конкретикою справ,а не голослівними обіцянками. До того ж,він виявив себе віртуозним тактиком,фактично (нехай опосередковано) зробивши внесок у перемогу двох кандидатів від «Народного фронту». Адже у Володимирі-Волинському переміг кандидат,який під час минулих виборів програв Івахіву в Ковелі,а інший ковельчанин,замість конкурування зі Степаном Петровичем,зумів переграти у Луцьку навіть кандидата,у чиїй перемозі не сумнівалися в оточенні самого Ігоря Коломойського. Та найістотніше,що за драматичних умов нинішніх реалій волинські народні обранці ведуть себе справді гідно і в стінах парламенту,і безкорисливо допомагаючи українським воякам і волонтерам у зоні АТО,й дбаючи про своїх виборців.

Серед знакових подій 2014-го – й призначення нового Кабміну,який з 27 листопада,у відповідності з результатами голосування у ВР,знову очолив Арсеній Яценюк,у прем’єрських здібностях якого Україна мала можливість переконатися ще з 27 лютого. У новому Уряді,програму діяльності якого затвердив парламент 11 грудня,- троє міністрів,які перед призначенням отримали українське громадянство (Айварас Абромавичус курує питання економічного розвитку та торгівлі,Олександр Квіташвілі – охорони здоров’я, Наталія Енн Яресько – фінансів). Також,врахувавши нагальну необхідність вести проукраїнську державницьку інформаційну політику,створено відповідне міністерство,яке очолив Юрій Стець.

У 2014 році,зважаючи на російську агресію,Україна відмовилася від політики нейтралітету та позаблокового статусу. 23 грудня 303 голосами (конституційна більшість!) парламент підтримав законопроект Президента Петра Порошенка «Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості». Верховна Рада 25 грудня також розширила повноваження РНБО,секретарем якої,у відповідності з Указом Глави держави,15 грудня призначено Олександра Турчинова.

Безумовно,рік,що минає,засвідчив незворотність прагнення України стати з часом повноправним членом європейського співтовариства. Угоду про асоціацію України з ЄС підписано в два етапи: політичну частину – 21 березня,економічну частину – 27 червня. З 1 листопада вступило в силу тимчасове застосування Угоди про Асоціацію. Це розділи договору про безпеку,юстицію,боротьбу проти шахрайства,гармонізацію стандартів,ряд протоколів та ін. Тобто всі розділи крім IV,який стосується Зони вільної торгівлі,- її відклали до 1 січня 2016 р. Натомість Євросоюз продовжив режим автономних преференцій для України до 31 грудня 2015 р.

Надзвичайно напруженим виявився 2014-й для нашого краю. Зауважимо,що впродовж цього року на посаді голови ОДА встигли побувати чотири волиняни. Нині,звісно,зарано розставляти акценти щодо ефективності праці чинного «губернатора» Володимира Гунчика. Адже він,до призначення на цю посаду 24 липня,фактично ніколи не був у реальній політиці,не обіймав істотних посад у державних органах влади. Якщо,будьмо відверті,перші тижні «володарювання» і специфіку поведінки Гунчика можна назвати і цілком провальними (що,здавалося,поставило хрест на «губернаторській» кар’єрі),то відтак він зумів виявити ряд якостей як перспективний керівник,демонструючи здатність реально не тільки тримати руку на пульсі,а й диктувати правила.

На фоні екстремальних подій (листопад 2013-го – березень 2014-го),коли Волинь і Луцьк могли потонути у вирі хаосу,потрапити в стан некерованості,виявилося,що край має яскраву особистість,яка зуміла взяти на свої плечі тягар титанічної відповідальність. При цьому поєднавши такі риси вдачі як гідність,мужність,рішучість,вміння керувати і жертовність. Тоді,коли міліція тікала від порівняно невеликої групи радикалів,яка била вікна,громила будівлю обласного управління МВС,коли вулицями ходили молодики в масках,коли обласний центр міг потонути у вирі хаосу,спрямувати ситуацію в русло керованості зумів Луцький міський голова Микола Романюк.

«Тоді справді потрібно було діяти оперативно,не маючи права на помилку,- розповідав він «Волинській правді» (публікація датована 19 березня). – Але відразу ж хочу уточнити: прийняті рішення – це не стільки результат суто моєї ініціативи,скільки наслідки узгоджених,одностайних,рішучих дій всієї нашої владної команди – міськвиконкому,депутатського корпусу (незалежно від партійних прапорів). Ми намагалися дещо випередити розвиток ситуації,не втягуватися у великі дискусії. Потрібно було оперативно,чітко,коли хочете – різко,висловити позицію. Інакше можна було запізнитися… Ми терміново проводили сесії в першу чергу для того,щоб люди не сумнівалися: міська рада,міський голова – з ними,переймається їхніми долями. Так,для лучан це не було чимось новим. Але така принципова позиція міської влади,депутатського корпусу вселяла в них упевненість. Ми (вся команда) намагалися зробити все,щоб люди не сумнівалися,що в Луцьку все стабільно,що влада виконує свої обов’язки. І слава Богу,в нас не було якихось надзвичайних,невирішуваних проблем».

До речі,за суттєвої підтримки чинного Луцького міського голови тоді,у надзвичайно складний період,зумів гідно виконувати й Григорій Пустовіт,якого в.о. Президента Олександр Турчинов призначив головою Волинської ОДА. Слід зазначити,бути на своєму місці та ефективно працювати сповна Миколі Романюку (без показового епатажу та скандалів) вдавалося і свого часу на посаді голови Волинської ОДА,і вдається зараз. Адже попри всі негаразди,безперервний політичний екстрім,волинська столиця не тільки «вилизана»,але й один із форпостів української гідності та патріотизму.

А якщо говорити про інші міста й райони області,які опинилися в епіцентрі уваги,то,безумовно,йдеться передовсім про древній Володимир-Волинський. З-поміж іншого,це зумовлене й тим,що чинний міський голова Петро Саганюк «засвітився» в парадоксальний спосіб,заявивши,начебто у колишній столиці Волинського князівства нині вже нема ніякої корупції. Колишній бойовий комсомолець,один із рекордсменів перебування у лавах партійних структур,які перебували при владі,не просто «передав куті меду»,обманув Президента,видав бажане за дійсне. Можливо,і таким чином заявив претензії на свою незамінність на мерській посаді,хоч і далеко не все добре в «удільному князівстві».

Утім,наш край на фоні загальноукраїнських реалій загалом сприймався у позитивному ракурсі. Хоча,на жаль,Волинь не оминули і болісні,непоправні втрати. Раптово пішов із життя Борис Клімчук,двічі голова ОДА,Надзвичайний і Повноважний посол України (представляв нашу країну в Литві та Азербайджані), патріот отчого краю,знакова постать України. Серед втрат – і смерть Євгена Сверстюка,Почесного громадянина Волині,Шевченківського лауреата,кавалера ордена Свободи,людини,яку називали совістю України.

Зрештою,не продовжуватимемо цей болісний перелік. Оскільки попереду,окрім багатьох набутків,і,на жаль,- неминучість втрат. Як і,звичайно,нашої спільної Перемоги. Адже,як вкотре нагадує Президент України Петро Порошенко,«Вітчизняна війна 2014 року – війна проти зовнішньої агресії,за Україну,за її волю,за честь і славу,за народ,за Незалежність».

Тож серед найвизначальніших викликів прийдешнього 2015-го залишатиметься війна. Причому не тільки на Донбасі. Її російські окупанти вже зараз у вигляді терористичних акцій намагаються перенести до всіх без винятку регіонів. До того ж,як попереджають аналітики,цілком вірогідна й повномасштабна агресія РФ проти нашої країни. При цьому,як попереджає політолог Володимир Фесенко,«масштабна війна з боку Росії проти України,по-перше,це ризик Третьої світової війни».

Не меншу загрозу,ніж зовнішні,матимуть,очевидно,і внутрішньоукраїнські фактори: економічні негаразди,«падіння» гривні,активізація протестного електорату,наявність потужної і строкатої «п’ятої колони». При цьому ряд проблем ми (маю на увазі всіх: від владної еліти – до найупослідженіших у суспільній ієрархії) створили і створюватимемо для себе самі. Візьмімо,для прикладу,хоча б закон про очищення влади,пригадавши про висновок Венеціанської комісії: закон про люстрацію повинен бути,але на настільки неоднозначний,суперечливий. Адже абсурдно,коли посадовець,який виконував свої обов’язки у відповідності з Конституцією,у відповідності з чинним законодавством буде покараний за те,що працював не при тому Президенту чи Прем’єру. У цьому ракурсі не зайве й пригадати про попередження,висловлене почесним головою «Волинського Братства» генералом Олександром Скіпальським: «Якби люстрація на зразок східноєвропейських країн була проведена 22 роки тому,це б мало певний успіх. Проведення люстрації в нинішньому вигляді – це підігрування,свідоме чи несвідоме,курсу Путіна на руйнацію державного механізму України». Утім,зважаючи на обіцянки європейців допомогти,можемо сподіватися на те,що в березні 2015-го буде вже новий,більш «адекватний»,менш руйнівний закон про люстрацію.

Те,що політичні процеси в Україні можуть «зашкалювати» вже незабаром,навряд чи піддається сумніву. Одним із вірогідних факторів загострення ситуації – ймовірні дочасні парламентські вибори. Вони,як вважають експерти,можуть відбутися вже в 2015-му,після (чи й водночас) із виборами до місцевих органів влади. Політологи називають різні терміни: одні – жовтень,а «найсміливіші» – травень. Залежно від того,як розвиватиметься ситуація в Україні за умов фактичної російської агресії,поглиблення окупації частини територій,економічних проблем,соціальних процесів.

Цілком вірогідно,що,за таких реалій,аби ситуацію «тримати в рамках»,зважаючи на фактор війни,три хвилі майбутньої мобілізації,Україні доведеться ввести і воєнний стан. Хоча годі передбачити всі виклики,від який нікому не вдасться уникнути. Тож попереду – період,про який можна вже зараз стверджувати,що спокій нам тільки снитиметься.

Однак ми не обираємо час,у якому суджено бути. Маємо радше бути вдячними Всевишньому за дар жити,шанс відстояти себе,свою державу,свій народ.

«Ісусе,Спасителю світу,зглянься на всіх тих,хто страждає нині в Україні,і зроби так,щоб ця чудова земля подолала всі негаразди,подолала ненависть і насильство»,- молитовно промовив під час різдвяної проповіді папа Франциск. Очевидно,щирі благання про мир в ці дні звучатимуть з уст архіпастирів чи не усіх конфесій,переважної більшості не тільки вірян,а й навіть атеїстів. Хоча розвиток ситуації залежатиме не стільки від слів,скільки від справ.

Однак попереду – все-таки свято. Тож «Волинська правда»,якій у 2014-му жилося,як і більшості,співвітчизників,непросто,передовсім щиро дякує за увагу всім своїм читачам,кількість яких зросла. Наше видання й надалі,в міру своїх можливостей,намагатиметься не уникати жодних актуальних,доленосних тем,не обходитиме гострих кутів,пам’ятаючи і про принцип,означений Тарасом Шевченком: «В своїй хаті своя й правда,і сила,і воля».

З прийдешнім Новим 2015 роком! Хай кожному з нас вистачить віри і сили,аби не розминутися з майбутнім,не зректися славного,вистражданого попередніми і нинішніми поколіннями минулого. Слава Україні! Боже,нам єдність подай! Будьмо!