За вірність православ’ю його мали би шанувати в Росії, але Москва з її «духовними скрєпами» воліє про нього не згадувати. Він писав вірші ставропольською мовою, але Варшава не визнає його своїм. Він був багатим, але захищав бідних. Міг уникнути смерті, але пішов на неї свідомо, бо не зрікся своєї віри. І навіть перед стратою його найбільше мучив борг перед простолюдином. Хто з небідних сьогодні таким переймається?

Світ, по частинах розглянутий

Точна дата народження Данила Братковського не відома. Ймовірно, він з’явився на світ у 30-40- х
роках ХVІІ століття. Походив із давнього українського шляхетського роду, осілого у Брацлавському та Волинському воєводствах. Жоден з представників цього герба не піддався спокусі окатоличення і не зрікся національної самобутності. Вихований у такому дусі, Данило не мав права осоромити свій знатний рід.

Фамільний герб родини Братковських

На той час уже була укладена Берестейська унія (1596 рік) – угода, в результаті якої частина православних українців на території Речі Посполитої визнала основні догмати католицької церкви при збереженні православних обрядів та владу Папи Римського. Проте опір творенню уніатської (пізніше її назвали греко-катилицькою) церкви в Україні не спадав. Об’єднані у братства при православних храмах міщани брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків. Одночасно братства розгортали велику культурно-освітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили.

Саме в одній із таких братських шкіл у Луцьку зростав і виховувався в дусі сталих релігійно-культурних традицій Данило Братковський. Деякі дослідники припускають, що навчання він продовжував у Києво-Могилянській колегії (пізніше – академії), яка була створена на базі Київської братської школи. Навчався там разом із Семеном Гурком з Борзни, котрому суджено увійти в історію як Семен Палій. Подальшої мудрості Данило, ймовірно, набував у стінах одного з італійських університетів.

Під час навчання та служби при дворі польського короля доля звела Данила Братковського з Іваном Мазепою, з яким він неодноразово зустрічався згодом. Сам Данило фактично зразу став впливовим і активним громадським і культурним діячем того періоду не лише на Волині, але і в межах Правобережної України. Козацький літописець Самійло Величко охарактеризував його так:«Чоловік учений, поет відмінний, святого благочестя (тобто православ’я – ред.) нерушимий блюститель».

На той час Братковський мав високий соціальний статус. Він перебував у чині брацлавського підстолія, якого 1669 року його удостоїв польський король М.Вишневецький, з 1668 року володів земським званням венденського підчашого, мав заслуги в дипломатичній царині, зокрема, брав активну участь у підготовці Андрусівської угоди. З 1667 до 1669 року Д.Братковський перебував у Москві на посаді секретаря посольства польського короля Яна ІІ Казимира.

В кінці 70-х – на початку 80-х років XVII ст. католицьке й уніатське духовенство розгорнуло у Речі Посполитій новий наступ на православну церкву.

Братковський з його палкою душею не міг не стати на захист вкрай упослідженої церкви, до якої належав. Йшлося не про заборону греко-католицької церкви, а про визнання у Речі Посполитій православної церкви як рівноправної серед інших конфесій.

У 1676 року польський сейм забороняє православним братствам поїздки за межі Речі Посполитої, щоб не вступали в контакти з Константинопольським патріархатом, і навіть передає їх під опіку місцевим єпископам. Таке приниження змусило православних чинів шукати підтримки в гетьманів Наддніпрянщини, куди й вирушає Данило Братковський. Однак його місія успіхом не увінчалася, та й взагалі легальні способи боротьби все більше розчаровували цю безкомпромісну людину.

Братковський, як може, обстоює інтереси волинян, підписуючи різного роду апеляції. У зв’язку з наміром католицького та уніатського духовенства зібрати на початку 80-х pp. XVII ст. в Любліні об’єднавчий церковний собор, депутація Луцького православного братства, отримавши від громади чіткі вказівки, склала присягу, що її члени докладуть усіх зусиль, аби «зберегти цілісність святої Східної Церкви, послушної чотирьом східним патріархам», і що вони, «не спокушаючись ні ласкою, ні обіцянками, ні дарунками, не уступаючи перед страхом, навіть перед смертною карою, боронитимуть усіх догм і обрядів, від великого до малого, нічого не додаючи й не опускаючи».

Братковський у складі депутації їде 1679 року на з’їзд в Люблін, де виступає на захист православ’я. Після цього він полум’яно захищав віру на численних сеймиках Київщини та Волині.

У 1685 році єпископ Луцький і Острозький Гедеон Святополк-Четвертинський, перебравшись до Києва та обійнявши там митрополичу кафедру, повністю підпорядкував Українську православну церкву Московській патріархії. Після цього конфесійна ситуація загострилася ще більше. Через таємну зраду Йосипа Шумлянського, який волею короля посів Волинську єпархію, вона повністю перейшла під контроль уніатів.

У цей час Братковський активно займається літературною творчістю, пишучи польськомовні філософські сатиричні вірші у стилі бароко. У 1697 році він, позичивши гроші, видає в найпрестижнішому видавництві Франтішка Цезарія-молодшого у Кракові велику збірку (525 віршів) поезій під назвою «Світ, по частинах розглянутий». Тираж книги, як на ті часи, дуже великий – 4 100 примірників (хоча і сьогодні в Україні не кожен поет може похвалитися таким накладом). Викупити його не вдалося, але книжку помітили: її придбали для бібліотек навчальні заклади, вірші з неї поширювали у рукописах. Три примірники цієї збірки до нашого часу збереглися у фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського.

Характеризуючи цю книгу, В’ячеслав Липинський, який присвятив Братковському спеціальну розвідку, зазначав, що цей твір є гострою сатирою в жартівливій формі на сучасне суспільство і що у віршах Братковського не лише зображене сучасне йому життя, а й чітко виявляється світогляд автора. Його вірші викривають принижене становище православних українців у Речі Посполитій, де на той час існували чіткі станові та релігійні обмеження. Поет і мислитель прагне, щоб католики і православні, багаті й бідні були рівними суб’єктами суспільної діяльності країни.

Український письменник Валерій Шевчук, який у 80-х роках ХХ століття переклав вірші Братковського українською, пояснив написання книги польською мовою: автор волів, аби поезію прочитала більша кількість людей. Польська ж мова на той час була однією із найбільш вживаних. Василь Доманицький, український літературознавець початку минулого століття, зазначав: «Написані вірші польською мовою, але так і знати, що писав Українець, який думав по-українському, а тоді буквально перекладав свої думки на польське».

Існує твердження, що своєю сатиричною поезією її творець хотів повернути й закликати шляхту до суспільної свідомості. Однак цим сподіванням не судилося збутися. Тому поет вдається до інших засобів.

22 грудня 1699 року п’ятдесят один шляхтич підписав протест проти постанови сейму, що забороняла православним жити в Кам’янці-Подільському, дозволяла відбирати в унію або закривати православні церкви. Данило Братковський відвіз цей «наказ послам Волинського і Київського воєводств» до Варшави, щоб вони в сеймі обстоювали свободу православ’я. Та все було марно – депутати проголосували за постанову проти інтересів православ’я, поігнорувавши «наказ виборців» з Волині. За збирання ж підписів під протестом, що засуджував позицію послів на сеймі, Братковського почали переслідувати, і він був змушений перебратися з Луцька до Львова.

Тим часом стосунки між польською адміністрацією та козаками ставали дедалі напруженішими. Радикально налаштований, енергійний і послідовний у запереченні соціального зла, яке бачив повсюдно, Братковський пішов на Фастівщину до «козацького батька» Семена Палія. Щоб уникнути в майбутньому конфіскації майна, він відписав родинну отчину Свищів (нині село Млинівського району Рівненщини) синам Іванові й Олександрові, ставши безмаєтним.

Звідси 1700 року Братковський їде до Батурина на зустріч із своїм давнім знайомим гетьманом Іваном Мазепою. Волинський шляхтич просить підтримати кандидатуру ставленика Братства Воздвиження Чесного Хреста Дионисія Жабокрицького у призначенні на православну кафедру Луцького й Острозького єпископа. Він сподівався на мудрість і розважливість гетьмана, намагаючись переконати його в необхідності об’єднати обидві частини України. Це ж саме бажання в кількох своїх розпачливих листах до Івана Мазепи висловлював інший борець за визволення України – Семен Палій. Та марно. Гетьман, який тоді чи не перший в Росії одержав з рук царя Петра І найвищу російську нагороду – орден Андрія Первозванного, залишився глухим до цих звернень патріотів. Окрім того, Мазепа ревниво ставився до зростання авторитету Палія і згодом віроломно заарештував його, умовив царя заслати ватажка народного повстання до Сибіру й тим сприяв його придушенню. В Україну Палій повернувся за особистим наказом Петра І після переходу Мазепи на бік шведського короля Карла XII і брав участь у Полтавській битві. Але то було значно пізніше.

Приставши до повсталого люду, Данило Братковський прагнув, аби козацько-селянське повстання під проводом Палія перекинулося на всю Павобережну Україну. На військовій раді у Фастові полковник доручив поетові написати відозву до всього правобережного населення Речі Посполитої. З нею той вирушив закликати шляхту та посполитих до збройного повстання. Поблизу містечка Олика Братковського вперше арештували. З полону він того разу визволився, однак цей епізод викликав гостру реакцію й підозру стосовно нього у можновладців. Відтак невдовзі його затримали знову. Він був упійманий під Заславом (нині Ізяслав Хмельницької області) вояками реґіментарія Станіслава Лєдуховського. У нього знайшли документи і листи, що безапеляційно свідчили про причетність до повстання.

За тогочасними законами його могли одразу ж розстріляти, однак через благородне походження ув’язнили у підземеллі ґродської темниці Свидригайлової вежі Луцького замку і піддали шляхетському суду. Цілком усвідомлюючи подальше розгортання подій, Братковський упродовж місяця впорядковує з нотаріусом свої господарсько-фінансові справи, пише «акт остатньої волі» – тестамент. В його останніх рядках Братковський заповідає дітям бути вірними православній релігії: «Синам і дочкам моїм нагадую, щоб тієї віри трималися, за яку я вмираю, якщо хочуть мати благословення від Бога».

Навіть в очікуванні страти він не міг забути про борг, який не повернув селянинові. Поспішаючи у нагальних справах, дідич Д. Братковський наказав у чагарниках Пелжі (сучасне село Певжа Млинівського району Рівненщини) відібрати від свого підданого шкапу (коня). У заповіті він просив старшого синa віднайти родичів-нащадків скривдженого селянина й віддати їм за коня тридцять золотих. Братковський зауважував, що гріх свій вже одного разу намагався спокутувати, бо був у Малині й віддавав компенсацію за шкапу рідним того чоловіка. Останні, напевно, сприйняли дії поважного шляхтича за жарт і чемно відмовилися від грошей. Тепер «про це син старший потурбуватися повинен».

Данила Братковського ведуть на страту. Картина Олександра Дишка з Музею історії Луцького братства.

Оскільки на слідстві він ні в чому не зізнався і нікого не видав, йому присудили три рівні тортур (в т.ч. дибу). 26 листопада 1702 року його вивели на ешафот на площі Ринок у Луцьку, де суддя запропонував уникнути смерті каяттям за участь у повстанні і вибаченням перед королем. Але патріот Братковський категорично відкинув пропозицію зрадити свою справу і навіть взяв цю ідею на кпини.

За епічною оповідкою козацького літописця Самійла Величка, волинський шляхтич «посеред ринку луцького, через ката на сім разів мордерсько зістав стятий». Кат нібито по черзі відрубав страждальцю руки, ноги, голову, а наприкінці – перетнув тулуб. І хоч деякі сучасні дослідники стверджують, що насправді Братковському як шляхтичеві кат зітнув голову великим двосічним мечем, його подвиг від того не стає меншим.

Його поховали у крипті Хрестовоздвиженської братської церкви. Через три роки за рішенням Луцького гродського суду його діти були піддані баніції, тобто оголошені поза законом. Як стверджує відомий український письменник з Волині Іван Корсак, який використав образ Данила Братковського у своєму романі «Мисливці за маревом» (вийшов друком у 2014 році), «це людина, якій давали найбільший хабар, що можна видумати, – його власне життя. Але Братковський не відомовився від своїх ідей і переконань». Не те, що нинішні політики…

Його ім’я довгі роки було незаслужено забуте. В оцінках сучасників та наступних дослідників-поляків йому наліпили ярлик «зрадника», а тому про його діяльність та творчість намагались не згадувати. Не був своїм він і в московських істориків, хоч ревно захищав православ’я. І все через те, щоб наближеним до Мазепи, якого в Росії вважають зрадником. Власне, він ніколи й не хотів бути російським героєм, а думав про Україну, її об’єднання і визволення з-під польського і російського гніту.

Біля мощей святого мученика у крипті Хрестовоздвиженської церкви.

З попелу забуття його повернув у своїх історичних дослідженнях Михайло Драгоманов. Це надихнуло Михайла Старицького зробити Братковського головним героєм його драми «Остання ніч», до театральної постановки якої Микола Лисенко написав музику. Але в радянські часи про нього знову «забувають» – більшовикам потрібні були інші герої.

У 80-х роках ХХ століття, в часи горбачовської перебудови, ім’я великого українця повертає Валерій Шевчук: у статті «Діамант у попелі» відомий літературознавець привернув увагу українства до героїзму та творчості луцького шляхтича. Зі здобуттям незалежності, на початку 90-х, одну з вулиць його рідного Луцька перейменували на його честь. Але найвагоміших результатів у цій справі вдалося досягнути лише у новому тисячолітті: у 2002 році, відзначаючи 300-річчя з дня страти Данила Братковського, провели першу науково-практичну конференцію, присвячену видатному лучанину. На ній у громадських та культурних діячів Волині та Луцька народилася ідея повернути Україні ім’я героя та поета.

Голова Луцького Хрестовоздвиженського братства імені Андрія Первозваного Андрій Бондарчук доклав багато зусиль для видання головного його твору – «Світ, по частинах розглянутий». Гроші на книгу збирали усією громадою, що дозволило 2004 року видрукувати його український переклад, здійснений чи не найкращим знавцем барокової української літератури Валерієм Шевчуком.

Вшанування пам’яті видатного волинянина біля горельєфу Данила
Братковського на площі Ринок у Луцьку.

Тоді ж почалися пошуки його останків у братській Хрестовоздвиженській церкві, де він заповів себе поховати. Адже після приходу більшовиків храм перетворили на планетарій, а поховання в крипті були сплюндровані. Після довгих пошуків були віднайдені кістки понад півсотні похованих там людей, з-поміж яких, безперечно, і прах великого поета. Цей факт перетворює маленьку луцьку церкву на пам’ятку національного значення. До неї приходять поклонитися могутньому духу і звитяжній самопожертві патріота, вислови якого увійшли до цитатника націоналістів.

27 червня 2013 року з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату канонізував Данила Братковського і причислив до лику святих у лику Страстотерпець.

Данило Братковський – страстотерпець Волинський. Художник Артур Орльонов

В одному з віршів – «Бенкет на сеймику» – Братковський писав:

Не ті вже пани, що були раніше,
Ті давно лежать десь на кладовищах,
На хліб-сіль не звуть шляхтичів убогих,
Не дають винця при своїх порогах…

…А тепер пішли звичаї незнані:
Коли подадуть фляки у шафрані
Чи пляшку вина поставлять для гостя —
За те обирать маєш йогомостя

До сейму послом, кудись депутатом.
Як ні, то йому ти стаєш небратом…
Хіба не актуально сьогодні?

Ірина ЛЕСЮК