Скільки українців загинуло під час Другої світової війни? Які реальні та міфологічні воєнні втрати нашого народу? З цього приводу розмірковує історик і політолог  Сергій Грабовський. Посилаючись на «День», повідомляє Волинська правда».

Передовсім Сергій Грабовський нагадує, що у  березні 1946 року Сталін офіційно заявив: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 млн своїх громадян. Проте вже тоді частина як офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалася, а  перед середовищі надійних людейвладцями називалися зовсім інші цифри.

Зокрема  у щоденнику Олександра Довженка є запис, датований   6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко».

Відтак Сергій Грабовський  посилається на Микиту Хрущова, який  «у 1961-му назвав нову, значно вищу, цифру загиблих громадян СРСР – 20 млн. Ця цифра була сумірною з цифрою всіх втрат усіх країн у Першій світовій війні і видавалася значно більш вірогідною».  Правда, зауважує він,  «у в часи правління Леоніда Брежнєва «20 млн людських втрат» непомітно перетворилися на «понад 20 млн людських втрат», а 1990 року, у розпал перебудови, офіційно було оголошено остаточну цифру – «майже 27 млн» загиблих на війні і від війни громадян СРСР.

Аналітик нагадує, що в Україні  «за часів президентства Леоніда Кучми було проведено величезну роботу зі створення «Книги пам’яті України»; але до числа втрат серед військовиків, за словами менеджерів цієї «Книги», не були вписані ті, хто потрапив у німецький полон і загинув там, а також «граки», «чорносвитки» та «сірі піджаки», мобілізовані в 1943-44 роках, і «остарбайтери», забрані до війська вже на території Третього Райху». Відтак він цитує  Анатолія Дімарова: «Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – не важливо – стали брати до війська. Нас «озброїли» – дали по півцеглини і – «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур – висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив… Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні».

Виходячи з цього,  резюмує експерт, можна бодай орієнтовно визначити, скільки сотень тисяч, а то й мільйонів люду загинуло за подібних обставин по всій УРСР у 1943–1944 роках. І не лише в Україні – за словами білоруського дослідника Сергія Захаревича, така практика була дуже поширена і на території БРСР під час наступу Червоної армії; як «гарматне м’ясо» використовували й десятки тисяч місцевих партизанів.  Тому, на його думку,  є  заниженою й цифра у 27 млн.  Грабовський нагадує, що незадовго до смерті академік Олександр Яковлєв, сам офіцер-фронтовик, заявив: жертвами війни стали понад 30 млн радянських громадян.  А в  Держдумі РФ організатори акції «Бессмертный полк» назвали значно більші цифри: 42,9 млн. загиблих, в тому числі 19,4 млн. військовослужбовців.

Але при цьому  аналітик радить не забувати, що «Друга світова війна для України розпочалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше – 1 вересня 1939-го. Близько 200 тис. українців чинили опір Вермахту в складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Берестейщину, Галичину, Волинь і Гродненщину. Лише у Київському та Харківському військових округах до Червоної армії в ті дні було мобілізовано понад мільйон командирів і бійців, на території УРСР був розгорнутий Український фронт.Не забуваймо і те, що фактично без перерви – в останній день листопада того самого 1939 року – Червона армія вдерлася до Фінляндії. Що до півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І десятки тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї».

За данима експерта,  «влітку 1940-го та в першій половині 1941 року тисячі українців у складі польських формувань і французького Іноземного легіону воювали з нацистами на Західному фронті й на Близькому Сході. Загалом же до 22 червня 1941 року в складі різних армій полягло не менш ніж 100 тис. українців. Тим часом, скажімо, Велика Британія, яка воювала і у Європі, і на Тихому океані, і в Африці (і воювала запекло), за всю війну, з вересня 1939-го по вересень 1945-го, втратила близько 400 тис. вояків. То невже все, що було до 22 червня 1941 року, – дрібничка, не варта уваги?»

Отож, резюмує Грабовський, «у підсумку видається, що записані Довженком зі слів Хрущова цифри українських втрат у війні близькі до правди. Чи були ці втрати марними? Не зовсім. Одним «світовим злом» і результаті Другої світової стало менше, а друге «світове зло» не змогло повністю реалізувати свої далекосяжні загарбницькі плани («Наш лозунг – всемирный Советский Союз», – співалося в офіційному гімні сталінського Комінтерну), взявши під свій контроль «лише» східну Європу та певні країни Азії».