Насамперед варто зазначити,що незалежно від того,знімуть мораторій чи продовжать – нічого не виграють ані прості селяни,ані інші громадяни України,котрі за Конституцією є,начебто,власниками свого «основного національного багатства – землі». На проблему потрібно дивитися ширше. Бо фрагментарні заходи вже призвели до непередбачуваних негативних економічних,екологічних і соціально-демографічних наслідків у сільській місцевості. За більше ніж 20 років проведення «реформ» досі не визначено конкретно і чітко цілі,шляхи їх реалізації і джерела фінансового забезпечення.
 
Всі реформи на теренах України зводились до відомого – «Розділяй і владарюй». Як наслідок,майже 27 млн. га родючих земель розділено приблизно на 7 млн. шматочків-паїв. Вони не супроводжувались комплексним і системним процесом землеустрою та землевпорядкування як єдиними і головними інструментами збалансування всіх інтересів. Уся мета передачі земель селянам,з яких більше половини були пенсіонерами,супроводжувалася твердженнями: земля повинна належати тим,хто її обробляє. Проте,пенсіонери були не в змозі її обробляти,не мали відповідних умов започаткувати власне товарне виробництво. Хоча і позбавляти їх права земельної власності було б нелогічним.
 
Селяни отримали свої паї – по 3-5 гектарів колгоспної землі. Однак,для багатьох з них вона стала тягарем,адже,окрім як здати в оренду чи заповісти нащадкам,нічого з нею вони зробити не можуть. А орендатори,в свою чергу,не поспішають будувати довгострокові перспективи свого розвитку,адже що будувати,коли не відомо,як буде наступного року. Після 2000-го,ліквідувавши колективні сільгосппідприємства,фактично пустили усі процеси на самоплив,озвучивши лише «вільний вибір форм господарювання на основі приватної власності на земельні та майнові паї». Фактично ж,за відсутності належних законів і правил,із земельних паїв виникли дуже великі «латифундії» (по 100-200 тис. га і більше).
 
Зараз людей починають зваблювати закликами про доцільність продовження чи про готовність до зняття мораторію на продаж родючих земель. І все це начебто в інтересах усіх громадян країни. Проте,в таких балачках зацікавлені лише ті,хто має великі гроші,а особливо ті,хто вже «наклав руку» на ласі шматки родючих угідь,включаючи олігархічні агробізнесові структури та іноземців…
 
Зрозуміло,що в час світової кризи виникає нагальна потреба матеріалізувати гроші,а за нестачі в багатьох країнах світу продуктів харчування – заволодіти родючими землями. Бо доларів можна надрукувати,скільки хочеш. І євро,і гривень також. Різним ділкам же,котрі мають великі гроші,найкраще – отоварити їх,придбавши землю. Такий процес йде вже давно. Експерти стверджують: незважаючи на мораторій,за різними напівлегальними схемами вже «прихвачено» понад 12 млн. га землі,з них дуже багато – іноземцями.
 
За таких умов слід вважати,що циркові трюки з мораторієм упродовж десятиліття й одночасна бездіяльність з проведення відповідних комплексних і системних реформ надавали і продовжують надавати можливість довершити «чорну справу». Для цього й виписують в законопроектах норми,що зовсім не вигідні селянам та фермерам,обґрунтовуючи їх різними методиками,які діють в Америці чи Європі. Та їх застосовувати можна лише за умов створення в Україні такого ж рівня життя і такого ж фінансово-господарського і правового середовища,яке існує в тих країнах(!).
 
Вважаю,що припудрена агітаційна компанія за прискорення обігу (ринку) родючих земель і зняття мораторію,начебто,на користь людям – чергові міфи.
 
Чи зможуть земельні паї в першу чергу купити селяни,їх сусіди або місцеві громади для ведення сільського або фермерського господарства? Та сусіди власників паїв такі ж «голі й босі»,як і ті,хто їх побажає продати. А у органів місцевого самоврядування якщо і будуть засоби придбати земельні ділянки,то тільки ті,що розташовані в межах населених пунктів. Що саме по собі і невигідно. Бо родючішими,як правило,є якраз ділянки,розташовані чимдалі від основних місць проживання. Зараз ціна нашої землі найнижча за всю історію країни. Не можна продавати найродючіші чорноземи за ціною піску пустелі.
 
Цілком можливо,що після зняття мораторію всі угіддя,що належать державним і комунальним агропідприємствам,які є на межі банкрутства,в тому числі і науково-дослідні господарства,швидко розпродадуть за безцінь. Напевно,що саме заради цього за минулі роки припинено передачу таких ділянок у приватну власність,і селяни залишилися «за бортом» – без паїв.
 
Чи можна сподіватися,що як тільки з`явиться ринок землі,в агросектор потечуть великі інвестиції? Малоймовірно… Бо,з одного боку,власники паїв (пенсіонери,їх діти,онуки) за виручені відносно невеликі гроші насамперед куплять товари першої необхідності,а з іншого,продавши землю,не зможуть надалі ніколи мати або вести власні сільські господарства на рідній землі. Чи збувається пророче Шевченкове: «На нашій – не своїй землі…»?
 
За таких умов необхідно вважати,що в державі фактично форсується перехід права власності на родючі угіддя до тих,в чиїх руках уже і так зосереджені чималі капітали. А це можна розцінювати як серйозну загрозу для національної продовольчої безпеки країни. Бо сам факт наявності земельної власності поза селянськими інтересами і експортно-орієнтованого агробізнесу не має нічого спільного з цивілізованим ринком. Земля – це не лише власність селян,але й спільне надбання нації й держави,передумова їх добробуту й самого існування.