Хочемо ми того чи ні, але з часом наша пам’ять стирає моменти, які, здавалося, ніколи б не забути. А іноді вони виринають із пам’яті хмарами. Розумію, що через через кілька років буду ще більше радіти цим спогадам. Поринувши в дитинство, хочу поділитися з тобою, читачу, одним світлим і теплим спогадом.

Назвали мене Олесею, тобто Олександрою. А, як відомо, Олександра – захисниця людей. Тож, як каже моя мама, «яка дитина змалечку – така вона і буде». Очевидно, дійсно ім’я дає свій відбиток на людині і, вочевидь, прагнення захищати проявлялися у мене вже змалечку. Маленька дівчинка Олеся людей захищати ще не вміла, тож взялася за істот, які були їй під силу – каченят.

Ось як все було…

У той ранок у нашій місцевій школі було якесь свято. Я була дівчинкою років п’яти. Тоді для мене не було важливо яке саме тоді було свято, а сам факт того, що я піду до школи – був для мене святом. Маленькою я дуже хотіла ходити до школи, так зазвичай буває у сім’ях, де є старші діти. Мій, на два роки старший, брат Тарас тоді вже був аж другокласником. Уяви, читачу, як я йому заздрила, коли він зранку збирався до школи і ввечері вчив уроки. Звісно, зі мною малою під боком. І уяви, як він заздрив мені. Бо ж у нього, здавалося, з перших днів була повна протилежність у почуттях до школи. Наші батьки говорять, що він мене малу навчив читати, хоч сам ще тоді не вмів. Часто, виконуючи домашні завдання, я замість нього вчилася читати поки батьки не бачили.

Отож, мій брат-школяр разом із мамою поспішали до школи. Мама моя вчителька, то збирати мене до школи просто не мала можливості. Розказала все татові: що одягнути, як заплести і чим нагодувати. Відповідно, через годину, все по маминому плану, тато почав збирати мене, а коли дитя було готове до виходу – почав одягатися сам. Я тим часом пішла гуляти на вулицю. Уночі був сильний дощ і відповідно де-не-де були калюжі. Але я тоді обминала кожну, бо на ногах у мене були білі колготки, які ми підбирали до загального образу разом із мамою напередодні. Якщо чесно, ніколи не любила ходити в колготках.

Іноді чути було гавкіт сусідського собаки, але це не завадило мені почути, що десь поблизу мене хтось кричить. Обернулась. Переді мною була яма, викопана сантиметрів на 20 вглиб. Підійшовши туди я побачила, що звідти не можуть вибратися каченята, для яких ця висота була непосильною. Не думаючи ні хвилини маленька я залізла у цю «качину провалину» і почала рятувати потерпілих пухнастиків. Ясна річ, ловити було їх не надто просто, тим більше в платті та… білих колготках. Коли рятувальна операція була завершена, до мене якраз підійшов тато. Всі каченята були врятовані, хоч цього не можна було сказати про білі колготки. Через явно благородну справу тато на мене навіть не сварився. Вже спізнюючись, він почав прати і сушити експрес-методом мої білі колготки. Ясна річ, ми запізнилися на свят до школи. Мама почала сваритися на нього, мовляв: «Я ж все приготувала – тільки вдягни». Але коли дізналася всю суть нашого благородного запізнення – перестала.