Ігор Павлюк, один із найвідоміших поетів сучасності, лауреат низки найпрестижніших міжнародних і всеукраїнських літературних премій, запрошує шанувальників мистецтва  слова на свій щойно створений сайт. Про це письменник, уродженець  Волині,  розповів нашому виданню. Повідомляє «Волинська правда».

Ігор Павлюк зазначає: «Оце вже, друзі і френди, є щойнонароджений мій сайт. Він ще потребує ласки, тепла, догляду. Але вже запрошую гостей – щоби разом обживати його, як хазяйську хату. Заходьте. Будьте – як удома. Запрошуйте інших. Тут є форум і все інше… Я ще сам тут як у новій хаті – розбираюся, звикаю».

http://ihor-pavlyuk.pp.ua

«ВП» нагадує, що Ігор Павлюк народився 1 січня 1967 року на Волині в селі Малий Окорськ Локачинського району. Через десять днів після народження майбутнього поета померла його мама, за професією медсестра, а пізніше вчителька молодших класів – Вовкотруб Надія Олексіївна. Доглядати немовля взялися батьки та діди породіллі із села Ужова Рожищенського району цієї ж області – Вовкотруб Олексій та Тетяна і Глусь Герасим та Ганна, що ще під час сталінської акції «Вісла» стали вимушеними переселенцями з Холмщини, де народився відомий український історик та громадсько-політичний діяч Михайло Грушевський. Дідусь і бабуся старалися забезпечити улюбленому онукові найкращі умови, тим більше, що хлопчик дуже добре вчився, багато читав, а згодом із золотою медаллю закінчив Доросинівську середню школу. Батько майбутнього поета, Зиновій Якович Павлюк, у юності писав вірші, й, очевидно, тонке, чутливе лірично-драматичне сприйняття життя передалося й синові. А дідусь поета — Павлюк Яків Андрійович, був досить набожною людиною і хотів, щоби його онук Ігор став священиком. Батько ж дідуся — Павлюк Андрій Зиновійович — як земельний власник спілкувався із відомим громадсько-політичним діячем В’ячеславом Липинським, який жив у сусідньому селі Затурці, де нині знаходиться його садиба-музей.

Ще у шкільні роки майбутній поет поряд із братством по крові почав усе вище цінувати братство по духу, найближчими представниками якого ставали герої українських народних казок, дум, легенд, реальні «добрії люде» (за Т.Г. Шевченком), серед яких вчителі його рідної школи, які частково замінювали хлопцю-сироті батьків. Допомагала виховувати хлопця його тітка — сестра мами Софія Олексіївна Патронік — вчитель, хімік-біолог середньої школи міста Ківерці (адміністративний центр сусіднього із рожищенським району). Ігор гарно малював, а у восьмому класі почав писати свої перші вірші, які публікував у шкільній газеті, дістав запрошення в обласну літературну студію «Лесин кадуб», їздити на заняття якої не мав матеріальної змоги, оскільки на той час жив лише зі старенькою бабусею по материнській лінії, а його батько та рідна старша сестра Тетяна жили окремо, з дідусем і бабусею по батьківській лінії… Як скаже Ігор Павлюк пізніше у своїх інтерв’ю, «у найскладніші, найважчі моменти мого життя мені сниться моя мама, якої не пам’ятаю, приходить на допомогу».

Родичем Ігоря Павлюка «по матері» є також відомий український письменник Йосип Георгійович Струцюк. В юності Ігор мріяв стати військовим, тому серйозно займався спортом, а після закінчення середньої школи успішно склав екзамени в Ленінградське військове інженерно-будівельне училище, яке готувало кадри для космічного центру Байконур. Ленінград у ті часи в СРСР вважався центром вільнодумства, молодь у цьому місті почувалася більш розкуто й вільною у висновках і поглядах на радянський штиб життя, ніж де-небудь інде. Та вихідцеві з України, тим більше – з холмської родини, аж ніяк не прощалося те, що легко сходило з рук росіянам за національністю, а оскільки Ігор Зиновійович ще й почав писати вірші й написав рапорт на відрахування з училища, щоби стати поетом, то рішення-розплата не забарилося: проходження армійської служби в Забайкальській тайзі, де довелося із військовими-в’язнями будувати автомобільну трасу військового призначення.

Попри реальні загрози життю в серці молодого поета вирувало, шліфувалося, відстоювалося українське слово, яке могло мати справжній розвиток лише в рідній поетові Україні, куди Ігор Зиновійович повернувся після звільнення у 1986 році і влаштувався кореспондентом Ківерцівської районної газети на Волині, де друкували його вірші. А у 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, який через п’ять років закінчив із відзнакою. На другому курсі навчання вийшла перша збірка його віршів, гонорар за яку став справжнім скарбом для бідного юнака і послужила визнанням в очах викладачів та однокурсників. Друзям-однокурсникам Ігор запам’ятався невиправним романтиком, який пішки сходив усі Карпати, побував на всіх вершинах Кримських гір та чи не у всіх волинських ріках та лісових озерах. Працював журналістом у друкованих виданнях і на радіо, але мріяв робити наукові відкриття, тому у 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз» в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка й через тринадцять років, у 2009, – дисертацію докторську про українськомовну пресу Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя «Українськомовна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя як вагому частину загальнонаціонального інформаційного простору.

Першою книгою поета стала збірка «Острови юності» (1990). Після неї побачили світ «Нетутешній вітер» (1993), «Голос денного Місяця» (1994),«Скляна корчма» (1995), «Алергія на вічність» (1999), «Стихія» (2002), «Чоловіче ворожіння» (2002), «Theangel (or) Englishlanguage?» (вірші Ігоря Павлюка англійською мовою) (2004), «Магма» (2005), «Бунт» (2006), «Камертон» (2007), «Лірика» (2008), «Україна в диму» (2009), «Стратосфера» (2010), «Гра і битва» (2014). А ще Ігор Павлюк – автор компакт-диска «Лірика…» (Поезія Ігоря Павлюка у виконанні Народного артиста України Святослава Максимчука (2004)), кількох книг перекладів. Його книги виходять друком за кордоном: у США, в Польщі, в Росії, в Англії, у Франції. Передмови до них написали відомі у цілому світі письменники, літературознавці, серед яких лауреат Нобелівської премії з літератури Мо Янь, англійський поет та публіцист Наомі Фойл, перекладач та поет Стівен Комарницький, редактор журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський. Їхня оцінка таланту Ігоря Павлюка дуже висока.

Ігор Павлюк працював науковцем у багатьох наукових установах: у Науково-дослідному центрі періодики Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України, у Львівському національному університеті імені Івана Франка, в Інституті франкознавства цього ж університету, керівником літературної студії «Франкова кузня», викладачем курсу «Літературна майстерність» Національного університету «Острозька академія». Також у 1999 та 2000 роках був у творчому відрядженні у США, де також працював у барі міфічним ченцем, який продавав елітні сорти пива, українізовуючи Америку, адже переконав власника закладу закупити і суто українські сорти пива. Зараз Ігор Павлюк – старший науковий працівник відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка, член редколегій літературно-мистецьких часописів: «Золота пектораль», «Дзвін», «Українська літературна газета». Проте він завжди відчуває себе насамперед письменником, а якщо точніше – поетом, ліриком. Творчі напрацювання цього автора нині становлять тридцять пять книг, серед яких майже два десятки збірок поезій (зокрема книги «Острови юності», «Алергія на вічність», «Камертон», «Україна в диму», «Бунт»), декілька книжок повістей: «Біографія дерева племені поетів» (2003), «Заборонений цвіт» (2007) та «Поза зоною» (2012), друкованих у журналах романів, серед яких «Вирощування алмазів», «Вакуум» тощо. Все більше творів Ігоря Павлюка стають піснями, як-от: «А я стою й дивлюся на сніги», «Доброта», «Поет і муза», «Сопілка», «Вирій», його вірші виконують Народні артисти України. Книги лірики Ігоря Павлюка художньо оформляли такі відомі українські художники, як Іван Сколоздра, Іван Остафійчук, Микола Кумановський, Ольга Кваша. Саме цьому авторові належить п’єса «Вертеп», яку на різдвяні свята щороку ставить Львівський драматичний театр імені Лесі Українки. Для дітей Ігор Павлюк написав п’єсу «Літаючий казан» (2003). Чимало чудових поезій Ігоря Павлюка давно перекладені багатьма мовами світу.

Ігор Павлюк – активний учасник міжнародних літературних фестивалів у Естонії, у Грузії, в Росії, Білорусі, Польщі, Туреччині, Ірландії, Сполучених Штатах Америки, в Пакистані, у Великобританії де він був не лише поетом, але й культурним дипломатом, тому його біографія включена до міжнародних видань про людей з України. У 2011 році в американському видавництві CreateSpace вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») українською, англійською та російською мовами. Ігор Павлюк – головний герой фільмів «Між Бугом і Богом», «Голос», які також озвучені англійською мовою.

Як талановитий митець, Ігор Павлюк відзначений такими літературними преміями, як імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф», премії британського ПЕН-клубу («ПЕН-клуб» (International PEN, PENClub) — міжнародна неурядова організація, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів). Цей автор є також лауреатом Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай). Коли в інтерв’ю Ігоря Павлюка запитали, чи не мріє він стати політичним діячем, принаймні, депутатом, поет відповів: «Політики – тимчасовці. А поети – безсмертні. На менше я не згоден, хоча пропозиції серйозні були. Як треба буде взяти (не дай Бог) зброю в руки – то піду… але не в партію, а в парт… изани».

Творчість Ігоря Павлюка  високо оцінюють видатні  майстри  слова. Зокрема, Дмитро Павличко наголошує: «Поезія Павлюка має всі дані для того, щоб її читали багатьма мовами в Європі».  А Том Мур,  сучасний ірландський поет-бард, зазначає: «Для мене великою честю є можливість перекладати цю геніальну поезію на доступну і зрозумілу англійську». Мо Янь, сучасний китайський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури, висловлю вдячність «Ігореві Павлюку за його енергію справжньої людяності, яку я знайшов у його віршах».