Раїсі Романюк з Рудки-Козинської Рожищенського району вже 95 літ зозуля накувала. У свої літа вона ще й досі величенький город обробляє, господарку тримає і лише недавно свій велосипед «на пенсію» спровадила. Каже, якби не боялася впасти та дітям клопоту наробити, то ще б ганяла ним усюди, пише Вісник.

На сімейному фото чоловік – школяр

Раїса Павлівна родом із Холмщини. У 1945 році їх звідти вивезли. Опинилися у Дніпропетровську.

– Вигрузили нас, а там біда кругом, голод, – згадує Раїса Павлівна. – Й року не минуло, як вирішили тікати звідти на Волинь, бо тут дві знайомі сім’ї зупинилися. Після жнив запрягли корову, яка тягнула візка з нашим добром, ще мали дві овечки. Спали, де ніч застане: під копицями, деревами, на полі. Соломою вкривалися, як дощ вперіщить. Геть як цигани! Довго йшли, бо корову треба було напасти, щоб молоко пити – на тому й жили. Прийшли сюди вже із заморозками.

Уже нікого з вивезених з їхнього рідного Хутча нема нині на світі. Одна залишилася баба Рая. Знає це точно, бо постійно цікавилася колишніми односельцями.

– А оце я з чоловіком, – показує дивний сімейний портрет подружньої пари. У гарній молодій жінці впізнаю Раїсу Павлівну, а поряд з нею… школяр.

Вже 20 років як нема її Якова на цьому світі. Четверо дітей з ним виростили і на ноги поставили. Один син через три хати живе, другий – у Луцьку, ще один син у Полтаві, а дочка у Польщі заміжня. Має від усіх підтримку і поміч, навіть зимує у кожного по черзі.

«Снідаю коло чотирьох годин дня»

Солідний вік бабці Раї – не проблема. Восени вона розвиває таку бурхливу діяльність на городі, що її діти за голови хапаються. Такого нема, щоб у неї клаптик землі пустував. Збирала клунки з городиною, велосипедом під’їжджала до зупинки, а тоді автобусом на Луцьк – продавати. Тепер машиною возить син.

– Тримаю дві кози, маю курей і ще намовили мене взяти поросят. Все роблю, що треба: полю, готую, перу собі. Забагну – то й пирогів спечу.

І це все у 95 літ! Дивуюся, де то сили бере на те все?

– Знаєте, як щось заболить – то не хочеться жити, а як перестане – то думаю: ото, придумала вмирати, ще тре пожити! А ще маю свій секрет: зранку не їм. Бо як наїмся – то робити вже не зможу. А так встигаю всього переробити та в хаті порядок навести – і тоді лиш сідаю снідати. Десь коло чотирьох годин дня.

– В лікарнях часто доводилося лежати?

– Та де там, може, оце зараз два рази мене діти в Луцьк клали. А раніш – то не треба було.