Відлуння тижня (07.08 – 14.08)

Якщо на цьогорічному параді з нагоди Дня Незалежності поряд із Президентом України  стоятиме, як  минулого року, очільник Польщі, для повноти «щастя» та «дружби» не вистачатиме хіба Путіна в компанії з Кірілом (Гундяєвим). Адже системний курс Варшави, яка стала заручником політичного курсу «ПіС» («Права і Справедливості»),  у контексті ставлення до України цілком суголосним з імперськими, шовіністичними традиціями Москви.

Звісно, годі навіть уявляти фактор цілковитого порозуміння між тими чи іншими націями. Українці та поляки  у вірогідному переліку – не виняток. На жаль.  Здавалося б, трагідрама ХХ сторіччя мала навчити обидва народи (а передовсім – їхні еліти), повинна стати засвоєним уроком. Однак історія вчить тому, що нічому не вчить, не лише нас. Заклик Тараса Шевченка,  адресований українцям  і поляками, аби «возобновити наш тихий рай», завдяки політиці чинного  польського режиму перетворюється у цілковиту протилежність.

При цьому наші західні сусіди у ролі пробного каменя використовують волинський фактор. Пригадаймо  ситуацію у контексті «Волинської  трагедії», коли один народ, у відповідності з вердиктом польського парламенту, постає винятково як жертва, інший – як кат. Минулого тижня у Варшаві вирішили «копнути» ще далі – до періоду відновлення у ХХ столітті як Української, так і Польської держав. Але коли на сторінках  польського  паспорту, що видаватиметься з 2018 року, хочуть зображати символ перемоги поляків  над українцями (каплиця на цвинтарі орлят у Львові), це не вписується в рамки не тільки стратегічного партнерства. Це радше – промовисте свідчення  про наміри. У тому числі – територіального плану.

Якщо говорити про зовнішні фактори, то наш край у ролі пробного каменя може спробувати використати і Кремль, оскільки і на волинській ділянці білорусько-українського кордону буде розміщено російські системи ППО. Та чи не найістотніший виклик, де фігурує Волинь, – це внутріукраїнські «розбірки». Наш край  – теж пробний камінь щодо подальших загальноукраїнських тенденцій. У тому числі – у контексті протистояння чи знаходження спільної мови між президентської вертикаллю та структурами Ігоря Коломойського, які в Луцьку та області досить ефективно репрезентують підлеглі  (найманці) Ігоря Палиці.

Утім, не деталізуватимемо суть проблематики. Тим паче, що чи не найнебезпечнішою залишається глобальна, зокрема – у контексті вірогідного ракетно-ядерного протистояння США та КНДР, яке розв’яже  руки РФ  (унікальний вірогідний  геополітичний «подарунок» Трампа своєму гіпотетичному приятелю Путіну!) для «обустройства» не тільки сусідніх держав. Натомість уявно перегорнемо кілька сторінок, у яких віддзеркалюється проблематика минулого тижня.

 «…до повільного стискання економічного зашморгу»

Російський політолог та історик Лілія Шевцова, роздумуючи про сучасні політичні реалії, резюмує (див. «Газету по-українськи»): «І колективний Захід, і світовий порядок, які тримаються на Америці, зазнають істотних змін. І вони загрожують зруйнувати Росію». Вона підкреслює, що «санкції оглушливого масштабу є показником повороту Америки в своїй зовнішній і внутрішній політиці. «Російський фактор», який зробив Трампа загрозою національній безпеці США, виявився поштовхом до того, що рано чи пізно мало статися. Політична Америка була незадоволена, як Білий дім відповідав на зовнішні виклики вже за часів Обами. Захопленість Трампа Кремлем зробила неминучим рішення Конгресу обмежити вплив президента на зовнішню політику і нацбезпеку США. Він втратив можливість самостійно визначати політику стосовно Росії».

Політолог констатує, що в нинішніх умовах «Білий дім уже не може обміняти санкції на угоду з Кремлем. В останнього більше немає підстав для надій на торг із Вашингтоном. Яка вже тепер «Ялта-2» і поділ сфер впливу? Відтак збільшується загроза застосування силових способів політики з обох сторін». Шевцова переконана: «Нинішній американський список санкцій є кроком на шляху вилучення Росії з процесу світової глобалізації. А це означає: російська система, яка десятиліттями виживала за рахунок антизахідної мобілізації і використання західних ресурсів, втрачає можливість отримувати ці ресурси при повній нездатності компенсувати їх власними. Є підстави для висновку: спроба втручання в американські вибори після анексії Криму є другою стратегічною помилкою Кремля».

Аналітик висловлюється і з приводу припущення неминучості зіткнення Росії із Заходом. «Останній продемонстрував: силового протистояння він не бажає, але готовий до повільного стискання економічного зашморгу, – зазначає вона. – Росія стає реальним викликом для ліберальних демократій. А якщо раптом Москва зважиться на зіткнення – це буде державне самогубство».

 «Це теж експансія»

За версією російського опозиціонера Костянтина Борового (див. «Апостроф»), «судячи з того, що робить Україна, не вирішуючи цей конфлікт на Донбасі, така ситуація там триватиме ще довго. Росія намагається зміцнитися на Донбасі і фактично повторює те, що було колись зроблено, коли переселяли великі групи росіян на територію України, що відповідало національній політиці КПРС». На його думку, «тепер це, мабуть, відповідає національній політиці Росії: займати порожні місця своїм населенням. Це теж експансія, така ж, як і військова експансія, тільки це експансія населенням. Таким чином збільшується кількість носіїв ідей «русского мира» і просто росіян – не прихильників України і української державності, а прихильників російської державності».

Боровой наголошує: «Грубо кажучи, створюється велика агентурна мережа людей, як в Латгальскому районі в Латвії, які будуть чекати танків Путіна і ненавидіти будь-яку європейськи орієнтовану владу. Насправді, не так важливо – чи залишати Донбас Україні на умовах Росії або відкушувати і окупувати територію, яку ніхто не буде визнавати російською, як у Криму. Різниці немає».

«…врятувати Європу від нової війни»

Коментатор Віталій Портников,  оглядач «Радіо Свобода» зазначає, що традиційно «у Москві звикли нападати на слабких. Так було з Фінляндією і Польщею, з країнами Балтії та Угорщиною, з Чехословаччиною і Афганістаном, з Грузією і Україною. Якщо Росія отримує рішучу відсіч, її війська рано чи пізно йдуть з окупованої країни. Так було з Фінляндією за наслідками війни з нею СРСР у 1939-1940 роках. Завдяки героїчному опору ця країна не тільки зберегла свій суверенітет, але і заслужила повагу в Москві. Так було з Афганістаном напередодні краху Радянського Союзу. Героїчний опір афганців і постійні втрати в окупаційному корпусі змусили Кремль вивести війська з країни, яку в Москві вже вважали своєю колонією». У той же час, він  констатує: «А ось коли з Москвою намагаються домовитися – її солдати і чекісти починають чинити розправу над людьми просто на вулицях мирних міст. Так було в Будапешті. Так було в Празі. Так було в Криму. Так було на Донбасі».

За нинішніх реалій, переконаний Портников, «російську агресію може зупинити тільки сильна українська армія. Тільки сучасна українська армія може врятувати Європу від нової війни. І зовсім не тому, що вона переможе російські збройні сили, ні. А тому, що Росія не буде з такою армією воювати. Тому що в Кремлі перестануть вважати українців «слабаками». Зрозуміють, що йдуть на війну, а не на парад. І займуться куди більш важливими справами – наприклад, полюванням на щук у тувинських болотах». Він наголошує, що й «на Заході повинні зрозуміти: Росією керують боягузи. А боягузи завжди нападають тільки на слабких».

«Україна – не просто ідеологічний фронт»

Політолог Пітер Дікінсон, видавець журналів «BusinessUkraine» і «LvivToday»,  у виданні «Новое время» зазначає, що «зараз ми опинилися в новому перехідному періоді, оскільки пострадянський світ, що виник з уламків комунізму, поступається місцем новому, більш складному геополітичному ландшафту. У той час як падіння Радянського Союзу одного разу спонукало декого оголосити «кінець історії», недавні події показали, наскільки передчасним був цей особливий некролог. Історія явно повертається мстити». А відтак аргументує: «Відносна визначеність останніх 25 років з характерним домінуванням США, європейською стабільністю та розвитком демократії дала дорогу ідеологічній та інформаційній двозначності епохи пост правди».

На його думку, «у міру того, як формується нова ера, Україна стає ближче до епіцентру подій світового масштабу, аніж будь-коли в своїй історії. Без перебільшення, доля країни має величезне значення для майбутнього міжнародних відносин загалом. Якщо амбітна трансформація України у відкриту демократію в європейському стилі виявиться успішною, вона вдихне нове життя в ідею об’єднання європейських цінностей і значно зміцнить глобальну привабливість демократичної моделі». Але, підкреслює Дікінсон, «провал України отримає протилежний ефект. Він надихне Росію на продовження гібридної війни в Європі, в той час як ізоляціоністи і націоналісти усього світу оголосять глобалізм моральним банкрутством і звинуватять в фіаско міжнародні інститути, від НАТО до МВФ».

Експерт наголошує: «Україна  – не просто ідеологічний фронт нової глобальної конфронтації. Це і фізичний фронт. З 2014 року територія країни стала основним полігоном для випробування гібридних форм російської війни, з якими тільки зараз починає стикатися решта світу. Україна – перша країна, що зіштовхнулася з арсеналом інформаційної зброї Кремля, включно з усім, від злитих записів телефонних розмов до фейкових новин і постійного троллінгу». При цьому, уточнює він, «Москва відточувала можливості своїх кібервоїнів в Україні: багато хто помітив масовану кібератаку на країну, яка стала ще одним прикладом ескалації в новій формі міжнародної агресії. Безсумнівно, це тільки питання часу, коли інші країни зіткнуться з нападом такого ж масштабу, як ті, яких зараз зазнає Україна».

Зважаючи на реалії та тенденції, «все це робить Україну, можливо, ключовим полем битви в мультиполюсну еру, в яку ми зараз входимо. Це нове значення має спровокувати давно назрілу міжнародну переоцінку українських проблем. Пора почати вивчати цю велику й історично складну країну за межами вузьких меж пострадянського контексту, що домінував раніше».

Дікінсон пояснює: «Зміна ходу історії означає, що західний світ не може собі дозволити ігнорувати Україну, як робив останні 25 років. Як і Західний Берлін за часів Холодної війни, сьогоднішня Україна стала символом великої геополітичної боротьби. Країна набула значення, яке переважає за важливістю внутрішню стратегічну цінність, і залишиться на перших позиціях міжнародного порядку денного на багато років».

«…мир і порозуміння»

МЗС України висловило протест послу Польщі в Україні Яну Пєклу через проект нового польського паспорта, на сторінках якого планують зображувати польські військові поховання у Львові-цвинтар орлят,  який у міжвоєнний період став величезним пантеоном і символізував перемогу поляків над українцями у 1918 – 1919 роках. «Україна розглядає такі наміри як недружній крок, який негативно впливає на розвиток стратегічного українсько-польського партнерства», – наголошується в повідомленні українського МЗС.

Під час церемонії відкриття відновленого  цвинтаря у 20о5 році тодішній Президент України Віктор Ющенко зазначав: «Тоді наші народи ще не знали, що серед них переможців не буде. Довго і важко наші народи йшли до великої істини: без вільної України не буде вільної Польщі і без вільної Польщі не буде вільної України». Як наголошував віце-ректор  УКУ Мирослав Маринович, «польський та український президенти у 2005-му могли сказати: «Поляки й українці дають руку одні одним і кажуть: у майбутнє ми хочемо йти разом» – «Слава українському і польському народам: нехай вічно живе в наших душах мир і порозуміння».

«Це історична відповідальність»

Уродженка Луцька Оксана Забужко, одна з найвидатніших письменниць сучасності, у виданні «Тиждень» констатує: «Ми нині тільки починаємо думати, як на нас відбивається Голодомор, що таке травма третього-четвертого покоління… Це –  жах, як гіпноз, на покоління паралізує волю… Плюс є ще синдром «малих народів», які бояться Росії, бо вона «велика», «задавить масою». Вона підкреслює, що «на цьому страхові й паразитує Кремль, залякування – класична логіка терориста. А в нас страху перед Росією немає – бо це ми цього голема породили, і ми ж таки були кістяком його армії, завжди, ще від козацьких часів, всі його перемоги – за наш рахунок. Завважте, Росія за ці три століття перемагала тільки в тих війнах, де перемога була в національних інтересах України! Проти Туреччини наші козаки воювали «за своє» – за південний степ і доступ до моря, і в Другій світовій, хоч якій страшній, ми нарешті завершили завдяки Москві, хоч і з муками, криво й неповно, «проект Хмельницького» – прогнати поляків з українських етнічних територій».

Відтак, наголошує інтелектуалка, «просто треба розуміти: тільки після того цей союз «братніх народів» втратив для України історичний сенс, 300-літній сюжет вичерпався. Залишилась наша відповідальність – звільнити світ від породженого нами монстра». На переконання Оксани Забужко, «це не історична місія, як ви кажете, не надзавдання. Це історична відповідальність. Треба за собою прибирати, як я закликала ще в «Хроніках від Фортінбраса». І аж лише тоді ми вийдемо «на ясні зорі, на тихі води, у мир веселий, у край хрещений». І можна буде говорити про вільну творчість українського народу в усіх сферах життя — не обтяжену історичними гріхами». Письменниця висловилася і щодо прогнозів, зокрема – «якою буде країна через чверть століття». На її думку, «в політичних рішеннях в Україні крок прогнозування – три місяці. На найближчі вибори. Політичний клас країни мислить так: «решаем проблемы по мере их поступления». Вони не мислять, як європейський політикум, століттями, навіть десятиліттями не мислять». Тому вона  не ризикує «робити прогнозів на чверть століття: зараз дуже багато тенденцій ще «невидних», у стані формування, і розвиток не тільки України, а й всієї нашої цивілізації в найближчі десятиліття буде позначений стрибками, які намагатись прорахувати було б просто безвідповідально».

«…коли всі розслабляться і видихнуть»

РФ наприкінці вересня спробує розпочати наступ на Україну, Балтію та Польщу. На цьому наголошує  в  «Апострофі» військовий експерт Олексій Арестович. На його думку, дуже складним, небезпечним і напруженим періодом війни може стати друга половина вересня. Арестович переконаний, що «ніякого затишшя зараз немає – йде період вкрай інтенсивних російських навчань, які проводяться на території РФ та її сателітів – Абхазії та Південної Осетії, а також Білорусі. Частина цих навчань відбувається безпосередньо біля кордонів України».

Справа в тому, що військова активність зводиться не тільки до того, що стріляють. І основна функція армії – це не вдала війна, а запобігання війні. Наша армія зараз активно працює над тим, щоб захистити Україну від російського наступу з нових напрямків. Це величезна, важка праця, яку не видно цивільним людям. На його думку, «для військових зараз період загострення, а не розслаблення. І те, що не стріляють, не означає, що немає загострення».

Військовий експерт нагадує: «Важливі такі навчання, як «Захід-2017», що відбудуться 14-20 вересня на території Білорусі, та навчання «Бойове братство-2017», які відбудуться одразу після «Заходу-2017» (наприкінці вересня, – «Апостроф»). Про ці навчання мало хто говорить, але є думка, що основні питання наступу на Україну, країни Балтії або Польщу будуть відпрацьовані саме під час «Бойового братства», коли всі розслабляться і видихнуть». Тому, підкреслює Арестович, «основна увага зміщується на «Захід-2017», і всі забувають про «Бойове братство», а воно нікуди не дівається. Увагою управляють через доступні засоби – дипломатію, ЗМІ, а обиватель не може відстежити, які навчання були раніше, а які пізніше».

«Такий хід подій означав би…»

Чинна влада не допустить проведення дострокових виборів  до Верховної Ради. На цьому у виданні «Українська правда» наголошують аналітики Роман Романюк і Сергій Кравець. Вони також розмірковують над  специфікою виборчих технологій президентської кампанії 2019 року (зокрема – кого спробують провести у  другий тур голосування). «Щоб визначити стратегію, яка дозволить виграти президентські вибори, спершу треба зрозуміти, коли, власне, ці вибори будуть, – зазначають Роман Романюк і Сергій Кравець. – І головне тут не так дата голосування за нового Президента, як послідовність. Які вибори мають бути першими – президентські чи парламентські?» А відтак посилаються на констатацію Петра Порошенка, чинного Глави держави: «Дехто хоче накопичити гроші, щоб просто цинічно і тупо, як кажуть, купляти голоси. Вибори, друзі, ще дуже не скоро. Наголошую, не скоро. Виборчий сезон розпочнеться в 2019 році».

Експерти переконані, що «навіть роздроблена, пересварена й ледь жива нинішня Верховна Радавсе одно краща для Президента, ніж нова. Як показують соціологічні опитування, у разі проведення парламентських виборів зараз, правляча верхівка просто приречена на втрату влади. Головні конкуренти Порошенка посилять свої позиції, і відчутно. При цьому, уже зараз очевидно, що всі кампанії опозиційних партій будувалися б на антипорошенківській риториці. Такий хід подій означав би для Президента одне – на операції «Переобрання»  можна ставити хрест». На їхню думку, є ще один аргумент для команди Порошенка на користь проведення виборів Ради після виборів Президента – у разі успіху самого Петра Олексійовича відчутно посиляться стартові позиції його партії.

Романюк і Кравець вважають, що «на сьогодні Порошенко має більш-менш високі шанси виграти в другому турі хіба в лідера «Опоблоку» Юрія Бойка чи Вадима Рабіновича, рейтинг якого останнім часом несподівано росте, як на дріжджах». Тоді, резюмують вони, перед вибором, умовно названим «Порошенко чи реванш регіоналів» – у чинного Президента шансів найбільше. Натомість, підкреслюють аналітики,  значно складніше  буде втілити алгоритм перемоги, якщо  суперниками будуть Юлія Тимошенко, Анатолій Гриценко чи Святослав Вакарчук. Тому, наголошують експерти, «паралельно в команді Порошенка розглядають варіант другого туру із лідером  «радикалів» Олегом Ляшком. З одного боку, просування Ляшка дозволить нівелювати фактор Тимошенко, головного конкурента Порошенка, з якою в «радикала» пересікаються електоральні ніші. З іншого боку, на Банковій думають, що зможуть контролювати Ляшка й не дати йому виграти». Загалом, припускають Романюк і Кравець, питання «як не дати Тимошенко вийти в другий тур президентських перегонів, завівши замість неї зручного для Петра Олексійовича кандидата, уже кілька місяців залишається найважливішим  для технологів Банкової».

«А завтра політична ситуація може змінитися»

За спостереженням  митрополита  Переяслав-Хмельницького  і Вишневського  УПЦ (МП) Олександра (Драбинка), «українська політика влаштована за принципом «маятника». Люди стомлюються від чинної влади і обирають опозицію. Яка, до слова, найчастіше виявляється владою вчорашньою… Партії та особистості у владного керма змінюються. А система? Більшість українських політиків схожі один на одного немов брати-близнюки. Кожен з них виголошує, що він боротиметься проти корупції. І кожен, посівши владне крісло, зрештою, виявляється талановитим корупціонером». Відтак він резюмує: «У наших політиків різні гасла та кольори прапорів. Але однакові, запозичені у суспільства споживання, цінності: влада, вплив, елітна нерухомість, розкішні автівки та яхти» (див. сайт Реорlеіn).

Владика констатує, що «ми живемо у пострадянську добу. Так само, як і Росія. Так само, як і Російська православна церква. Звісно, є моменти, які суттєво відрізняють Україну від сучасної Росії. Україна не загарбує чужі території, не намагається відродити колишню імперську славу… Київської Русі». Цікава й інша думка (у контексті майбутнього візиту до Москви Папи Римського) митрополита Олександра: «Сьогодні Росія протистоїть Заходові. А завтра політична ситуація може змінитися. Яка ж доля тоді буде у російського православ’я,  з якого  зробили символ антизахідництва, символ відрубності Росії від Європи…».

Навряд чи  варто українцям надто перейматися долею чужої Церкви, яка, правда, наразі  домінує і в нашій державі. Російська Церква, як була, є, так і буде знаряддям московського месіанського імперіалізму.  Зокрема – і під час нинішньої та майбутніх воєн, які веде та, судячи з тенденцій, вестиме Росія.

У цьому контексті слушне нагадування доктора філософії Петра Кралюка, першого проректора Національного університету «Острозька академія» (див. «Радіо Свобода»), що «не лише зброя визначає перебіг військових кампаній. Надзвичайно велике значення мають настрої, які панують у суспільстві, те, наскільки суспільство ладне давати відсіч ворогові. Крим і частину Донбасу окупували росіяни не лише через те, що Українська армія була розвалена, а й через те, що тут вдалося насадити «русский мир». Посприяли цьому і мас-медіа, контрольовані росіянами чи проросійськими силами, і так звана Українська православна церква (Московського патріархату), і проросійськи налаштовані політики та бізнесмени. Перед військовою окупацією ці терени були окуповані росіянами культурно – фактично при бездіяльності української влади». Професор  нагадує, що «одним із головних стовпів «русского мира» в Україні є УПЦ (МП). Відома підтримка кліриками цієї церкви бойовиків на Сході. Для їхнього предстоятеля Онуфрія (Березовського) ніякої агресії на Донбасі немає – там громадянський конфлікт».

На вірогідності домінування вибухонебезпечних тенденцій (як в Україні, так і за її межами) акцентували  увагу і ЗМІ:«Війна на Донбасі у нинішній фазі надовго – волонтер» (УНІАН), «В обставинах розброду і хитання» («День»), «Політик зробив сумний прогноз на наступні два роки для України» («PolitekA»),  «Зміни в Кабміні України розпочнуться до осені» («Народна Правда»),«Саакашвілі був особистим ворогом президента Росії, потім – ворогом президента Грузії, а тепер став ворогом президента України» («ГОРДОН»), «Депутатська група «Воля народу» не буде розформована восени, – джерела» («РБК-Україна»), «Війна 2008 року і українська криза: паралелі» («Голос Америки»), «Білорусько-російські навчання «Захід-2017» становлять більшу загрозу для країн НАТО, ніж для України, – дипломат» («Главком»),  «Муженко озвучив тривожні дані про скупчення російських військ на кордоні з Україною» («Апостроф»), «УПЦ (МП), мова та зброя США. Українці повинні самі позбутися «русского мира» («Радіо Свобода»),  «Москва не зупиниться на Україні, – Stratfor про плани Росії на Захід» («24»)…

Дев’ять років тому, в серпні 2008-го, РФ, за потурання Заходу,  у ролі пробного каменя використала Грузію, безкарно захопивши значну частину її території  під час так званої п’ятиденної війни. Після цього не було сумнівів – «процес пішов». Як наголошує російський політолог та публіцист Андрій Піонтковський (див. «НВ»), «РФ веде четверту світову війну з Заходом як реванш за третю Холодну, яку вона програла. Грузинська війна стала тим же, що і Мюнхен – для Другої світової, коли західні держави заплющили очі на агресію Гітлера. Тому все, що зараз відбувається в Україні – це наслідок».

Зважаючи на геополітичну кон’юнктуру, поки що не проглядається жодних намірів РФ для «збавлення   обертів». Обіцянка США надати летальну захисну зброю навряд чи втілиться в  життя. А якщо й втілиться, то суттєвішою за масштабним впливом може мати, як зазначалося вище, ракетно-ядерна «гра» Вашингтона та Пхеньяна, яка різко зміцнить позиції Москви.

Українська трагідрама за таких тенденцій  ускладнюється і тим, що, як наголошує на сайті «Радіо Свобода» історик і політолог Ігор Лосєв, «у полоні російського впливу залишається верхівка українського суспільства: політики, найвищі державні чиновники, депутати усіх рівнів. Ми ж розуміємо, що значна частина депутатів Верховної Ради – це латентні русифікатори, це люди, які не тільки самі перебувають під російським впливом, але і всіляко його поширюють на цілу Україну, у тому числі й у своїй законодавчій діяльності».

Тож Україна, аби залишитися, мусить успішно скласти іспити сьогодення. Іншого не дано. У тому числі – й зважаючи на виклики, що пов’язані з волинським політичним контекстом. Це давно слід усвідомити як кожному з нас, хто належить до числа пересічних українців, так і тим, хто перебуває на олімпі. Останнім варто  б почути досі актуальне застереження Шевченка, адресоване ясновельможним, яким не варто повторювати не засвоєних уроків історії і залишатися в статусі «грязі Москви, Варшавського сміття». Будьмо!

Віктор Вербич