Чому так історично склалося, що українці постійно незадоволені своєї владою? Анархістська матриця минулого  стане на перешкоді реалізації курсу на державність? На ці та інші запитання відповідає  в «Укрінформі» один із найвидатніших українських  письменників Андрій Курков. Хоч більшість його книг написані російською, майстер слова асоціює себе винятково з Україною. 

Андрій Курков, роздумуючи про українську ментальність, резюмує: «Справа в тому, що українці завжди були індивідуалістами та егоїстами – в хорошому, європейському сенсі. Вони не хотіли колективізації саме тому, що не хотіли бути разом, як у тюрмі чи в армії, кожен хотів відповідати за власну землю, за власну долю. Перший Майдан і другий Майдан консолідували суспільство, показали, що колективність українського суспільства може давати плоди, може бути позитивною».

Він сподівається, що колись «українці навчаться поважати закони і відійдуть від своєї анархістської матриці минулого. Тому що, в принципі,  все, що відбувається зараз, – це повторення 16-го  сторіччя: обирається гетьман, а завтра вже проти нього плетуться інтриги, післязавтра його скидають і хтось заскакує на трон гетьмана, потім того скидають і кожен хоче бути при владі. Результат цього – це майже 350 політичних партій, зареєстрованих у Мін’юсті, це абсурд – і цей абсурд смішний для всього світу».

Водночас Курков  переконаний: «З екранів політичної телеісторії Україна вже не зникне. Хоча, звичайно, ми отримали імідж-кліше, що готові щодня революцію робити. Одночасно, ми ніби боремося з корупцією і ми ніяк не можемо її перемогти та змінити еліту. Це, в принципі, не те що негативний, а такий складний імідж – в принципі хочемо, але не можемо. З іншого боку, є такі самі країни, де боротьба з корупцією продовжується вічно і про які зараз в Європі подається набагато менше інформації, хоча вони вже члени Європейського Союзу: Болгарія, Румунія».

Письменник висловився і з приводу націєтворчих  засад. Зокрема він зазначив: «Знаєте, в Адміністрації Президента завжди був відділ внутрішньої політики, який ніколи не займався внутрішньою політикою. А без цього неможливе здійснення взаємної інтеграції всіх регіонів і створення політичної нації, неможливе об’єднання людей меседжами, універсальними для всіх, які не розколювали б суспільство, не запитували тебе – любиш ти Булгакова чи ні, а давали б відчуття, що ти – представник країни, народу, і всі – такі самі, як ти: люблять Батьківщину і хочуть, щоб вона процвітала. Це – головна робота для будь-якої державної структури, а вона не велася». На думку Куркова, «у  нас тільки зараз зрозуміли, що культура – це те, що об’єднує націю. Ніхто не хотів і не думав, що це так важливо, щоб кордони держави збігалися з кордонами культурного простору держави. У нас було так: державні кордони були одні, інформаційний і культурний простір обіймали лише дві третини території держави, а третина була під культурним й інформаційним простором іншої держави. Ось вам результат».