Відлуння тижня (20.11 – 27.11)

По-своєму символічно, що християнське свято перемоги архістратига Михаїла над сатаною (денницею)  і День гідності та свободи в Україні відзначаються в один день. Тож і цьогоріч  наші співвітчизники мали нагоду вкотре усвідомити неминучість торжества Вищої, Божої справедливості. При цьому пригадавши й народну аксіому: добро перемагає завжди, тільки для переконання у цьому часто не вистачає життя. У цьому контексті спливали імена героїв Небесної Сотні, тисяч українців, які вже четвертий рік, віддаючи найдорожче, намагаються врятувати Вітчизну від лиховісного «русского мира».

Зрештою, у річницю початку Революції Гідності та Помаранчевої революції  констатувалася й  масштабніша у часі подія. Адже 2017-й – сторіччя від початку Української революції, яка, попри трагідраму історії та сьогодення, продовжує тривати. Анексований ворогом Крим, загарбаний частково Донбас, постійне нарощування воєнної потуги  окупантом на сході та півночі,  майже не прикриті територіальні претензії з боку західних сусідів, яких чомусь досі називаємо стратегічними партнерами… Таке суворе й парадоксальне «прокрустове ложе» реалій.

Тож за таких умов, як наголосив  Президент Петро Порошенко,  політичні сили України мають бути єдиними заради доброго майбутнього нашої держави, пам’ятаючи про уроки  події столітньої давнини. Він, згадуючи про Третій універсал Центральної Ради та проголошення  незалежності Української Народної Республіки 100 років тому,  підкреслив, що «головне зараз – пам’ятати, чому наші предки тоді цю незалежність втратили, загубили». А відтак, у цьому контексті, процитував славетного волинянина В’ячеслава Липинського: «Не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди українці лише власним внутрішнім розладом підпадали під зовнішній вплив». Тому й у дні сторіччя УНР проблема єдності  всіх патріотичних сил – єдина запорука того, що уроки історії таки засвоєні багатомовною, полі конфесійною, багатоетнічною і водночас єдиною українською політичною нацією. Тим паче, що, як наголосив Президент,  «інстинкти, рефлекси та фобії Москви залишаються за ці сто років абсолютно незмінними. І тепер вже очевидно, що і спецоперація Кремля зі зриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС теж була частиною гібридної війни проти України».

Минулотижневі події дали більш, ніж достатньо, підстав для усвідомлення того, що попереду – нові суворі іспити на здатність України зберегти свою державність. Не могли не насторожити телефонна любов Трампа й Путіна, тактичне використання Москвою Мінська для реалізації українофобської стратегії, чергові антиукраїнські випади польського політикуму… За цих умов, схоже, час перестає бути нашим союзником.  Коли, за словами сенатора від Республіканської партії Джона Маккейна,  його «президент помилково вірить у спільні інтереси США і Росії», то не важко припустити, якою виявиться ціна гіпотетичних московсько-вашингтонських домовленостей. Та й ЄС (у віддзеркаленні саміту «Східне партнерство», що  відбувся  24 листопада у Брюсселі) все відчутніше дає зрозуміти, що готовий повернутися  спиною до України. Пригадаймо: за  два дні до зустрічі на найвищому рівні Київ дізнався, що втрачає 600 млн євро макрофінансової підтримки ЄС.

Тому,  без надміру як апатії, так і оптимізму, дослухаймося  до думок аналітиків, аби не вірити тим, хто стверджує: «Все пропало».

«Почався новий історичний відлік для України»

«Про утопії Майдану, ідеальних людей і чому у нас все буде дуже круто», –  у  публікації  під цією  назвою на сайті «ВП» Ніна Романюк роздумує про уроки Революції гідності. «Чотири роки – як один  день. Стільки відділяє  нас  від листопадового Києва, де почався  новий  історичний  відлік для України», – зазначає вона.  А відтак розмірковує над тим, «чи думали ті діти, виходячи  на мирні протести восени 2013, що стануть локомотивом незворотних процесів  не лише в Україні, а й в Європі?» Вона зазначає: «Гарячі молоді голови, чисті наївні душі, вони ще вірили, що ту владу можна змусити почути свій  народ. Саме  студенти і молодь відчували себе найбільш обкраденими, коли команда тодішнього президента Віктора Януковича не дотримала своїх  обіцянок і відмовилася  від  євроінтреграції України, кидаючи її в ще міцніші  обійми путінської Росії. 30 листопада настав той момент «Х», що став спусковим гачком вже іншого Майдану, коли «Беркут» «зачистив» майдан Незалежності, щоб встановити «йолку». Та  влада  так  і  не зрозуміла, що  з  молодими  не  можна  розмовляти  мовою  кийків».

Ніна Романюк переконана, що «наші діти дали нам хороший урок гідності, заплативши  за це своїми  молодими  життями.  І  коли  ми хоронили їх, ковтаючи  гарячі  сльози  під обпікаючу душу «Гей, пливе кача…» скандуючи у багатотисячних натовпах: «Герої не вмирають!», кожен  клявся бути  трохи  кращим, чеснішим,  сміливішим.  Щоб  бути гідним відважних  героїв Небесної  сотні». А відтак  пояснює: «Ми так хотіли розправити крила,  але нам їх підрізала війна. Та ми й самі собі щодня  їх підрізаємо, не помічаючи, як із вільного птаха, яким відчули себе на Майдані, знов  перетворюємося  у плазунів».

На її думку, нині  «суцільне  українське   дежавю.  Як  показали  подальші  події, справді ідеальні  люди  без нагадувань і повісток  кинулися захищати Україну  вже зі зброєю в руках.  Люди  із  масками ідеальних, із  нутром  дволикого  Януса, кинули   їх у самісіньке  пекло. Щоб  маса ідеальних  не стала  критичною. А самі пригрілися у владних  кріслах і кабінетах, забувши  про ідеали  й  вимоги  Майдану».Але, роздумуючи, чи не даремними були всі жертви, Ніна Романюк резюмує: «Ні, недаремними. Віра тих, хто втратив найдорожче, має додавати і нам оптимізму».

«Імперія не може змиритися…»

Президент Петро Порошенко,  виступаючи в Києві з нагоди Дня гідності та свободи під час урочистої церемонії перейменування Високомобільних десантних військ у Десантно-штурмові війська Збройних Сил України та встановлення Дня Десантно-штурмових військ ЗСУ, наголосив: «Революція Гідності стала ще одним доказом споконвічного прагнення українського народу до свободи і незалежності. Її річницю ми відзначаємо вже вчетверте, але цього року вперше можу прозвітувати суспільству, що одну з ключових вимог Майдану виконано: Угода про політичну асоціацію та зону вільної торгівлі Європейським Союзом з 1 вересня набула чинності». А відтак підкреслив, що «імперія не може змиритися з нашим волелюбством, прийняти сам факт нашого існування як окремої нації та як окремої держави.  Вона пішла на нас війною. Вона намагалася задушити нас економічно. Нарешті, вона активізувала розгалужену мережу впливу, запустила свої щупальця по всіх європейських усюдах, аби зірвати ратифікацію Угоди про асоціацію. Це була виснажлива зовнішньополітична битва, яку наші дипломати й численні закордонні друзі начисто виграли у Кремля!»

Петро Порошенко зазначив, що  кінцева мета – «повноправне членство в найпрестижнішому союзі світу, остаточне повернення України до європейського дому». А відтак наголосив, що «найгірше з пережитого нами останніми роками – вже точно позаду. Крок за кроком наша країна повертається на шлях економічного зростання та соціального розвитку. Справді, позитивні зрушення – оплачені великими втратами всього суспільства та досягнуті важкою працею кожного, кожного українця. Ці зміни ще не стали незворотними».Поки що, констатує Президент, «ми ще не вийшли із зони турбулентності, і досі розраховуємося за два десятиліття блукання манівцями «русского мира». Але стратегічно – ми з вами на правильному шляху! Туди Україну вивели мільйони учасників Революції гідності. Вони ясно визначили дорогу, якою країні йти в майбутнє».

«Москва починає активно діяти руками Мінська»

Координатор громадянської кампанії  «Європейська Білорусь» Дмитро Бондаренко у виданні  «Гордон»  зазначає, що «вибудовування відносин із білоруським диктатором нічого доброго їм не дасть. Але, на жаль, наших попереджень не почули. І от зараз ми бачимо як діє білоруська влада. Окрім цього, затримання українців можуть бути пов’язані і з іншими процесами. Зокрема, була інформація про нібито скорочення постачання білоруських нафтопродуктів в Україну. Одночасно з цим тривали інформаційні війни навколо військових навчань «Запад-2017». Потім різко загострилися відносини України з Польщею та Угорщиною. Тепер ми бачимо дипломатичний скандал із Білоруссю».

Він нагадує:  «Затримання українців можуть призвести до вислання білоруських дипломатів з України. Я розцінюю ці події як спробу перевірити свої сили не тільки білоруського режиму, але й Росії. Не можна говорити, що Москва хоче посварити Україну та Білорусь. Лукашенко і так – частина військово-політичної системи РФ. Тому і ставлення до нього має бути відповідним. А Росія буде дивитися на реакцію України. По суті, Москва починає активно діяти руками Мінська».

 «Капітулянтська  позиція»

Заступник глави Адміністрації Президента  нашої держави Костянтин Єлісєєв з главою канцелярії президента Польщі Кшиштофом Щерським  домовився спільно оптимізувати, тобто скоротити список українців, яким заборонений в’їзд до Польщі. З цього приводу аналітик Сергій Грабовський у виданні «День» зазначає, що влада України офіційно визнала право уряду Польщі забороняти українським держчиновникам, в тому числі й достатньо високого рангу, в’їздити до цієї країни. Тож Україна фактично погодилася на позицію Польщі щодо «правильності» поглядів на історію та сьогодення. На думку Грабовського, таким чином, офіційний Київ сприймає позицію Варшави,  що заперечує «визнанні факту польської окупації Галичини й Волині та  ставлення до УПА як національно-визвольної сили».

Відтак аналітик зазначає, що «капітулянтська позиція Банкової була належним чином оцінена. Чи ви звернули увагу, що керівник IPN Ярослав Шарек ужив у своєму інтерв’ю термін «східна Малопольща»? Що це таке? А це населена українцями східна Галичина, або ж нинішні Львівщина, Тернопільщина й Івано-Франківщина. Ці землі традиційно звалися східною Галичиною (GalicjaWschodnia), але в період польського владарювання у 1919-39 роках були перейменовані й стали зватися MałopolskaWschodnia. Сама ця назва засвідчує намагання другої Речі Посполитої колонізувати ці окуповані нею землі (а факт окупації засвідчує хоча б те, що вони лежали на схід від встановлених Радою Антанти кордонів Польщі)».

Як на нього,  у цьому контексті «відсутня принципова різниця між російськими діячами, які називають північне Причорномор’я «Новороссией», і офіційними особами Польщі, які звуть східну Галичину «MałopolskaWschodnia». І перші, і другі заперечують український характер цих територій – з усіма наслідками, які звідси випливають. Але офіційний Київ мовчить – так, як він мовчав, коли у Москві цвьохкали на всіх рівнях про «Новороссию».

На думку Грабовського, такі політичні  кульбіти  відбуваються  у переддень ймовірного масштабного наступу Росії. На цьому наголошував, до речі,  під час перебування в Канаді міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич: «Навчання  «Захід-2017»  закінчилися два місяці тому. Вони відбувалися в просторі між Північним Льодовитим океаном і Чорним морем і включали навіть пуски балістичних ракет  «Іскандер», які можуть нести ядерні боєголовки. Росіяни готувалися не до оборони, а до агресії… Польща має погодитися з припущенням, що це не нова «холодна»  війна, а підготовка до «гарячої» війни». Натомість, підкреслює аналітик, «дії Варшави ведуть до того, що не Україна втрачає останніх союзників, як заявив нещодавно Вітольд Ващиковський, –  їх втрачає третя Річ Посполита». Тому, підкреслює Грабовський,   «чи випадково президент Європейської Ради, знаний польський політик Дональд Туск заявив, що він стурбований політикою правлячої в Польщі партії «Право і справедливість», написавши у Twitter: «Тривога! Гостра суперечка з Україною, ізоляція в Європейському Союзі, відхід від верховенства права і незалежності судів, нападки на недержавний сектор і вільні медіа – стратегія ПіС чи план Кремля?»

«Зіткнення неминучі»

Дмитро Кулеба, Постійний представник України при Раді Європи, у виданні «НВ»  зазначає, що  хоч ЄС намагається вирішити  проблеми авторитаризму, націоналізму, корупції, історичного реваншизму, анексії територій і відкритої  війни, все одно «регіон трясе. Та й не тільки його. Ключовим є націоналізм. Він став трендом, що розкриває історичні рани і визначає суть політики».  Він підкреслює, що «Східна Європа зараз – простір тих, хто ступив на гостре лезо і намагається по ньому бігти. Хтось вимушено, хтось — з непідробним задоволенням. Українці схильні до нищівної державної самокритики. Один з наших мемів: «Ми самі в усьому винні». Але це не так. Ми не винні в тому, що націоналізм сусідів з історичних причин зачіпає нашу територію. Ми винні лише в тому, що за останні три роки відчули в собі силу захищатися. Ось у чому причина загострень у відносинах з сусідами».

Дипломат наголошує: «Буде наївно вважати, що якщо в самій Україні і навколо неї націоналізм на підйомі, якщо ми, нарешті, взялися за формування власної ідентичності і захисту своєї мови, то ефективною для Києва буде стратегія Нуль проблем з сусідами. Зіткнення неминучі».

«Ми пожемо втратити перемогу»

Інформаційна війна є важливою складовою протидії Росії. На цьому наголошує  у  «Європейській  правді» екс-посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині  Олександр Левченко.  «Сучасні міжнародні реалії свідчать: без виграшу в інформаційному полі успіхи в бойових діях не є достатніми», – зазначає  він. Олександр Левченко переконаний, що «для повернення окупованого Донбасу та анексованого Криму тим більше важливо просувати українську позицію в світовому інформаційному полі».

Екс-посол у Хорватії нагадує, що «Від початку анексії Криму російська пропаганда розгорнула небачену інформаційну війну, до якої Україна виявилася не готовою. Росії вдалося не лише дезорієнтувати багатьох українських глядачів московського телебачення (яких на той час, на жаль, було чимало), але й вплинути на думки в усьому світі.І йдеться не лише про глядачів RussiaToday та Sputnik – був задіяний величезний ресурс в зарубіжних медіа та пул лояльних до Росії закордонних журналістів».За його інформацією, сьогодні в інформаційному просторі балканських країн  повністю домінує російська пропаганда. А відтак уточнює: «Згоден, це не найвпливовіші європейські країни, але проблема є спільною для всіх держав – вакуум української інформаційної присутності заповнюється російською».Левченко зауважує, що «інформаційна боротьба з московською пропагандою в світовому медіа-просторі триватиме ще довго, це – наша реальність на роки. Україна не має дозволяти собі недбалість у цій сфері».  Він наголошує: «На кону – наші національні інтереси на міжнародній арені. Програвши цю війну, ми можемо втратити перемогу і на інших фронтах протидії російській агресії».

«…дали нам об’єднавчу силу»

Історик Ярослав Грицак у виданні «Газета по-українськи» зазначає: «Насправді й Революція гідності, і те, що є тепер, — це довга ціль тих змін. В Україні з’явилася велика група людей, це 15–20 відсотків, які не лише хочуть, а й готові бути агентами змін. Тобто здійснювати їх. Це жителі великих міст, молодь 18–25 років і люди з вищою освітою. Ці прошарки накладаються один на одного, бо найбільше молоді з вищою освітою у великих містах.Значною мірою Майдан був їхньою революцією. Вони її робили. Вони залишаються надією України. Єдине, що не вдається, — оформитися в політичну партію, в політичний проект, що перекладатиме їхні вимоги на політичну мову». На його думку, «важливо, щоб така партія з’явилася на наступних виборах. Не факт, що вона виграє, але важливо, щоб вона була. Найбільша ціль — не ці вибори, а наступні. Сім років – достатній період, щоб ви­йти з серйозним політичним проектом».

Аналітик  також наголошує на парадоксальному явищі: «Кремль і його агресія дали нам об’єднавчу силу». Він переконаний, що «Україна виграла першу фазу війни. Але вона буде довга. Здобудемо остаточну перемогу, якщо спиратимемося на більші ресурси — співпрацю із Брюсселем і Вашингтоном».

«Вирішальний вплив на новітню історію України»

Тарас Стецьків, громадський і політичний діяч, народний депутат України I-IV, VI скликання  нагадує про три українські революції. Зокрема він в «Українській правді» констатує: «Студентська  «революція на граніті!» 1990 року, яка стала вирішальним етапом у боротьбі за незалежність.  Помаранчева революція 2004 року, яка показала здатність українців на масовий протест у боротьбі за свободу і свої права. І Революція Гідності, яка зупинила сповзання України під Російський імперський проект». А відтак підкреслює, що, як би не називати ці події (революціями, повстаннями чи зсувами), «вони справили вирішальний вплив на новітню історію України».

На переконання Стецьківа, «у  результаті світ отримав феномен пробудженої України як суб’єкта історії (особливо після Революції Гідності та початку війни на сході країни). У той же час, пануючим уявлення світу про Україну залишилося традиційне бачення її у стані сну. Проте в жодному з цих трьох випадків українцям не вдалося конвертувати отримані перемоги в побудову та утвердження успішної держави та прихід до влади державної патріотичної еліти».

Тим не менше, підкреслює політик, «у сьогоднішню епоху сильна та успішна українська держава означає смерть російського імперського проекту в його нинішньому вигляді. Вирішивши це завдання, ми досягаємо більшої історичної цілі – звільняємо світ від однієї з найбільших загроз його безпеці». На його переконання, «глобальне цивілізаційне призначення України – реалізувати свою роль на міжконтинентальному рівні як державного медіаторного центру, покликаного синтезувати західний та східний напрямки розвитку цивілізацій. Іншими словами, місія України полягає в можливості і здатності творчо поєднати кращі риси східної і західної традицій. Східну – в розумінні візантійсько-еллінської етичної спадщини, а західну – в розумінні соціально-політичного укладу».

«Ми не здамося і не програємо»

Юрій Бутусов, журналіст і політолог, переконаний (про це він написав на своїй сторінці у Facebook), що   внаслідок Революції гідності «Україна звільнила таку енергію, таку пасіонарність, яка змінила хід європейської історії, змінила і прискорила час. Змінила нас – та так, що нам щодня треба вчитися усвідомлювати, хто ми, чого досягли і куди йти». Він підкреслює: «Ми навчилися мобілізуватися заради Війни. Але ми ще не вміємо мобілізуватися заради того, щоб здобути Перемогу». А відтак пояснює, що  «нас мобілізували зовнішні загрози. Один диктатор змусив нас мобілізуватися заради Свободи. Інший диктатор змусив нас мобілізуватися заради Незалежності. Ми боролися, щоб урятуватися. Але побудувати своє життя і свою країну під однією лише зовнішньою загрозою не можна – треба навчитися мобілізуватися самим. А це означає – висувати Лідерів, за якими будуть іти. І знайти свою мету, свою команду, свій мобілізаційний проект, де за тобою і разом із тобою зможуть піти інші».

На думку Бутусова, «Революцію гідності не закінчено». Роздумуючи про творців нинішньої та прийдешньої української перемоги, він підкреслює: «Жменька ентузіастів. Прапор Європи. Щастя, що нам судилося увійти в історію і відчути себе. Горе, що багатьом не судилося дізнатися, що ми не здамося і не програємо».

Однак, на втрачаючи надії, мусимо дивитися правді в очі та покладатися винятково на самих себе. Тим паче, що Кремль не збирається відмовлятися від своєї великодержавницької імперської стратегії. І питання масштабного вторгнення не знято з порядку денного. Адже кримську операцію, коли півострів було здано  Україною без бою, навряд чи вдасться  Росії повторити.  Хіба що знову (скажімо, внаслідок чергового Майдану) ситуацію в Україні буде переведено в режим некерованості, а на посту виконувача обов’язків  опиниться діяч на кшталт в.о. Президента у буремні (як героїчні, так і ганебні) дні з 23 лютого по 7 червня 2014-го.

«Нашим ворогом є Росія, – підкреслив   політолог Андрій Дацюк на телеканалі ZIK, –  і вирішення всього конфлікту залежить від неї. У воєнному плані Україна перемогти не може – це беззаперечний факт. В бойовій авіації ми поступаємося сусіду більше, ніж у двадцять разів… Військово-морський флот України має лише один ракетний катер «Прилуки», який може вражати російські надводні цілі». А політолог і публіцист Віталій Портников, роздумуючи  у виданні «Апостроф» про чотири варіанти вирішення  донецької  кризи, підкреслює: «Один із шляхів для Путіна – це розпочати нову війну», – наголошує він. А відтак уточнює, що  у відповідь «ніхто не розпочне відкриту війну з Росією».

Будьмо відверті, у міру наближення до березня 2018-го, чинний  кремлівський лідер не може не принести черговий подарунок своєму шовіністично зазамбованому електорату, аби отримати майже стовідсоткову підтримку під час президентських виборів. Це аксіома. Заперечувати її, дивлячись  і на дев’ятий вал радикального  реваншистського націоналізмув Європі,   можна, але це буде злочинний самообман.  На цьому наголошували впродовж минулого тижня і ЗМІ: «Путін мріє про підкорений Київ, як Гітлер – про Париж. Але Україна та інші пострадянські республіки – тільки ближня ціль» («Гордон»), «Гра Путіна та Медведчука» («УП»),  «Компанія з США вже продає Україні летальну зброю»  (unn), «Посол України назвав «нісенітницею» оголошення персоною нон ґрата співробітника посольства у Мінську» («Радіо Свобода»), «Москва починає активно діяти руками Мінська – білоруський опозиціонер Бондаренко про затримання українців у Білорусі» («Гордон»),  «Готують   «остаточне вирішення» конфлікту на Донбасі» («Газета по-українськи»),  «Адвокат родичів Небесної сотні переконаний, що зупинення розслідування низки  «майданівських»  справ є цілеспрямованим» («Інтерфакс-Україна»),«РФ примусово змінює демографічну ситуацію в окупованому Криму: на півострів завезли 300 тис. росіян, – Джемілєв» («Цензор. НЕТ»),  «Путч» у Луганську: версії подій» («ЛБ»),  «ОБСЄ: Взимку конфлікт на Донбасі може загостритися ще більше» («DW»),«Виробництво хаосу як культурна практика» («День»)…

Наразі ж ворог (не тільки на Сході) сконцентровує сили  і, сприяючи розхитуванню ситуації всередині України, чекає дня «Х».  Як наголошував на своєму персональному сайті доктор юридичних наук, політик і громадський діяч Степан Гавриш, «атмосфера хаосу, страху, невпевненості, постійної і невідворотної загрозинависла над нами…Це тотальна війна всередині країни, яка ведеться вже давно. Їй ніхто не протистоїть». Якщо ці тенденції зберігатимуться й надалі, українське питання Москва, Варшава, Будапешт і Бухарест мають шанс вирішити по-своєму  незабаром і порівняно недорогою ціною. У стилі реваншистських планів «Русского мира»,   «ПІСу» , «Йоббіка»  (останні дві поличні сили – керівні та спрямовуючі в Польщі й Угорщині) та їм подібних.

Нема жодних ілюзій з приводу «миротворчості» найбільшого сусіда, українофобському курсу якого, в міру ослаблення  України,  все  більше де-факто підіграють  наші західні сусіди. Яка б влада не була в Москві, вона реалізовуватиме стратегію на остаточне вирішення українського питання. Згідно з максимою «не было, нет и не будет». Про ценагадувало  нашим співвітчизникам і 25 листопада, коли відзначався День пам’яті жертв Голодомору.

Тож попереду, без  жодного «згущування фарб», – нові суворі випробування на право залишитися державою та нацією.  Та, як наголосив   під час свого виступу на пленарній сесії П’ятого саміту Східного партнерства Президент України Петро Порошенко,  маємо «дивитися у майбутнє сміливо, без остраху». При цьому, правда,  нагадавши, що «ніхто не сплачує більшу ціну, ніж Україна». Будьмо!

Віктор Вербич