Чи варто чекати територіальних претензій до України з боку Польщі? З цього приводу  в «Народній Правді» розмірковує голова Українського інститут національної пам’яті Володимир В’ятрович. Він зокрема торкається й волинської проблематики.

Володимир В’ятрович нагадує,  що політика чинної  польської влади де-факто  антиукраїнська, підіграє  «різним радикальним групам в Польщі. За два роки ми мали 14 випадків руйнування українських пам’ятників на цвинтарях та поза ними, були напади на українські процесії, заборона в’їзду гурту «OT VINTA» тощо». На його думку,  є спокуса того, що «Україна у війні, вона слабка, тому їй легко накинути свою волю… Для польської ментальності притаманна віктимність – уявлення про себе як про жертву. Це дуже зручний образ, який дозволяє уникнути відповідальності… В контексті цього з’являється й українська тематика. Тема польсько-українського конфлікту трактується лише як геноцид проти поляків. Вона абсолютно відкидає той факт, що як українці вибивали поляків, так і поляки вибивали українців».

На переконання В’ятровича, «резолюція польського Сейму недоречна з юридичної точки зору. Бо вона не відповідає визначенню геноциду, яке було ухвалено в резолюції ООН 1948 року. Вона не відповідає історії, бо не було однобокості в польсько-українському конфлікті, жертв і катів не можна поділити за національною ознакою. Вона теж є шкідливою з політичної точки зору, адже вже стала причиною загострення стосунків з Україною». Але  при цьому  рейтинг партії «Право і справедливість» спонукає її нарощувати ці дивні кроки в історичній політиці.  У тому числі  –й  пропозиція щодо паспортів, де планують розмістити  зображення польського військового поховання у Львові. А «цвинтар орлят – військовий меморіал воякам, які воювали проти Україну. Піднесення цього символу в такому контексті не може не містити антиукраїнського значення. Цей меморіал свого часу став символом компромісу, він навіть почав ставати символом примирення, бо 1 листопада кожного року українська і польська громада ставили квіти і свічки на цьому меморіалі і меморіалі Української Галицької Армії. Зараз цей меморіал знову може стати символом розбрату», – підкреслює український історик. Він не виключає того, що це все можепривести до територіальних претензій Польщі, зокрема – щодо Львова. «Ще одна ініціатива – «Музей кресів східних» в Любліні. Ми прекрасно розуміємо, що від підігрівання ностальгійних настроїв про втрачені землі досить близько до їх конвертування в політичні вимоги, реваншизм», – підкреслює  В’ятрович.Тому  не випадково «дуже багато українців зараз повторюють фразу про поляків: «Вони такі самі, як москалі» – це дуже тривожно. Українці починають очікувати загрозу від Польщі».

Історик також висловився про різницю між польською та українською інтерпретацією подій на Волині. – Питання про Волинь.  На його  думку, «не  правильно  фокусувати увагу тільки на Волині і тільки на 1943 році. Бо це висмикування не дозволяє нам зрозуміти, що відбулось. Мені здається, що треба говорити про ширший контекст стосунків українців з поляками: можна говорити про кінець ХІХ –початок ХХ століття, можна чіткіше – говорити про події Другої світової війни і перші повоєнні роки. Я, наприклад, в своїх дослідженнях говорю про Другу україно-польську війну 1942 -1947 років. Бо я вважаю, що перші спалахи конфлікту, які привели до вбивства цивільного населення, почалися в 1942 році і не на Волині, а на Холмщині. В 1943 році це вже було на Волині і Галичині, але в 1943 році це протистояння не закінчилось. Був 1944 рік, коли був пік війни. До конфлікту були втягнуті Холмщина, Галичина, Волинь, Надсяння. Якщо ми говоримо про цю ширшу перспективу, то ми краще бачимо характер конфлікту. Бачимо, що дійові особи цього конфлікту, – збройні підпілля обох народів: з українського боку – ОУН і УПА, з польського боку – АК, Народові сили збройні, Батальйони Хлопські».

Він підкреслює, що «коли влітку 1943 року польсько-українське протистояння на Волині досягло піку, почались вбивства цивільного населення, почалась масова втеча цивільного населення, то польський еміграційній уряд звернувся до населення з вимогою лишатись на своїх місцях, а ті хто покине своє поселення будуть трактуватись як зрадники. Тому що без їхньої присутності, на думку уряду, ця територія перестане бути Польщею. Фактично, польський уряд робив цих людей заручниками своєї політики: хочемо відновити кордон 1939 року, вас вбивають – терпіть, бо без вас тут не буде Польщі. Така логіка.З українського боку так само розуміли, що чим більше буде польського населення, тим сильнішим буде польське підпілля.Такі самі акції проводила Армія Крайова проти українців на Холмщині весною 1944 та в рамках акції «Буря», яка мала на меті захопити Львів. По дорозі винищувались українські села, особливо села довкола Львова. Саме тому це дає мені підставу говорити, що це була війна з обопільними воєнними злочинами». Загалом, констатує В’ятрович,«це був конфлікт за території. Поляки хотіли відновити державу з кордонами 1939 року, а українці претендували на свою державу, зокрема на територіях, на які претендували поляки. Цієї війни не могло не бути, бо жодна сторона не могла позбутись свої засадничих принципів. Для поляків відмовитись від кордонів 1939 року означало делегітимізацію закордонного уряду, українці теж не могли відмовитися від цих територій, бо, по-перше, на них домінували саме українці, а по-друге, ці терени мали стали плацдармом для звільнення всієї України. Попри те, що війни не могло не бути, але вона могла бути не такою жорстокою. Чому вона була вкрай жорстокою? Бо вона розвивалась в рамках іншої війни… Друга світова дуже бруталізувала методи ведення війни».