Відлуння тижня (13.11 – 20.11)

Чи до Нового 2018 року «зелені чоловічки» візьмуть під контроль Закарпаття, де очільник ОДА, генерал із досвідом міліцейської роботи в Криму, демонструє більш, ніж миролюбну позицію до Угорщини? Те, що у Берегово над адмінбудинком висить угорський державний прапор, нікому не нагадує ситуацію  до 2014-го у нині анексованому росіянами півострові? На вірогідну появу на Закарпатті  згадуваних зелених чи якихось інших чоловічків  відповіддю стане чергова капітуляція? Чи, можливо, компанія Орбана спробує приурочити «визволення» до подій березня 1939-го? Якими б не виявилися гіпотетичні терміни, не підлягає сумніву: Будапешт готовий перейти ва-банк. Можливо, навіть випередивши Польщу у намірах «повернення східних кресів».

Так чи інакше, Україні терміново потрібно зміцнити західний кордон, де сусідні країни зняли маски стратегічних партнерів, засвідчивши свою принципову ворожість. За тенденцій неухильної руйнації «спільного європейського дому», позиція Будапешта та Варшави – не  просто гра на випередження. Це послідовне втілення стратегії на «приростання» новими територіями. Навряд чи варто особливо мучити себе сумнівами, наскільки ті чи інші кроки якщо не узгодженні, то мають цілковиту підтримку в Москві. Зрештою, про це відверто мовив мужній і принциповий Дональд Туск, давши характеристику чинному владному режиму у Варшаві.

Тим часом, схоже, «апетити» у західних сусідів України тільки зростають. Віце-прем’єр Угорщини Жолт Шем’єн заявив, що етнічні угорці на Закарпатті за кордоном мають право на автономію та угорське громадянство. Президент Чехії Мілош Земан напередодні свого вояжу до РФ (візит, що розпочався з 20 листопада, триватиме до 24) зазначив, що «возз’єднання Криму з Росією доконаний факт» і, мовляв, він не  єдиний політик, який так вважає – є ряд інших, але у них бракує мужності. А пасажі й дії очільника польського МЗС  можуть стати навіть зразком для відомого українофоба з Москви, «сина юриста та росіянки».

Зовнішньополітична ситуація має все відчутніші тенденції не на користь нашої держави, що засвідчило й наразі позитивне, підтримане більшістю,  голосування в ООН за резолюцію «Стан з правами людини в Автономній Республіці Крим».  Якщо голоси «проти» Білорусі (яка фактично втратила атрибути державності та цілком залежить від кремлівського режиму) та ще п’ятьох  пострадянських сателітів РФ були цілком прогнозованими (хай  і справедливо названі експертами ударами в спину), то позиція таких гігантів, як Індія та Китай, не просто насторожує. Тим паче, за умови активізації проти України «західного фронту». Надзвичайне засідання Консультаційного комітету президентів України та Польщі, що відбулося в Кракові 17 листопада, засвідчило не  так вірогідність майбутнього досягнення порозуміння, як подальшу поступливість Києва перед Варшавою.

Утім, вже чітко окреслилася межа (незважаючи на всі удари, що  були та  будуть), за яку неможливо відступати. З цього приводу чітко висловився Прем’єр-міністр Володимир Гройсман під час години запитань до уряду у Верховній Раді: «Ми як велика європейська, 45-мільйонна країна нікому не дозволимо розмовляти з нами у тоні шантажу. Ми дружні і демократичні, але поважайте нас, тому що ми поважаємо всіх інших наших друзів, партнерів і сусідів».

Однак геополітичні тенденції, що появлялися й минулого тижня, вкотре переконували, що боротьба за місце під сонцем братиметься до уваги винятково фактор сили.

«…йде врозріз із гучними заявами про нейтральність»

Ірина Геращенко, перший заступник голови Верховної Ради, учасниця мінських переговорів, написала  у Facebook: «У вівторок третій комітет ООН проголосував оновлену, жорстку і дуже важливу резолюцію по ситуації з правами людини в окупованому Криму. За – більше 70 країн, майже стільки ж утрималися. Проти – лише 25. Серед них – Білорусь. Разом з РФ, звичайно». А відтак уточнила, що «це – не нейтральна позиція, а цілком конкретна. Нейтральні країни бодай утрималися, Білорусі знову не вистачило «нейтральності» для інакшої від РФ позиції».

Геращенко розцінює «голосування білоруської делегації в третьому комітеті ООН по резолюції по Криму як таке, яке йде врозріз з гучними заявами про нейтральність. Це другий ніж в спину Україні. Після подібного минулорічного голосування. Написала максимально дипломатично, не вважаю за можливе мовчати».

«Головне завдання України…»

Що чекає на Європу до 2030 року? З цього приводу в «НВ» розмірковує Пітер Дікінсон, видавець журналів  «BusinessUkraine» і «LvivToday». Зокрема він зазначає: «Після Холодної війни з’явилися поняття Старої і Нової Європи. Перша – Західна Німеччина, Італія, Франція, Англія і т.д. Друга – всі ті країни, які під час Холодної війни перебували за Залізною завісою. Припускаю, що до 2030 року у нас не буде понять Старої і Нової Європи – вся Європа стане старою,  фізично старою».

За даними ООН, нагадує аналітик, у жодній країні Євросоюзу  поки що немає достатнього рівня народжуваності для збереження чисельності населення в межах нинішніх показників. Тобто,  підкреслює він, кожен народ втрачає людей і поповнюється лише завдяки масовій імміграції. «Європа, яку ми побачимо через 13 років, буде старою. Більш того, багато хто з цих людей похилого віку будуть самотніми, без сім’ї, без дітей. Ми побачимо покоління вічно молодих пенсіонерів, які будуть ходити по клубах, дискотеках, а ЗМІ будуть пістрявити статтями про те, як займатися коханням після 80 років», – прогнозує Дікінсон. За його версією,  до 2030 року, за прогнозами «мусульмани становитимуть вже 10% населення Європи».

Дікінсон висловився і про українських  мігрантів. «Останній рік-півтора ми спостерігаємо масову трудову міграцію українців до Польщі. Інші центральноєвропейські країни – Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія – теж починають активно залучати українську робочу силу. Для них це дуже вигідний варіант: залучати українців, щоб не приймати мігрантів з Африки, Азії і т. д.», – констатує він. На думку експерта, «протягом наступних 10-15 років ця тенденція буде посилюватися, і українська діаспора в цих країнах буде зростати. Головне завдання України – зробити так, щоб ці люди згодом повернулися назад, вклавши зароблені гроші в українську економіку. Вони повинні бачити майбутнє своїх сімей тут. І це можливо: коли піднялася економіка Польщі, багато поляків повернулися додому. Більшість людей вважають за краще жити вдома».

 «Має виключно геополітичний вимір»

Третій Президент України Віктор Ющенко наголошує (див.ZIK): «З війни ведуть дві дороги. Одна – перемога, друга – капітуляція. Третьої немає. Не треба себе дурити на якусь еквілібристику, що в нас вийде так, що і не перше і не друге, і ми такі хитрі, що вийдемо із цієї ситуації».

Тому, наголошує він, «не про мир треба говорити. Мир наступає тоді, коли ви здобуваєте або перемогу, або пропонуєте білий прапор і капітуляцію. Я не хочу такого миру. Це мир – ганьба. Коли втрачаємо свою територіальну цілісність і політичний суверенітет».

При цьому третій Президент підкреслює, що «вже, на жаль, багато втрачено, щоб говорити тільки мілітарними категоріями».  Він наголошує, що зараз йдеться не про конфлікт українця з українцем, ще більше – не українця з путінською Росією, «а конфлікт, що має виключно геополітичний вимір. Російську війну у Криму і на Донбасі не можна від’єднувати від війни Росії у Нагірному Карабасі, Південній Осетії, Абхазії, Придністров’ї. Цей геополітичний конфлікт можна демонтувати виключно геополітичним інструментарієм. Звісно, із Захарченком чи Плотницьким немає що говорити, це не джерело війни».

«Україна не у фокусі його уваги»

Трамп знову хоче дружити з Путіним: що це значить для України. Про це на сайті видання «Апостроф» розмірковує аналітик Артур Гор. Він намагається зрозуміти наслідки емоційної заяви президента США Дональда Трампа, яку той днями (за підсумками саміту Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) у В’єтнамі)  зробив у своєму Twitter: «Коли ж уже всі ненависники і дурні зрозуміють, що хороші відносини з Росією – це добра, а не погана річ». Аналітик нагадує, що попри попередні декларації, офіційної особистої   зустрічі між очільниками РФ та США  під час саміту не відбулося. «У підсумку Трамп обмежився постом у Twitter додавши, що хоче «вирішити проблеми з Північною Кореєю, Сирією, Україною, тероризмом, а Росія може здорово допомогти», – нагадує Артур Гор. А відтак зазначає, що «толерантні заяви щодо Росії та її президента Дональд Трамп робив неодноразово ще в період своєї виборчої кампанії».

Чим зумовлена така позиція очільника США? На думку виконавчого  директора  міжнародного фонду  «Відродження» Євгена Бистрицького, Трамп «думає, яким способом заглушити ту критичну кампанію проти нього, яка пов’язана з контактами його особисто і представників його виборчого штабу з представниками Росії. Він йде ва-банк і наполягає на дуже простій речі: в питаннях глобальної безпеки Росія повинна бути партнером і в жодному разі не можна робити її ворогом. А ви знаєте, що Трампа звинувачують в тому, що він поставив світ і США на межу війни. Відповідно, він хоче збити цю хвилю критики». Однак, зауважує цей політолог, лідер США, не виділяє український конфлікт в особливу глобальну проблему. «Україна не у фокусі його уваги – це безумовно. Він передав це питання Волкеру, цим займається і Тіллерсон. Тому я не думаю, що Трамп тримає Україну в своїй свідомості як особливу проблему», – вважає Бистрицький.

«Завдяки Путіну американські війська знаходяться недалеко від українського кордону»

Міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич, відповідаючи на питання видання «The NewYorkObserver», чого хоче Путін, сказав: «Він хоче Україну. За будь-яку ціну. Путін має багато нерозкритих карт. Він хоче відновити імперію. Хоче отримати можливості у Польщі і інших країнах. Однак Україна має бути частиною імперії, невід’ємною частиною» (тут і далі посилаємося на версію «Європейської правди»). За його словами, для Путіна це довготривалий проект, однак «він припустився великої помилки: завдяки Путіну американські війська знаходяться недалеко від українського кордону, і, ймовірно, він втратив Київ! Цього ніколи не траплялося, починаючи з XVII століття».

Мацеревич переконаний, що «росіяни готові до війни. НАТО слід теж бути готовим. Ми рухаємось занадто повільно і це проблема». Він не виключив також, що Росія може почати військові дії на Далекому Сході. «Вони хочуть відвернути увагу американців, продовжити фронт конфронтації щоб створити зручну ситуацію для агресії в Європі. Варто поглянути на карту, щоб зрозуміти: Росія завжди допомагає ворогам Америки: тісні зв’язки з КНДР, втручання в Афганістані і Сирії, підтримка Ірану тощо», – зазначив Мацеревич.

«…хоче переглядати кордони від 1939 року»

Яким може бути компроміс у відносинах Польщі й України? З цього приводу розмірковує на сайті видання «День» політолог Сергій Грабовський. Відтак він констатує, що, всупереч миротворчій позиції України, зараз відбувається різка ескалація заяв і дій з боку влади третьої Речі Посполитої. «То де гарантія, що ця влада взагалі налаштована на компроміси? – запитує Грабовський. – І яких меж вони, під оглядом офіційної Варшави, повинні будуть сягати? Що, ми муситимемо вибачатися ледь не на колінах за начебто вчинений геноцид (хоча насправді на «кривавих землях» з обох боків «лінії Керзона» відбулася обопільна «етнічна чистка»)? Чи треба буде затаврувати УПА на офіційному рівні як бандитів-різунів? Чи визнати, що Галичина та Волинь перебували у складі другої Речі Посполитої на засадах міжнародного права? Чи, нарешті, заплатити величезну данину за конфісковане сталінським режимом майно поляків на території Західної України (аякже, «реституція»)?»

Аналітик нагадує про тяжкий компроміс 1920 року, коли  внаслідок угоди «Пілсудський- Петлюра» Україна віддала Польщі Галичину, Холмщину й Волинь. «А 9 листопада польське й більшовицьке керівництво уклали перемир’я, віддавши союзну армію УНР на поталу Росії. І, нарешті, в березні 1921 року у Ризі між Річчю Посполитою, з одного боку, та РСФСР й УСРР із другого, було підписано мирний договір. Де-факто відбувся поділ переважної частини України між Москвою та Варшавою, – зазначає він. – Отаким союзником незалежної України виявилася друга Річ Посполита. Чи не тому нинішні польські урядовці стверджують, що в ті роки Українська держава не існувала, отже, не було окупації, не було вимушеного обміну УНР території на військово-політичну допомогу, не було і зради? Відтак де гарантія того, що офіційна Варшава не спробує у тій чи іншій формі повторити давній курбет? Бо чи випадково вона беззастережно глорифікує часи Пілсудського, засуджує український національно-визвольний рух і наполягає, що Львів – це місто, де завжди жили переважно поляки, а Волинь і Галичина законно перебували під владою Речі Посполитої?»

На думку Грабовського, зараз Польща «вже де-факто домагається того, щоб Україна, як у 1920-му, перетворилася на «молодшого партнера» нинішньої Речі Посполитої, щоб вона будувала свою політику української ідентичності згідно з польськими дозволами, щоб не сміла у боротьбі з російськими агресорами спиратися на традиції та цінності національно-визвольної боротьби, щоб Київ ішов на нескінченні поступки». А відтак посилається на рівненського історика Ігоря Марчука, який  вважає, що  зараз «Польща, можливо, хоче переглядати кордони від 1939 року, якось поставити це питання. Бо інакше її дії я пояснити не можу. У Рівненській, у Волинській областях ми спостерігаємо постійні рейди різних польських організацій. Вони їздять, вішають різні дошки, тобто намагаються означити польську присутність на цій території. Словом, активно працюють і ми маємо інформаційну гібридну війну, яка ведеться проти України».

Наостанок Грабовський радить проте прихильній до фактично односторонніх поступок частині української еліти не забувати, що Тарас Шевченко, говорячи саме про еліту, поряд із «гряззю Москви» згадав і «Варшавське сміття»…

«Угорське громадянство для закарпатців»

Віце-прем’єр Угорщини Жолт Шем’єн заявив, що етнічні угорці за кордоном мають право на автономію та угорське громадянство. Про це він сказав в ефірі телеканалу М1, текст його виступу опубліковано на сайті угорської партії влади «Фідес» (див. версію «Української  правди»). Жолт Шем’єн підкреслив, що в угорському суспільстві та в угорському парламентському політикумі «існує спільний консенсус» щодо того, що угорці за кордоном мають право на автономію, угорське громадянство та право голосу.

«Угорське громадянство для закарпатців – це не тільки емоційне питання, а й екзистенційне, оскільки дозволяє вільно пересуватися по світу. Уряд прагне до цього, аби після сотні років репресій від «Тріанону» люди відчули переваги бути громадянином Угорщини», – сказав Шем’єн. Він заявив, що уряд Угорщини несе відповідальність за всіх закордонних угорців і виконує всі свої зобов’язання перед ними, в тому числі – через надання громадянства.

Шем’єн повідомив, що невдовзі присягу прийме мільйонний громадянин Угорщини за кордоном. За його словами, за спрощеною процедурою у країнах Карпатського басейну угорське громадянство отримали 870 тисяч людей. Значну частину виступу Шем’єн присвятив українському закону про освіту.

За його словами, на Закарпатті саме угорський уряд підтримує всю інституційну систему. «Це стосується матеріальної допомоги лікарям, вчителям, забезпечення безкоштовного харчування для дітей молодшого віку, доставки вакцин», – сказав Шем’єн. Однак, за його словами, нині цю структуру  жорстоко атакували.  «Сьогодні, доки мовне законодавство не буде відкликано, угорський уряд перешкоджатиме всім важливим для України ініціативам», – зазначив Шем’єн. Наразі не відомо, чи Україна оголосить Жолта Шем’єна персоною нон-грата. Нагадаємо, що Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан заявив, що позитивне рішення Венеціанської комісії щодо українського закону про освіту не зніме претензій Будапешта до Києва.

«З точки зору свого національного інтересу»

Українцям час зрозуміти: загострення відносин із сусідніми країнами, як останнім часом з Польщею та Угорщиною, неминуче. Так вважає у «НВ» Дмитро Кулеба, постійний представник України при Раді Європи.  Зокрема він зазначає: «Українці схильні до нищівної державної самокритики. Один з наших мемів: «Ми самі в усьому винні». Але це не так. Ми не винні у тому, що націоналізм сусідів з історичних причин зачіпає нашу територію. Ми винні лише в тому, що за останні три роки відчули в собі силу захищатися. Ось у чому причина загострень у відносинах із сусідами».

Кулеба пояснює, за яких умов не було б цього загострення. «Можна, наприклад, не відкривати собі й світу свою історію. І не буде суперечок з Польщею. Але тоді нашу історію відкриє Польща, – пояснює Кулеба. – Можна не захищати українську мову. І не буде сварок з Угорщиною. Але тоді Угорщина захистить монополію угорської мови на Закарпатті. І Будапешт, і Варшава матимуть при цьому рацію з точки зору свого національного інтересу». Але,  додає постійний представник України при Раді Європи, «у нас же свій інтерес. І так, ми повинні чути своїх сусідів. Але і вони повинні чути нас».

Звісно, сусіди починатимуть прислухатися до України за умови, коли вона стане сильною.  А це буде реальним не лише завдяки економічним показникам, нарощуванням військової потуги. Передовсім оптимістичний шанс дасть владна еліта, якщо вона виступатиме монолітом, а не тонутиме в трясовині самогубних міжусобиць.

Події ж минулого тижня дали  достатньо підстав для припущень, що на вітчизняному олімпі вже, як не прикро, спалахнуло руйнівне полум’я війни. Генеральна прокуратура порушила справу проти директора НАБУ Артема Ситника за розголошення даних досудового слідства. Національне антикорупційне бюро (у відповідь?) відкрило кримінальне провадження за фактом імовірного незаконного збагачення Генпрокурора Юрія Луценка. А ще  «розвінчувальні» виступи  Ганни Соломатіної долили олії до  конфлікту, який уже розгорнувся між головами НАЗК та НАБУ.

А також…

Утім, не продовжуватимемо  перелік  факторів (як і з виборами шефа Державного бюро розслідувань) внутріукраїнських протистоянь. Адже зрозуміло,  що ці «бої» так чи інакше відображають інтереси перших осіб. Радше пригадаємо народну аксіому: коли пани чубляться, в мужиків чуби тріщать. Зрештою, і це не найстрашніше у контексті того, коли починають тріщати шви нашого спільного корабля – держави Україна.  На цьому наголошували  й  ЗМІ:  «Право на війну» («ЛБ»),  «Як нам не дати розділити нас» («НВ»),«Зміна закону про держслужбу: конституційний крок чи підготовка до виборів?» («ЛБ»), «У Раді відмовилися від розірвання дипвідносин із Росією» («Главком»), «Друг пізнається в біді: що нам робити з Польщею?» («Радіо Свобода»), «Прем’єр Угорщини: мені байдуже, чи відповідає стандартам український закон, питання в іншому» («ЄП»),  «Вивчення китайської – не забавний казус» («День»), «Туск назвав репутаційною катастрофою расистські гасла на марші у Польщі» («ЄП»),  «Танець кругової поруки» («НВ»), «Макрон закликав Європу втриматися від  «ізоляції» Путіна і Трампа» («Тиждень»), «У Конгресі США знову ініціювали процедуру імпічменту Трампа» («Апостроф»), «Держдеп США: Росія – загроза від Балтійського до Чорного моря» («УП»), «Ще одна загроза для України» («НВ»)…

Реалізація курсу на розхитування ситуації в Україні, попри меркантильні інтереси частини вітчизняних політичних сліпців, має конкретних зацікавлених суб’єктів за межами нашої держави. Тож забезпечення процесу жорсткої керованості – це оптимістичний шанс. Ним і скористалися ВР та Президент, скасувавши конкурси для призначення голів ОДА і РДА.  Адже, як наголосив у Facebook Юрій Бутусов, «рішення про конкурси під час призначення голів ОДА від початку було дуже нерозумним популізмом». Адже за умов війни  без владної  вертикалі  годі сподіватися на перемогу.

На цьому фоні промовистим стало показове дійство (домовленості щодо обміну полоненими) у московському монастирі, де головними персонами виявилися Володимир Путін і його  вірний кум-соратник, лідер  «Украинского выбора»  Віктор Медведчук. Оточення ж «царя» та ймовірного його «неместника» в Україні, теж було невипадковим, а найвищим: ідеолог «Русского мира»  Патріарх Кіріл і чинний Прем’єр Дмитро Медведєв.

«Російський цар (він же президент) в соборі Російської православної церкви з патріархом РПЦ під ручку і з російською восковою свічкою в руці обіцяє офіційному представнику «русского мира» в Україні переговорити з російськими резидентами в Донецьку і Луганську, – констатує у соцмережах  політолог Тарас Березовець. – У будь-якому випадку, з огляду на любов Путіна до символізму, обмін полоненими цілком реально може бути приурочений до чергового православного свята і стати особистою історією успіху Медведчука».

Але при цьому варто уточнити: успіх згадуваного екс-голови Адміністрації Президента України аж ніяк не означає успіху нашої держави. Радше – навпаки. Зважаючи на тенденції, запрограмовані удари в спину, попереду – нові суворі іспити у контексті української трагідрами. Будьмо!

Віктор Вербич