Відлуння тижня (25.09 – 02.09)

Здавалося, Україна могла  з відносним полегшенням зітхнути після завершення на території російсько-білоруської Союзної держави військових навчань «Запад-2017». Так, питання  вірогідності масштабного наступу  ворога (до того ж за умов безперервних бойових дій на Донбасі, системної реалізації стратегії гібридної війни)  з порядку денного не знято. Але його реалізацію принаймні відтерміновано. І в цей момент  вибухом боєприпасів  біля  Калинівки  було показово завдано такого удару (ворог, очевидно,  невипадково для старту цього армагеддону  вибрав день народження чинного Глави Української держави, а місцем реалізації – його рідну Вінничину).

Доки слідчі структури шукають винуватців, понад 30 тисяч мешканців Калинівки та довколишніх сіл довелося тимчасово евакуювати. Частину жител зруйновано. Деякі експерти вважають, що завдано збитків  орієнтовно на суму 800 мільйонів доларів. Україна втратила величезну кількість боєприпасів, у тому числі – снарядів до системи «Град». Та чи не найістотніша з втрат – репутаційна, намагання «посіяти» зневіру у спроможність  керівництва ЗС (зокрема начальника Генштабу) забезпечити надійну охорону та здатність адекватно реагувати на виклики ворога.  А загалом  йдеться не тільки про  процес обеззброювання України перед вірогідним наступом  путінських вояків, а  й про ще один крок  для розхитування  ситуації в нашій державі, на досягнення процесу некерованості.

Скільки тут складових зовнішнього плану, а скільки внутрішнього, стане зрозуміло не сьогодні, не завтра і не через рік. Залишається  сподіватися, що нарешті будуть зроблені належні висновки. Як і на те, що Президент не рубатиме з плеча. У тому числі –  зважаючи на дуже вже категоричні поради чинного секретаря РНБО Олександра Турчинова, якому  під час окупації  Росією Криму  (і фактичної відмови  України від  збройного спротиву) довелося  самому нести на своїх плечах хрест виконувача обов’язків  Глави держави.

Принагідно нагадаємо, що, оскільки жовтень   розпочався професійним святом освітян, Президент Петро Порошенко,   вітаючи  українських педагогів, подякував їм  «за безцінний внесок у майбутнє Української держави». Напевне, він пригадав аксіому Бісмарка, який зізнався, що війну за його країну виграв не солдат, а вчитель. Тому, напевне, й кожному з нас, нині в Україні сущих, варто не забувати про Шевченкову істину (а водночас – настанову й докір): «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя». А те, що незасвоєні уроки історії можуть стати «предтечею» (не дай Бог)  чергової національної  катастрофи, нагадували події та тенденції минулого тижня.

«Ми продемонстрували…»

Секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов, коментуючи  вибухи на складах боєприпасів Калинівки, заявив (див. «Інтерфакс-Україна»):  «Країні завдано найбільшого удару з початку війни – удар по нашій обороні, нашій обороноздатності… Це відповідальність, починаючи від начальника Генштабу по всій вертикалі тих, хто відповідає за оборону нашої країни».

На  його думку  «ми продемонстрували, що не здатні захистити наші стратегічні арсенали. І тому виникає питання якості захисту нашої країни. І поки у нас не будуть відповідати найвищі посадові особи, які не виконують якісно свої функції, ми будемо постійно вважати наші втрати і наші збитки».

«І однією рукою вбивати, а іншою гладити…»

У разі розгортання на Донбасі миротворчої місії ООН, «росіян при жодному розкладі не може бути в цій місії». На цьому наголошує перший  заступник Голови  Верховної Ради, представник України в гуманітарній підгрупі тристоронньої контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко. А відтак пояснює: «Тому що, по-перше, це є вимога української сторони, й українська дипломатія зараз доносить цю позицію. Розумієте, це просто абсурд. Росія зараз присутня в Україні в Криму, вона забрала ці території. Ми хочемо навпаки, щоб Росія пішла звідти геть. І однією рукою вбивати, а іншою гладити – це мазохізм, на який Україна не піде. Ми не погодимося, знаючи, що однією рукою нас вбивали з «Града», «Бука» і Калашнікова, а другою – «примирювали». Українці самі примиряться, але нам потрібна допомога світової спільноти і моніторинг, щоб просто переконати в тому, що Росія пішла геть зі своїми «потєряшками» і зі своєю зброєю».

Геращенко   переконана, що український парламент не підтримає введення в Україну миротворчої місії, у складі якої будуть росіяни. «Жодна з тих фракцій, які є в українському парламенті, не дасть голоси. Ну, може, одна і дасть, але не будемо марно згадувати. Але демократичні фракції і взагалі коаліція ніколи не дадуть голоси за місію, де буде присутня Росія», – підкреслила політик.

«Мова йде про спробу інтегрувати в Україну…»

Експерти  вбачають чотири теоретично можливі сценарії майбутнього Донбасу (див. «Радіо Свобода»). ​Згідно з першим варіантом,  йдеться про заморожування конфлікту (це  фактично придністровська  модель).   Як пояснює політолог Олександр Палій, «придністровська модель означає фактичне функціонування державних структур, без формального їх визнання світом». Але такий варіант не влаштовує офіційний Київ. Не можна його назвати прийнятним і для Москви, попри те, що саме в такому форматі та за підтримки Росії існує не тільки частина Молдови Придністров’я, але й частини Грузії – Абхазія та Південна Осетія. На думку політолога Сергія Тарана, «в ситуації з Україною для Росії це загрожуватиме наслідками – в результаті вона буде тримати фінансову відповідальність за цілий регіон, і отримувати ще санкції».

Друга модель, за версією експертів, полягає в тому,окуповані райони повертаються у склад України, але на особливих умовах. Це модель, на якій наполягає Росія.«Мова йде про спробу інтегрувати в Україну створені Росією ці квазідержавні утворення. Тобто «ЛНР»-«ДНР» як системи влади», – пояснює директор інформагентства «Інтерфакс-Україна» Олександр Мартиненко.

Третя модель – хорватська. Це, фактично, силовий варіант. У серпні 1995-го хорватська армія ліквідувала самопроголошену «республіку» Сербська Країна. Про таку модель говорять часто, але часто й додають: втілити її Україні наразі не під силу.Україна може опинитися у тому стані, в якому була Грузія в 2008 році – пояснює Олександр Мартиненко. «Теж була операція з відновлення територіальної цілісності та суверенітету, ну, і пам’ятаємо, чим все закінчилося, тому що сили, м’яко кажучи, нерівні», – каже він.

Нарешті, є ще четвертий варіант – повернути все, як було. Окуповані райони переходять під контроль Києва без жодних спеціальних преференцій. Теоретично, це можливо після введення на Донбас міжнародних миротворців, кажуть експерти. І саме про таку необхідність говорив президент Петро Порошенко на Генасамблеї ООН.«Воно б фактично на наших умовах означало знищення протидержавних структур якихось на території Донбасу», – бачить у ньому переваги Олександр Палій.Разом з тим, джерела «Радіо Свобода» кажуть: саме через невирішеність цього питання законопроект про реінтеграцію Донбасу досі і не представили у Верховній Раді.

«Це неприйнятно…»

Спецпредставник Держдепу США з питань України КуртВолкер вважає, що залучення миротворців на Донбас на умовах, запропонованих Росією, тільки поглибить конфлікт. Про це він заявив в інтерв’ю «Голосу Америки».  «Коли ми говоримо власне про присутність миротворців (на Донбасі, – ред.), те, що запропонувала Росія в ООН, є дуже вузькою концепцією і стосується лише присутності на лінії припинення вогню. Це, насправді, ще більше розділить країну. Це неприйнятно для будь-кого. Так територію (України, – ред.) не поновити», – сказав Волкер. А відтак додав:  «З іншого боку, якщо ми зможемо встановити миротворчі сили і розширити цю концепцію, щоб охопити усю спірну територію, передбачити стримування важкої зброї та встановити контроль за українсько-російським кордоном зі сторони України, то це стане багато обіцяючою ініціативою. Обидва уряди зараз розглядають концепцію, щоб перетворити її на таку, що буде значущою і корисною».

Волкер заявив, що оскільки Росія розпочала переговори щодо миротворців, то вона вже готова для прийняття якогось рішення щодо місії ООН. «Вони три роки нічого не робили. Раніше вони не пропонували ввести миротворчу місію…Тому той факт, що вони відкрили цю розмову, означає, що вони готові це обговорювати», – сказав він.

«Тут є два сценарії»

Для підтримки економіки  нашої країни за ініціативи Литовської Республіки, за участю колишнього прем’єр-міністра Литви АндреасаКубілюса та українського віце-прем’єр-міністра Степана Кубіва розробили «Новий європейський інвестиційний план для України та інших країн-членів програми Східного партнерства» або ж, так званий «План Маршалла». Його мають розглядати у листопаді цього року на саміті Східного партнерства у Брюсселі. Чи потрібен нам такий «план Маршалла» і що він означає для України,  висловився  голова Комітету економістів України Андрій Новак (видання «Вголос»). Він зокрема наголошує, що «український «план Маршала» називають «планом Кубілюса-Кубіва». Його реалізація, вочевидь, має певну перспективу, оскільки про нього уже заговорили у ЄС. Але варто наголосити, що якщо проводити аналогію із «планом Маршалла», який розробили США для країн Західної Європи після Другої світової війни, то цей план передбачав зовнішнє фінансове управління. Тобто США надавали кредити та інвестиції країнам Європи, але за ці ж кредитні кошти США самі у себе закуповували продукти харчування та обладнання і відправляли їх у європейські держави. Тобто фактично країни Європи цими грошима не розпоряджались. А Штатам це було вигідно, бо, надаючи кредити європейським країнам, вони мали стабільні ринки збуту.  Що ж стосується України, то сьогодні важко уявити, щоб наші олігархи дозволили зовнішнє фінансове управління. Тоді ж нічого буде вкрасти».

А відтак Новак пояснює, чи п’ять мільярдів достатньо, щоб підняти економіку України. «У законі про «Держбюджет України на 2017 рік» видатки нашого бюджету передбачались у розмірі понад 75 мільярдів гривень, тобто понад 20 мільярдів доларів. 5 мільярдів доларів чи євро на рік – це не є настільки великою сумою, яка б могла вмить підняти нашу економіку і кардинально змінити фактичну ситуацію», – переконаний він.

На думку аналітика, «тут є два сценарії:  при реалізації даного плану можна було б розраховувати ще й на інвестиції з інших джерел, тобто це б дало позитивний сигнал для іноземних інвесторів. Або ж інший – нічого не зміниться, лише зросте державний борг України, а він у нас і так перевищує 75 мільярдів доларів. Тобто кожен українець винен  кредиторам України понад 46 тисяч гривень».

«Зараз все більше елементів путінського пазлу…»: EPA/UPG

Політичний експерт  Олег Петровець увиданні «Лівий берег» висловився  з приводу  намірів  Кремля завершити в Донбасі очевидно невдалу для себе, але таку болісну для нас операцію по захопленню сходу України.  «Проблема в тому, що зараз Путін хоче звідти (з Донбасу, – ред.) піти потихеньку. Я точно знаю, що йде виведення військ, йдуть звідти люди, фахівці і так далі. У мене в міграційній службі працюють хлопці з Донбасу, які розповідають і як було, і як є, і як буде. Тому, коли ми говоримо, що нічого там не робимо, без нас жодного дня ці «утворення» б не проіснували».

На думку заступника міністра  з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Юрія Гримчака, «рішення щодо Донбасу, за великим рахунком, уже прийнято – вони підуть звідти. Єдине, що сьогодні обговорюється, як вони підуть, на яких умовах і так далі». Натомість «зараз все більше елементів путінського пазлу складаються докупи і в діях Москви стосовно громадянського рішення можна угледіти новий несподіваний підтекст.  Цілком вірогідно, що саме це рішення і було першим втіленим елементом хитрої стратегії Путіна по виводу своїх військ з українського Донбасу і збереження при цьому свого обличчя перед власним зазомбованим народом».

За версією аналітика, «останнім приводом, який дає можливість робити висновки про рішення Путіна облишити Донбас, стала інформація про те, що горезвісних «гумконвоїв» від РФ, після яких ситуація на фронті завжди загострювалася, більше не буде. За інформацією ЗМІ, відповідне рішення у Кремлі уже прийняте. Зекономлені гроші начебто мають перенаправити на проекти в Криму та Калінінграді. Але зрозуміло, що такий маневр цілком може бути маскою для збереження рейтингів російської влади у суспільстві перед стартом нової президентської кампанії в РФ». І хоча нещодавно прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков спростував поширену інформацію, проте не виключено, що і такий маневр – просто черговий елемент затвердженої в Кремлі стратегії.

Підбиваючи підсумки, аналітик резюмує: «Складається враження, що світ таки «додавив» Путіна і той нарешті залишить український схід у спокої (якою буде ціна – окреме питання). Над сценаріями, як же зробити це з мінімальними іміджевими втратами, у Москві, очевидно, мізкували довго і напружено. І схоже, вибір таки зроблено». Проте, нагадує Петровець,  «варто пам’ятати, що Путін – персона цілком непередбачувана, часом геть араціональна, і відповідно – очікувати можна чого завгодно. Тому залишається спостерігати за розвитком подій і сподіватися, що агресор нарешті вгамується».

«…є досить сприятливими для України»

Як зміниться «українська політика» Берліна після виборів у Німеччині? З цього  приводу розмірковує політолог-міжнародник Лідія Примаченко  (див. «Європейську правду»). Зокрема вона наголошує: «Аналізуючи результати виборів до Бундестагу з позиції нашої держави, можна дійти висновку, що найбільш негативні наслідки німецьких виборів для України наразі можна очікувати не від майбутньої урядової коаліції, а від потенційної опозиції в Німеччині».  А відтак пояснює, що після оголошення перших результатів виборів про готовність вступити до лав опозиції заявили три політичні сили: Соціал-демократична партія Німеччини на чолі із Мартіном Шульцом (20,5%), праворадикальна партія  «Альтернатива для Німеччини» (12,6%) та партія «Ліві»  (9,2%). Наразі це – понад 40% депутатів німецького Бундестагу.Тобто цілком достатня кількість, щоби стверджувати: федеральний уряд не матиме змоги просто ігнорувати їхню думку.

Примаченко нагадує, що у кожній з опозиційних  партій  є чимало друзів Росії. А після  цього констатує: «СПДН, АдН та  «Ліві», контролюючи майже половину голосів, здатні змінити характер політичних дискусій у Бундестазі. В тому числі – у сфері зовнішньої політики, включаючи  «українське питання».Так, СДПН може взяти на себе завдання стратегічного переосмислення східного вектора зовнішньої політики Німеччини, включаючи перезавантаження відносин із РФ».

Хоч і  формально опозиція не має впливу на формування та виконання урядових пріоритетів, однак, на думку Примаченко, «Ангелі Меркель може бути непросто утримувати протистояння зі своїми внутрішніми опонентами, зважаючи також на загальну тенденцію в ЄС та прагнення низки країн-членів ЄС якнайшвидше перейти до пом’якшення санкцій проти РФ.Тож не варто виключати, що під тиском опозиції та суспільства (якщо, звісно, опозиційні партії зберігатимуть популярність) федеральний уряд, приміром, посилить вимоги до України щодо реалізації Мінських домовленостей».

При цьому експерт нагадує, що «Україна не була пріоритетом політичних дебатів, навіть питання відносин з РФ піднімалося досить рідко, головним чином за ініціативою окремих журналістів… Підсумовуючи, можна стверджувати, що результати виборів у Німеччині є досить сприятливими для України».

Водночас українська політична еліта має вже готуватися до дискусій не лише з новим федеральним урядом, але й, переконана Лідія Примаченко, з опозиційними силами. На її думку, «не в останню чергу, діалог має бути відновлений із СПДН, представники якої досі були напряму долучені до переговорів у Мінському та Нормандському форматах. Тим більше, зважаючи на те, що лідером «есдеків»  і досі лишається Мартін Шульц, якого часто називають одним із проукраїнських політиків у керівництві соціал-демократів».

«…до великої війни»

Соціолог Ігор Ейдман висловлює припущення, що  «Росія готується до великої війни» (див. «ГОРДОН»), скориставшись фактором так званого  «православного джихаду». Аналітик нагадує, що «у 90-ті роки православні фундаменталісти в Росії перебували на узбіччі суспільного життя. Їх підйом почався за Путіна, коли до влади прийшла найбільш войовничо налаштована частина російської керівної еліти, так звані силовики. Серед цих  «яструбів» багато вихідців зі спецслужб. Вони ввібрали ненависть до західних демократичних цінностей ще під час служби в радянському КДБ. Послуги «православних джихадистів»  знадобилися їм під час агресії Росії проти України. Під керівництвом російських спецслужб клерикали сформували «російську православну армію Донбасу» та інші сепаратистські формування. Захоплені Росією Кримі Донбас стали справжнім заповідником православного фундаменталізму».

При цьому, наголошує Ейдман, «паралельно з активізацією православних фанатиків путінський сатрап Чечні Кадиров створив у себе в республіці фактично ісламістську державу».   А відтак аргументує, чому господар Кремля допускає все це. «По-перше, релігійні фанатики добре вписуються в його режим, який здійснив поворот до практично середньовічної ідеологічної архаїки. А по-друге, йому просто вигідна активізація різних клерикальних екстремістів», – зазначає  аналітик. Хоча, на його думку, «проблема в тому, що екстремісти і так уже давно при владі в Росії. Ті, хто рулить зовнішньою й оборонною політикою країни, мислять приблизно так само, як і  «православні джихадисти». Ідеологічне світосприйняття Путіна і його оточення ґрунтується на теорії одвічного протистояння Росії і Заходу. За нею Росія – оплот традиційних цінностей і моралі, заснованої на православній вірі».

На переконання Ейдмана, «саме ці  «джихадистські» настрої штовхнули російську владу на агресію проти України, яка здійснила проєвропейську революцію, на інтервенцію в Сирію. Вони ж багато в чому пояснюють безпрецедентну програму переозброєння російської армії, що передбачає оснащення її новою сучасною зброєю на 70% до 2020 року і включає, за словами першого заступник голови комітету Ради Федерації з оборони та безпеки Клинцевича, будівництво шести нових авіаносців. Складається відчуття, що країна готується до великої війни».

Звісно, не потрібно бути політологом чи соціологом, аби не сумніватися: Кремль, намагаючись повернутися до статусу наддержави,  досить успішно  і послідовно «накачує  м’язи».  Як ілюстрація до цієї констатації  – збройна авантюра проти Грузії, захоплення частини території  України та перманентна війна на Донбасі, військова  присутність у Сирії, фактичнерозв’язання «білоруського питання».

Головний військовий прокурор України Анатолій Матіосв ефірі  «112 Україна» пояснив тим, у кого ще жевріє надія на ймовірність умиротворення  стратегічного ворога №1. «На території, тимчасово захопленій,  і яка входить в склад територіальний так званих ОРДЛО, донецького і луганського квазіутворень, на даний момент перебуває сумарно військова потуга і військова сила, яка рівняється майже всім країнам НАТО і Європи»,  – нагадав він. А відтак додав, що за даними розслідування військової прокуратури, на території ОРДЛО знаходиться 650 танків, 1310 бойових броньованих машин, артилерія різних калібрів, в тому числі великокаліберна – майже 500 стволів.

Якщо навіть за законом драматургії рушниця, яка просто висить на сцені на початку дійства, мусить принаймні наприкінці вистрелити, то що говорити про таку армаду? Алгоритм геополітичного «перекроювання» держав і територій уже давно напрацьовано в Кремлі та реалізовується за фактичного потурання світової спільноти. А те, що РФ не вдалося досягти  програми-максимуму, сталося винятково завдяки  мужності   українських солдатів, завдяки тому, що імперському  монстру фактично самотньо (на фоні обіцянок-цяцянок Заходу) протистоїть Україна.

Про суворість викликів попереджали і  ЗМІ: «Миротворча місія на Донбасі буде за українським сценарієм або не відбудеться взагалі» («Газета  по-українськи»),  «Бурбуліс: Крим повернеться. Путін і його кремлівський режим сьогодні в дуже складному становищі» («ГОРДОН»), «Дуалізм влади. Як Порошенко і Аваков дотискають один одного» («УП»), «Російський прапор в Україні – це декларація наміру про захоплення території і знищення всього українського» («ГОРДОН»), «Міносвіти відреагувало на рішення Угорщини блокувати зближення України та ЄС» («Тиждень»), «Влада Росії починає розуміти, що конфлікт на Донбасі може їй дорого коштувати – Волкер» (УНІАН), «Рецепти іспанської єдності: Франсиско Франко і його шлях» («УП»), «Латвія підтримала Україну у скандалі із мовною статтею закону про освіту» (УНІАН), «Випробування Каталонією: сім простих істин» («ЛБ»), «Нашій владі варто припинити звинувачувати Кремль у всіх своїх невдачах» («Главком»),  «Ще як мінімум рік будемо оборонятися: названо терміни можливої появи миротворців на Донбасі» («Апостроф»)…

Поза сумнівом, твердження навіть найобізнаніших аналітиків про те, що Україні доведеться оборонятися від РФ рік чи  десять, – це мінімалізм. Загальновідома аксіома: доти, доки існуватиме  Україна як така, доки залишиться  живим хоча б один українець, Кремль  і його поплічники з «Русского мира»  не заспокояться.  Це питання життя та смерті.

Чи є російський слід у  контексті вибухів на складах боєприпасів біля Калинівки Вінницької області? Згідно з логікою імперської стратегії, відповідь однозначна.  Тож  аналітик і журналіст Юрій Бутусов повідомивна своїй сторінці уFacebook, що в Україні залишається 14 складів боєприпасів, а  «в зоні ризику зараз слід відзначити такі арсенали:1. 47-й арсенал командування Сухопутних військ (Хмельницька обл., с. Цвітоха, в/ч А-1358); 2. 6-й арсенал (Чернігівська область, Ічня, в/ч А1479); 3. 222-я центральна артилерійська база боєприпасів (Черкаська обл., с. Розсішки, в/ч А-1588); 4. 1322-а артилерійська база боєприпасів (Житомирська обл., с. Ушомир, в/ч А-1796)». Зрештою, якщо узагальнювати, то без жодного перебільшення чи применшення можна резюмувати: у зоні ризику – вся Україна.

Ситуація драматизується і тим фактом, що російським  курсом  щодо України  (де-факто війни),  коли  ворог суттєво ослабив нашу державу, намагаються сповна скористатися  й начебто дружні країни. Використавши як привід  новий закон про освіту, Польща, Румунія, Угорщина (на хвилі  реанімації у Європі радикального націоналізму) вдалися до антиукраїнських демаршів, викликавши вдячне захоплення Кремля.

За таких реалій Україна, маючи певну підтримку США,   мусить розраховувати винятково на себе. При цьому навіть не допускаючи мислі (скористаюся вкотре поетичною аксіомою Ліни Костенко) про право на поразку. Будьмо!

Віктор Вербич