«Ай, дитино, чим ти журися? В голові клепку маєш, а там вже якось зачепися. А колись як було – поїхала та дитиняка з дому, ні тіліфона не було, нічогісінько, щось там робило бідне в тому городі, а потім і робота була, і квартіра , і машина»… Отак неодноразово примовляла мені бабуся, коли я студенткою приїжджала із Луцька додому в село, а на обличчі прочитувався чи то страх, чи то збентеження перед майбутнім. Бо точно знала: в село – зась, а щоб «в городі зачепитися» треба постаратися.
Щоправда, такі роздуми були вже на старших курсах, коли і власного хліба спробувала, і юнацький максималізм відступив. Зійшлися, так би мовити, лобами із реаліями дорослого життя, і від цього зіткнення рожеві окуляри з моїх очей впали і розбилися на друзки. Зрештою, розвіялася утопія потрібності. Купа друзів, яка нібито була у юнацькому віці, розбіглася хто куди, а люди, з якими зводить життя, – просто знайомі, яким зазвичай немає діла до твоїх переживань і проблем. В тебе самого є тільки ти сам, і тільки ти сам можеш знайти себе і своє місце в цьому світі.
Але поки шукаєш – не покидає синдром перекотиполя. Здається, ніби від коріння стебельцем відламався і котишся. Намагаєшся спинитись, незважаючи на штамп «панаєхалі». Щоб не надто швидко котитися, додаєш собі ваги, нахапавшись купи робіт і обов’язків. Але все одно котишся далі, просто обтяжений цим усім. І ніхто не зважає, бо навколо – безліч таких же бурлак. Тих, хто і тут ще не вибив місця під сонцем, і там, де народився, його не має.
Хтось зі знайомих мені немісцевих амбіційних випускників-студентів, прокотившись зовсім мало полем вже самостійного, але ще не солодкого життя, поїхав назад додому, де можна ще хоч трохи побути під батьківським крилом, у батьківському будинку, без захмарних «комуналок» і з маминими борщами-варениками. Звісно, якщо тим часом батькам ще не привели цілу хату зятів і невісток. Хтось, незважаючи на червоні дипломи, захотів відчувати в руках реальні гроші і поїхав на заробітки за кордон. Ще у когось за кордоном роками гнуть спину батьки, щоб купити дитині квартиру і дати шанс не повторити свою долю. Ще хтось виходить «за квартиру» заміж. Щоправда, не впевнена, що від цього перестає бути перекотиполем.
Комусь пощастило більше. У них просто немає синдрому перекотиполя. Вони знають, для прикладу, що хочуть жити там, де народилися, або там, де зараз живуть, і робити те, що зараз роблять.
Але ті, хто вирішив позбутися синдрому перекотиполя, вперто намагаються довести, що чогось таки варті. Вони намагаються виконувати будь-які завдання достойно, прагнуть саморозвитку і прогресу у тому, що роблять. Та інколи «накриває», руки опускаються, хочеться кинути все і обрати якийсь із вищезгаданих варіантів. Проте, минає якийсь час і усвідомлюєш, що все одно мусиш інвестувати в своє майбутнє, бо життя ж тільки починається, нехай і зі стадії перекотиполя. Попереду – нові випробування, нові виклики і, можливо, нове коріння.
Іванна РУДИШИН
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook
1 Comment
У цьому сенсі пригадається Шевченкове: “У кожного своя доля і свій шлях широкий”. Широкий, напевне, в розумінні лабіринту, неминучості блукань і падінь. Що вдієш, коли до останньої земної миті ми semper tiro, завше учні, ті, кому Сухомлинський адресував аксіому – право на помилку. А наш редакційний колега Костянтин ще б уточнив (і справедливо) – й на покаяння, спокуту.
Що вдієш – кожен помиляється по своєму, набуваючи – втрачаєш. Особливо – в епоху чергового переселення народів у контексті тотальної непрогнозованості та приреченості кожного на пошук персонального місця під сонцем. Але щастя та успіх (за великим рахунком) – тоді, коли ти вкорінений – у віру, у традицію, у праотчу землю.
Але щось починаю впадати в дидактику. І грішу. Адже є біблійна істина: не називайте себе вчителями, бо є лишень один Учитель.
Ви маєте рацію, щоб не розминутися з собою упродовж миттєвості, названої життям, таки варто одужати від синдрому перекотиполя.