«Ай, дитино, чим ти журися? В голові клепку маєш, а там вже якось зачепися. А колись як було – поїхала та дитиняка з дому, ні тіліфона не було, нічогісінько, щось там робило бідне в тому городі, а потім і робота була, і квартіра , і машина»… Отак  неодноразово примовляла мені бабуся, коли я студенткою приїжджала із Луцька додому в село, а на обличчі прочитувався чи то страх, чи то збентеження перед майбутнім. Бо точно знала: в село – зась, а щоб «в городі зачепитися» треба постаратися.

Щоправда, такі роздуми були вже на старших курсах, коли і власного хліба спробувала, і юнацький максималізм відступив. Зійшлися, так би мовити,  лобами із реаліями дорослого життя, і від цього зіткнення рожеві окуляри з моїх очей впали і розбилися на друзки. Зрештою, розвіялася утопія потрібності. Купа друзів, яка нібито була у юнацькому віці, розбіглася хто куди, а люди, з якими зводить життя, – просто знайомі, яким зазвичай немає діла до твоїх переживань і проблем. В тебе самого є тільки ти сам, і тільки ти сам можеш знайти себе і своє місце в цьому світі.

Але поки шукаєш – не покидає синдром перекотиполя. Здається, ніби від коріння стебельцем відламався і котишся. Намагаєшся спинитись, незважаючи на штамп «панаєхалі». Щоб не надто швидко котитися, додаєш собі ваги, нахапавшись купи робіт і обов’язків. Але все одно котишся далі, просто обтяжений цим усім. І ніхто не зважає, бо навколо – безліч таких же  бурлак. Тих, хто і тут ще не вибив місця під сонцем, і там, де народився, його не має.

Хтось зі знайомих мені немісцевих амбіційних випускників-студентів, прокотившись зовсім мало полем вже самостійного, але ще не солодкого життя, поїхав назад додому, де можна ще хоч трохи побути під батьківським крилом, у батьківському будинку, без захмарних «комуналок» і з маминими борщами-варениками. Звісно, якщо тим часом батькам ще не привели цілу хату зятів і невісток. Хтось, незважаючи на червоні дипломи, захотів відчувати в руках реальні гроші і поїхав на заробітки за кордон. Ще у когось за кордоном роками гнуть спину батьки, щоб купити дитині квартиру і дати шанс не повторити свою долю. Ще хтось виходить «за квартиру» заміж. Щоправда, не впевнена, що від цього перестає бути перекотиполем.

Комусь пощастило більше. У них просто немає синдрому перекотиполя. Вони знають, для прикладу, що хочуть жити там, де народилися, або там, де зараз живуть, і робити те, що зараз роблять.

Але ті, хто вирішив позбутися синдрому перекотиполя, вперто намагаються довести, що чогось таки варті. Вони намагаються  виконувати будь-які завдання достойно, прагнуть саморозвитку і прогресу у тому, що роблять. Та інколи «накриває», руки опускаються, хочеться кинути все і обрати якийсь із вищезгаданих варіантів. Проте, минає якийсь час і усвідомлюєш, що все одно мусиш інвестувати в своє майбутнє, бо життя ж тільки починається, нехай і зі стадії перекотиполя. Попереду –  нові випробування, нові виклики і, можливо, нове коріння.

Іванна РУДИШИН