Не хотів і не планував щось писати про Чемпіонат світу в сусідній державі, але «Слава Україні» від екс-динамівця Віди та особливо політичне ехо цього відео зробили свою справу.

Зізнаюся відразу, що, зважаючи на те, що пишу про спорт і в деякій мірі вважаю себе спортивним журналістом, фахівцем, – стежу за футбольними перипетіями Чемпіонату світу. Дивлюся далеко не всі матчі – в більшій мірі відео-огляди та аналітичні публікації, вболіваю проти Росії, лаюся і часто вимикаю звук. Якщо чесно – не розумію як країні, спортсменів якої масово ловлять на допінгу, можна надавати право приймати, мабуть, найбільш масове спортивне дійство після Олімпіади. Не знаю, як можна віддавати право на таку престижну спортивну подію державі, що провокує і бере участь у левовій частині воєн, в тому числі й в Україні.  Не розумію, не знаю, але  здогадуюся, як так могло трапитись. До слова, сьогодні закордонні ЗМІ вже публікували розслідування про те, як Росія отримала право на мундіаль і думаю, що закордонні колеги мають рацію,  але мова не про те.

Дуже часто в сучасних реаліях ми чуємо фразу, яка стала ледве не головним аргументом на користь гібридної війни, яку веде сусідня федерація. Суть цієї фрази зводиться до того, що спорт, церква чи ще там щось – поза політикою. І все б здавалось би нічого, якби не дві позиції. По-перше, справді можна було б говорити про те, що спорт поза політикою, якби політика не вирішувала ключові спортивні питання і якби спортсмени самі не сунули носа в ту ж політику. Чи може хтось не вірить в те, що право проводити Чемпіонат світу Росія отримала суто через політичні механізми? Зрештою, як спорт може бути поза політикою, якщо спортсмени як відомі і впливові люди постійно висловлюють свої політичні вподобання, а часом і взагалі – ідуть в політику, стаючи членами тієї чи іншої партії. Хіба ж не політичні рішення зараз приймаються щодо простенького відео, в якому два футболісти, що грали в Україні передають вітання своїм екс-одноклубникам гаслом «Слава Україні». Ці хлопці, граючи у футбол, тисячі раз чули таке скандування на трибунах українських стадіонів і тоді це сприймалося в одному контексті. Зараз же – все по-іншому. Коли у більшості країн Європи до парламентів все більше проходять націоналістичні структури, коли в Іспанії низка футболістів національної збірної підтримує незалежність Каталонії і продовжує виступати за національну збірну – до українського питання в Європи чомусь особливе ставлення. Невже не відчувається, чий це почерк? Цілком імовірно, що історія про хорватського футболіста Домагоя Віду, який за версією деяких російських ЗМІ готувався до матчу проти Росії в складі батальйону «Азов» під Маріуполем, нагадує нам ще одну таку ж нісенітницю. Я маю на увазі цілком гумористичну за суттю, але дебільну фактажем, історію про міфічних Зоряна і Шкіряка, які роздвоївшись з однієї людини вбили ватажка бойовиків. А далі логічний ланцюжок – казкова дезінформація від ЗМІ, віра в цю дурню мільйонів росіян і цілком політична реакція футбольних владців, які не бажають псувати стосунки з країною-господарем чемпіонату і її президентом. А кажете, що спорт поза політикою… Не може спорт бути поза політикою в контексті українського питання ще й тому, що в нас не політика, а війна! Не вірите? Поїдьте на схід! Там ніхто вам не скаже, що воює за політичний стяг чи тим більше ризикує життям через якісь стратегічно важливі політичні питання. Там іде війна, на якій воював футбольний коментатор Роберто Моралес, продовжують воювати тисячі ультрас та десятки тисяч футбольних вболівальників.

Відверто кажучи, не розумію тих людей, які їдуть в сусідню «небратську» державу переглядати футбольні матчі на стадіоні. Ці люди розділяють свято футболу з тими, хто воює проти нас. Вони везуть гроші до країни-агресора і там роблять свої посильні капіталовкладення у її бюджет. Цікаво, що було б, якби хтось з цих людей за звичкою, цілком машинально вигукнув «Слава Україні» на російському стадіоні. Що тоді? В кращому випадку – «автозаком» до відділку і дубинкою по спині, а в гіршому – ми мали б нового «шпигуна», політв’язня на кшталт Сенцова.

На завершення цих стихійних спортивних роздумів згадалася пісня Вєрки Сердючки на Євробаченні. Ви пам’ятаєте як її цікаво перекрутили фразу з цієї композиції? I want to say Russia good bye. Прощай, Росія. Тобі пора іти зі спортивних форумів, а головне – з чужих земель, де ти проливаєш кров.