… АБО ОСЬ ВАМ І ВОВИН ДЕНЬ

Ось  тобі, українцю, і  1 квітня!  Але  у  день   сміху, якого так чекала вся  країна, щоб почути  прізвища тих, хто буде далі боротися за президентську булаву, чомусь   було  геть  невесело. Хоч і вибори ніби  пройшли чи не вперше відкриті  й  чисті, не справдилися і  страшилки, якими так лякали  деякі кандидати. Канули  у  лету  (хочеться вірити, назавжди) сумнозвісні каруселі  з вкиданням  бюлетенів, і навіть голоси, виявляється, можна спокійнісінько порахувати за  одну  добу, а   не    цілий  місяць, як було   колись!  Чому  ж  значну  частину  громадян  не  покидає відчуття, що  хтось  хоче  пошити  їх   у   дурні? 

 Тиждень  тому, за кілька днів до виборів,    «ВП»   спробувала  спрогнозувати  ймовірний  розвиток подій на  цих виборах  у  матеріалі «Він, вона  чи він? Або…», допускаючи, що   прокинувшись  вранці першого  квітня, ми  не  здивуємося. Бо  чим   вже   можна  нас  здивувати? Навіть  рекордну   кількість  претендентів, а їх цього разу  було  аж  чотири десятки, український електорат проковтнув. Тим  паче, що  у  прохідній  частині  списку — знайомі  всі  обличчя. Окрім  одного, звичайно, джокера  з  «95 кварталу».  Саме  його  побоювалися  конкуренти і, як  показали результати  голосування, недаремно. Феномен перемоги у першому турі  виборів Володимира  Зеленського  справив   ефект  бомби  не лише  в  українському суспільстві. Політтехнологи  допускали, що  геть   рівновіддалений  від  політики кандидат  із  послужним  списком  комедійного  актора  має  багато  симпатиків, але  щоб  відрив  був   настільки розгромним  — навіть  у  найгіршому сні  не  снилося. Навіть  ті, хто  голосував за  Зе, відчули легкий  мандраж, бо  після  бажання насолити  діючій  владі  за  все, що  вона не зробила  за  5 років, прийшло усвідомлення  реальності. А  вона, на  жаль, дуже  вже  туманна.  Попри  всі   намагання  не  показувати  розгубленості, навіть  в  очах  переможця  читається   шок. Ще  більший  шок  у  команді  Президента, який  програв  перший  тур  виборів  Зеленському  із  розгромним  результатом. Чи  закономірним  був  цей  результат?

Тепер  розуміємо, що  так. Навіть  сам  Петро  Порошенко визнав  це, коли у своєму  виступі  у  виборчому штабі  31 березня  ввечері, після  оголошення екзит-полів, проронив сакраментальну  фразу: «Я  вас  почув». Треба розуміти, він  усвідомив, що  українці  справді  стали   іншими, що  вони більше  не  мають наміру  пробачати  пустопорожні  обіцянки і  можуть політикам  жорстко  помститися. Бо  дуже  довго  вже  їх  обманюють. Бо дуже  великі  надії  покладали  вони  після  двох  революцій  на  владу. А  може все  це  утопія,   наші  Майдани, які народили  нових  українців? Як  писав  один  з  моїх колег-журналістів про Помаранчеву  революцію,  просто  в  центрі  Києва на  кілька  тижнів виросла ідеальна країна з ідеальними людьми та вірою в ідеальних лідерів.  Ніколи не забуду, як одіозний російський  політик  «товаріщ»   Мітрофанов, який  нині  в  бігах, телефонував  тоді  лідеру ЛДПР  Жиріку (Жириновському): «Владимир  Вольфович, вы  себе  представить  не  можете: здесь  почти  миллион  и  ни  одного пяного!» Це  справді  була  революція  романтиків  на  чолі  з  проукраїнським  лідером  Ющенком. Тут  люди  набувалися благородства  і  розносили його  по  всій  країні. Але  одного  благородства  для  побудови нової  країни  замало.  Головна   помилка  Ющенка у  тому, що  він  відмовився  ростити  молоду  проукраїнську  патріотичну генерацію. Чи він втомився, чи  реально був настільки  хворий — судити   важко. Але   те, що  здався  на  милість  олігархату  й  старій  політичній  номенклатурі — факт. Тепер вже  ніхто  не  згадує, що  саме  при  Віктору  Андрійовичу  свого  часу  з’явилася  газова  структура, яку  називали  у  народі «Петрогаз» , пов’язаний із  іменем старшого  брата  президента Петра. Вже  ніхто  не  згадує, що  Ющенко у  2005  році   відмовився  від  газу  по  50 доларів  за  тисячу кубів.  Зате  невипадково  маловідоме   прізвище  Фірташ    випливло  теж     тоді. І  що Ющенко привів   до  влади  Януковича.  Хто не вірить — почитайте  інтерв’ю  керівника Адміністрації   президента  Ющенка   Віктора   Балоги, який  сьогодні  отримав   поганяйло   «Вітя  проти  всіх». Але  мова  не  про  це.

Буремна осінь 2013 і зима 2014 —  знову   у   центрі  Києва     на   кілька  місяців  виросла   ідеальна  країна з такими  ж  ідеальними  людьми, які   вкотре   повірили  в  ідеальних  правителів.  Суцільне   українське   дежавю. Ми  вірили: все,   почався  новий  історичний   відлік  для   України. Наші   діти   дали  нам  хороший урок  гідності, заплативши  за   це  своїми  молодими  життями.  І  коли  ми  хоронили  їх , ковтаючи  гарячі  сльози  під  обпікаючу душу «Гей, пливе кача…» скандуючи у багатотисячних натовпах: «Герої не вмирають!», кожен  клявся бути  трохи  кращим, чеснішим,  сміливішим.  Щоб   бути  гідним   відважних  героїв   Небесної  сотні.  Скільки  було  тоді  надій  і  сподівань, що все  тепер в  країні  зміниться! Не може не змінитися, бо надто дорогою  ціною   заплатила Україна  за  шанс  на  ці  зміни.  Давати  хабарі? Та  ніколи. Брати  хабарі?  Нізащо! Обкрадати державу — та  хай  руки  відсохнуть.  Якщо  грузини змогли, то  чому  ми  не  зможемо? Живемо й  працюємо  тільки  по   совісті, будуємо нову  країну, за  яку  поклали  свої голови  ці  хлопчики  й  чоловіки  на  Майдані. Та ще   не  вистигли  сліди  героїв, ще не стихли тужливі  мелодії,  як  наш  запал кудись  вивітрився. Хабарі  беремо, як  і  брали. І даємо, рука  ні  в кого не здригається. Ні  кров наших хлопчиків, які щодня згорають на передовій, ні  десятки  тисяч загиблих , ніщо   не може поки  що  зупинити  цю   руку.  За 5 років державні мужі  так і  не  спромоглися   зняти депутатську  недоторканість, ні  прийняти   новий  закон  про  вибори, ні  реально  прищемити  хвоста  корупційній  гадині, яка  проникла  у  кожну  клітинку  українського  організму. І від  того  зростає  наша  зневіра.

Надія  була  на  молодих.  Бо у  них немає  рамок  і  страху, і  ми, старше покоління, на  їхньому  фоні  як   динозаври.  27  років  наша  молодь   на  вибори  практично  не  ходила. Саме цього  молодого  виборця  заповзявся привести  на  виборчі  дільниці у 2019 році  один  з  кандидатів   Володимир  Зеленський. Якщо  чесно,  у  мене  були  сумніви, що йому  це  вдасться. Хоча  допускала, що   до  20  відсотків  голосів  артист  набере. Як   абсолютно  була  впевнена, що  діючий  президент Петро  Порошенко у  другий  тур теж  пройде. Сумніви  були  щодо  шансів  Тимошенко, хоча   чисто   по-жіночому  мені  шкода, що Юлія  Володимирівна  не  потрапила  в  другий  тур. Але  щоб  Зеленський  набрав   30  відсотків?!   І  навіть  у   вотчині  колишніх  регіоналів  — на  сході й   півдні,  він  відібрав  голоси  в  опозиційних  кандидатів,  не  кажучи   майже  про  всю  Західну   Україну  та  центр. Ось  це  нонсенс.

Хоча треба  віддати належне виборчому  штабові Порошенка, який  зробив,  здавалося, неможливе. Таке  відчуття, що  політтехнологи   готувалися до другого терміну свого лідера,  починаючи ще  з 2014 року. Уявіть  собі:  якийсь  мало  кому  відомий  нібито   добробатівець з  Коломиї  Юрій Володимирович  Тимошенко  раптом стає  депутатом  Верховної  Ради. Випадковість? Навряд.  Політтехнологи  вже  тоді  розраховували, що  за друге президентство  Петру Олексійовичу доведеться  змагатися  з  Юлією Тимошенко, тому такий козир у   руках не завадить. Чи  спрацювало  це?  Напевне, що   так. Бо  500  тисяч  голосів  від  Юлії  Володимирівни  її  повний тезка  таки  відтягнув. Попри  неймовірні потуги і майстерність виборчого штабу  П. Порошенка, діючий Президент  здобув  перемогу лише  у  трьох областях — Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та  місті Києві.  У решті регіонів — кадри завалили  все.

За  тиждень  до  виборів — скандал  у  Полтавській  області та  звільнення голови ОДА  за  участь у  корупційних   схемах. Хіба спецслужби попередньо не могли підказати  Президенту чи главі АП  про  цю  ситуацію? Або  ситуація  із  губернатором  Миколаївщини  Савченком, людиною, яка  недалеко відбігла від  Януковича  за  рівнем інтелекту?  Та чого далеко ходити, згадаймо  рідну Волинь. Рівно за рік до президентських виборів, а саме 23 березня 2018,  Президент приїхав  звільняти голову Волинської ОДА  Володимира  Гунчика, як   кажуть, свого  вірного  пса  із   20-річним  служінням, з  яким Петра  Олексійовича  пов’язують  й  бізнесові зв’язки. Бо  Володимир Петрович  працював у  його  бізнес-структурі  ще  з  перших днів приватизації Луцького  автозаводу.  З приводу  старого пса, це  сарказм, звичайно, тим паче,  його  наступник  у  кріслі голови ОДА  О.Савченко за  віком  навіть   старший   за  Гунчика  на  кілька  років. Не  буду співати  дифірамби Володимиру  Петровичу, щоб  не  запідозрили  в особливій  симпатії  як  до земляка, але  цього  не  відбереш: грамотний, на  будь-якому рівні, з  будь-якою  аудиторією  знаходив  спільну  мову. Він  знав  кожен садочок і кожну школу  в  області. Зрештою, це  справа Порошенка і  тільки  він   знає, чим керувався, коли   міняв  59-річного Гунчика  на  62-річного Савченка. Хоча є питання: невже на  Волині  не  знайшлося б  молодого грамотного  керівника, який  міг  би  очолити область? Взяти того ж заступника голови Державного агентства лісових ресурсів України Володимира Бондара, який, до речі, вже побував губернатором Волині і досить (!) успішним, чи начальника Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Олександра Кватирка чи Валерія Діброву, відомого аграрника, чи міських голів Нововолинська і Ковеля Віктора Сапожнікова і Олега Кіндера, чи  Сергія  Кошарука, а  скільки  серед  будівельників  успішних впливових  керівників? Не настільки добре знаю Олександра Савченка, але судячи з його послужного міліцейського списку і генерал-лейтенантських погонів, він професіонал у своїй галузі. Але  до  кадрового оточення, особливо того, яке привіз  із  собою  з  Києва, у волинян багато  питань. Ці призначення викликали, м’яко кажучи, подив.  То  з’явився  якийсь  блогер, який  невідомо за  що відповідає (блоги  я  читала, мені сподобалися), то   приїхав  якийсь  заступник  із  сусідньої  області.  Дякувати, губернатору  вистачило  мудрості  залишити  двох  волинян —  Мишковець і Кошарука   з   команди  Гунчика.  За   які  такі   заслуги  бізнес-структурі «Континіум»  віддали  прикордонну  область? Швидше  за   все,  вона  мала   зробити  в  регіоні   для  президентської  команди   вибори.  Як  спрацювала — про  це  красномовно свідчать  результати  першого туру—   Порошенко на  Волині   вибори програв.   Як   кажуть,   «бабло»  хлопці   схавали    і   навіть  не   спітніли.

Що ж далі?  «Думай» — закликає Петро Порошенко із  білбордів. От  і думаємо, за  кого ж тепер голосувати у другому турі? За   Зеленського, маловідомого і  геть  не  замараного в  політиці, а  ще  абсолютно  стерильного  в  плані  досвіду  державного будівництва, але  грамотного, талановитого  артиста  і  успішну  людину?  Але хіба  тільки  цього  достатньо, щоб   віддати йому в  руки долю країни і   посаду  головнокомандувача під час  війни? Я не можу спрогнозувати, хто стане президентом Петро Порошенко чи Володимир Зеленський.  Залізла  вранці в інтернет подивитися, на кого з них  роблять  ставки  букмекерські контори?  Бо  люди, котрі роблять ставки як  у футболі,  так і в політиці, знають, чим ризикують, адже мова йде про великі гроші. Поки  що  і на тому полі  затишшя.

За  результатами    першого  туру  відрив  Зеленського  від  Порошенка становить  фактично  14   відсотків.  Багато хто  з  прихильників  артиста  вже  задоволено потирає  руки, вважаючи, що  перемога практично  у їхній кишені. У штабі   Петра Порошенка  таки  відчувається  розпач, як би  його  не приховували. Але  сьогодні  Петра  Олексійовича ще  рано  списувати  з рахунку.  Так, він  багато  зробив  помилок. Колись  мій  колега  на «Волинській правді»  вів  рубрику аналітичних  матеріалів  «Олігархи — ракова пухлина на тілі  України». Однією з  найбільших помилок  Порошенка  була, що він не прислухався до думки нашого автора з приводу Ігоря Коломойського. Помилка Порошенка у тому, що він  війну  з олігархами почав  саме   з  Коломойського, зробивши з  нього «ізгоя». З людини, яка завадила  Путіна в  реалізації  кремлівського  бліц-крігу.  Людини,  яка особистими коштами  підтримувала  формування добровольчих  батальйонів,  людини, яка багато зробила для того, щоб    слідом  за  Донецьком і Луганськом  не  спалахнули Харків, Одеса та Запоріжжя. І українці  це ще пам’ятають. Чому він це робив — питання десяте. Так, може захищав  свій бізнес.  Але  ніхто  не  заважав таким  же чином захищати свій бізнес  Ахметову в Донецьку, однак він цього не робив. Пофантазуймо на тему, що було б, якби прем’єр-міністром України у 2014 став  Ігор Валерійович?  Багато  хто  впевнений, що  реформи були  б  ефективнішими, і корупції такої не було б, й інституції державні працювали б  по-новому. Однак  свою  війну  проти  олігархів  Порошенко розпочав  чомусь  з  Коломойського. А   Україна тепер за  це  мусить  платити. Українці  розгублені  й  розчаровані. Через  три тижні  знову йти  на  виборчі дільниці.   Багато кому після 21 квітня,  можливо,  доведеться назавжди  покинути  Україну. А дехто може повернутися із вимушеної еміграції. Залежить від того, як карта ляже.  Що   далі?

Шанси  обох  кандидатів  оцінюю  50 на 50. Якщо  станеться  диво і  Петро Порошенко виграє  ці  вибори, перед  своїм  головним політтехнологом  Ігорем  Гринівим  він  мусить   зняти  капелюха.

Ніна РОМАНЮК