Війна застала Йожефа Сабо в шпиталі – 18 лютого він ліг в інститут Шалімова на операцію. Каже: операцій в житті було стільки, що вже звик.

“Мене готовили до операції, а почалася війна. Зробили мені цей шланг і кормили мене через шланг два з половиною тижні. Чув якісь вибухи, обстріли. Але в бомбосховище не ходив – якщо боженька захоче забрати, думаю, то й так забере. Та й було більш-менш спокійно, попри те, що медмістечко там, де виїзд на Житомир. Ірпінь, Буча, Гостомель – це все в тому напрямку. Вибухи було чутно, але так більше здалеку”.

А от що шокувало – сам факт повномасштабної російської агресії.

“Це страшне діло! Я до останнього не вірив, що Росія може отак напасти на Україну. Та коли я прочитав статтю, що Путін, той сучий син… Я не знаю, як інакше його назвати, в мене не вистачає слів – недоумок, дурень чи хто він такий… Що він думав? Може він уявив, що буде “номером 1″ в Європі? Зрештою, правильно кажуть фахівці: якщо він заволодів би Україною, всіх тут побив, то пішов би далі: на Литву, на Польщу, на всіх”, – бідкається екстренер.

Попри виступи за збірну СРСР (40 матчів, 8 голів) плі-о-пліч з російськими футболістами, порвав із ними всі зв’язки.

“Я не хочу підтримувати з росіянами жодних зв’язків. Ще раніше мене двічі кликали на якісь святкування московського “Динамо”, то я щоразу відмовлявся. Казав: “не поїду і все”. А тепер тим паче – не хоче знати їх нікого, жодної людини!”, – каже Йожеф Йожефович.

“Що це за солдат, який хвалиться трофейною сковородою?”

Ще в радянські часи чотириразового чемпіона СРСР Сабо звинувачували в жорсткому чи навіть жорстокому ставленні до суперників із Росії. У 1963 році він навіть отримав тривалу дискваліфікацію через важку травму, нанесену московському футболістові. Пояснює: такою була захисна реакція на зневажливе ставлення російських гравців до свого угорського походження.

“Коли я ще був гравцем і грав проти москвичів, мене завжди питали: чого ти такий злий? А москвичі всі, не встигли на поле вийти, вже казали на мене “о, фашист”, чуть що не так – “фашист”. Звісно, що я сердився і давав їм!”.

А ще – дивувався московським футболістам, які із закордонних відряджень тягнули з-за кордону імпортний мотлох – крімпленові сукні чи болоньєві плащі. Приїжджали, віддавали в комісійні магазини, відразу отримували гроші і пропивали в ресторан. Звички тодішньої московської еліти проявляються і тепер.

“Телефонує солдат мамі і хвалиться, що сковороду взяв. Оце так трофей… Ганьба якась суцільна”, – дивується заслужений тренер України, – “Але справа в тому, що я давно знав, наскільки сильно відрізняються українці та росіяни. Ми, коли ще грали, то, бувало, їздили кудись далеко туди в Росію. І я бачив тоді, як вони живуть. В Україні є будиночок, є город, паркан, подвір’я. І люди за всім цим доглядають. А в їхній “глубінці” ніхто нічого не має. Всі знають Москву і Петербург, а там далі – страшне. Так і досі – як собаки там живуть. Ми про це не задумувалися, а воно так є: ізбушки як сараї, страшно глянути”.

А найдивовижніше, каже Сабо, що росіян все це влаштовує.

“Дивує, коли деякі люди кажуть “ой, народ страждати не повинен”. А я кажу: винні вони! Чому наші діти, жінки та старі люди йдуть без автомата, з голими руками проти танків, зупиняють їх і проганяють? А вони кажуть: ми нічого не можем. Це ж повна дурня! Бо якщо вийде не три людини, а багато тисяч, то всіх не арештують. Але вони не хочуть нікуди виходити, їм усе підходить – от у чому справа.

Тому я однозначно підтримую відсторонення всіх російських спортсменів від змагань. Та спорт уже давно – це політика. Винен сам Путін? Серйозно? А хто виконував накази, хто вбивав людей? А хіба спортсмени не підтримували цієї політики? Виключити до бісової матері, щоб не бачити, не чути і не читати про те, що вони беруть участь у якихось змаганнях”, – наголошує Йожеф Сабо.

“Сказав, що нині соромлюся бути угорцем. Слів назад не забираю”

Через війну український фахівець посварився і зі співвітчизниками-угорцями.

“Я вже висловився нещодавно і вони мене за це там критикують. Телефонували і  питали, що я таке говорю? А що я сказав неправильно? Коли Орбан відкриває рота і каже, що те, що відбувалося в Ірпені, в Бучі, що ті жахіття, які робили рашисти з простими людьми, є інсценуванням? Називає інсценуванням ті звірства? Тоді він такий самий, як Путін!

Тому я сказав, що після тих слів Орбана,після того, як угорці ще й за нього проголосували, мені соромно, що я – мадяр. І я своїх слів назад не забираю”, – каже Сабо.

Йожеф Йожефович пригадує, як 16-річним юнаком, який на той момент і російської мови не знав, переживав про події в Будапешті.

“Я пам’ятаю 1956-ий, як ми переживали. А Орбан забув, мабуть. Він забув, як танки заїхали в Будапешт і чавили всіх, не розбираючи де жінки чи діти? Такого не можна забувати і не можна пробачати.

І те, що тепер росіяни роблять в Україні, ми не можемо забути ніколи в житті. Треба зробити такий паркан великий, 10-метровий, щоби не бачити їх, не думати про них і не цікавитись, як вони там живуть. Ніякої дружби не може бути ніколи”, – веде далі Сабо.

Пригадує: починаючи з чемпіонату світу 1966-го, на якому Сабо був гравцем основного складу збірної СРСР, зокрема в чвертьфінальному матчі проти Угорщини, його постійно кличуть на історичну батьківщину.

“Вже понад пів століття кличуть – журналісти, посадовці всякі. Переїжджайте, кажуть. в Угорщину, ми вам тут допоможемо, і квартиру дамо і так далі. Я відмовився, казав, що не хочу. Все, що я заробив – я заробив тут, в Україні. Я виріс тут: дитинство та юність в Ужгороді і все доросле життя в Києві. Покинути Україну – то ніби відрізати від себе шматочок. Я вже відчуваю себе більше українцем, ніж угорцем.

Може я не ідеально розмовляю літературною українською мовою, вставляю якісь слова… Але це тому, що українська на Закарпатті така своєрідна, а після переїзду до Києва було дуже багато російської. Я закінчував факультет журналістики в університеті Шевченка і складав іспити російською! А от мої діти вже розмовляють українською чудово”, – каже Сабо.

“Є будинок у місцях, куди й нацисти не добрались, але Київ не покину”

Футболісти збірних України та Росії ще довго не зустрінуться між собою на футбольних полях. Тим пам’ятнішими залишаються матчі 1998 і 1999 років, коли “синьо-жовті” спочатку переграли Росію в драматичному матчі в Києві 3:2, а потім – на останніх хвилинах, завдяки голу Шевченка, видряпали бажану нічию в Москві. Полюбуватися тріумфом збірної Росії на стадіон тоді прийшов прем’єр-міністр РФ Путін, але, як то з ним буває, недооцінив українців. Довелося навіть йти в роздягальню, щоби розраджувати принижених росіян.

Наставником збірної в обидвох матчах був саме Йожеф Сабо. І він добре пам’ятає і той нездоровий ажіотаж, який підігрівали росіяни перед матчами і передовиці, що закликали “бити хохлів”.

“Для мене особисто ці матчі були дуже принциповими. Після того, як Союз розвалився, у нас пішла “заруба”.  Особливо коли збірна грала в Москві. Я пам’ятаю, як налаштовував хлопців: давайте, кажу, для вболівальників, якщо ми програємо, то нас вболівальники не простять”, – згадує Сабо.

Але ті перемоги – чи як гравця, чи як тренера – не вартують однієї перемоги, на яку Йожеф Йожефович чекає зараз.

“Ми обов’язково виграємо цю війну. По-іншому бути не може: стільки людей загинуло, стільки героїв поклали голови за нашу батьківщину, що Україна не має іншого виходу, як перемогти”.

Сам Сабо настільки впевнений у перемозі, що навідріз відмовляється не те, що покидати Україну, але бодай виїхати з Києва, який росіяни можуть спробувати атакувати знову.

“Запрошували і в Сполучені Штати, і в Угорщину, а я не хочу! Отакий я чоловік, що не хочу нікуди їхати з Києва і не буду. Живу в центрі зараз, гуляю в парку, ходжу в магазини, аптеки. Хоча в мене в Карпатах є будинок, високо в горах. Туди і німці в Другу світову не дійшли – Воловецький район. Але я не поїхав, бо я не хочу покидати Київ і буду тут до останнього.

Я впевнений у тому, що ми виграємо цю війну і що футбол у нас буде.

Інша справа, яким буде цей футбол. Адже самі розумієте, що всі іноземці поїхали, наші футболісти теж поїхали – в Польщу, Словаччину, Угорщину. Кого команди зможуть зібрати? Ми бачимо, що за “Шахтар” чи “Динамо” грає зараз “пацанва”. Перші роки буде важко, але треба збирати, треба грати. Матчі проводити на тих стадіонах, які придатні – Київ, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Полтава. І збірна також повинна боротись до останнього. Ні в якому разі не треба хоронити футбол. Футбол був, є і буде”, – підсумував Сабо.