Про Модеста Левицького, автора глибинно психологічних прозових полотен, знаного лікаря (рятував від недуг і мешканців Луцька та Ковеля, й жителів найглибшої поліської глибинки, й родину Косачів) в обласному центрі Волині нагадує меморіальна дошка на вулиці Богдана Хмельницького,  й гімназія  №4, що носить його ім’я.    До речі, у сквері навпроти   згадуваного навчального закладу, де зараз триває будівництво храму на честь чудотворного  Холмського образу  Пресвятої Богородиці, наш славетний земляка був і похований (під час ліквідації цвинтаря його останки перезахоронені в Гаразджі).  А ще захоплено згадували про  М. Левицького  («Наш професор Модест Пилипович», – Ніна Ходаківська) колишні учні ЛУГу (Луцької української гімназії імені Лесі Українки), де він викладав українську словесність.  А ще варто було б назвати й інші іпостасі талановитого земляка,  одного з найвпливовіших діячів УНР, – зокрема дипломата (був послом у Греції), поліглота, інтелектуала, борця за українізацію церкви.

Не  менш славетна, ніж   Модест Левицький, – і його сестра Софія. Автор цих  рядків, під час перебування у Парижі, радіючи, що поряд із  центром Помпіду, площа імені пов’язаного з Волинню композитора Ігоря Стравінського,  не міг уявити, що  в головному музеї  сучасного мистецтва  Франції – і  її полотна. До слова, Софія – єдина рідна сестра Модеста Левицького, який мав ще п’ятьох братів. Поет і мистецтвознавець  Гійом Аполінер у рецензії на «Салон Незалежних 1910 року»   писав у 1912-му: «Виступ пані Левицької є одним з кращих… Її індивідуальність залишилася цілою, і почуття,  що оживляє полотно «Село», є широким, немов хоровий спів селян її країни». А з приводу пейзажу «Спогад з батьківщини», виставленому на «Осінньому Салоні 1913 року», зазначав: «Пані Левицька має простий і ліричний талант, який мені видається все більш індивідуальним і привабливим».  Навіть зациклений на марксизмі  Анатолій Луначарський (після відвідин паризької майстерні  Софії Левицької у 1914 році), не приховував захоплення : «Художниця справді наївна, радісна людина з напівдитячою душею».  А художник  Олекса Грищенко зізнався: «Усі любили її за милу вдачу, добрість і гостинність. Маючи до краю обмежені матеріяльні засоби, вона, проте, вишукувала можливості, щоб придбати печива і почастувати гостей чаєм, або й, із щиро слов’янською сердечністю, обідом. Соня забувала про свої турботи і для кожного знаходила відповідне слово, щоб розважити і підбадьорити».

Мистецтвонавці зазначають, що Софія Левицька а шукала нових засобів вираження у малярстві та знаходила оригінальний підхід до своїх тем і способу малювання. Її твори відзначаються багатством світла, зрозумілою композицією і виразним рисунком. Після короткого захоплення кубізмом, всі інші  твори Лнвицької  відносять  до постімпресіонізму, наголошуючи на істотному впливі українського народного малярства.

Інше питання, що тернистий шлях – це фактично традиційний, майже беззаперечний синонім, таланту.  Не стала винятком  і  доля Софії (Соні) Левицької (9 березня 1874,  с. Вихилівка, інша версія назви села – Вільхівка,  Проскурівського повіту на Поділлі – 20 вересня 1937, Париж). За даними Віти Сусак  (книга «Українські мистці Парижа. 1900 – 1939», що побачила світ 2010 року   у київському видавництві «Родовід» ), мисткиня «народилася в українсько-польській родині.  Брат – Модест Левицький (1866 – 1932), письменник і публіцист.  Недовго займалася в студії С. Світославського в Києві. З 1905 р. – в Парижі, до середини 1920-х жила і працювала разом з французьким художником Жаном Маршаном. Малювала картини, виконані в традиціях  українського народного мистецтва, казкові сюжети, пейзажі, натюрморти».  Ще лдна цікава деталь: художниця мешкала (з 1913 року) на Монмартрі ( вул. Коленкур, 73) у колишній майстерні  Оюста Ренуара. До речі, неподалік зараз = своєрідна  «стела освідчення», де різними мовами, у тому числі – й українською (в чому мав нагоду переконатися автор цих рядків) написано синьобарвними    літерами «Я тебе кохаю».

Після невдалого шлюбу в Києві, розлучення,зневіри, Париж таки подарував Софії свято кохання із митцем  Жаном Маршаном ( Jean Marchand) на два десятки літ, радість  феноманального успіху. Адже  з 1910 року, після демонстрування  «Збирання яблук»,   вона  – постійний член  «Осіннього  Салону».  1913 року Софія Левицька організовує свою першу персональну виставку в галереї Б. Вайль. У передмові до каталогу цієї імпрези Шарль Мальпель писав: «З творів Соні Левицької пробивається дуже тонка поезія, яка виходить із спокійного мистецтва. А все ж таки цього митця вважають за одного з найсміливіших під сучасну пору… Мистецтво пані Левицької є дуже гарне й дуже безпосереднє».  Як зазначають дослідники (посилаємося на Вікіпедію),  при цьому Софія Левицька цікавилася не лише малярством, а всіма проявами творчого культурного життя — літературою, музикою; вона не могла жити в ізоляції і гуртувала довкола себе дружні кола французьких митців і літераторів. У 20-х роках весела й товариська Софія українською щирістю і багатством ідей зуміла на товариських вечірках у своєму помешканні поєднати ряд французьких малярів, літераторів і критиків.У розмовах присутні не залишали осторонь і країну походження господині дому, а сама Левицька закликала французьких митців їхати в Україну та змальовувати її неповторні краєвиди.  До речі, вона самотужки переклала на французьку мову «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя та проілюструвала це раритетне видання, що побачило світ 1921 року.

Але розплата за творчі злети виявилася надто суворою. «Пізнавши радість любові і спільного творчого життя з Жаном Маршаном, наприкінці життя Софія залишилася зовсім самотньою. Біда у життя Софії і Жана підкралася несподівано і прийшла з України. З погіршенням ситуації в Києві, родичі Софії більше не могли утримувати її дочку Ольгу (від першого шлюбу, – В.В.)  і відправили її до мами. Психічно хвора дитина, звичайно, ні в чому не завинила, але розпочала шлях великої трагедії. Спочатку Софія ще жила сподіваннями вилікувати дочку — водила її до різних професорів і спеціалістів, але хвороба була вродженою і лікуванню не піддавалася. Це було трагедією матері. Присутність Ольги впливала на погіршення стосунків між Левицькою і Маршаном, який, по стількох прожитих разом роках, одного дня просто залишив Софію з дочкою. Моральну підтримку надали брат Модест та земляки, які мешкали в Парижі. Порятунку шукала в творчості. Для неї рятівним став світ, який належав лише їй і рятував від безнадії — світ мистецтва. У своїх роботах Софія часто зверталася до казкових образів («В зачарованому місті», «Вершники», «Однороги»), до яких тікала від сумної реальності», – йдеться у Вікіпедії.

Зрештою, і творчий, і життєвий  шлях (завершився, як  зазначалося вище, 80  років тому) Софії Левицької ще будуть, хочеться вірити,  осмислені і в мистецтвознавчих розвідках, і в прозових  полотнах .   У тому числі – й на її Батьківщині. Вісім  десятиліть  тому  поет Еміль Бернар  у   вірші-прощанні зізнавався: «Вона була такою рідкістю на землі».  Французи  після смерті мисткині  створили товариство «Приятелі Софії Левицької». А ще  1930 року в каталозі до її персональної виставки в галереї Самбона наголошувалося: «Софія Левицька принесла зі своєї української землі щиру, ледь сумну поезію. В усьому, що вона пише або гравірує, присутнє глибоке почуття та ініціативне бажання втілити свої давні щасливі спогади».  Принагідно також нагадаємо, що  полотна «Купання» (1926), «Помаранчева дорога»  (1928) рідної сестри Модеста Левицього – в Національному музеї сучасного мистецтва (Центрі Помпіду), де представлені роботи найвидатніших художників сучасності.

Віктор Вербич

На світлинах – роботи Софії Левицької: «Сад», «Середземноморський краєвид», «Гойдалки», «Тополі», «Портрет парижанки»