Принципово не роблю собі біометричний паспорт. Як кажуть, з принципу. Щоб не вставати ні світ ні зоря, не  їхати до  адмінцентру  займати  чергу за талончиками, не мерзнути, як мерз мій  9-річний онук  взимку, щоб  здати документи  на  заповітний пропуск  до  цивілізованого  світу (йому  треба було їхати на змагання до Польщі). Бо обіцяли нам, що  все  буде, як  в  Європі. Сервіс, як  там, швидкість і зручність. І ніякої корупції. Днями йду вулицею Лесі Українки і чую тихий вкрадливий голосок: «Паспорт не треба? Надаємо послуги». Озираюся — скромна  молода жіночка  робить  вигляд, що  мене  не бачить. Ні, такий  паспорт  мені  не треба. Я почекаю. Поки буде, як в Європі.  Чи  дочекаюсь?

Грець зі мною.  Днями  моя 14-річна  донька  отримала  врешті  перший свій паспорт  громадянина  України. Документи здавала у січні, а СМС-повідомлення, що паспорт можна вже забрати, прийшло всередині березня. Добре,  що  пішла  вона  його  забирати  із татом. Отримати паспорт  виявилося куди  складніше, ніж здати документи. Бо видають його  разом із біометричними  в  одній живій черзі. А  того дня  у  коридорах  ЦНАПу зібралася  сила-силенна народу. Звичайно, донька  висиділа чергу й  отримала  нову  картку  з  чіпом  і  відбитками   пальців. Але ця подія, окрім гіркого присмаку, не викликала у неї жодних позитивних емоцій. Мені ж пригадалося, з якою гордістю  я  отримувала  свій  паспорт, хоч  іще  серпасто-молоткастий, але  перший серйозний документ,  який   був перепусткою у доросле життя.  Гордості   було, як  у Маяковського з його  «Читайте, завидуйте, я гражданин Советского Союза!»  І  подумалося: чому  б  нашим  адміністраторам  не виділити  якийсь день  раз у місяць  для  урочистої  видачі  перших паспортів новим  громадянам  України? Щоб  відбувалося  це  в  святковій  атмосфері, а  не в чергах, щоб  якийсь  керовнік  відірвав,  даруйте, свою  дупу  від  крісла  і прийшов  привітати дітей  з такою значимою  подією в  їхньому  житті? Щоб держава Україна не  асоціювалася у них лише  із вічними чергами, із  сердитими чиновниками, із  корупцією  і  «рєшаловим».

Давно  десь  прочитала  репортаж  про  пологи  у  Фінляндії. І  нічого  так  не запам’яталося, як маленька  деталь: після  пологів  до  мами приходить медпрацівник  із   тацею, на  якій стоять квіти і прапорець  із зображенням  гербу  Фінляндії. Так  держава  вітає  появу  свого  нового  громадянина. Дрібниця, а приємно. І  розуму  багато  не  треба. Уявити  квіти у палаті  нашого пологового  в  ті  часи  було  щось  із  розряду  фантастики! Це  вже  тепер  у  палату  до  нашої  породіллі  можуть  приходити  рідні  і  відвідувачі, а  тоді  була  суцільна  стерильність, і  ніяких  квітів, Боже  збав.  Зміни в медицині  справді разючі. Тільки державний апарат  наш  змінювати ну ніяк не хоче…

Пам’ятаєте,  після  революції  Гідності обіцяли, що не  буде більше   облдержадміністрацій у такому вигляді, як вони були,  що  влада  перейде  до  рад,  що чиновники їздитимуть  на  дешевих  авто  або  ходитимуть  пішки, що  армія  паперових  душ значно  скоротиться. І що? Їду в обід біля Луцької міськради, і бачу, як міський чиновник сідає у службове  авто. Напевне,  на  обід  їде. А живе він геть недалечко. Корона  з  нього  не  спала б, якби він пройшовся  пішки чи  маршруткою проїхав. Мери  європейських  столиць  на  роботу  ровером  їздять —  і  нічого.  Та  де, наші  до  такого  не  опустяться. І  у  відрядження  в Київ потягом хай  дурні  їздять. Скільки  ж  це  бензину вони  проїжджають  при  нинішніх  захмарних  цінах  на  пальне — уявити  страшно. А ще «безквартирним»  треба  житло таке-сяке  дати. У  країні п’ятий рік війна іде, пенсіонери  на  смітниках   побираються, бо не можуть  вижити  на мізерні  пенсії, а паперові  душі  з міської  та  обласної  рад   справно  отримують  житло. Бо  держслужбовцям  положено. За  яку  таку службу? Що  папірці  носять  по  кабінетах, що  владу  піарять?  І  плодяться   нові   відділи, управління, то  скорочуються, то  об’єднуються, а   результат — пшик.

І   питання, яке  дразнить українське   суспільство чи не   найбільше — зарплати   наших  державних  мужів. До того, що  у Верховній Раді  у нас  сидять практично самі  мільйонери і мільярдери, вже  якось  звикли. Бо кого не запитає парламентський  журналіст  ТСН   Дар’я Щаслива  про  статки і  чи мають хоча б  мільйон  доларів, усі  здивовано відповідають: «Ну звичайно!» А ніхто і не сумнівався.  Про  зарплати  суддів   взагалі  мовчу.  Триста  тисяч  гривень  у  місяць  для  судді  Верховного  суду, зважаючи  на відповідальну і  важку роботу  — це  справді  небагато, якихось  10  тисяч  доларів. У тій же Європі чи США юристи  теж   отримують достойно.  Але… Українським  вчителю  чи  лікарю  із  середньою  зарплатою 5 тисяч  гривень  на  місячну  зарплату  судді працювати   доведеться  5  років!  Це  вже  якась  дика  дискримінація. Про пенсіонерів  взагалі  мовчу. Та  хто  на  що  вчився. Нещодавно в інтерв’ю одному з  телеканалів  нова  голова  ВС пояснювала,  чому суддям треба  такі  високі  зарплати:  не дослівно, але суть така — щоб  якісно  судити,  суддя  не   повинен  бути  голодним, він  повинен почуватися щасливим, щоб думати про роботу, а не про те, де і як заробити гроші.  Ніби логічно.  Хоча  погодилася, що  ніякі захмарні зарплати не заставлять людину, яка звикла брати хабарі, відмовитися від цього.

Отож,  суддя  в нашій країні не повинен бути голодним. А   як  решта 46  мільйонів? Чи  йому треба більше  їсти, у нього   інший  шлунок,  ніж  у  журналіста, вихователя  дитячого  садочка, міліціонера? Напевне, що  інший, бо за  триста  тисяч  у  місяць  картоплею  з  хлібом можна  не  запихатися. Такі  апетити і зарплати   не  лише у  високих суддів, а й  у керівників  державних підприємств.  Щоб  утримати людину від  бажання  взяти  хабар, їй потрібна висока зарплата.  Так  вирішили  українські урядовці.  Солдат чомусь може  підставлятися   на передовій  під  кулі   за  десять тисяч  гривень, а  чиновнику, щоб він  не  крав, треба у кільканадцять  разів більше. То, може, нам  не  потрібні  такі  чиновники  взагалі, якщо  у  них єдина  мотивація  до  змін  цієї  країни — великі  гроші  у  власній  кишені? Якщо Україна для них  лише дійна корова, а не батьківщина, що потребує їхнього розуму, чесної  праці  і  жертовності. Такої, яку демонструють  на  фронті  навіть  18-річні  українські  хлопці, за великим рахунком ще діти. Вони вмирають за Україну без грошей, а в цей час  у високих  кабінетах  хтось  навіть пукнути задарма не хоче.  Може  простіше   перевіряти  кожного кандидата  на  держслужбу  на   поліграфі, чи  він схильний  брати  хабарі  чи  ні, а не платити задарма космічні зарплати? І  бюджету  дешевше  буде, і  ймовірність, що у  крісло  потрапить  чесна  людина, більша. Бо  на самих  тільки  грошах, навіть великих, не  виховаєш  чесних і самовідданих  українців, справжніх  громадян своєї  держави.  А якщо  комусь  у   цій державі  не  подобається   працювати  й отримувати  за  свою працю  стільки, як отримують  46  мільйонів  її  громадян, є простий   вихід  із  ситуації — треба  змінити  країну.  Точніше, їм  треба   поміняти  країну  проживання.  Тим  паче, що  запасні  аеродроми  і  подвійні  громадянства  вони  вже  давно  приготували. А  на  їхнє місце  ми  приведемо  тих, хто  будуватиме  справді  нову  Україну.

Ніна  РОМАНЮК