Скільки їх, усамітнено-жертовних лицарів українства та свободи, які не зазнали сімейного щастя/болю, спрямувавши свій  життєвий шлях на служіння  Вітчизні, не вимагаючи за це титулів, статків, нагород? Напевне, будьмо відверті, –  не так і багато. Та, поза жодним сумнівом, у їх числі – й світлої  пам’яті Микола Георгійович Коц. Засновник і голова Української Гельсінської Спілки на Волині (1988 р.), співзасновник Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих (1989 р.), член Української Асоціації «Міжнародна Амністія».

Він був людиною, напевне, з вродженим почуттям гідності. Ніколи в очах Миколи Георгійовича не було запобігливо-догідливого приниження. А водночас він  жодного разу (будучи принциповим, не вміючи  йти на компроміси з совістю) не вдавався до голослівно-образливих звинувачень політичних опонентів, а то й ворогів.  Коц, пройшовши тернистими шляхами, не зламався. Радше, здавалося, ті випробування загартували його.  Та він так і не навчився замовчувати правду (за що й тримали камінь на душі навіть друзі  та приятелі), вибудовувати і втілювати в життя персональні кар’єрні плани. Він мав щастя і біду залишатися собою за будь-яких обставин. Але за це була сувора відплата самотності.

Дисидент, правозахисник, політв’язень, історик, публіцист, краєзнавець… Зазвичай у цей  лаконічний перелік характеристик намагаємося вмістити долю волинянина, який  жив, працював, страждав задля України. Його  земне буття обмежене  хронологічними рамками: 4 грудня 1930 року, село Гуща на Любомльщині – 26 січня 2017 року,  Луцьк.

Саме  родинне виховання(у сім’ї було п’ятеро дітей), подиву гідні працелюбність і підприємницький хист батька, спілкування з земляками, уроки польської  та німецької окупацій, радянсько-більшовицьких «визволень» і стали морально-ціннісним підґрунтям цією мужньої та мудрої, обдарованої людини. Микола Коц згадував, розповідаючи  Василеві Овсієнку, що його батьки отримали у спадщину півдесятини землі:  «Ну, що на півдесятині можна було розгорнути? Це було злиденне виживання. Але батько був розбитний: він, починаючи з того часу, як оженився в 1919 році, до 1939 року, до так званого визволення, зумів стати на ноги. Це й погубило його – і не тільки його, а й усю нашу сім’ю».  За двадцять років невтомної праці   Георгій (Юрій) Коц володів уже  10 гектарами землі, спромігся взяти в оренду 40-гектарне озеро, де  розводив вугрів. Зумів  звести і двоповерховий будинок, що у вересні 1939-го, виявившись уже за півтора кілометра від тодішнього радянсько-німецького кордону, так «мозолив» очі більшовикам і їх місцевим слугам-«таваріщам». 31 липня 1940 року заарештують  Івана, старшого Миколиного брата. Через рік він загине в Архангельській області. А в середині листопада 1940-го  серед ночі нагрянули радянські карателі (в супроводі  місцевих активістів) і повідомили, що  «куркулів» Коців виселяють.  Сім’я мешкатиме  до кінця червня 1941 року в селі Острівки. Зрештою, кожен день, кожна миттєвість  ставали черговим іспитом. І судячи з трагідраматичних перипетій, всупереч печальній запрограмованості, ці екзамени долі наш краянин склав гідно.

Утім, замість  «переповідань»  прочитаймо ліпше  роздуми Миколи Коца, опубліковані віртуальним музеєм «Дисиденський рух в Україні».  Ці епізоди спогадів – як ілюстрація до ситуації, що склалася  у доленосні роки.

1943: «Покоління брата Івана опинилося хто де – хто в поліції, хто в УПА. А його вже на цей час не було в живих…Літо 1943-го було досить жарке. Організація націоналістів зуміла певною мірою взяти під свій контроль сільське населення. Можна сказати, поголовно. Запровадила військову підготовку, в селі призначався комендант з підготовки, люди від 18 до 40 (чи 45) років повинні були виходити на військову підготовку. Молодше покоління частіше, старше два рази на тиждень. Муштру, стройову, тактику вивчали. Ну, зброя яка? Зобов’язали кожного вистругати дерев’яну гвинтівку для оволодіння прийомами. Влітку почався конфлікт з поляками, ситуація загострилася до страшних речей…Що стосується боротьби з поляками, то вони почали організовувати відплатні акції. Доводилося переховуватися, ховатися хто де в лісах, організовувати самооборону. Наше село досить велике порівняно з сусідніми. Група самооборони була чимала. Поляки побоялися напасти на наше село. На сусіднє село Рівне нападали разів п’ять-шість, випалили. Потім спалили Перекірку. Використали момент – наш брат любить святкувати, а в свято можна й чарку випити, то поляки, знаючи звичаї, що Запусти святкують, обложили це село і спалили, знищили щось 38 душ. Не дивлячись на те, що там була охорона. Вухами прохлопала. Ми чекали своєї черги. Але нам обійшлося, на наше село поляки не наважилися напасти. Ми дочекалися осені».

1944: «Чутка була, що наближаються червоні партизани, попереджували, як вони ведуть себе. Усе майно люди старалися поховати, позакопувати, тому що грабували все, що їм збреде в голову. Вели себе як класична банда. Навіть хто співчував радянській владі, то не вірив, що це радянські представники – так, воювати не хочуть, а, як якась банда, ходять і грабують. Але потім вони стали ого-го, національні герої! І досі їх так підносять. Поховали ми все. І раптом вриваються в наше село. А люди хто де міг позаховувався. В нашу хату зайшли – порожня хата, нікого нема. Щось варилося на кухні. Стояли в торбині сушені ягоди – то взяв у каструлю з борщем висипав. Вони годину-дві погасали і виїхали. Це був перший епізод з ними. Вони побули в нашій місцевості десь із тиждень. Отаборилися біля сусіднього села, за кілометрів десять. На день заїдуть, пограбують – і назад. А грабують усе, що побачать».

1946 – 1947: «У нас заклали колгосп улітку 1947 року. Хто заклав? Пройдисвіти різні – бродяга, який прибився зі сходу до нас, у селі притулився, другий – військовополонений, що причепився до одної жінки, пішов у партизани, попартизанив – і тут він уже герой, став будувати колгосп. Почали готувати ґрунт для розправи…Після заснування отого колгоспу раптом серед білого дня загоряється хата першого голови колгоспу. Він жив не в своїй хаті, тому що він приблуда, а жив у хаті одного поляка Ясінського, який утік за Буг. Хто підпалив, важко сказати. Це вдень було, в неділю, так надвечір, десь о годині у четвертій-п’ятій спалахнула пожежа. Як пожежа в селі, то всі біжать гасити. І я пішов гасити. Хата не повністю згоріла, бо була оштукатурена. Дах згорів, а стіни врятували. Приходжу додому, батько щось стривожений: «Буде біда, буде біда»… Днів за три приїжджає з району начальник МВД Любченко. Викликають батька у сільську раду…У жовтні арештовують вдруге і продержали до січня 1947 року. Ні санкції на арешт, нічого немає. Десь у січні наклали арешт, а він уже три місяці в КПЗ сидить. 8 січня 1947 року районний суд виносить вирок – 10 літ позбавлення волі у виправно-трудових таборах і 5 літ позбавлення громадянських прав».
1948-1949: «А нас із хати всіх викинули, повиганяли, забрали все дочиста. Де жити? Що робити? Навесні нас викинули з хати. У сусіда в хліві, в клуні з худобою ночували до жнив. А далі треба звозити хліб, сусідка просить звільнити хліва – то куди дінешся? То я побудував буду – «ленінський курінь». Настає осінь, холод, – у такому курені зимувати не будеш. Тоді я беру й копаю землянку. Викопав метрів за 50 навпроти своєї хати. Поселилися ми – мати, я й дві сестри. А молодший брат уже закінчив сім класів і йому вдалося вступити у Володимир-Волинський технікум. Отак залишилося четверо в цій землянці. Ну, дах над головою вже дах є. А їсти що, коли забрали все, що було – і картоплю, і все інше. Доводилося збирати гриби, ягоди, жолуді, рибу ловити і тим живитися. Потім я знайшов собі роботу на станції – вантажником, сторожем. Всю зиму 1948-49 року на станції провалявся. Цистерна була звалена під час війни. В цю цистерну я соломи наносив і ночував, біля вогню грівся. Сторожував і вантажив. Дещо заробляв, але здоров’я собі вгробив, плеврит отримав. З бідою відкачали мене в лікарні. Так трошки на ноги став».

1957: «З цього почалося моє студентське життя. Що стосується мого дисидентства, що можна до цього відносити? Я вважаю, що будь-який крок, хай і маленький, але був протестом проти існуючого режиму. Перше – це викладання рідною мовою. Не раз доводилося вступати в суперечки зі студентами і якоюсь мірою підштовхувати викладачів. Це був опір русифікації вишів. Далі. Дурили нас, що фашисти напали на Західну Україну, а радянські війська поспішили врятувати її від фашистської окупації. Це читає викладач. Ну, кажу, як ви таке говорите, коли я особисто бачив, що вже 14 вересня до нас прийшли німецькі війська, а радянські ще не переходили кордону. Не в’яжеться воно. Це я такій м’якій формі.  «А звідки Ви?» – «Звідти і звідти». Ну, він: «Там був опір, спробували сили…» – «Де, – питаю, – в якому місці?» – «А хто його знає, на землі під небом».
Контингент студентів був, в основному, зі східних і центральних районів України. Вони не знали, що робиться в Західній Україні. І от заходила мова – «буржуазні націоналісти, буржуазні націоналісти». Питаю одного, другого. Люди з претензіями, покінчали школу зі срібними та золотими медалями. Я давав подіям нібито прорадянську характеристику. «Ну, от, знає…». Але не раз заходила на цю тему розмова зі студентами, то доводилось говорити досить ризиковані речі, що це була боротьба за незалежність. На диво, ніхто зі студентів не продав мене».

1979: «Отак я дотягнув до кінця заслання і приїжджаю в Луцьк. 1979 рік. Повернувся я 13 вересня. У Луцьку в мене жили брат і сестра, у Нововолинську – сестра, на Волині. Зачепитися ніде, куди не підеш – глум, гонять, ніде не зачепишся. Це також тема досить трагічна. Скажу таке: я був на грані того, щоб покінчити з собою. Півроку – ночувати ніде, тероризують сестру, тероризують брата, кожен уже починає на тебе дивитися, що ти приїхав як біда. Куди діватися? Де діватися? Куди ти не навернешся на роботу, будь ким, хоч сторожем: «Спершу пропишіться». Заходиш прописуватися – «Раньшенайдитеработу».

Микола  Коц, повернувшись на Волинь,  зумів здолати, здавалося б, нездоланні перешкоди.  При цьому, виживаючи, не відректися своїх принципів. Уявімо собі, як було  інтелектуалу з двома  вищими освітами (Українська сільськогосподарська академія, Київський університет імені Тараса  Шевченка) зважитися  стати учнем будівельного комбінату, аби відтак отримати фах машиніста крана. І після цього йому, колишньому викладачеві технікуму бухгалтерського обліку (протягом 1962 – 1967 років) довелося  працювати (до виходу на пенсію у 1990 році) за новою спеціальністю, нерідко чуючи зневажливі закиди. До того  ж весь час відчував  за собою «пильне око» каральних структур, які принагідно  нагадували, що він антирадянський «елемент», був арештований КДБ у жовтні 1967 року, засуджений на сім років суворого режиму та на п’ять заслання,  покарання відбував у концтаборах у Мордовії  та  Томській області.  Працівники  спецслужб нагадували час від часу, що Коц смів  навіть у неволі розповсюджувати публікації про злочини радянського тоталітаризму, дружити з такими «ворогами» народу, як Левко Лук’яненко, Валерій Марченко, В’ячеслав Чорновіл, Левко Горохівський.

Мешкаючи в Луцьку (проспект Волі, 66/3), Микола Георгійович  працював над літописом боротьби волинян за звільнення від національного та соціального гніту: записував спогади очевидців,  скрупульозно вивчав архівні матеріали. Особливо тоді, коли за наполяганням  істориків і громадських  патріотичних структур , ввійшов до складу  редколегії  «Волинська область. Реабілітовані історією».  «Він багато працював в архівах СБУ, знаходив справи репресованих у Волинській області й на базі цих документів робив свої праці, аби підняти заховані імена наших краян, – згадує секретар обласного відділення ветеранів Анатолій Лесик, який допомагав Миколі Коцу в останні роки його життя. – Це була принципова людина, яка зажди говорила правду і ніколи не йшла на поступки совісті. Був таким світлим, кришталевим чоловіком, він – гордість для краян. Тому про нього волиняни повинні більше знати».

Розуміючи, що життєвий шлях неухильно наближається до завершення, Микола Коц у буквальному розумінні не щадив себе, аби  максимально встигнути зробити свій внесок у написання літопису трагідрами свого краю у ХХ сторіччі. То завершити заплановане щодо відновлення . Тож став  автором і співавтором книг ««Волинь у лещатах смерті. Сторінки з життя Миколи Коца і не тільки»,  «У лабетах червоних вампірів», «Розстріл в’язнів у Луцькій тюрмі 23.06.1941 р.», «Схрони (бункери) Волині», цілої низки публікацій.

А 26 січня 2017-го  він відійшов у Вічність. Земні іспити Миколи Коца завершилися. А водночас розпочалися екзамени для волинян у тому сенсі, чи ми спроможні вдячно пам’ятати  та гідно вшанувати свого видатного краянина, лицаря совісті та честі. Адже, як зазначає провідний науковий працівник відділу новітньої історії Волинського краєзнавчого музею Сергій Лис, Микола Коц –  «видатний волинянин, який присвятив своє життя боротьбі за Україну, права людей. Це краянин із світовим ім’ям. Дані про нього занесені в світові енциклопедії про постраждалих від радянської влади».

Віктор Вербич